Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина І. Бачення системи

• Нова система
• Інформаційний арбітраж
• Лексус і оливкове дерево
• ... І стіни упали
• Мікрочіповий імунодефіцит
• Золота Гамівна Сорочка
• Електронне Стадо

Лексус і оливкове дерево

Єрусалим, 29 грудня 1998 року. Шимон Бітон прикладає мобільний телефон до Стіни Плачу, щоб його родич у Франції міг проказати молитву у святому місці (фотографія Менахема Кахани, агентство “Франс-Пресc”).

Якщо визнати, що глобалізація – це міжнародна система, що прийшла на зміну системі холодної війни, то чи досить цього, щоб пояснити теперішні світові події? Далеко не досить. Глобалізація – це те, що нове. І якби світ складався з самих тільки мікрочипів та ринків, ви, либонь, могли б мати певність, що глобалізацією можна пояснити майже все. Однак, на жаль, світ складається, крім мікрочипів і ринків, ще й з чоловіків і жінок – зі всіма їхніми особливими звичками, традиціями, прагненнями й непередбачуваними пориваннями. Отож, сьогоднішні світові події можна пояснити взаємодією між тим, що нове, як веб-сайт в Інтернеті, і тим, що старе, як сучкувате оливкове дерево на березі Йордану. Вперше я замислився над цим у травні 1992 року в Японії, коли наминав фасоване суші в надшвидкісному поїзді, що мчав із швидкістю 290 кілометрів за годину.

 Приїхавши до Токіо у відрядження, я домовився про візит на завод розкішних авт “Лексус” на околиці Тойота-Ситі – це трохи південніше від японської столиці. І цей візит запав мені в пам’ять на все життя. На той час завод випускав щодня по 300 седанів “Лексус”. І виготовляли їх 66 робітників і 310 роботів. Наскільки я бачив, люди там здебільшого контролювали якість. Всього кілька робітників затягали болти або зварювали деталі. Всю решту роботи виконували автоматизовані пристрої. Там були навіть спеціальні роботи-ваговози, що перевозили цехом виробничі матеріали – ці роботи помічали, коли їм на дорозі стоїть людина, і одразу сигналили, щоб вона зійшла. Я заворожено спостерігав за роботом, що ґумовою облямівкою закріплював вітрове скло кожного “Лексуса”. Рука робота справно виводила гарячою розтопленою ґумою досконалий прямокутник по краях шиби. А найбільше мені сподобалося ось що. Щоразу після того, як робот уже наклав ґуму, з кінчика його “пальця” звисав малесенький залишок – як ото краплина, що може залишитися на кінчикові тюбика після того, як витиснути пасту на зубну щітку. І тут ця рука робота розмашисто розверталася, описуючи петлю, доки не сягала крихітного, майже невидимого металевого дротика, що чисто й охайно відтинав цю краплинку чорної ґуми. Спостерігаючи цей процес, я думав: як же багато праці проектувальників, конструкторів і технологів мусило піти на те, щоб ось ця механічна рука виконувала свою роботу, накладаючи ґуму, а тоді розверталася на ідеально вивірений кут, щоб цей маленький, з ніготь завдовжки дротик міг відтяти останню краплину гарячої ґуми і робот міг братися до наступного вікна. Я був вражений.

 Оглянувши завод, я повернувся в Тойота-Ситі і сів на “кулепоїзд” – назад до Токіо. Поїзд названо влучно: він і виглядає, і несеться рейками неначе вистрелена з кулемета куля.

 Сяк-так перекусивши одним з тих фасованих наїдків-суші, що можна купити на кожній японській залізничній станції, я читав тогоденний випуск “Інтернешинал Геральд Триб’юн”, і мою увагу привернула стаття на третій сторінці. В ній ішлося про щоденний брифінґ державного департаменту США. Речник державного департаменту Марґарет Д. Тутвілер дещо контроверсійно витлумачила одну з резолюцій ООН про право палестинських біженців на повернення до Ізраїлю. Не пригадую всіх подробиць, але хоч яке було це тлумачення, воно явно занепокоїло що арабів, що ізраїльтян, і викликало багато галасу на Билзькому Сході. Про це й повідомляла стаття.

 Отож, я мчав із швидкістю 290 кілометрів за годину в найсучаснішому на світі поїзді, читаючи оту статтю про Близький Схід, найдревніший край на світі. І мені спало на думку: ось японці, чий завод “Лексус” я допіру відвідав і чиїм поїздом я оце їду, з допомогою роботів виготовляють найрозкішніші у світі автомобілі. А ось тут, на початку третьої сторінки “Геральд Триб’юн” – люд, що з ним я прожив стільки років у Бейруті та Єрусалимі й так добре його пізнав, досі б’ється за право володіти тим чи тим оливковим деревом. Мене тоді осяяло: адже “Лексус” і оливкове дерево – це чудові символи тієї епохи, що настала після холодної війни. Половина світу, здається, вийшовши з доби холодної війни, заповзялася створити якнайкращого “Лексуса”, заходилася робити свою економіку модернішою, дійовішою і “приватнішою”, бо ж тільки так можна досягти процвітання в системі глобалізації. А друга половина – часом половина міста, а часом половина людини – й досі запекло бореться за те чи те оливкове дерево.

