Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина І. Бачення системи

• Нова система
• Інформаційний арбітраж
• Лексус і оливкове дерево
• ... І стіни упали
• Мікрочіповий імунодефіцит
• Золота Гамівна Сорочка
• Електронне Стадо

Золота Гамівна Сорочка

Коли я був спостерігачем на виборах у китайському селі і ми з моїм перекладачем блукали по селі Гендао, ми зазирнули до одного фермера, який став механіком. У його дворі були гуси і свині, а в цегляній хатині – стереосистема і кольоровий телевізор. Мій перекладач, студент-китаєць, який вчився в Америці, помітив щось, чого я сам ніколи б не помітив: там не було гучномовця. Під час правління Мао в “бригадах”, як називали невеликі села, комуністи ставили гучномовці і використовували їх, щоб трубити пропаганду, транслювати передачі із закликами до трудівників. Ми спитали нашого господаря, що сталося з цим репродуктором.

«Ми зняли його торік, – сказав селянин. – Ніхто більше не хотів слухати той гучномовець. У нас тепер є стереосистеми і телебачення». Але селянин не сказав, що вже більше не потребував слухати повідомлення уряду та комуністичної партії, бо знав, що це таке, і знав, що це не вчення керманича Мао. Звучав єдиний лозунг, набагато простіший, ніж колишні: «Давайте собі раду самі. Шукайте роботу. Надсилайте гроші».

Декілька місяців перед тим я був у Таїланді, спостерігаючи, як зазнає краху "свояцька" капіталістична економіка {crony capitalist economy} країни. Я домовився про інтерв’ю з Сіріватом Вораветвутікуном, тайським підприємцем {real estate developer}, який збанкрутував під час вітчизняного економічного краху. Він та його дружина були типові жертви цього краху: щоб звести кінці з кінцями, вони вирішили продавати сендвічі. Ця колись заможна пара винайняла в центрі Бангкока приміщення, разом з багатьма своїми колишніми працівниками організувала виробництво сендвічів і почала продавати свіжі смаколики з шинкою і сиром на вулицях столиці. Сіріват прийшов на інтерв’ю з жовтою коробкою для пікніка, що висіла у нього на шиї, як у продавця сендвічів на бейсбольному матчі в Америці. Найбільше з нашої розмови мені запам’яталася Сіріватова незвичайна покірність долі й те, що в його голосі не було гіркоти. На думку мого співрозмовника, Таїланд сам наробив собі лиха. І люди це знають. Тепер їм доведеться затягти паски і виконувати програму, і багато тут не скажеш. «Хіба ви не сердитеся? – спитав його я. – Хіба зі злости за те, що вас зруйнували, вам не хочеться підпалити будинок уряду?»

«Ні, – відповів Сіріват. – Комунізм зазнає краху, соціалізм зазнає краху, так що залишається тільки капіталізм. Нам не хочеться повертатися в джунґлі, всі ми хочемо мати вищий рівень життя, тому треба зробити так, щоб капіталізм запрацював, адже вибору у нас немає. Нам треба виправитися і підкорятися законам світу... Виживають лише конкурентоспроможні. Для цього, мабуть, буде потрібний уряд національної єдности, адже тягар дуже важкий».

Через кілька місяців по тому я побував у Вашинґтоні на лекції, яку виголосив Анатолій Чубайс, архітектор невдалих економічних реформ та приватизації в Росії. Чубайс приїхав до Вашинґтона, щоб востаннє кинути розпачливий заклик до МВФ подати Росії більшу допомогу, але в той час російська Дума, в якій і далі переважали комуністи, не приймала умов МВФ. Дума без упину таврувала Чубайса як зрадника та іноземного агента через те, що він погодився на вимоги МВФ, щоб Росія радикально реформувала свою економіку у напрямку вільного ринку. Я спитав Чубайса, як він відповів на ці звинувачення, і у відповідь почув: «“Гаразд, – кажу я їм, – Чубайс – шпигун і працює на ЦРУ та МВФ. Але що ви запропонуєте натомість? Маєте якісь альтернативні здійсненні ідеї?”» Чубайс сказав, що доладної відповіді він так і не дочекався, адже альтернативи у комуністів немає.

