повернутися бібліотека Ї

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина І. Бачення системи

Нова система

Як полюбляла казати мама Форреста Ґампа? Життя – немов коробка шоколадних цукерок: ніколи не знаєш, що саме знайдеш всередині. Як на мене, мандрівника-ветерана і закордонного кореспондента, життя схоже на обслуговування номерів у готелі: ніколи не знаєш, що саме знайдеш за дверима.

Візьмімо, приміром, вечір 31 грудня 1994 року, коли я розпочав роботу на посаді закордонного оглядача газети "Нью-Йорк Таймс". Першим моїм завданням був репортаж із Токіо, і, приїхавши до готелю "Окура" після довгого перельоту через Тихий океан, я подзвонив до обслуги номерів з одним простим проханням: «Пришліть мені, будь ласка, чотири помаранчі». Я наркотично залежний від цитрусових, і мені була потрібна доза. Коли я давав замовлення по телефону, воно здавалося мені досить простим, і мій співрозмовник начебто зрозумів мене. Хвилин за двадцять у мої двері постукали. За дверима стояв офіціант у бездоганно випрасуваному однострої. Перед ним був візок, накритий білою накрохмаленою скатертиною. На скатертині, у царській оправі невеличких срібних мисочок з льодом стояли чотири високі склянки тільки-но витиснутого помаранчевого соку.

– Ні, ні, – сказав я офіціантові. – Я просив помаранч, помаранч – а не помаранчевого соку. – І вдав, ніби надкушую щось схоже на помаранчу.

– А-а-а, – сказав офіціант, киваючи головою. – По-маран-чі, по-маран-чі.

Я повернувся до кімнати і засів за роботу. За двадцять хвилин у двері знов постукали. Той самий офіціант. Той самий візок, накритий скатертиною. Але цього разу на ньому стояло чотири тарілки, а на кожній тарілці – помаранча, обібрана зі шкірки і покраяна на вишукані маленькі скибки, розкладені на тарілці віялом, наче страва суші, як це вміють робити тільки японці.

– Ні, ні, – сказав я, хитаючи головою. – Я просив цілих помаранч. – І зробив руками жест, зображаючи кулю. – Хочу тримати їх у себе в кімнаті і їсти на перекуску. Я не можу з’їсти усі чотири помаранчі, отак нарізані. Не хочу зберігати їх у міні-барі. Я хочу цілі помаранчі.

І знову я силкувався наслідували людину, яка їсть помаранчу.

– А-а-а, – сказав офіціант, киваючи головою. – По-маран-чу, по-маран-чу. Ви хочете цілу по-маран-чу.

Минуло ще двадцять хвилин. Знов у мої двері постукали. Той самий офіціант. Той самий візок, лише цього разу на ньому були чотири яскраві помаранчі, кожна на великій тарілці, а поряд лежали виделка, ніж і лляна серветка. Це вже був прогрес.

– Авжеж, – сказав я, підписуючи рахунок. – Це саме те, що я хотів.

Коли він вийшов із кімнати, я подивився на рахунок. Чотири помаранчі коштували двадцять доларів. Як мені пояснити це в редакції?

Але мої цитрусові пригоди на тому не скінчилися. Через два тижні я був у Ханої і обідав наодинці в ресторані готелю "Метрополь". У В’єтнамі тривав мандариновий сезон, і на розі кожної вулиці продавали піраміди напрочуд смачних яскраво-оранжевих мандаринок. Щоранку я з’їдав на сніданок кілька цих фруктів. Коли підійшов офіціант, аби взяти у мене замовлення на десерт, я сказав, що хочу лише мандаринку.

Він відійшов і за кілька хвилин повернувся.

– Вибачте, – сказав він, – мандаринок немає.

– Як це так? – спитав я сердито. – На сніданок у вас щоранку повний стіл мандаринок! Хіба десь у кухні не знайдеться одна мандаринка?

– Вибачте, – хитнув він головою. – Може, ви б хотіли кавуна?

– Гаразд, – сказав я, – принесіть мені кавуна.

За п’ять хвилин офіціант повернувся з тарілкою, на якій приніс три обібрані мандаринки.

– Я знайшов мандаринки, – сказав він. – Кавуна немає.