Оливкові дерева – важливі. Вони символізують усе, що закорінює нас, дає нам самобутність і визначає наше місце під сонцем. Оливкові дерева – це родина, громада, плем’я, нація, релігія, а головне – місце, яке ми називаємо домом. Оливкові дерева дають нам тепло родини, радісне усвідомлення своєї неповторності, інтимність особистих звичаїв, глибину людських стосунків. У їх затінку ми почуваємося впевнено й безпечно, і це дає нам сміливість пізнавати інших і самим розкриватися перед ними. Тому-то ми, буває, так завзято сперечаємося за свої оливкові дерева. Адже найкращої своєї пори вони дають нам почуття власної гідности і приналежності до чогось більшого й важливішого, ніж ми самі, а ці почуття потрібні для виживання людини так само, як їжа в шлунку. Справді, одна з причин, що національна держава ніколи не зникне, навіть якщо значення її й зменшиться – це те, що вона являє собою довершене оливкове дерево – остаточне вираження нашої належности до когось і до чогось – мовної, географічної та історичної. Неможливо бути цілісною особою на самоті. Можна бути багатою особою на самоті. Можна бути кмітливою особою на самоті. Але цілісною особою – ніколи. Щоб бути цілісною особою, треба бути частиною оливкового гаю, бути закоріненим у ньому.

Одного разу цю істину гарно передав рабин Гарольд С. Кушнер у своєму тлумаченні одного епізоду з класичного роману Ґабрієля Ґарсії Маркеса “Сто років самотности”:

“Маркес розповідає про селище, що там людей уразила дивна пошесть забудькуватости, якась заразлива амнезія. Починаючи з найстарших мешканців і поширюючись далі на всіх мешканців, ця пошесть призводить до того, що люди забувають назви навіть звичайнісіньких повсякденних речей. Тільки один чоловік, що досі не захворів, намагається якось зарадити лихові, наліплюючи на всьому ярлички. “Це – стіл”, “Це – вікно”, “Це – корова, її треба щоранку доїти”. А при вході до селища, на головній дорозі, він поставив два великі знаки. На одному написано: “Це селище називається Макондо”, а на іншому, більшому, написано: “Бог існує”. Ця історія вельми повчальна, і бо вона показує: ми можемо забути і, мабуть, таки забудемо все, що вивчили за своє життя: математику, історію, хімічні формули, адресу й номер телефону першої оселі, де ми замешкали після весілля, – і це нам не зашкодить. Та якщо ми забудемо, до якої спільноти належимо, і якщо забудемо, що над нами є Бог, то втратимо щось питомо людське”.

Так, оливкові дерева істотні для нашого буття, але надмірна прив’язаність до них, коли вона переходить межу, може допровадити нас до того, що ми станемо витворювати свою тожсамість, свої стосунки та своє громадське життя на основі заперечення всього чужого. І коли ця хвороблива пристрасть не має стриму, як це було з нацистами в Німеччині, із злочинною сектою Аум Cінрікьо в Японії або з сербами в Югославії, то вона спонукує просто винищити інших.

Колотнечі за оливкове дерево між сербами й боснійцями, євреями й палестинцями, вірменами й азербайджанцями, такі люті й затяті саме через те, що в них вирішується, хто залишиться вдома і закріпиться на певних теренах, а хто ні. В їх основі лежить така логіка: Володіти цим оливковим деревом маю я, бо якщо ним заволодіє хтось інший, я не тільки опинюся економічно й політично під п’ятою чужинця, але й втрачу своє відчуття дому. Я ніколи не зможу скинути мешти й розпружитися. Мало що може розлютити людей більше, ніж те, що їх позбавляють самоусвідомлення й відчуття дому. Люди ладні вмирати за ці дві цінності, вбивати за них, співати про них пісень, писати про них вірші та романи. Бо без самоусвідомлення, без відчуття дому життя стає безплідним і безкорінним. А жити, як перекотиполе, – це взагалі не жити.

_________

То що ж тоді символізує “Лексус”? Він символізує таке саме глибоке, віковічне людське прагнення – прагнення добре жити, вдосконалюватися, розвиватися й процвітати, яке виразно виявляється в теперішній системі глобалізації. “Лексус” символізує переможний поступ глобальних ринків, фінансових установ і комп’ютерних технологій, за допомогою яких ми тепер добиваємося дедалі вищого рівня життя.

