Вочевидь, мої галицькі читачі знають, – як і їхні батьки, – що таке страждання. Галичан часто позбавляли їхніх кордонів і нав’язували їм інші. Кілька років тому в Україні почалося формування нового, іншого світу з іншими вартостями. Всі ми часто поводимося не по-дорослому, думаємо, що ми – єдині, що наше щастя, наше нещастя, пережита несправедливість, нові гасла, які з’являються (або нав’язуються) – єдині й неповторні. Але унікальне й неповторне можна знайти також і в іншому місці, навіть якщо нам про це невідомо. В цілому світі особи і групи, які прагнуть влади і збагачення, намагаються весь час утримувати народ у стані незрілості, щоб ним краще маніпулювати.

Я родом із Ельзасу. Зараз я є громадянином Франції. Мій реґіон дуже гарний: він багатий у матеріяльному і культурному сенсі. Але історія його починалася дуже погано. В цьому сенсі він міг би бути братом Галичини. У Карла Великого було троє внуків, які поділили його царство. Людвіґ Німець отримав Схід, Карл Лисий – Захід, а Лотар – довге пасмо між ними від Шлезвіґ-Гольштайну до Неаполя. Карл та Людвіґ підписали в 842 році Страсбурзьку угоду (договір про ненапад і ґарантію взаємодопомоги: дуже нагадує договір Гітлера-Сталіна), а потім вони кусень за куснем “з’їли” королівство свого брата Лотаря. Ельзас став німецьким. Трохи згодом французький король Людовік ХІV, жадібний до слави, захотів мати прямі й “природні” кордони. Тож він завоював Ельзас і заявив із Цабернської височини: “Який чудовий сад!”. У 1870-71 наш реґіон завоювали німці, 1918 французи, 1939 німці, 1945 французи, а в 1970... – атомна індустрія.

Що робила моя маленька сім’я у круговерті тих геополітичних – мілітаристичних – ідеологічних – лицемірних – параноїдальних – інтриґ, у яких було так мало людського?

Мій дідусь Еміль був різьбярем у камені, протестантом, його найкращими друзями були ченці-капуцини з католицького монастиря навпроти. Він часто брав того чи іншого за модель для своїх скульптур, що їх він виготовляв для катедральних соборів Дрездена, Майсена, Страсбурґа, Цюріха, Берна. Сестра його дружини вийшла заміж за баденця (німця), який примандрував у 1870 році. В 1918 вона змушена була еміґрувати з ним до Німеччини. Дідусь Еміль помер на Заході Франції, куди він утік у 1939 від німецького Вермахту. Другий мій дідусь, також Еміль, за фахом слюсар, умів з нічого і з усього виготовляти іграшки для своїх дітей, розповідав їм про світ, вигадував історії, що їх він оповідав їм під час прогулянок над рікою. Будучи протестантом, він спілкувався з рабином, католицьким священиком та пастором-протестантом – і це не було чимсь надзвичайним.

Мій батько, також Еміль, народився 1896 року; він дуже рано став інтернаціоналістом. Проти волі втягнутий у Першу Світову війну, він, німецький солдат, був поранений у 1917 році російською кулею, але однак саме французька держава виплачувала йому аж до його смерті у дев’ятдесятлітньому віці пенсію за інвалідністю. Чи ж не чудовий приклад своєрідної універсальності? Він дуже рано зрозумів, що інтереси певних людей при владі, наприклад, маґнатів збройової промисловості, є транснаціональними, або ж такими, що пересягають кордони. Куля з його могили, цей маленький шматочок металу 2 см від його серця, в тілі, яке перетворилося у порох, посилає нам лукаве і серйозне застереження. Моя сім’я була схильна до францужчини, але ми хотіли також розмовляти по-ельзаськи і зберігати нашу власну культуру на півдорозі між Німеччиною і Францією. В часи тоталітаризму ми завжди чітко розрізняли німців і нацистів.

Моя мати Фрідеріка народилася 1901 року, ходила до школи лише до 14 років. Вона мала неймовірну силу волі. Спонукувана гуманістичним ентузіязмом, вона добилася в нацистів дозволу щодня готувати їжу для 60 політичних в’язнів табору Шірмек. В’язні працювали в 1943-44 рр. на будівництві залізниці. При нагоді – звісно ж, таємно – вона налагодила контакт між в’язнями та їхніми сім’ями, постачала їм ліки, харчі, влаштовувала з допомогою провідників утечі більших чи менших груп.

