Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Електронне Стадо

У вересні 1997 року, після того, як акції та валюту Малайзії зруйнували світові і місцеві інвестори, малайзійський прем’єр-міністр Махатір Мохамад скористався нагодою на зборах Світового банку у Гонконгу, щоб викрити лихо глобалізації. Махатір проклинав “ідіотів”, які торгують валютою, і звинувачував “наддержави” та таких фінансистів, як Джордж Сорос, у тому, що вони змушують азійців відкривати свої внутрішні ринки світовим спекулянтам і маніпулюють тутешніми валютами, щоб знищити азійців як конкурентів. Він прирівняв нинішні світові ринки капіталу до “джунґлів з лютими звірами” і натякнув, що ними прямо керує єврейська кліка. Слухаючи декламацію Махатіра, я спробував було уявити собі, що б сказав малайзійському лідерові тодішній міністр фінансів США Роберт Рубін, який був серед публіки, якби справді міг висловити свою думку. Гадаю, це було б приблизно таке:

«Ах, даруйте мені, Махатіре, але на якій планеті ви живете? Ви говорите про участь у глобалізації так, буцімто маєте вибір. Глобалізація – це не вибір. Це реальність. Нині є один-єдиний світовий ринок, і єдиний спосіб, що може забезпечити вам таке зростання, якого хоче ваш народ, полягає у тому, щоб здобути доступ на світові фондові ринки, знайти мультинаціональні корпорації, які захотіли б інвестувати у вашу країну, і продавати у світовій торговельній системі те, що виробляють ваші заводи. А суть глобалізації ось яка: глобального начальника нема – це ані не Джордж Сорос, ані не “наддержави”, ані не я. Не я розпочав глобалізацію. Я не можу її зупинити, і ви теж не можете – хіба що ціною гігантських втрат для вашого суспільства та його перспектив зростання. Ви шукаєте, кому б це поскаржитись, шукаєте когось, хто б зняв провину з ваших ринків, кого можна було б звинуватити. А знаєте що, Махатіре, на другому кінці дроту немає нікого! Я знаю, з цим важко змиритися. Це так, якби людям сказали, що Бога немає. Ми всі хочемо вірити, що є якийсь глобальний начальник, котрий відповідає за все. Але світовий ринок нині – це Електронне Стадо переважно анонімних покупців і продавців акцій, облігацій та валюти, Стадо мультинаціональних інвесторів, пов’язаних між собою екранами та мережами. І не прикидайтесь переді мною невинним, Махатіре. Ми з вами обидва знаємо, що на початку 1990-х років ваш Центральний банк втратив три мільярди доларів, спекулюючи англійським фунтом, – так що не говоріть дурниць. Електронне Стадо нікому не дає поблажок. Нікому. Воно не зважає на ніякі унікальні обставини. Стадо знає лише свої власні правила. І його правила досить послідовні – це правила Золотої Гамівної Сорочки. І це Стадо пасеться у ста вісімдесятьох країнах, Махатіре, отож не має часу безперервно й детально вас розглядати. Воно виносить миттєві судження про те, чи живете ви за його правилами, і найщедріше винагороджує ті країни, яким властива прозорість. Стадо не любить сюрпризів. Здавалось, що Малайзія вже роками живе за цими правилами: вона приваблювала масу прямих та портфельних інвестицій {direct investments and portfolio investments}, які дали вам змогу за десятиліття-два підвищити дохід на душу населення від трьохсот п'ятдесяти до п'яти тисяч доларів. Але коли ви почали порушувати правила, забагато позичаючи і забагато будуючи, – то що ж, Стадо пустило вас на відкуп. Невже вам справді потрібно було будувати два найбільші у світі офісні будинки? Ви винайняли бодай половину офісних приміщень? Я чув, що ні. Отож Стадо покинуло вас напризволяще, наче переїханого собаку на дорозі. Індекс КЛСІ, ваш індекс Дов-Джонса, у 1997 році впав на сорок вісім відсотків, а курс вашої валюти сягнув найнижчої позначки за останні двадцять шість років. Але коли таке трапляється, не просіть Стадо про пощаду, не викривайте “єврейської змови”, а просто підведіться, обтрусіться, затягніть на собі тугіше Золоту Гамівну Сорочку і постарайтеся знову влитись у Стадо. Звичайно, це несправедливо. У певному сенсі Стадо само накликало на вас біду: воно весь час пропонувало вам усі ці дешеві гроші, і ви брали їх і споруджували зайві дамби, даремно розбудовували заводи, зводили непотрібні офісні вежі. Але ось що найстрашніше, Махатіре: Стадо не є непомильне. Воно теж допускається помилок. Воно і перебільшує, і промахується. Але якщо ваші основи засадничо здорові, то Стадо врешті це визнає і повернеться. Стадо ніколи не буває дурним надто довго. Врешті-решт воно завжди позитивно реагує на добре адміністрування і добрий економічний менеджмент. Що ж, Америкою теж тіпало, коли вона була молодим ринком, коли то підносився, то спадав курс акцій залізниць [1] . Ви просто повинні давати собі раду з труднощами і вбудовувати якомога більше амортизаторів. Я слідкую весь день за рухом Стада на екрані Блумберґа {Bloomberg screen} поруч з моїм робочим столом. В демократичних країнах люди голосують за політику уряду чи проти неї що два чи що чотири роки. А Електронне Стадо голосує щохвилини, щогодини і щодня. Хоч коли спитаєте, Стадо точно вам скаже, як ви виглядаєте у Золотій Гамівній Сорочці і чи добре вона на вас сидить, чи ні. Я знаю, ви гадаєте, буцімто я – всесильний міністр фінансів США. Але я, Махатіре, живу так само, як і ви – у страху перед Електронним Стадом. Ці ідіоти в мас-медіях весь час пхають мене на перші сторінки, буцімто від мене справді щось залежить, а я сиджу тут і тремчу, що коли наш Конгрес відмовиться дозволити президентові розширити вільну торгівлю або проб’є бюджетну стелю, то Стадо відвернеться від мене і розтопче долар та індекс Дов-Джонса. Дозвольте поділитися з вами маленькою таємницею – і не кажіть цього нікому. Я вже більше навіть не тримаю телефон на своєму столі, бо краще від будь-кого знаю: телефонувати нікому».