Звісно, мільйонам людей у слаборозвинених країнах, щоб “поліпшити свій життєвий рівень” досі доводиться ходити по воду до криниці, перебиватися за один долар в день, босоніж орати поле за волом або збирати дрова й на голові нести їх за десять кілометрів. Ці люди й далі набагато більше віддають, аніж дістають. Але для мільйонів інших людей у розвинених країнах “поліпшувати свій життєвий рівень” – це ходити в мештах “Найк”, закуповуватися в універсальних крамницях та послугуватися найновішими мережевими технологіями. Справді, різні люди мають неоднаковий доступ до нових ринків і технологій, характерних для цієї системи глобалізації, і одні мають від глобалізації набагато більше користі, ніж інші, але це не міняє головного: оті ринки й технології – це визначальні чинники теперішньої економіки, і все людство, прямо або посередньо, зазнає їх впливу.

 “Лексус” проти оливкового дерева – це, однак, тільки новітня версія давньої-давньої оповіді, чи не найдавнішої в писаній історії. Оповіді про те, як Каїн убив Авеля. У біблійній книзі Буття написано: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталося, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, – і вбив його. І сказав Господь Каїнові: “Де Авель, твій брат?” А той відказав: “Не знаю. Чи я сторож брата свого?” і сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі”.

Якщо уважно прочитати цей уступ, то можна помітити, що в Біблії так і не написано, що ж саме сказав Каїн Авелеві. Речення обривається: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого” – і на цьому край. Нас не втаємничено в розмову. Про що ж зайшла мова між ними? Чого Каїн так розлютився, що аж убив свого брата Авеля? Мій учитель богослов’я рабин Цві Маркс розповідав мені, що єврейські мислителі в “Берешіт Рабба”, чи не найґрунтовнішому коментарі до Біблії, дають три тлумачення тієї розмови. Згідно з першим тлумаченням, брати сперечалися за жінку – Єву. Тоді на землі була тільки одна жінка, їхня мати, і вони сперечалися за те, хто має з нею оженитися. Вони сперечалися за сексуальну самореалізацію і продовження роду. За другим тлумаченням, Каїн і Авель були поділили світ між собою. Каїн мав усе нерухоме майно – як пише Біблія, “Каїн був рільник”, а Авелеві припало все рухоме й живе: “Авель був пастух отари”. Відтак, Каїн звелів Авелеві, щоб той забрав свої вівці з його володінь. Почалася суперечка за землю, і зрештою скінчилося тим, що Каїн у розпалі сварки вбив Авеля. Отож, брати сварилися через економічний розвиток і матеріальну самореалізацію. Третє тлумачення говорить, що два брати вже встигли все у світі акуратно поділити між собою і в усьому дійшли згоди, крім одного, найголовнішого: де побудувати храм, що відображатиме їхню релігійну та культурну самобутність? Кожен хотів володіти цим храмом, і кожен прагнув, щоб цей храм відображав саме його самобутність. Кожен хотів мати цей храм у своєму оливковому гаю. Вони сварилися через питання тожсамости й через те, хто з них стане хоронителем джерела легітимности своєї родини. Отже, відзначають рабини, в одній оповіді закладені всі головні складники людської мотивації: потреба сексуальної інтимности, потреба в засобах до життя та потреба відчувати свою тожсамість і належати до певної спільноти. Питання сексуальних стосунків залишаю комусь іншому. Ця книга – про дві останні потреби.

Ось чому я люблю казати, що інформаційний арбітраж дає нам лінзи, конче потрібні для того, щоб дивитися на теперішній світ. Однак самих цих лінз замало. Нам треба ще знати, в який бік дивитися і що видивлятися. А придивлятися нам треба до того, як віковічні людські прагнення до матеріального добробуту і до ствердження особистої або громадської тожсамости – прагнення, що походять ще від часів сотворіння світу – виявляються сьогодні в міжнародній системі глобалізації. Саме в цьому – драма “Лексуса” й оливкового дерева.

________

У системі, що склалася за часів холодної війни, найвірогіднішою загрозою вашому оливковому дереву було інше оливкове дерево. Ви боялися, що ваш сусід вдереться до вас, силоміць викопає ваше оливкове дерево і посадить на його місці своє. Сьогодні ця загроза не зникла, але в багатьох частинах світу вона стала далеко не такою гострою. Скидається на те, що найбільша загроза оливковому дереву сьогодні походить від Лексуса – від отих анонімних, наднаціональних, все довкола зрівнюючих і водноманітнюючих ринкових сил і технологій, тобто від складових частин теперішньої економічної системи – системи на стадії глобалізації. Завдяки певним складникам цієї системи Лексус може стати страшенно сильним, здатним здолати кожне оливкове дерево на своїй дорозі. Він руйнує спільноти, змітає довкілля, нищить традиції, а це може призвести до гострої реакції оливкових дерев. Але в цій системі є й інші складники, що завдяки їм навіть найменша, найслабша політична спільнота може скористатися з нових технологій і ринків, щоб зберегти свої оливкові дерева, свою культуру та самобутність. Останнім часом, подорожуючи світом, я знов і знов бачу це змагання, перетягування каната, балансування між Лексусом і оливковим деревом.