Мій брат П’єр вчився у Страсбурзькій гімназії. В 1943 році, коли йому було 15 років, ґестапо забрало всіх хлопців із класу, їх повезли до Німеччини, і вони стали солдатами війська повітряної оборони. Мій брат був снайпером, він та його друзі подбали про те, щоб бомби вибухали до того, як досягнуть англійського, американського або канадського військового літака. В нього зосталися рубці на гомілці та сідниці, в тих місцях, де він сам уводив собі слину в останні місяці війни для того, щоб йому зробили операцію, після якої він більше не брав участі у смертоносному божевіллі.

Я вдячний усім моїм домівникам і кревним, які своїм прикладом навчили мене говорити “ні” тому, що неприйнятне, негуманне, несправедливе. Я вдячний їм за те, що вони навчили мене бути критичним і толерантним. Я вдячний їм за те, що вони навчили нас самостійно думати і робити будь-які висновки з винятковою обережністю. Я вдячний їм за те, що вони показали нам наш шлях до того, як знищити кордони між людьми, не лише застиглі державні кордони, але й кордони думок та сердець.

Часто держави мають хибне уявлення про свій народ – або ж вони хочуть помилятися щодо нього, бо їм так вигідно. Так, наприклад, під час гітлерівської окупації нам під загрозою ув’язнення було заборонено розмовляти та співати по-французьки. Всі французькі книги зібрали і знищили. В 1945 році Ельзас знову став французьким, і французький уряд чинив на ельзасців певний тиск, щоб вони відмовилися від свого діалекту. В громадських місцях і в автобусах можна було побачити наклейки з написом “Говорити по-французьки – це престижно!”; у школах панувала строга заборона говорити по-ельзаськи, навіть під час перерви. Германська культурна спадщина мусила зникнути. Якобінська французька держава лише в 1990-91 роках зрозуміла, що справжня двомовність в Ельзасі є для країни не лише культурним, але й комерційним та економічним козирем.

Інший приклад браку розуміння: після Другої Світової війни мої батьки та моя родина потрапила за класифікацією французької держави до категорії “патріотів”, саме в націоналістичному сенсі, з огляду на її поведінку та антинацистівську діяльність. Унаслідок цього, коли мене в 1960-62 роках забрали на війну в Алжирі, то взяли мене в частину зв’язку (відділ телефонного шпигунства та пресової цензури), бо виходили з того, що Реттіґи служитимуть Франції за будь-яку ціну.

Але тут правлячі твердолоби помилилися. Мої батьки та мій брат діяли з власних гуманістичних чи антитоталітарних переконань і аж ніяк не в ім’я тісного і тупого націоналізму. Внаслідок цього я в Алжирі вважав себе зобов’язаним саботувати свою роботу, я перепускав багато інформації, яку мав цензурувати, і не виказав солдатів-феллахів, яких виловив під час підслухування. Я передавав лише інформацію про підготову замахів. Для мене то були рішення, які непросто було приймати. Моя мотивація була такою ж, як у мого батька чи брата.

Найбільша перешкода для нечесної держави – держави опортуністичної, вояцьки хитрої, фашистівської, держави, яка має тенденцію до тоталітаризму або руйнування демократії і т. п. (це лишень список прикладів, бо Франція не мала всіх тих рис одночасно), держави авантюрницької – це пасивна незгода або активна протидія власного населення.

Таким чином, ми наближаємося до теми, яку я зазначив у заголовку: реґіоналізм та екологічний рух. Спершу я хотів показати, що радість, біль, учинки, людські реакції – це елементи, не ізольовані в часі й просторі. Ельзас і Галичина споріднені, можливо, набагато ближче, ніж ми собі гадаємо. Постава наших батьків і нашого оточення зумовлює нас, формує нас більше, ніж ми думаємо. Все це ланки одного ланцюжка – добре пам’ятати про це. Я наполягаю на факті, що дуже часто народи були вводжені в оману (згадайте лишень югославську, боснійську драму), обдурювані, нацьковувані одні на одних, хоча вони були і є зацікавлені в тому, щоб зустрітися, вивчити мову іншого, поспілкуватися, спільно працювати, допомагати один одному, поважати особливості один одного.