Якби тоді я знав те, що знаю тепер, я б сприйняв усе це як провіщення. Адже коли я подорожував по світі, працюючи на "Таймс", я знаходив ще багато такого на своїй тарілці і за своїми дверима, про що мені й гадки не було.

Праця на посаді закордонного оглядача "Нью-Йорк Таймс" – найкраща у світі. Бо хтось же повинен мати найкращу працю у світі, правда? Отож її мав я. А чудова вона через те, що я став туристом з певною точкою зору. Побувавши в різний час у багатьох місцях, я навчився виробляти свою точку зору на побачене і почуте. Коли я тільки вирушив у цю одіссею, переді мною постало питання: яка це точка зору? Що має бути тією лінзою, тією перспективою, тією організуючою системою – надісторією, – крізь яку я повинен дивитися на світ, завдяки якій розуміти події, ставити собі пріоритети, виробляти про них думку і допомагати читачам зрозуміти їх?

У певному сенсі моїм попередникам було легше. Кожен з них, пишучи свої репортажі, вже мав якусь дуже очевидну надісторію та міжнародну систему. Я – п’ятий закордонний оглядач в історії "Таймса". “Зарубіжні події” – це фактично найстарша рубрика газети. Її започаткувала 1937 року надзвичайна жінка, Ен О’Гер Маккормік, і спершу ця рубрика мала назву “В Европі”, адже тоді “в Европі” – для більшости американців й означало зарубіжні події, і здавалося цілком природним, що закордонний оглядач газети перебуває на европейському континенті. Некролог пані Маккормік 1954 року в "Таймсі" писав, що вона розпочала свою кар’єру закордонного репортера «як дружина пана Маккорміка, дейтонського інженера, якого вона супроводжувала в частих службових поїздках до Европи». (З тих часів некрологи "Нью-Йорк Таймсу" стали значно політично-коректнішими.) Міжнародна система, про яку вона писала, охоплювала дезінтеґрацію балансу сил версальської Европи та початок Другої світової війни.

По закінченні цієї війни, коли Америка зависочіла над світом як найбільша надпотуга, обтяжена глобальною відповідальністю і втягнута в глобальну боротьбу сил з Радянським Союзом, 1954 року назва рубрики змінилася на “Зарубіжні події”. Для Америки полем гри раптом став цілий світ, і увесь він був важливий, адже суперництво з Радянським Союзом точилося за кожен куточок цього світу. Міжнародна система холодної війни з її конкуренцією за вплив та гегемонію між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом, між Вашинґтоном, Москвою та Пекіном стала тією надісторією, в рамках якої формували свої точки зору наступні три закордонні оглядачі.

На той час, коли на початку 1995 року я почав писати для цієї рубрики, холодна війна вже скінчилася. Берлінська стіна впала, а Радянський Союз відійшов в історію. У Кремлі мені пощастило бути свідком одного з останніх подихів Радянського Союзу. Це було 16 грудня 1991 року. Державний секретар Джеймс А. Бейкер відвідав Москву якраз в той час, коли Борис Єльцин перебирав владу в Михайла Горбачова. Раніше, коли Бейкер зустрічався з Горбачовим, вони завжди провадили переговори у позолоченій залі святої Катерини в Кремлі. Завжди відбувалася добре зоркестрована для преси сцена входу. Бейкер та його супровід чекали за двома велетенськими дерев’яними дверима з одного боку довгої кремлівської зали, а Горбачов і його команда – за дверима з другого боку. А тоді за сигналом двері одночасно відчинялися, і кожен із достойників розмашисто входив, і посередині приміщення перед камерами вони тиснули руки. А от того дня Бейкер прибув на зустріч о призначеній годині, двері різко розчинилися, і замість Горбачова увійшов Борис Єльцин. «Ласкаво просимо на російську землю і в цей російський дім», – сказав Єльцин Бейкерові. Бейкер таки зустрівся з Горбачовим пізніш того ж дня, але було ясно, що влада помінялася. Ми, репортери Державного департаменту, які були там, щоб зафіксувати цю подію для історії, провели цілий день у Кремлі. Коли ми були всередині, надворі падав густий сніг, а коли після заходу сонця врешті вийшли, то побачили, що кремлівська земля вкрита білою сніговою ковдрою. Поки ми брели до кремлівських Спаських воріт, а наші черевики рипіли, залишаючи на снігу сліди, я помітив, що на флаґштоці Кремля досі майорить червоний радянський прапор з серпом і молотом, освітлений прожекторами, як було протягом усіх сімдесяти років. І я сказав собі: «Це, мабуть, востаннє я бачу, як там майорить цей прапор». І справді, через кілька тижнів його не стало, а з ним зникла і система холодної війни та її надісторія.