Протиборство Лексуса й оливкового дерева в новій системі глобалізації виявилося 1994 року в Норвегії під час референдуму про приєднання чи неприєднання до Европейського Союзу. Здавалося, норвежцям нічого й вагатися. Кінець кінцем, Норвегія і так в Европі. Це багата, розвинена країна, і значна частка її торгівлі припадає саме на европейські ринки. У світі з дедалі вищим рівнем глобалізації приєднатися до ЕС було для Норвегії економічно доцільно під кожним можливим оглядом. Однак більшість норвежців сказало “ні” ЕС, бо вони відчули, що приєднатися до ЕС означало б викоренити свою норвезьку тожсамість, свій спосіб життя, а їх завдяки нафті з Північного моря (продаючи її у глобальну, до речі, економіку) норвежці поки що могли зберігати навіть без членства в ЕС. Не один норвежець подивилися на ЕС і сказав собі: “Давайте-но подивимося на це прямо. Виходить, я муситиму взяти свою норвезьку самобутність і віддати її на еврокухню, там евробюрократи перетворять її на еврокашу, і за це їм заплатять евродоларами в европарламенті, переповненому еврожурналістами? Е ні, спасибі. Краще вже залишитися Стеном із Норвегії. Краще вже триматися своєї самобутности, свого оливкового дерева, вдовольняючись трохи меншим економічним достатком”.

Опір оливкового дерева проти Лексуса ми бачимо і в повідомленні “Вашинґтон Пост” від серпня 1999 року. Репортерка цієї газети Енн Сордсон розповідала про Філіпа Фолліо, мера невеличкого (610 жителів) містечка Сен-П’єр-де-Трівізі на південному заході Франції. Фолліо і тамтешня міська рада вліпили 100-відсотковий податок на пляшечки “Кока-коли”, що продавалися на території містечка. Це стало відплатою за тариф, що його Сполучені Штати наклали на сир рокфор, який виробляють тільки на південному заході Франції, в околиці Сен-П’єр-де-Трівізі. Намастивши трохи рокфору на окраєць хрусткого хліба, Фолліо сказав Сордсон: “Рокфор виробляють з молока тільки однієї породи овець, тільки в одному місці у Франції і тільки одним особливим способом. Він – протилежність глобалізації. “Кока-колу” можна купити скрізь у світі, і вона всюди однаковісінька. “Кока-кала” – це символ намагань американської транснаціональної корпорації уодноманітнити смак на всій планеті. Ось проти цього ми й виступаємо”.

Прикладом здорової рівноваги між Лексусом і оливковим деревом є історія, що нею поділився зі мною Ґлен Прікетт, старший віце-президент природоохоронної організації “Міжнародне збереження” – про те, як він відвідав село Окре, де жили індіянці кайяпо. Село це ховається в непрохідних хащах амазонських тропічних лісів, і дістатися до нього можна хіба що маленьким літаком. “Коли ми сідали на трав’яну злітну смугу, нас вітало більшість жителів села, всі традиційно зодягнені, – або радше роздягнені, – миготіли розмальовані обиччя, де-не-де виднілися американські бейсбольні кепки з випадковими логотипами, – розповідав Прікетт. – Я приїхав як представник нашої організації, щоб наглядати за роботою станції біологічних досліджень, що її ми спільно з кайяпо створили на верхоріччі Амазонки. Члени племені століттями оберігали великий шмат незайманої Амазонії, вдаючись до збройної сили. Тепер вони вчаться оберігати своє довкілля, приставши до спілки із вченими, працівниками заповідників та соціально свідомими бізнесменами. В їхньому селі на головній вуличці є крамниця “Міжнародного збереження” і філія “Боді Шоп”, компанії екологічно свідомих виробників мила. Отож, після дводенного перебування на станції біологічних досліджень ми повернулися до села, щоб зробити останнє заплановане діло. Ми домовилися влаштувати просто неба своєрідний базар, де продавалися б вироби ремісників кайяпо: кошики, бойові киї, списи, луки, стріли й таке інше. Тоді члени нашої групи заходилися купувати цей крам,платячи за все втридорога. Потім ми завітали до чоловічої хижі в центрі цього, здавалося, геть доісторичного села. Зайшовши до хижі, де сиділи старійшини кайяпо, я побачив, що всі вони дивляться телевізор, під’єднаний до великої сателітарної тарілки. Вони раз по раз перемикали канали: то на футбольний матч бразильських команд, то на діловий канал, що повідомляв поточні ціни золота на світових ринках. Старійшини хотіли впевнитися, що скуповуючи золото в дрібних старателів, яким кайяпо дозволили розробляти золоті поклади на околицях своїх тропічно-лісових володінь, вони платять згідно з останніми міжнародними розцінками. Згодом індіянці використали гроші, зароблені на світовому ринку золота, для того, щоб зберегти свій неповторний спосіб життя посеред тропічних амазонських лісів”.