Назову хоч би два приклади тих фальшивих вартостей, які спричинили так багато крові та нещасть: національна честь та спадковий ворог. У XIX і 1-ій пол. ХХ ст. ці ідеї використовували та зловживали ними інтелектуали, політики, військовики, а навіть промисловці. “Хай не забруднить нечиста кров нашу ріллю!” – співалося у національному гімні Франції. “Німеччина понад усе!” – проголошував німецький славень. А маленький Ельзас знаходився між ними, як між розлученими батьками, які хочуть забрати один в одного спільну дитину.

Чому, чорт забирай, ви не годні підняти погляд від своєї миски? Чи ж ви не можете позбутися своїх тупих та смертельних ідей? Де Ґолль хотів Европи від Атлантики до Уралу. Разом з Аденауером він працював над примиренням між Німеччиною та Францією. Тоді існував спільний ворог – Совєтський Союз, проти якого треба було об’єднатися. Але суб’єкти примирення, обидва народи – чи вони зустрілися? Чи навчилися вони спілкуватися один з одним? Чи робили вони що-небудь спільно, самочинно, поза уважним офіційним оком? Чи взяли вони як сусіди долю в свої руки? Відповідь, на жаль, заперечна.

Був травень ’68-го, який охопив полум’ям усю Західну Европу, – з його помилками, звичайно, але й з його живими запитаннями, його поняттям участі, його критикою голих задерев’янілих авторитетів, патерналізму, експлуатації робітників, життєвого ідеалу, що його пропонувало нам капіталістичне промислове суспільство з його неприборканим лібералізмом. Молоді і ще молодші почали мріяти про гуманістичну революцію. Після довгих вагань Де Ґолль поїхав до Баден-Бадену, щоб запевнити собі підтримку з боку генерала Массу, який керував стаціонованим у Німеччині військом. Комуністична партія Франції та її профспілка злякалися, що їх можуть обігнати зліва і домовилися з урядом. Травень ’68-го жив, і ми знову стали до праці.

Разом з тим політичний аспект мислення не зник. З 1970 вимальовувався екологічний аспект. Ставало чимраз очевиднішим, що наша рілля не буде зрошена нечистою кров’ю, бо вона вже була забруднена хемічними добривами, пестицидами, гербіцидами, важкими металами, радіоактивними відходами. А “Німеччина понад усе” мусила сурмити відступ, бо проблеми давно набули планетарних розмірів! Треба було рятувати моря, ліси, водойми, повітря, тропічні дощові ліси, генетичний капітал (і це триває до сьогоднішнього дня). І треба було боротися із загрозою перенаселення.

Так, наприклад, та отруйна й огидна клоака, що звалася Райном, була швайцарською, французькою, німецькою і голяндською. Вже не досить було того, що офіційні чинники у кожній з цих націй перекидали одне одному м’яч відповідальності; всі мусили закотити рукави і взятися до практичних заходів. Комуни, промисловці, рибалки, селяни, всі, хто експлуатував довкілля і тривожився за його долю, змушені були спілкуватися між собою і шукати рішення. Це ніколи не було легко, бо короткочасні інтереси часто не збігаються. Треба було катастрофи під назвою Чорнобазель, – коли хемічний завод у Базелі (Швайцарія) отруїв цілу ріку, – щоб люди немовби підо впливом доконечного електрошоку вдалися до рішучих дій.

Ельзас завше був міцно пов’язаний з природою. Але ельзасець зі своєї натури є ввічливим і коректним. Він мусив навчитися вдаватися до політичної критики (не завжди неґативної), піднімати голос, брати свою долю у свої руки (він уже так часто міняв “панів”). Національні та брюссельські технократи планували у своїй захланності перетворити всю райнську долину від Роттердаму до Базелю у промислову зону, а житлові райони відтіснити в гори (Воґези, Шварцвальд). Необхідна для цього енергія мала добуватися у величезних “парках” на атомних електростанціях. Після всього, що ми знали про небезпеку хемічного та радіоактивного забруднення довкілля, нам стало зрозуміло: надійшов момент, коли треба зважитися, діяти, інформувати населення і боротися проти цих демонічних і божевільних проєктів.