Через кілька місяців у Бразилії я взяв інтерв’ю у Фабіу Фельдманна, колишнього міністра довкілля і федерального депутата в бразильському парламенті. Фельдманн провадив у Сан-Паулу передвиборну кампанію за своє переобрання. У його офісі, наче у вулику, роїлися працівники передвиборної кампанії, на стінах були наклеєні плакати та інші передвиборні параферналії. Фельдманн – ліберал, тож я спитав його про характер політичних дебатів у нинішній Бразилії. Він відповів: «Ліві в Бразилії втратили силу. Проблеми, які мав би вирішити федеральний уряд, – це робочі місця і зайнятість. Треба створювати і розподіляти прибуток. А яка програма у лівих? Вони не мають ніяких пропозицій щодо того, як створювати прибуток, вони говорять лише про його розподіл».

Яка суть цих історій? Коли наприкінці 1980-х років три демократизації зійшлися і здули всі стіни, то здули також всі головні ідеологічні альтернативи вільноринкового капіталізму. Люди можуть говорити про альтернативи вільного ринку та глобальної інтеграції, вони можуть вимагати цих альтернатив, вони можуть наполягати на “третьому шляху”, але поки що жодного такого шляху не видно. Зовсім інакше було під час першої ери глобалізації. Впродовж дев’ятнадцятого та на початку двадцятого століття, коли промислова революція і світовий фінансовий капіталізм з гуркотом промчав Европою та Америкою, дуже багато кого шокувала дарвінівська брутальність їх “темних сатанинських млинів”. Вони знищили старі порядки та ієрархії, спричинили виникнення велетенських розривів у доходах і поставили всіх під тиск, але спричинили також різке підвищення рівня добробуту тих, хто домігся успіху. Цей досвід викликав вибух дебатів і революційних теорій, робилися спроби знайти спосіб захистити працівників від найжорстокіших виявів тодішнього вільноринкового капіталізму. Ось як описали цю добу Карл Маркс та Фрідріх Енґельс в “Комуністичному маніфесті”: «Безперестанні перевороти у виробництві, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини, разом зі своїми супутниками – освяченими віками уявленнями і поглядами, руйнуються; всі нововиниклі – старіються раніше, ніж встигають закостеніти. Все станове і застійне зникає, все священне оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитися тверезими очима на своє життєве становище і свої взаємовідносини».

Відтак з'явилися люди, які проголосили себе здатними усунути з вільного ринку ці дестабілізуючі, брутальні ритми і створити світ, який не буде залежати від свавільних буржуа-капіталістів. Вони хотіли, щоб усе планував і централізовано фінансував уряд, розподіляючи блага кожному працівникові за потребами і дістаючи від кожного працівника внесок відповідно до його спроможности. Серед імен цих революційних мислителів маємо Маркса, Енґельса, Леніна та Муссоліні. Запропоновані ними центрально плановані, недемократичні альтернативи – комунізм, соціалізм і фашизм – спинивши розвиток першої доби глобалізації, випробовувалися на світовій сцені від 1917 до 1989 року.

Про ці альтернативи можна сказати лише одне: вони не спрацювали. І винесли таке судження саме ті люди, які жили при цих альтернативах. Так що з падінням комунізму в Европі, в Радянському Союзі та в Китаї – і всіх стін, які захищали цю систему – ті люди, яким не подобається дарвінівська брутальність вільноринкового капіталізму, не мають тепер жодної готової ідеологічної альтернативи. Коли йдеться про те, яка система нині найкраще піднімає рівень життя, то історична полеміка скінчилася. Відповідь одна – вільноринковий капіталізм. Напевно, інші системи здатні ефективніше і справедливіше розподіляти і ділити прибутки, але жодна система не може створювати ті прибутки так ефективно, як вільноринковий капіталізм. І дедалі більше людей усвідомлює це. Так що з ідеологічного погляду немає вже м’ятного, ні шоколадного смаку, нема вже полуничної начинки, ні лимонної. Нині є тільки вільноринковий ванільний смак і Північна Корея. Бувають різні марки вільноринкової ванілі, і ви можете пристосовувати своє суспільство до неї, рухаючись швидше чи повільніше. Але врешті-решт якщо ви хочете мати вищий рівень добробуту у світі без стін, то вільний ринок – це єдина ідеологічна альтернатива, що залишилася. Єдиний шлях. З різною швидкістю. Але шлях один.

* * *

Коли ваша країна визнає цей факт, коли вона визнає закони вільного ринку в нинішній світовій економіці і вирішить додержувати їх, то вона одягне те, що я називаю Золотою Гамівною Сорочкою. Золота Гамівна Сорочка – це визначальна політично-економічна одежа доби глобалізації. Холодна війна була зодягнена в кітель Мао, в куртку Неру, в російське хутро. Глобалізація має лише Золоту Гамівну Сорочку. Якщо ваша країна ще не запаслася такою сорочкою, то скоро її матиме.