Боротьба Лексуса з оливковим деревом виявлася також в одній сцені, що я спостерігав у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Я сидів на дивані в коридорі, чекаючи на призначену зустріч. Неподалік стояла якась російська журналістка і говорила щось по-російськи у свій мобільний телефон. І ось що мене вразило: вона походжала довкола автомата з “Кока-колою”, а на стелі над її головою був закріплений телевізор, і канал Сі-ен-ен саме повідомляв про несподіваний вступ російських військ до Косовської столиці міста Приштіни. У штаб-квартирі НАТО росіянка походжає довкола автомата з “Кока-колою”, попід телевізором із новинами Сі-ен-ен, розмовляє по-російськи через мобільний телефон, а тим часом десь далеко палає Косово, – всі ці речі не вкладалися в моїй голові.

Про те, як оливкове дерево користає з Лексуса, розповіло одне повідомлення в часописі “Економіст” за 14 серпня 1999 року. Воно називалося “Кіберхулігани”. Йшлося ось про що: “Національна служба карного розшуку, пояснюючи масові бійки, що відбулися минулими вихідними між вболівальниками команд Мілволла й Кардіффа, нарікає, що футбольні розбишаки вдаються до дедалі хитріших методів. Очевидно, цим разом войовничі вболівальники вмовилися про місце бійки через Інтернет, обмінюючись інформацією на закритих і відкритих веб-сайтах. Дехто навіть повідомляв про перебіг бійки в реальному часі: “Оце зараз, коли я з вами говорю, все саме починається”, – писав Поль Додд, завзятий хуліган, добре відомий і кіберфанам, і поліції. Тепер поліція каже, що шукає такі веб-сайти, сподіваючись запобігти іншим запланованим сутичкам”.

Отак “Вестсайдська історія” стикається із Всесвітньою Павутиною.

Те, як оливкове дерево використовує Лексус видно ще й з іншої історії, що ворохобила уми европейців улітку 1999 року. Йшлося про расистський маніфест Гітлера “Майн Кампф”. Тепер у Німеччині він заборонений. Його не вільно видавати, не вільно продавати в жодній німецькій книгарні. Але німці виявили, що цю книжку можна замовити через Інтернет на сайті Amazon.com, і вона прийде поштою, так що німецька влада нічого не вдіє. Дійшло до того, що влітку 1999 року Гітлер потрапив до першої десятки найходовіших книжок, які Amazon.com продавала  в Німеччині. Спершу Amazon.com відмовилися припинити доставу “Майн Кампфа” до Німеччини, доводячи, що на англійський переклад заборона не поширюється і що компанія й гадки не має повчати своїх клієнтів про те, що їм можна читати, а що ні. Все ж, коли ця справа набула розголосу, Amazon.com просто-таки завалили злісні е-мейли зі всього світу, так що ця компанія взагалі перестала продавати твори Гітлера.

Прикладом того, як оливкове дерево перемагає Лексуса, а потім Лексус повертається, щоб помститися оливковому дереву, стала сага про індійські ядерні випробування кінця 1990-х. Навесні 1998 року лідери новообраної націоналістичної партії “Бхаратья Джаната” вирішили кинути виклик світові й розпочати випробування власної ядерної зброї. Утвердження права Індії на випробування було ключовим пунктом виборчої кампанії “Бхаратьї Джанати”. Я відвідав Індію невдовзі після випробувань і розмовляв там з багатими й бідними, політиками і простими громадянами, селянами й городянами. Я все хотів натрапити на індійця, який сказав би мені: “Знаєте, ядерні випробування були справді безглузді. Від них нам не стало безпечніше, через них на Індію наклали тяжкі санкції”. Я був певен, що деякі люди саме так і вважають, але не міг знайти нікого, хто б висловив такий погляд. Навіть ті індійські політики, що вбачали в ядерних випробуваннях дешевий ура-патріотичний маневр нового націоналістичного уряду, визнавали, що випробування були для Індії єдиним способом домогтися того, чого вона найбільше хотіла від Штатів і Китаю: ПО-ВА-ГИ. Я зрозумів глибину цієї думки після розмови з індійським борцем за права людини Свамі Агнівеша. Коли ми обидва сиділи, схрестивши ноги, на підлозі вітальні в його невибагливому делійському помешканні, я собі гадав: “Хто-хто, а він вже точно проти цих випробувань”. Але тільки-но ми почали розмову, як він заявив: “Ми – Індія, друга найбільша країна світу! Ви не можете на нас не зважати. Індія не боїться Пакистану, проте в на міжнародній арені нас видтискає на марґінес вісь Китай-США”. Наступного дня я поїхав до Дасни, селища на північ від Нью-Делі, і там навмання підходив до власників крамниць, щоб побалакати. Дасна – чи не найбідніша місцина, що мені доводилося бачити. Здавалося, там всі ходять босі. Здавалося, що всі люди – це сама шкіра й кості. На дорозі було більше буйволів і велосипедів, ніж авт. У повітрі тяжів дух коров’ячого гною, що його використовували як паливо. Однак тамтешнім жителям припав до вподоби отой феєрверк, що влаштував їхній уряд. “Нас – дев’ятсот мільйонів людности. Ми не помремо від цих санкцій, – заявив Прамод Батра, 42-річний сільський лікар з Дасни. – У цій справі з випробуваннями йшлося про нашу самоповагу, а самоповага – важливіша за дороги, електроенергію та воду. Зрештою, що ми такого зробили? Ми підірвали свою бомбу. Це наче стрельнути з рушниці в повітря. Ми нікому не завдали шкоди”.