Але що було мені неясно, коли через кілька років я вступив на посаду оглядача, це те, що саме замінило систему холодної війни як панівну організуючу структуру в міжнародному становищі. Тож я розпочав свої репортажі як турист без точки зору – просто з відкритим поглядом. Протягом декількох років я, як і кожен, просто говорив про “світ після холодної війни”. Ми знали, що народжується якась нова система, котра побудує іншу структуру міжнародних відносин, але не могли збагнути, що це за система, тому визначали її за тим, чим вона не була. Вона не була холодною війною. І ми назвали її світом після холодної війни.

Однак чим більше я подорожував, тим більш очевидним мені здавалося, що ми перебуваємо не просто в якомусь хаотичному, несув'язному, неозначеному світі після холодної війни. Ми перебуваємо радше у новій міжнародній системі. Ця система має свою унікальну логіку, способи тиску та заохочення і заслуговує на якусь назву, хоча б “глобалізація”. Глобалізація – це не просто якась економічна чудасія, не просто минуща мода. Це міжнародна система – панівна міжнародна система, яка замінила систему холодної війни після падіння Берлінської стіни. Ми повинні розуміти її як таку. Якщо є закон про термін давності злочинів, тоді безперечно має бути закон про термін давності зовнішньополітичних стереотипів. Пам’ятаючи про це, варто проголосити кінець “світу після холодної війни”. Тепер ми перебуваємо в міжнародній системі глобалізації.

* * *

Що саме я маю на увазі, коли кажу, що на місце холодної війни як визначальна міжнародна система прийшла глобалізація?

Я маю на увазі те, що, як міжнародна система, холодна війна мала свою структуру влади: рівновага між Сполученими Штатами та СРСР. Холодна війна мала свої правила: у міжнародних справах жодна наддержава не могла посягати на сферу впливу іншої; в економіці менш розвиненим країнам належало зосередитися на підтримці своєї національної промисловости, країнам у розвитку – на зростанні, що ґрунтується на експорті, комуністичним країнам – на автаркії, а західним економікам – на регульованій торгівлі. Холодна війна мала свої панівні ідеї: двобій між комунізмом та капіталізмом, а також розрядка, неприєднання та перестройка. Холодна війна мала свої демографічні тенденції: переміщення людей зі Сходу на Захід заморозила Залізна Завіса, натомість переміщення з Півдня на Північ було вільнішим процесом. Холодна війна мала свої перспективи на планеті: світ був простором, розділеним на комуністичний, західний та нейтральний табори, і кожна країна належала до одного з них. Холодна війна мала свої визначальні технології: все зосереджувалось навколо ядерної зброї та другої промислової революції, але для багатьох людей у країнах, що розвиваються, актуальними знаряддями і досі були серп і молот. Холодна війна мала свої визначальні виміри: це була вага ядерних ракет. Взяті разом, елементи цієї системи холодної війни впливали на внутрішню політику, торгівлю та міжнародні відносини чи не кожної країни світу. Система холодної війни обумовлювала не все, але таки багато чого.

Нинішня ера глобалізації – це подібна міжнародна система зі своїми самобутніми атрибутами, які різко контрастують з атрибутами холодної війни. Система холодної війни характеризувалася насамперед однією всеохопною рисою – поділом. Світ був розділеним, розчленованим місцем, і небезпеки, які вам загрожували, та перспективи, які вам відкривались, у системі холодної війни здебільшого зумовлював той, від кого ви були відділені. Власне кажучи, система холодної війни символізувалася одним словом: стіна – Берлінська стіна. Один з моїх улюблених описів тодішнього світу висловив Джек Ніколсон у фільмі "Кілька гарних хлопців". Він грає полковника морської піхоти, командира бази Сполучених Штатів на Кубі, у Ґвантанамській затоці. В кульмінаційній сцені стрічки Джека Ніколсона притискає до стіни Том Круз, вимагаючи пояснити, чому рядового Сантьяґо, що був під Джековим командуванням, побили до смерти товариші – морські піхотинці: «Ви хочете відповіді? – кричить Ніколсон. – Ви хочете відповіді?» «Я хочу знати правду», – відповідає Круз. «Ви не витримаєте правди, – каже Ніколсон. – Синку, ми живемо у світі зі стінами, і ці стіни повинні охороняти озброєні чоловіки. Хто це робитиме? Ви? Ви, лейтенанте Вайнберг? Моя відповідальність більша, ніж ви можете собі уявити. Ви можете плакати за Сантьяґо і проклинати морських піхотинців. Ви можете дозволити собі цю розкіш. Ви можете собі дозволити розкіш не знати того, що знаю я: смерть Сантьяґо, нехай навіть трагічна, врятувала життя іншим. І моє існування, хоч ґротескне і незрозуміле вам, рятує інші життя. Ви не хочете знати правду, бо бажаєте, аби я сидів на тій стіні там, у тих місцях, про які на вечірках не розмовляють. Я вам потрібен на тій стіні».