Вперше Золоту Гамівну Сорочку пошила і ввела в моду 1979 року прем’єр Великобританії Марґарет Течер – вона, перша швачка Золотої Гамівної Сорочки, залишиться в історії як один з великих революціонерів другої половини двадцятого століття. Невдовзі, у 1980-ті роки, течерівську сорочку зміцнив у Сполучених Штатах Рональд Рейґан, надаючи їй та її законам певної реальної критичної маси. Ця одежина увійшла у світову моду наприкінці епохи холодної війни, коли три різновиди демократизації здули геть всі альтернативні моди і всі стіни, які їх захищали. Течерівсько-рейґанівська революція настала тому, що більшість населення цих двох передових західних країн дійшла висновку, що старий підхід, який передбачає керовану урядом економіку, просто не дає достатнього рівня зростання. Течер та Рейґан разом зуміли забрати від держави, від захисників "Великого Суспільства" [1] та традиційної Кейнзівської економіки велетенську частину повноважень у прийнятті рішень в економічних питаннях і передати цю частину вільному ринкові.

Щоб влізтися у Золоту Гамівну Сорочку, країна мусить прийняти – або показати, що вона ладна прийняти – такі золоті правила: зробити приватний сектор першорядним рушієм економічного росту, підтримувати низький рівень інфляції та стабільність цін, скоротити державний бюрократичний апарат, якнайсуворіше дотримуватися збалансованого бюджету, а навіть намагатися бути в активі, усувати і знижувати тарифи на імпортовані товари, скасовувати обмеження на іноземні інвестиції, позбуватися квот {quotas} і внутрішніх монополій, збільшувати експорт, приватизувати державні галузі промисловости та комунальних послуг, дерегулювати ринок капіталу, робити свою валюту конвертованою, відкривати свої галузі промисловости та фондові ринки для прямої іноземної власности та інвестицій, дерегулювати промисловість, щоб якомога більше сприяти внутрішній конкуренції, боротися з корупцією в уряді, якомога більше уникати субсидування та компенсацій {kickbacks}, відкривати банківські та телекомунікаційні системи приватній власності та конкуренції і дозволяти своїм громадянам вибирати з цілого спектра конкурентних видів пенсійного забезпечення й іноземних пенсійних та взаємних фондів. Коли зшити всі ці клапті разом, матимете Золоту Гамівну Сорочку.

На жаль, ця Золота Гамівна Сорочка майже однакового розміру для всіх. Тож деякі групи вона тисне, інші сковує і тримає суспільство під тиском, примушуючи безупинно модернізувати економічні інституції і нарощувати продуктивність. Вона скоріше, ніж будь-коли досі, залишає людей позаду, якщо вони намагаються її скинути, і допомагає цим людям скоріше, ніж будь-коли досі, надолужити прогаяне, якщо вони правильно її носять. Вона не завжди гарна, приємна чи зручна. Але вона є, і це єдина модель на вішаку цього історичного сезону.

Коли ваша країна одягає Золоту Гамівну Сорочку, то зазвичай починаються два процеси: ваша економіка зростає, а ваша політика скорочується. Тобто на економічному фронті Золота Гамівна Сорочка звичайно стимулює прискорення темпів росту і підвищення середніх доходів – пожвавлюючи торгівлю, іноземні інвестиції, приватизацію і спонукаючи до ефективнішого використання ресурсів під тиском світової конкуренції. Натомість на політичному фронті Золота Гамівна Сорочка звужує можновладцям спектр політичного і економічного вибору до відносно тісних рамок. Ось чому у країнах, одягнених у Золоту Гамівну Сорочку, нині дедалі важче виявляти істотні відмінності між правлячими і опозиційними партіями. Коли ваша країна одягає цю сорочку, її політичний вибір зводиться до вибору між "Пепсі" та "Кока-Колою" – до незначних нюансів у смаках, певних тонкощів у політиці, невеликих змін у дизайні з огляду на місцеві традиції, якогось послаблення тут чи там, але великого відхилення від засадничих золотих правил бути не може. Уряди, – незалежно від того, чи керуються вони демократами або ж республіканцями, консерваторами чи лейбористами, ґоллістами чи соціалістами, християнськими демократами чи соціал-демократами – які занадто далеко відхиляються від основних правил, побачать, що їхні інвестори панічно втікають, процентні ставки збільшуються і оцінка фондового ринку {stock market valuations} падає. Єдиний спосіб здобути якийсь простір для маневрів у Золотій Гамівній Сорочці – це збільшити її, а збільшити сорочку можна, лише коли носити її близько до тіла. Це єдина її перевага: чим ближче до тіла ви носите цю одержину, тим більше золота вона дає і тим більше набивки ви можете запхати у неї, щоб була зручніша вашому суспільству.