Позаяк Райн поєднував усі ті проєкти, він дав нагоду баденцям, ельзасцям та швайцарцям проводити цілком нові зустрічі. Було засновано комітети, виникли різні громадські ініціятиви. Люди інформували одне одного, захоплювали і утримували вдень і вночі будівельні майданчики, велися процеси проти фірм та держави, ми досвідчували справжню співпрацю, яка пересягає кордони...; і всі виявили розбуджені екологічною реальністю спільні інтереси людності реґіону, часто культурні, часом мовні і завжди людські. Екологічний рух не має на меті зруйнувати державу і розчинити культуру, перетворити землю у безформну магму без смаку, традиції, без суспільного зв’язку. Зовсім навпаки! Але він завжди виступав за загальний підхід до проблем і рішень. Щоб припинилися пустопорожні балачки і почався порятунок річок, ґрунтових вод, лісів, повітря і людського здоров’я, держави повинні вийти із заціпеніння і серйозно зайнятися вислідами своїх дій для землі та людей і своїх сусідів. Франції, державі, в якій я живу, треба під цим оглядом зробити ще багато кроків.

В ході нашої боротьби ті, хто ще не знав, дізналися, що справжні кордони – не ті, що їх установили владні структури між народами наших країн, а ті, які існували і все ще існують, часто невидимо, всередині країни, між населенням і “лоббі”, між групами інтересів. Згадую одного баденського (отже німецького) винаря, який після місяців спільних акцій і захоплення майданчиків – тобто після місяців обміну і спілкування з ельзасцями – вигукнув: “Я відкрив, що ми брати, ми навчилися жити разом, політики і великі вожді минулого обманювали нас. Як я подумаю про те, що ми колись стріляли один в одного через Райн! Що за божевілля! Якщо великі пани з Бонну і Парижу одного дня знову захочуть зробити щось подібне, ми скажемо ‘ні’, ми не будемо більше маршувати, бо пережили щось інше”. Нехай поширяться ці добрі наміри по всій планеті (вона така маленька, наша планета). Нехай не згасне цей спогад. Я опишу шість випадків боротьби, яка велася на Верхньому Райні. Говоритиму про період приблизно між 1970 і 1980 роками, хоч окремі акції відбувалися вже після 1980 року.

В липні 1970 стало відомо, що біля Фессенгайму в Ельзасі має бути збудована атомна електростанція з двома реакторами. Це був єдиний проєкт на Верхньому Райні, який був реалізований. Побудові третього й четвертого реактора вдалося запобігти. Боротьба проти першого та другого реактора продовжується і закінчиться лише з їхнім закриттям, після вступу – виходом з французької атомної політики.

Навесні 1971 уряд землі Баден-Вюртемберґ оголосив, що на правому березі Райну в Брайзаху має бути побудовано чотири реактори. В травні населення цілком несподівано виступило з протестом – який постійно зростав – проти цього проєкту.

Влітку 1974 німецька фірма “Хемічні Заводи – Мюнхен” хотіла побудувати біля Маркольсгайму на ельзаській стороні 15 км від Брайзаху хемічний завод з виробництва свинцю. До того проєкт був відхилений трьома іншими французькими та німецькими громадами. П’ятимісячне захоплення об’єкта населенням поклало край цьому проєктові.

В кінці 1973 року святкував своє відродження нуклеарний проєкт у Вилі (Баден) між Брайзахом та Страсбурґом, проєкт, який свого часу зазнав поразки у Брайзаху. Демонстрації, дебати – круглі столи, поважна конфронтація з поліцією, захоплення об’єкта протягом більше року, процеси і дедалі сильніший тиск населення привели до того, що фірма “Баденверк” і Баден-Вюртемберзький уряд мусили поступитися. Жодної атомної електростанції у Вилі!

З 1966 року фірма “Мотор Колумбус АТ” пробує побудувати атомну електростанцію в Кайзерауґсті, 19 км від Базеля на швайцарськім боці Райну. Розпочалися вельми численні збори й “антизбори”, вотуми та дискусії – як це дозволяє швайцарська конституція. 1970 року ельзасці та баденці довідалися про швайцарський атомний проєкт. Початок будівництва – 24 березня 1975; 1 квітня будівельні роботи блокуються, будівельний майданчик захоплює населення й утримує його до 19 травня 1975 року. На сьогодні атомна електростанція ще не побудована.

Тоді існував список місцевостей на Верхньому Райні, де потенційно могли бути побудовані атомні електростанції. В грудні 1976 “Електрісіте де Франс” спорудила біля Ґерстгайму (Ельзас) між Вилем та Страсбурґом метеорологічну щоглу – чіткий знак, що тут вестиметься будівництво. І справді, бурґомістр мав уже плани будівництва чотирьох реакторів – кожний потужністю у 1300 мегават; упродовж місяця місцеве населення утримувало майданчик. Щоглу зняли, проєкт став відомий населенню і був відхилений.