Система глобалізації трохи інакша. Вона також має одну всеохопну рису – інтеграцію. У нашому світі все дедалі тісніше переплітається; і нині, чи ви представляєте якусь компанію, чи країну, небезпеки, які вам загрожують, та перспективи, які вам відкриваються, дедалі більше зумовлює той, з ким ви пов’язані. Ця система глобалізації теж характеризується одним словом: мережа. Таким чином, у найширшому розумінні слова ми перейшли від системи, побудованої на розділенні та на стінах, до системи, яка будується дедалі більшою мірою на інтеграції та мережах. У холодній війні ми покладали сподівання на “гарячу лінію”, яка була символом того, що всі ми розділені, але відповідальність лежить принаймні на двох державах – Сполучених Штатах і Радянському Союзі; натомість у системі глобалізації ми покладаємо сподівання на Інтернет, який символізує те, що всі ми дедалі тісніше пов’язані, але насправді ніхто не бере на себе відповідальності.

Це зумовлює чимало інших відмінностей між системами глобалізації та холодної війни. Система глобалізації, на відміну від системи холодної війни, не заморожена, вона являє собою динамічний, безперервний процес. Ось чому я визначаю глобалізацію таким чином: це невпинна інтеграція ринків, держав та технологій до небаченої досі міри; у певному сенсі вона дає змогу окремим людям, корпораціям та державам проникати у цілий світ далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше, і в певному сенсі дає змогу світові проникати в окремих людей, у корпорації та держави далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше. Цей процес глобалізації також викликає спротив тих, з ким ця нова система повелася жорстоко, чи тих, хто опинився поза нею.

Рушійною ідеєю, яка лежить в основі глобалізації, є вільноринковий капіталізм: чим щедріше ви даєте вільну руку ринковим силам і чим ширше відкриваєте свою економіку вільній торгівлі та конкуренції, тим ефективнішою і успішнішою буде ваша економіка. Глобалізація означає поширення вільноринкового капіталізму майже на кожну країну світу. Тому глобалізація також має свій набір економічних законів – законів, які ґрунтуються на відкритості, дерегуляції та приватизації вашої економіки, і які роблять цю економіку більш конкурентоспроможною та привабливішою для іноземних інвесторів. 1975 року, в розпал холодної війни, за даними Світового банку, лише у 8 відсотках країн світу були ліберальні режими вільноринкового капіталу, а прямі іноземні інвестиції у той час становили загалом лише 23 мільярди доларів. На 1997 рік країн з ліберальними економічними режимами було вже 28 відсотків, а іноземні інвестиції становили 644 мільярди доларів.

На відміну від системи холодної війни, система глобалізації має свою панівну культуру, а тому їй до певної міри властиві тенденції до уодноріднення. У попередні епохи культурна гомогенізація такого типу відбувалася в регіональному масштабі: романізація Західної Европи та середземноморського світу, ісламізація Середньої Азії, Північної Африки, Европи та Близького Сходу арабами, а відтак Османською імперією; русифікація Східної та Центральної Европи і деяких реґіонів Євразії за радянської влади. Висловлюючись мовою культури, глобалізації властиве поширення (на добре і на лихе) американізації – від Біґ-Маків до "Макінтошів" та Мікі Мауса.