Не дивно, що політичні дебати в розвинених країнах нині здебільшого зводяться до суперечок про незначні косметичні зміни у Золотій Гамівній Сорочці, а не про радикальні перетворення. Яка була насправді відмінність в економічному аспекті між Біллом Клінтоном та Бобом Доулом на американських президентських виборах 1996 року? Стосовно широких економічних проблем дуже мала. Якщо образно подати цю відмінність, то Клінтон сказав: «Ми одягнені в Золоту Гамівну Сорочку, але я знаю, яким способом можна підкласти під лікті трохи вати й дещо розширити її посередині». А Доул йому відповів: «Ні, ні, посередині розширювати її не можна взагалі. Треба, щоб вона добре прилягала, і заберімо з-під ліктів трохи вати». По суті, вони говорили про петельки для ґудзиків на цій сорочці, яку жоден з них не гадав суттєво міняти, – і вони не єдині. У британській виборчій кампанії 1997 року Тоні Блер, по суті, присягався: якщо він виграє, то «ми носитимемо Золоту Гамівну Сорочку так само близько до тіла, як носять торі, але підкладемо трохи вати на плечах і на грудях», а його опонент, консерватор Джон Мейджор, фактично, відповідав: «Не дам навіть нитки рушити на цій сорочці. Марґарет Течер змоделювала її обтислою, і їй-богу, такою одежка й має лишитися». Не дивно, що Педді Ешдавн, лідер Британської Ліберальної партії, подивився на Тоні Блера та Джона Мейджора під час британських виборів 1997 року, послухав їхні виборчі платформи, а тоді заявив, що між ними нема ніякогісінької різниці. Ешдавн сміявся, що Блер та Мейджор змагаються у “синхронному плаванні”.

З падінням стін холодної війни та виникненням Золотої Гамівної Сорочки я бачив чимало таких змагань з синхронного плавання, подорожуючи по світі. Перед виборами 1998 року в Німеччині, на яких соціал-демократ Ґергард Шредер завдав поразки християнському демократові Гельмутові Колю, агенція "Ассошіейтед Пресс" цитувала Карла Йозефа Маєрса з Німецького товариства закордонних справ, який сказав про цих двох кандидатів: «Забудьте про ярлики лівиці і правиці. Всі вони сидять у тому ж човні». Кореєць Лі Гон Ку дізнався з перших рук про життя в Золотій Гамівній Сорочці, коли в середині 1990-х років був прем’єр-міністром своєї країни. «У давні часи ми звикли казати: “Історія диктує те чи те”, – зауважив якось мені Лі. – Тепер ми кажемо, що це диктують “ринкові сили”, і мусимо жити з цими силами. Нам потрібен був певний час, щоб зрозуміти, що сталося. Ми не усвідомлювали, що перемога у холодній війні – це перемога ринкових сил над політикою. Нині ви приймаєте великі рішення, коли постановляєте, чи мати вам демократію, чи ні, чи ваша економіка має бути відкритою, чи ні. Це вибір великої ваги. Але коли ви зробили цей вибір, політика стає просто політичною інженерією для втілення рішень у тому вузькому просторі, який виділений вам у цій системі». Лі виховувався в середовищі корейської Великої національної партії, яка правила довгі роки. Але після економічного спаду Кореї 1997-98 років, коли в країні зрозуміли, що слід набагато тісніше затягнути на собі Золоту Гамівну Сорочку, якщо країна хоче далі процвітати і приваблювати іноземних інвесторів, корейська громадськість змусила вітчизняних політиків-ветеранів старого гарту піти у відставку і обрала президентом багаторічного ліберала, захисника прав людини Кім Дае Янга від опозиційного Національного конгресу за нову політику. Своїм послом у Вашинґтоні Кім, однак, призначив Лі. Лі сказав мені: «У минулому було б немислимим, щоб хтось такий, як я, кандидат у президенти від своєї партії, колишній прем’єр-міністр і голова партії, поїхав до Вашинґтону послом президента від іншої партії – від партії Кіма. Але тепер, з огляду на те, що мусить зробити Корея, аби вибратися з цієї економічної кризи, відмінності між мною та паном Кімом незначні. У нас невеликий вибір»

То як буде “у тому ж човні” або “синхронне плавання” по-корейському?