Вплив оливкового дерева індійців, здавалося, переважив над їхньою потребою в Лексусі. Утім, коли таке стається в теперішній системі глобалізації, то рано чи пізно за це доведеться платити. Перебуваючи у Нью-Делі, я оселився в готелі “Оберой” і там щовечора пропливав кілька кіл басейном, щоб відійти від нестерпної сорокаградусної спеки. І першого ж дня, коли я вправлявся в брасі, на доріжці поряд зі мною плавала одна індійка. Під час перепочинку ми з нею розговорилися, і вона сказала, що керує індійською філією “Саломон Бразерс – Сміт Барні”, найбільшого американського інвестиційного банку. Я назвався газетним оглядачем, який приїхав написати про наслідки індійських ядерних випробувань.

 – Ви знаєте, хто тепер є в місті? – спитала вона, коли ми повільно пливли доріжкою.

 – Ні, – відповів я, хитаючи головою. – А хто?

 – “Муді”, – відповіла вона.

 “Інвестиційна служба Муді” – це міжнародна рейтинґова агенція, що оцінює інвестиційну привабливість економік за градацією А, В, і С, щоб інвестори знали, в кого економіка здорова, а в кого – ні; і якщо ваша економіка дістає нижчий рейтинґ, це означає, що вам доведеться платити вищі відсотки за міжнародні позики.

 – “Муді” прислала сюди групу фахівців, щоб ті переглянули рейтинґ індійської економіки, – сказала вона. – Ви вже знаєте про їхнє рішення?

 – Ні, не знаю. – відповів я.

 – Я б радила вам поцікавитися, – сказала вона і попливла собі геть.

 І я таки поцікавився. Виявилося, що фахівці “Муді” зробила своє діло в Нью-Делі майже так само непомітно і потайно, як індійські вчені виготовили свою бомбу. Мені нічого не вдалося дізнатися про їхнє рішення аж до того дня, коли я покидав Індію. Я дивився вечірній випуск новин, і мою увагу привернуло четверте повідомлення. У ньому йшлося про те, що після того, як в Індії ухвалили новий роздмуханий і нерозумний бюджет, а також після того, як США наклали на Індію економічні санкції за вибух кількох ядерних бомб, агентство “Муді” знизило рейтинґ оцінивши її вже не як “інвестиційну”, тобто безпечну для інвесторів, а як “спекулятивну”, тобто ризиковану. Рейтинґове агентство “Стандард & Пуерс” змінила свою думку про індійську економіку: раніше воно мало її за “стабільну”, а тепер оцінило як “негативну”. Це значило, що кожна індійська компанія, яка позичила гроші на міжнародному ринку, мусила б платити вищі відсотки. А що Індія має низький рівень заощаджень, то ці іноземні капітали є для неї життєво важливі, адже щоб зберегти конкурентоспроможність, цій країні доведеться в найближчі десять років вкласти п’ятсот мільярдів доларів у нову інфраструктуру.

Отже, справді, в Індії оливкове дерево мало в Індії свій день. Та коли воно так голосно заявляє про себе в системі глобалізації, за це завжди доводиться розплачуватися. Від системи неможливо втекти. Рано чи пізно, Лексус вас таки наздожене. Через півтора року після ядерних випробувань в Індії я взяв до рук “Волл-стрит Джорнел” (7 жовтня 1999 р.) і прочитав такий заголовок: “Індійська “Бхаратья Джаната” віддає першість економіці”. У статті зазначалося, що ця “Бхаратья Джаната” прийшла до влади два роки тому, “заявляючи, що Індія має ствердитися як ядерна держава; це гасло патрія сповнила за два місяці, здійснивши серію вибухів. Це негайно призвело до глобальних санкцій і припинення інвестицій”. Але після переобрання на наступних виборах прем’єр-міністр Атал Біхарі Ваджпаї, навіть не чекаючи на результати підрахунку голосів, заявив про свій новий пріоритет: економічну реформу. “Наше першорядне завдання – досягти всенародної згоди і прийняти-таки глобальний капітал, ринкові норми та все з ними пов’язане. Треба відкритися і змагатися за інвестиції”, – сказав Ваджпаї газеті “Індіан Експресс”.