Ці шість прикладів боротьби і екологічної заанґажованості були, як я вже говорив, школою життя, громадянського почуття, індивідуальної та колективної відповідальності, усвідомлення головних вартостей, розвитку і вдосконалення кожної особи. Каста тих, хто приймає рішення, відчула спротив з боку населення, яке було винахідливим, тверезомислячим, мужнім, вільним від насильства і цивілізованим. Технократи та утопісти гіперрозвитку змушені були рахуватися із здоровим глуздом пристойних людей.

Ці акції були і будуть продовжуватися у майбутньому: пересягаючи кордони – навіть якщо націоналістам та всім тим, хто сіє ненависть і розбрат, це не до вподоби. Любов та повага до природних первнів (вода, повітря, земля, простір), доконечні умови для достойного життя, включають у себе любов та повагу до сусідів, участь у їхній культурі, готовість учитися їхньої мови. Ми відповіли реготом, коли пан Сікурані, префект реґіону Ельзас, хотів заборонити німцям із правого берега Райну перетинати кордон, щоб допомогти нам, ельзасцям, у боротьбі проти німецького проєкту будівництва заводу з виробництва свинцю. Одразу ж міст спільно захопили німці і французи, і рух транспорту було припинено. Префект змушений був відступити, він утрапив у пастку своєї власної несправедливості. Гроші та знищення довкілля не мають меж. То чому населення має ділитися?

В ту епоху тема екології була цілком новою, і наш протест проти кримінальних проєктів, які загрожували здоров’ю громади, був також несподіваним. Найперше – повідомлення про наші дії і самі акції привели до того, що зародилося екологічне мислення. Впродовж років усі ідеї й ініціятиви приходили знизу. Жодна з політичних партій не займалася серйозно цим питанням, не кажучи вже про якусь заанґажованість. Комуністи, наприклад, – і ті, що орієнтувалися на Москву, і ті, що орієнтувалися на Пекін, – хотіли взяти участь у протесті, але водночас вони мусили хвалити атомну індустрію на своїй батьківщині, в Пекіні або Москві... Загалом можна сказати, що наші політики – від бурґомістра до депутата – були дуже мало поінформовані в екологічних питаннях. Довший час вони й так нічого не означали, то для чого ставити себе тепер у складне становище, протиставлятися офіційним тезам? Політики, якщо їх не копнути, залишаються в основній масі своїй класичними, тобто кар’єристами.

З трьох країн. про які ми говоримо, Франції найбільше ще треба боротися зі свого роду кабінетною політикою. Дати народові можливість “побазікати”, але будь-якою ціною реалізувати те, що за лаштунками приготували великі уми з Ecole Nationale de l’Administration, Polytechnique і Service des Mines. Всі рішення, які стосуються, наприклад, атомної політики, приймаються державними декретами, а не парламентом. Не думай, підписуй і сиди тихо! Під час багатолітньої боротьби ми – громадянські ініціятиви, а також баденська, швайцарська й ельзаська людність – багато чого навчилися.

Для нас дуже велике значення мало те, що нам удалося об’єднати у своїх акціях різних людей, молодих та старших, жителів міста й села, інтелектуалів і селян, науковців і мистців, бо наші вороги були зацікавлені в розколі населення – щоб краще управляти й реалізувати свої проєкти. Взаємна довіра будувалася дуже поступово, цей процес потребував максимальної чутливості і багато терпіння. Кожен учився, кожен відкривався перед іншими і переглядав свої цінності. Так званий комуніст уже не виглядав як чорт (проблема німців); селянин та винороб стали трохи студентами; студент відкрив для себе поле; навчився орудувати вилами для гною і сокирою... і простіше говорити.

В рамках Вильської історії була заснована “Народна школа – Вильський Ліс”, яка дбала спершу про культуру в захоплених місцях, потім, протягом років – і в довколишніх селах. Різноманіття тем та різні доповідачі, не лише німці і французи, але й американські вчені, індіянці, буддійські ченці, перські лікарі, екологи з Бразилії. Прагматичне і плідне братерство.