Глобалізація має свої визначальні технології: комп’ютеризацію, мініатюризацію, цифрові технології, супутниковий зв’язок, оптичні волокна та Інтернет, – які посилюють її визначальну перспективу інтеграції. Коли країна робить стрибок у систему глобалізації, вітчизняна еліта починає засвоювати цю перспективу інтеграції і завжди намагається знайти своє місце в глобальному контексті. Влітку 1998 року, перебуваючи в Аммані, що у Йорданії, я пив каву в готелі "Інтерконтиненталь" зі своїм приятелем Рамі Хурі, провідним йорданським політичним оглядачем. Ми вмостилися, і я спитав його, що нового. Першим, що він сказав мені, було: «Йорданію долучили до світового метеорологічного зведення Сі-Ен-Ен». Рамі мав на увазі: йорданцям важливо знати, що для інституцій, які мислять у глобальному масштабі, інформація про погоду в Аммані варта уваги. Це дає йорданцям відчуття своєї важливости й підтримує в них надію, що вони збагатяться внаслідок більшого припливу туристів чи світових інвесторів. Наступного дня після зустрічі з Рамі мені довелося поїхати до Ізраїлю, де я познайомився з Якобом Френкелем, управителем Центрального банку Ізраїлю, економістом, який вчився в Чиказькому університеті. Френкель зауважив, що в нього теж змінюється перспектива: «Раніше, говорячи про макроекономіку, ми починали з того, що розглядали місцеві ринки, місцеві фінансові системи та взаємозв’язки між ними, а відтак у другу чергу брали до уваги міжнародну економіку. Нам здавалося: те, що ми робимо, – це насамперед наш внутрішній бізнес, а вже тоді з’являються певні виходи за кордон, через які ми можемо продавати товари. Тепер наша перспектива змінилася. Тепер не варто вирішувати, що саме виробляти, не поставивши попередньо питання: на які ринки експортуватимемо продукцію, варто спершу вивчити глобальну ситуацію, в межах якої ми діятимемо, а допіру тоді вирішувати, що виробляти. Перспектива цілком змінилася!»

Тоді як визначальним виміром у системі холодної війни була вага – зокрема ядерних ракет, визначальним виміром у системі глобалізації є швидкість – швидкість торговельних операцій, переміщень, комунікації та оновлення. Холодна війна стосувалася Айнштайнового рівняння маси та енергії: Е = mc2. Глобалізація ж опирається радше на закон Мура, згідно з яким обчислювальна потужність кремнієвих чіпів подвоюватиметься що вісімнадцять до двадцяти чотирьох місяців, тим часом як ціна зменшуватиметься наполовину. У добу холодної війни найчастіше звучало запитання: “На чиєму ви боці?” В добу глобалізації найчастіше ставлять запитання: “Чи з усіма ви маєте зв’язок і який він?” У добу холодної війни другим найчастішим запитанням було: “Наскільки потужні ваші ракети?” В добу глобалізації другим найчастішим запитанням є: “Яка швидкодія вашого модема?” Визначальним документом системи холодної війни був договір. Визначальним документом глобалізації є угода. Система холодної війни навіть мала свій власний стиль. 1961 року, за даними часопису "Форейн Полісі", кубинський президент Фідель Кастро, зодягнений у свою звичну військову уніформу кольору хакі, зробив свою славетну заяву: «Я буду марксистом-леніністом до кінця свого життя». У січні 1999 року на конференцію з глобалізації в Гавані, на яку були запросили фінансиста Джорджа Сороса та економіста вільного ринку Мільтона Фрідмана, Кастро одягнув діловий костюм.