Прикладом рівноваги між Лексусом і оливковим деревом став мій переліт літаком компанії “Ґалф Ер” з Бахрейну до Лондона. Під час польоту на телевізійному моніторі в мене на сидінні вмикався, серед іншого, спеціальний канал, що за допомогою супутника всесвітнього визначення координат міг повсякчас показати пасажирам точну позицію літака відносного святого для мусульман міста Мекки. На екрані було видно схему літака з білою крапкою, що переміщалася по схемі відповідно до того, як літак змінював напрямок. Відтак пасажири-мусульмани, що повинні молитися п’ять разів на день обличчям до Мекки, завжди знають, в який бік повертатися всередині літака, коли настає час розгортати килимки для молитви. Протягом польоту я бачив, як кілька пасажирів біля мене втискалося в прохід між сидіннями, щоб помолитися. Завдяки супутниковій системі вони знали, в який бік їм дивитися.

Прикладом того, як Лексус нехтує оливкове дерево, стала деталь до комп’ютера, що її надіслав мені мій приятель. Ззаду на ній було написано: “Цю деталь виготовляють в Малайзії, Синґапурі, Філіппінах, Китаї, Мексиці, Німеччині, США, Таїланді, Канаді і Японії. Її виготовляють у стількох різних місцях, що ми не можемо точніше назвати країну-виробника”.

Прикладом того, як “Лексус” глушить оливкове, стала маленька замітка, що з’явилася в часописі “Спортс Іллюстрейтед” 11 серпня 1997 року. В ній говорилося: “Валлійський футбольний клуб “Ллансантффрайд” з 38-річною історією змінив свою назву на “Тотал Нетворк Солюшнс” на обмін за 400 тисяч доларів від компанії-виробника мобільних телефонів”.

Про співпрацю “Лексуса” і оливкового дерева в добу глобалізації свідчить доволі незвичне повідомлення, що з’явилося у “Вашинґтон Таймс” 21 вересня 1997 року. Там говорилося, що працівники російської контррозвідки нарікають на те, що мусять платити за винайм шпигуна ЦРУ як подвійного агента вдвоє більше, ніж платять за винайм шпигуна ФСБ американці. Чиновник російської Федеральної Служби Безпеки (спадкоємиці КДБ), що побажав залишитися невідомим, розповів агенції новин ІТАР-ТАСС, що російського шпигуна можна купити всього за 1 мільйон доларів, тим часом як працівник ЦРУ править аж 2 мільйони за те, щоб працювати на росіян.

Приблизно тоді ж, коли з’явилося це повідомлення, ізраїльська газета “Єдіот Ахаронот” опублікувала матеріал, що, як на мене, став першою в історії вільноринковою шпигунською сенсацією. Редактори “Єдіот” поїхали до Москви й купили в російської розвідки кілька супутникових фотографій нових баз ракет “Скад” в Сирії. Потім газета найняла приватного американського експерта, щоб той проаналізував ці фото. Відтак “Єдіот” оприлюднила весь пакет інформації як сенсацію про нову ракетну загрозу від Сирії, ні разу не посилаючись на якість офіційні джерела. Кому потрібен “Глибоке Горло” [1] , якщо ви маєте глибокі кишені?

Нарешті, моя улюблена історія на тему “Лексус заглушує оливкове дерево в добу глобалізації” – це історія про Абу Джихадового сина. 1995 року я висвітлював перебіг Близькосхідної економічної наради в йорданській столиці Аммані. І от, я самотньо обідав на балконі Амманського готелю “Марріот”, аж раптом до мого столика підійшов молодий араб і спитав: “Ви – Том Фрідман?” Я відповів, що так.

 – Пане Фрідмане, – ввічливо вів далі юнак, – ви знали мого батька.

 – А хто ваш батько? – спитав я.

 – Мій батько – Абу Джихад.

 Абу Джихад, що його справжнє ім’я – Халіль аль-Вазір, був один із тих палестинців, що разом з Ясиром Арафатом заснували “Аль-Фатх” [2] , а згодом створили Організацію визволення Палестини. Абу Джихад, тобто “батько боротьби” – це його військове псевдо. В ті часи, коли я працював за кореспондента “Нью-Йорк Таймс” у Бейруті, аль-Вазір був головний командир палестинських воєнних операцій у Лівані та на західному березі Йордану. Там, у Бейруті, я з ним і познайомився. Палестинці вважали його за героя війни; ізраїльтяни – за одного з найнебезпечніших палестинських терористів. 16 квітня 1988 року ізраїльський спецпідрозділ вбив Абу Джихада у його вітальні в Тунісі, всадивши в нього мало не сотню куль.

 – Так, я добре знав Вашого батька – якось я побував у вашому домі в Дамаску, – сказав я юнакові. – А ви ким працюєте?

Він простяг мені свою візитівку. На ній було написано: “Джихад аль-Вазір, директор-розпорядник, Центр світової торгівлі, Ґаза, Палестина”.