Манмоган Сінґх був міністром фінансів Індії, коли 1991 року в його країні вирішили відмовитися від державної, майже соціалістичної економіки, яка панувала там десятиліттями, і одягти Золоту Гамівну Сорочку. Влітку 1998 року у своєму кабінеті в індійському парламенті Сінґх признався мені, що, коли Індія ступила на цей шлях, він відразу відчув втрату контролю.

«Ми зрозуміли, що здобуваємо перевагу, дістаючи доступ до міжнародних ринків капіталу, але що чим ширше ми відкриваємося світові, тим менша й менша спроможність уряду наказувати і контролювати. Коли ви дієте у глобалізованій економіці, набагато більшого значення набуває те, як сприймають вас інші учасники, – незалежно від того, чи мають вони рацію, чи ні. Треба зважати на це сприйняття і вводити його як важливий складник у процес прийняття рішень... Наш світ такий, що всі наші долі пов’язані між собою, а специфічні індійські турботи і прагнення до уваги не беруться. Це дуже тривожить. Чи політику курсу валют {exchange rate policy} ви проводите, чи політику монетаризму {monetary policy}, вся ваша політика є лишень придатком до того, що робить Алан Ґрінспан. Це зменшує ступінь вашої свободи навіть у податковій політиці{fiscal policies}. У світі, де капітал характеризується мобільністю в міжнародному масштабі, ви не можете ухвалювати податкових ставок {rates of taxation}, які надто відрізняються від ставок, що переважають в інших країнах, і, коли робоча сила теж мобільна, ви також не можете виділятися з-поміж інших у заробітній платні. Міра маневрености дуже зменшилася... Я маю приятеля в сусідній країні, який теж став міністром фінансів. У день його призначення на цю посаду я зателефонував, щоб привітати приятеля. Він сказав: “Не треба привітань. Я всього лиш півміністра. Друга половина – у Вашинґтоні”».

Не кожна країна носить Золоту Гамівну Сорочку постійно – деякі носять її подеколи або щодень потроху (Індія, Єгипет). Дехто одягає її і знімає (Малайзія, Росія). Дехто намагається підігнати її до своєї специфічної культури і при тому не защіпає кількох ґудзиків (Німеччина, Японія та Франція). Дехто гадає, що може уникнути її тиску взагалі, бо має багаті природні ресурси, як, приміром, нафту (Іран, Саудівська Аравія). А деякі народи такі убогі та ізольовані, а їхні уряди так вміло примушують людей змиритися з убогістю, що цим урядам вдається ухилитися від Золотої Гамівної Сорочки, одягнувши натомість на людей просту звичайну гамівну сорочку (Північна Корея, Куба, Судан, Афганістан). Але з часом країнам дедалі важче і важче уникати цієї Золотої Гамівної Сорочки.

Часто-густо, коли я кажу це неамериканцям, то чую у відповідь приблизно таке: «Не кажіть нам, що ми мусимо одягти гамівну сорочку і ввійти у світовий ринок. У нас своя культура, власні цінності, і ми зробимо це своїм власним способом і своїми власними темпами. Ваша теза занадто детерміністична. Чому б нам всім просто не зібратися разом і не дійти згоди щодо якоїсь іншої, менш суворої моделі?»

На те я відповідаю так: «Я не кажу, що ви мусите одягти гамівну сорочку. І якщо ваша культура і традиції протилежні цінностям, представленим цією сорочкою, то я, звичайно, співчуваю вам. Я всього лиш кажу: нинішня глобальна ринкова система, Швидкий Світ і Золота Гамівна Сорочка спричинені великими історичними силами, що докорінно змінили спосіб, яким ми спілкуємося, інвестуємо і дізнаємось про світ. Якщо ви хочете опиратися цим змінам, це ваша справа. І це повинно бути вашою справою. Але якщо ви гадаєте, що вам вдасться опиратися цим змінам, не платячи за це дедалі дорожче, не будуючи щораз вищих мурів і не відстаючи далі, далі й далі, тоді ви самі себе обманюєте».