Якщо визначальними економістами системи холодної війни були Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнз, котрі кожен по-своєму хотіли приборкати капіталізм, то визначальними економістами системи глобалізації є Йозеф Шумпетер та голова "Інтелу" Енді Ґроув, які воліють дати капіталізмові свободу. Шумпетер, колишній австрійський міністр фінансів і професор Гарвардської школи бізнесу, у своїй класичній праці "Капіталізм, соціалізм і демократія" виразив погляд, що сутністю капіталізму є процес “творчої руйнації” – безперервний цикл нищення старих і мало ефективних продуктів та послуг і заміни їх новими, ефективнішими. Енді Ґроув використав думку Шумпетера, що «виживають лише параноїки» в назві своєї книжки про життя в Кремнієвій Долині і різними способами представив цю думку як модель капіталістичного бізнесу доби глобалізації. Ґроув посприяв популяризації погляду, що кардинальні новації, які перетворюють галузь, нині впроваджуються дедалі частіше. Завдяки цим технологічним проривам швидкість, з якою ваш останній винахід або старіється, або стає товаром широкого вжитку, наближається до швидкости блискавки. Тому виживуть лише параноїки, лише ті, які ненастанно озираються за себе – чи не створює хтось щось нове, що може знищити їх, і намагаються хоч на крок бути попереду. В добу глобалізації процвітатимуть ті країни, які схильні дозволити капіталізмові швидко знищити неефективні компанії, щоб вивільнити гроші і спрямувати їх до ефективніших компаній. Ті ж, які сподіваються, що їхні уряди захистять їх від такої творчої руйнації, в цю добу випадуть з гри.

Джеймс Суровецкі, діловий оглядач часопису "Слейт", у своїй рецензії на книжку Ґроува чудово підсумував спільне в Шумпетера та Ґроува, саму сутність економіки глобалізації. Він висловив думку: «Новація заступає традицію. Сучасне – а може, й майбутнє – заступає минуле. Найважливіше є те, що буде далі; а те, що буде далі, настане, коли повалено те, що є тепер. Хоча завдяки цьому система стає чудовим місцем для новацій, але в такому місці важко жити, адже більшість людей воліє мати хоч якусь впевненість у майбутньому, аніж жити у вічній непевності... Нас ніщо не змушує раз у раз заново налагоджувати стосунки з найближчими людьми. А все ж саме це, як твердить Шумпетер, а за ним і Ґроув, конче потрібно, щоб процвітати сьогодні».

Справді, якби холодна війна була видом спорту, то хіба боротьбою сумо, каже професор закордонних справ Університету Джона Гопкінса Майкл Мандельбаум. «Два кремезні, товсті хлопці на майданчику, всілякі позиції та ритуали, тупання ногами, але насправді між ними відбуваються лише дуже незначні сутички, аж до кінця поєдинку, коли настає коротка хвилина моцування і переможеного виштовхують з ринґу, однак ніхто не гине».

Натомість якби глобалізація була видом спорту, то був би біг на сто метрів, знов, і знов, і знов. І хоч скільки разів ви виграєте, та наступного дня вам знову бігти. А якщо ви програєте всього лиш одну соту секунди, то це все одно, що відстанете на годину. Спитайте у керівників французьких мультинаціональних корпорацій. 1999 року французьке трудове право змінили, й воно вимагало – вимагало, аби кожен працедавець скоротив узаконену тривалість трудового тижня на чотири години, з 39 годин до 35 годин, не зменшуючи зарплатні. Чимало французьких фірм боролося з цим нововведенням з огляду на вплив, який воно чинитиме на їхню продуктивність на світовому ринку. Анрі Тьєррі, директор у справах людських ресурсів компанії високої технології "Томсон ССФ Коммунікасьйон", що в передмісті Парижа, сказав газеті "Вашинґтон Пост": «Ми живемо в умовах всесвітньої конкуренції. Якщо ми втратимо один пункт продуктивности, ми втратимо замовлення. Зобов'язати нас скоротити робочий тиждень до 35 годин – все одно, що вимагати від французьких атлетів пробігти у ластах стометрівку. Вони матимуть мало шансів здобути медаль».

За парафразою вислову німецького політолога Карла Шмітта, холодна війна була світом друзів і ворогів. Світ глобалізації натомість схильний перетворити всіх друзів і ворогів на конкурентів.

Якщо за часів холодної війни ви найбільше боялися, що вас знищить дуже добре знаний вам ворог у всесвітній боротьбі, тоді ще стабільній і незмінній, то за часів глобалізації ви найбільше боїтеся швидкої зміни з боку ворога, якого ви не можете побачити й торкнутися, боїтеся, що ваша робота, спільнота чи місце праці в будь-який момент можуть зазнати змін з вини анонімних економічних та технологічних сил, аж ніяк не стабільних. Основною системою оборони під час холодної війни був радар – щоб виявити загрозу, яка насуває з того боку стіни. Основною системою оборони під час глобалізації є рентґенівський апарат – щоб виявити загрозу, що насуває зсередини.