 Я прочитав напис і подумав: “Дивовижно. Від Джессі Джеймса [3] до Майкла Мілкена за одне покоління”.

________

Завдання, що стоїть перед країнами та й окремими особами в цю добу глобалізації полягає в тім, щоб знайти здорову рівновагу між збереженням своєї тожсамости, домівки та спільноти, і виконанням всіх речей, конче потрібних, щоб виживати в новій світовій системі. І суспільство, що хоче сьогодні економічно процвітати, повинне повсякчас намагатися виготовити якнайкращий “Лексус” і виїхати на ньому в світ. Проте хай ніхто не має жодних ілюзій, ніби завдяки самій тільки участі в цій глобальній економіці суспільство стане здоровим. Якщо заради такої участі край відмовляється від своєї тожсамости, якщо людям здаватиметься, що коріння їхнього оливкового дерева підкопала або підтяла оця глобальна система, то оливкове дерево зворохобиться. Воно повстане і припинить процес входження до світової економіки. Тому тривкість глобалізації як системи залежатиме почасти від того, як добре нам вдасться втримати рівновагу. Країна без здорових оливкових дерев ніколи не матиме глибокого коріння, ніколи не знатиме безпеки, а отже ніколи не наважиться повною мірою розкритися перед світом і влитися в нього. Але країна, що являє собою самі тільки оливкові дерева, що складається з самого коріння, що не має ні одного Лексуса, – така країна далеко не зайде. Утримання рівноваги обох потребує постійного зусилля.

Можливо, саме тому серед багатьох історій, що ви прочитаєте в цій книжці, мені найбільше припала до душі оповідь мого старого товариша по коледжу Віктора Фрідмана, що тепер викладає діловий менеджмент в Інституті Руппіна в Ізраїлі. Одного дня я подзвонив Вікторові, щоб запитати, як життя, а він сказав, що дуже радий моєму дзвінкові, бо більше не має моїх телефонних номерів. Коли я спитав його, в чім річ, він пояснив, що вже не має свого кишенькового комп’ютера, а в ньому Віктор був тримав усе: адреси своїх приятелів, електронні адреси, номери телефонів та розклад своїх лекцій на найближчі два роки. Далі він розповів, що з тим комп’ютером сталося:

 “У нас вдома пламався настільний комп’ютер. Я відніс його полагодити до комп’ютерної крамниці в Гадері [це містечко в центральному Ізраїлі]. Через кілька тижнів мені подзвонили з крамниці і сказали, що мій ПК вже зремонтовано. Отож, я поклав свого – з долоню завбільшки – комп’ютера до шкіряного портфеля і поїхав до Гадери забирати свій полагоджений ПК. Я вийшов із крамниці, несучи зремонтованого великого комп’ютера і свій портфель з кишеньковим комп’ютером всередині. Дійшовши до машини, я поставив портфель на землю, відкрив багажник і обережно вмостив там свій полагоджений ПК, щоб він часом не пошкодився під час їзди. Тоді я сів до машини й поїхав, залишивши портфель на узбіччі. Що ж, зайшовши в офіс і ніде не побачивши свого портфеля, я збагнув, що сталося – і що станеться далі, – й негайно подзвонив до поліції Гадери, щоб сказати: “Не підривайте мій портфель”. (У практиці ізраїльської поліції стало нормою підривати всякий пакунок, портфель чи інший підозрілий предмет, залишений на вулиці, бо саме так, залишаючи заміновані речі в громадських місцях, палестинці здійснили вже чимало терактів проти ізраїльтян. Ізраїльтяни тепер такі натреновані захищатися від цього, що досить вам залишити пакунок бодай на хвилину, як хтось негайно викличе поліцію). Я знав, що мого портфеля ніхто не вкраде: в Ізраїлі злодій не чіпатиме речі, залишеної на вулиці. Та я вже спізнився. Диспетчер поліції сказав мені, що бригада саперів уже побувала на місці і “зробила своє діло”. Коли я приїхав до поліційного відділку, мені вручили мій чудовий шкіряний портфель з акуратною дірочкою від кулі, що була точно посередині. Єдиною річчю, що вона пошкодила, виявився мій кишеньковий комп’ютер. Мій “Genius OP9300” взяв на себе прямий удар. Усе моє життя було в цій штуці. Я ніколи не робив запасної копії. Я сказав поліціянтам, що мені страшенно прикро за той клопіт, що я їм завдав, а вони відказали: “Не картайте себе, таке може трапитися з кожним”. Тижнями я ходив по території інституту із своїм продірявленим портфелем. Він став мені пам’яткою, що треба менше поспішати й більше думати. Чимало моїх студентів служить в ізраїльській армії, і тільки-но вони бачили той портфель і ту дірку від кулі, як заливалися сміхом. Вони-бо добре знали, що сталося”.

 Закінчивши розповідь, Віктор сказав: “До речі, повідом мені свою електронну адресу. Мені треба завести нового нотатника з адресами”.