На противагу Страсбурзькому договорові – я згадував про нього на початку – шістдесят громад навколо Ґерстгайму, німецьких та французьких, підписали пакт про взаємодопомогу, щоб перешкодити атомному проєктові. На противагу Карлові Лисому та Людовікові Німецькому в нас не було таємних задніх думок; ми діяли в інтересах людності цього реґіону і їхніх нащадків. Це був пакт народу Ґерстгайму. Крім того, ми зрозуміли, що одні успіхи тягнуть за собою інші. Багато людей приходить лише тоді, коли вони бачать перемогу.

Боротьба за Фессенгайм, яка все ще триває, показала нам, що завжди треба мати на своєму боці як мінімум частину жителів громади, яку зачіпає та чи інша проблема. Недостатньо демонстрацій тисяч людей, які прибули з іншого місця. З цього огляду й індустрія хотіла б купити людей з цієї громади. Не досить залишатися серед соратників, серед екологів. Треба пробуджувати інтерес серед усіх груп населення, інакше опиняєшся на узбіччі. Тисячі людей у нашому реґіоні зблизька могли побачити готовість технократів та “спеціялістів” поширювати брехню та півправду, з почуття професійної дисципліни, з жадоби наживи, або просто тому, що вони належать до особливої касти. Але звичайні люди з народу вже не дозволяють правити собі байки, вони вже не мають цього почуття підпорядкованості; вони можуть говорити відкрито і демаскувати “запроданців”.

Чи треба згадувати про це? У фінансовому плані наші акції не давали жодного зиску. Навпаки, дуже багато людей інвестували в наш рух із власної кишені в рамках своїх можливостей. Як і народження, смерть, кохання, радість, схід сонця, гарний краєвид – ...наша справа була і залишається безплатною. Але цілком природнім є те, що дедалі більше людей заробляє гроші на будівництві сонячних колекторів, повітряних моторів, ізоляцій і т. ін. Ми хочемо не лише говорити “ні”. Наше завдання – показати також і альтернативу. Так, наприклад, газові турбіни могли б дуже добре замінити реактори Чорнобиля, навіть якщо “Фраматом”, “Сіменс”, “Електрісіте де Франс” за будь-яку ціну хочуть продати атомні електростанції. Не обманюйтеся: не все на Заході, що блистить, це золото! Якщо чекати на те, що за порятунок гілки, на якій сидиш, буде заплачено – це може погано скінчитися.

Ага, я мало не забув! Одного дня один професор історії і політик з Ельзасу опублікував у газеті статтю, в якій стверджував, що ми – противники атомної індустрії та що нас оплачує КҐБ. Ми подали на нього до суду за образу і виграли процес.

Засадою нашої боротьби завжди була відсутність насильства. Чому? Насамперед тому, що наші противники мали значно більше засобів для того, щоб чинити тиск. Вони посилали інших робити чорну роботу. По-друге, ми думаємо, що насильство не міняє людей. Якщо ми будемо практикувати насильство, ми даємо своїм ворогам виправдання для ще більшого насильства з їхнього боку. Але навпаки, якщо ми оберемо інший шлях, ми дамо їм можливість поміркувати, змінитися, або, якщо вони триватимуть у своїй тупості, показати їхнє справжнє неправедне обличчя всій громаді й остаточно втратити прихильність людей. Міністр-президент землі Баден-Вюртемберґ Ганс Фільбінґер виніс цей досвід із Вильської історії. Його брехня і поліційне свавілля зламали йому хребта. Він не хотів змінюватися.

Ненасильницький метод не має нічого спільного з наївністю й оспалістю: навпаки, він потребує докладного аналізу, творчості, рухливості, вміння прозирати душі, мужності і духу солідарності. В жодному разі не заборонено експлуатувати силу ворога, для того щоб її по змозі невтралізувати. Завжди краще шукати діалогу. Треба залишити для противника якийсь вихід. Наша мета – не ненависть, а правда і справедливість. Виправданий гнів теж має своє місце у цьому процесі, бо холодний розум не завжди діє, коли треба перестрибнути через рів від думки до дії. Але цей гнів мусить себе подолати і не має права губити з очей мети. Можна сказати інакше: що більшим є число активних учасників, то складніше для противника просто обійти такий рух. Врешті-решт, практика показала перевагу поступу двома напрямками (інформація, діалог, прямі акції, захоплення, процес, участь у виборах і т. д.), а не лише одним, бо противник завше пробує йти на нас навпрост або обійти.

Цим закінчую. Хоч пережито було набагато більше, ніж я міг дати читачеві уявлення оцим своїм викладом.

Переклала Софія Онуфрів