Глобалізація має також свою демографічну модель – різко прискорене переміщення людей від сільської місцевости та від сільськогосподарського способу життя до міських зон та до міського способу життя, який тісніше пов’язаний зі світовими тенденціями у торгівлі, моді, їжі та розвагах.

Останнє і найважливіше: глобалізація має свою базову структуру влади, складнішу, ніж структура холодної війни. Систему холодної війни вибудували виключно навколо національних держав. У цій системі ви впливали на світ через свою державу. Холодна війна була насамперед драма держав, що конфронтують з державами, врівноважують держави і вступають у союз з державами. А як система, холодна війна врівноважувалася двома наддержавами у її серцевині: Сполученими Штатами та Радянським Союзом.

Натомість система глобалізації ґрунтується на трьох різновидах рівноваги, які накладаються і впливають один на одного. Першим різновидом є традиційна рівновага між державами. В глобалізаційній системі єдиною і панівною наддержавою тепер є Сполучені Штати, а всі інші держави тою чи іншою мірою підпорядковані їм. Рівновага сили між Сполученими Штатами та іншими державами, однак, і далі має значення для стабільности цієї системи. З огляду на цей різновид можна й досі пояснювати чимало подій, про які ви читаєте на перших сторінках газет: чи то про стримування Іраку на Близькому Сході, чи то про розширення НАТО в Центральній Европі супроти Росії.

Другим різновидом рівноваги у системі глобалізації є рівновага між державами та глобальними ринками. Ці глобальні ринки утворено мільйонами інвесторів, які, клацаючи мишкою, переміщають гроші навколо світу. Я називаю їх Електронним Стадом, і це стадо збирається в ключових світових фінансових центрах, таких як Волл-Стріт, Гонконґ, Лондон та Франкфурт, що їх я називаю Ринками-велетнями. Позиція та дії Електронного Стада і Ринків-велетнів нині можуть мати величезний вплив на держави, аж до спричинення падіння урядів. Хто скинув Сухарто в Індонезії 1992 року? Зовсім не інша держава, а Ринки-велетні, які відмовили в підтримці індонезійської економіки та в довірі до неї. Сьогодні вам не зрозуміти перших сторінок газет, якщо у своїх міркуваннях ви не візьмете до уваги Ринків-велетнів. Адже Сполучені Штати можуть знищити вас, закидавши бомбами, а Ринки-велетні можуть знищити вас, знизивши вартість ваших цінних паперів. Іншими словами, Сполучені Штати є гравцем-лідером, який домінує на полі гри глобалізації, але не лише вони впливають на ходи на цьому полі гри. Це глобалізаційне поле гри нині дуже нагадує табличку для розмови з духами – іноді фігурки на дошці рухає видима рука наддержави, а іноді їх рухають приховані руки Ринків-велетнів.

Третій різновид рівноваги в системі глобалізації, на який вам варто звернути увагу, – справді найновіший зі всіх, – це рівновага між окремими людьми та державами. Оскільки глобалізація повалила не одну з тих стін, які обмежували людям переміщення та пошук, і оскільки водночас вона побудувала у світі мережі, то вона дає індивідам більше сили, ніж було в будь-яку іншу історичну добу, впливати як на ринки, так і на держави,. Окремі люди мають дедалі більшу змогу прямо діяти на світовій сцені – без посередництва держави. Тож нині маємо не лише супердержаву, не лише Ринки-велетні, але й, як буде показано пізніше у цій книжці, також Надпотужних індивідів. Деякі з цих Надпотужних індивідів доволі сердиті, деякі просто чудові, – але всі вони тепер спроможні безпосередньо діяти на світовій сцені.

Без відома уряду Сполучених Штатів, компанія "Довготривале управління капіталом" {Long-Term Capital Management} – кілька хлопців, що керують інвестиційним фондом у Ґрінвічі (Коннектикут) – зібрала по світі більше фінансових ставок, ніж становить вартість усіх іноземних резервів Китаю. Осама бін Ладен, саудівський мільйонер, який має свою власну глобальну мережу, в кінці 1990-х років оголосив війну Сполученим Штатам, а повітряні сили США відповіли йому атакою крилатих ракет на місце його перебування в Афганістані, немов сам бін Ладен є державою. Подумайте про це. Сполучені Штати вистрелили 75 крилатих ракет, вартістю мільйон доларів кожна, цілячись лише в одну людину! Тут маємо наддержаву проти сердитої Надпотужної людини. 1997 року Джоді Вільямз здобула Нобелівську премію за мир за внесок у справу міжнародної заборони протипіхотних мін. Вона домоглася цієї заборони не лише без особливої допомоги уряду, але й попри спротив усіх найбільших потуг світу. І що було, за словами Джоді Вільямз, її секретною зброєю, коли ця діячка організовувала тисячу різних груп за права людини і за обмеження озброєнь на шести континентах? Електронна пошта.