А причина одна: демократизація фінансів, технології та інформації не просто здула всі стіни, які захищали альтернативні системи – від червоної книжечки Мао та "Комуністичного маніфесту" до держав загального добробуту в Західній Европі та "свояцького" капіталізму в Південно-Східній Азії. Ці демократизації також породили нове джерело влади у світі – те, що я називаю Електронним Стадом.

Електронне Стадо складається з усіх тих безликих покупців та продавців акцій, облігацій та валюти, які по цілому світі сидять у себе вдома за комп’ютерними моніторами і переміщають свої гроші з взаємних фондів до пенсійних фондів, а відтак до фондів молодих ринків {emerging markets}, або через Інтернет беруть участь у торгах. До нього належать також великі мультинаціональні корпорації, які розкидають свої фабрики по всьому світі, безугавно переносячи їх до найпродуктивніших, найдешевших виробників. Це стадо зростає в геометричній прогресії завдяки демократизації фінансів, технології та інформації і виросло настільки, що нині воно починає заміняти уряди як первинне джерело капіталу у країнах, в яких бізнесові кола та й самі уряди прагнуть розвитку. Справді, коли уряди країн змушені дедалі суворіше додержуватися збалансованих бюджетів, аби поміститися у Золотій Гамівній Сорочці, то їхня економіка дедалі більшою мірою залежить від Електронного Стада, адже ж потребує капіталу, щоб зростати. Отож, аби домогтися успіху в нинішній системі глобалізації, країна мусить не лише одягти Золоту Гамівну Сорочку, вона повинна влитися до цього Електронного Стада. Електронне Стадо любить Золоту Гамівну Сорочку, адже вона уособлює всі ліберальні, вільноринкові закони, що їх це стадо хоче бачити в країні. Країни, що одягли Золоту Гамівну Сорочку і не скидають її, Стадо винагороджує інвестиційним капіталом. А на країни, які не одягли її, Стадо накладає стягнення: або уникає цих країн, або забирає звідти свої гроші.

Компанії кредитного рейтинґу "Служба інвесторів Муді", "Дафф & Фелпс" та "Стандарт & Пуерс" – собаки-шукачі на службі в Електронного Стада. Ці агенції кредитного рейтинґу нишпорять по світі, без упину обнюхуючи країни. Вони повинні голосно гавкати, коли бачать, що якась країна висковзує із Золотої Гамівної Сорочки. Втім, іноді "Муді" та "Стандарт & Пуерс" втрачають нюх або дають себе полонити ейфорії, як ото було, приміром, у Південно-Східній Азії, і починають гавкати, коли вже запізно.

Ця взаємодія між Електронним Стадом, державами та Золотою Гамівною Сорочкою становить осереддя теперішньої системи глобалізації. Вперше я це усвідомив в лютому 1995 року, напередодні першого візиту президента Клінтона до Канади. Я давав тоді репортажі з Білого дому і, готуючись до цих відвідин, читав статті з "Файненшіал Таймс" та інших газет, щоб дізнатися, про що говорять канадці напередодні першого до них візиту “Людини з міста Надії” [2] . Начитався – і зачудувався: вони взагалі не говорять про президента США. Натомість говорять про недавній візит у Канаду “Людини від Муді”. На той час у канадському парламенті йшли дебати про бюджет країни. Якраз тоді до Оттави приїхала команда "Муді" і всипала перцю канадському міністрові фінансів та законодавцям. Вона сказала: якщо, всупереч сподіванням у світі, ви не узгодите своє співвідношення дефіциту до валового внутрішнього продукту {deficit-GDP ratio} з міжнародними нормами, "Муді" знизить ваш кредитний рейтинґ, що наразі становить три А, тож уряду Канади і кожній канадській компанії доведеться платити вищі процентні ставки за іноземні позики. Наголошуючи на цих словах, міністр фінансів Канади Пол Мартін заявив: «Сам розмір іноземного боргу Канади відносно масштабів її економіки означає, що Канада стала занадто вразлива на непостійні емоції світових фінансових ринків. Наш економічний суверенітет зазнав відчутних втрат». Для тих канадців, які, можливо, не зрозуміли, що він має на увазі, міністр фінансів висловився дещо різкіше: «Ми в боргах по самі вуха». Ні, канадців зовсім не цікавила Людина з міста Надії. Вони віддали всю увагу Людині від "Муді" та Електронному Стадові.

Звідки ж взялося це Стадо і яким чином воно стало такою всемогутньою силою, здатною не гірш від будь-якої супердержави залякувати або винагороджувати національні держави?