Національні держави, а зокрема американська наддержава, досі зберігають свою велику вагу, однак нині це ж саме стосується й Ринків-велетнів та Надпотужних індивідів. Ви ніколи не збагнете системи глобалізації, не зрозумієте перших сторінок ранішніх газет, якщо не подивитесь на неї як на складну взаємодію між всіма цими трьома дійовцями: держави зіштовхуються з державами, держави зіштовхуються з Ринками-велетнями, а Ринки-велетні та держави зіштовхуються з Надпотужними індивідами.

На жаль, з причин, які поясню пізніше, система глобалізації насунула на нас набагато раніше, аніж ми набули здатности бачити і розуміти її. Подумайте тільки про цей один факт: в 1990 році більшість людей ніколи навіть не чула про Інтернет, і мало хто тоді мав адресу електронної пошти. Це було всього лиш десять років тому! А сьогодні Інтернет, стільникові телефони та електронна пошта стали такими важливими знаряддями, що багато людей, і не лише у розвинених країнах, не може уявити собі без них життя. Так само було, я певен цього, на початку холодної війни з першою появою ядерних арсеналів і з виникненням теорій стримування. В ту добу керівникам та дослідникам знадобилося чимало часу, щоб осягти природу і масштаби системи холодної війни. По закінченні Другої світової війни ці люди гадали, що вона створила світ визначеного типу, але невдовзі виявили, що ця велика війна заклала фундамент світу, дуже відмінного від того, який вони передбачали. Те, що згодом стали розглядати як велику архітектуру та стратегію холодної війни, було здебільшого поточними, принагідними реакціями на зміну подій та на нові загрози. Крок за кроком ці стратеги холодної війни розбудовували інституції, формували способи сприймання та відповіді, і все це згодом стало відоме як система холодної війни.

З системою глобалізації буде так само, за винятком того, що нашій свідомості знадобиться ще більше часу, щоб звикнути до неї; адже конче треба розвинути в собі нову перспективу, аби тільки побачити цю нову систему, яка побудована не лише на наддержавах, але й на Ринках-велетнях і Надпотужних індивідах. Я б сказав, що у 2000 році ми розуміємо нинішню систему глобалізації та спосіб її функціонування в майбутньому настільки, наскільки ми розуміли, як діятиме система холодної війни, 1946 року – року, коли Вінстон Черчілль виголосив промову, попередивши, що Залізна Завіса опускається й відрізає зону радянського впливу від Західної Европи. А ми ледве розуміли, яку роль відіграватиме система холодної війни, й через тридцять років після промови Черчілля! Саме тоді Рубледж опублікував збірку есеїв деяких радянологів під назвою "Радянська економіка близько 2000 року". Вийшовши, вона непогано продавалася. У ті часи нікому з авторів навіть на гадку б не спало, що у 2000 році радянської економіки не буде.

Щоб побачити, як мало людей знається на функціонуванні цієї системи, візьміть до уваги один цікавий факт. Двоє ключових економістів, які були радниками "Довготривалого управління капіталом", Роберт С. Мертон та Майрон С. Скоулз, поділили між собою Нобелівську премію з економіки за 1997 рік, приблизно за рік до того, як ЛТСМ настільки неправильно зрозуміла природу ризику на сьогоднішньому високоінтегрованому глобальному ринку, що зазнала найбільших втрат за всю історію інвестиційних фондів. За що ж тоді заслужили Нобелівську премію два економісти з ЛТСМ? За дослідження того, як глобальні інвестори можуть використовувати складні фінансові інструменти, відомі під назвою деривативи{derivatives}, щоб зменшити ризик! У 1997 році Мертон і Скоулз здобувають Нобелівську премію за зменшення ризику. В 1998 році вони – на першому місці ззаду, тому що створили ризик. Ті самі люди, той самий ринок, – але новий світ.