Подобається вам це чи ні, але мій уявний міністр фінансів таки каже правду. Країни у нинішньому світі не можуть процвітати, не влившись в Електронне Стадо, і вони не виживуть, якщо не навчаться, як найкраще скористатися з нього, не дозволивши, щоб їх перекинули чи приголомшили його неминучі коливання. Електронне Стадо – це немов високовольтний провід, підведений до вашого будинку. У звичайних умовах він може опалювати та освітлювати ваш будинок і забезпечувати ряд ваших інших потреб в енергії. Але якщо у вас нема добрих регуляторів напруги і запобіжників, а тут раптом трапляється сплеск напруги, то він може вас вдарити, спалити на вуглину і послати на той світ.

Електронне Стадо нині складається з двох головних груп. Одну групу я називаю короткорогою худобою. До неї входять всі ті люди, які купують і продають акції, облігації та валюту по цілому світі і які можуть у короткі терміни переміщати свої гроші й часто так і роблять. Короткорога худоба – це валютні маклери {currency traders}, великі взаємні та пенсійні фонди, інвестиційні фонди, страхові компанії, торговельні палати банків {bank trading rooms} та окремі інвестори. До неї належать усі, від "Меррілл Лінч" та "Кредіт Свісс" до банку "Фуджі" та веб-сайта Чарлза Шваба: на цьому сайті усі, що мають комп’ютер та модем, можуть брати участь у торгах із власної вітальні.

Другу групу я називаю довгорогою худобою. Це мультинаціональні корпорації, – приміром, "Дженерал Електрік", "Дженерал Моторс", ІБМ, "Інтел", "Сіменс", – які беруть дедалі більшу участь у прямих іноземних інвестиціях, будівництві заводів по цілому світі, в укладанні міжнародних довготермінових угод та союзів з чужоземними фабриками про виробництво чи складання продуктів. Я називаю їх довгорогою худобою тому, що вони повинні брати на себе довготермінові зобов’язання, інвестуючи в країну. Але навіть вони тепер бігають Стадом туди-сюди з дивовижною швидкістю.

Хоча Електронне Стадо народилося і виховувалося в еру холодної війни, його члени ніколи б не змогли набрати критичної маси, швидкости та засягу у тій високорегульованій, заставленій стінами системі. Більшість країн зберігала контроль за капіталом (принаймні до 1970-х років), тож капітал не міг переміщатися через кордони так, як він переміщається у нинішній системі глобалізації. Тому світовому Стадові було важко зібратися докупи. До 1970-х років у відносно закритих економіках системи холодної війни валютна політика уряду повністю контролювала встановлення процентних ставок, а головним знаряддям стимуляції зростання була безсумнівно державна податкова політика. Тож під час холодної війни уряди США та Радянського Союзу могли легко виправдати великі податки, потрібні для фінансової політики {fiscal policy}, посилаючись на цю саму холодну війну: «Нам потрібні ваші податкові долари, щоб боротися з ворогом, щоб першими вислати людину на Місяць і побудувати нову систему доріг, аби наша армія могла рухатися швидше». З іншого боку, багато слаборозвинених країн виживали за рахунок того, що видоювали з однієї із супердержав – Сполучених Штатів, Радянського Союзу й Китаю – або ж із міжнародних позикових інституцій фонди на спорудження греблі, утримання армії або на будівництво доріг. І, оскільки громадяни цих країн у розвитку і близько не були обізнані з тим, як живуть люди в інших країнах, так як вони обізнані нині, то вони були готові миритися з низьким рівнем життя – наслідком відносно закритої економіки.

Але з поступовим знесенням контролю за капіталом в 1970-х роках, з демократизацією фінансів, технології та інформації, з кінцем системи холодної війни і з повсюдним падінням стін раптом з’явилася широка світова рівнина, на якій могли вільно пастися стада інвесторів з багатьох країн. Саме на цій широко відкритій рівнині, яка згодом простяглася в кіберпростір, Електронне Стадо могло досхочу пастися, зростати, розмножуватися, а відтак збиратися у могутні Ринки-велетні. На кінець двадцятого століття домінантним фактором світової фінансової системи було те, що приватний сектор – його я називаю Електронним Стадом та Ринками-велетнями – став, як одного разу сказав міністр фінансів США Ларрі Саммерс, «бездонним джерелом капіталу для зростання», замінивши державний сектор. Це стосувалося як внутрішнього становища в країнах, так і стосунків між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. За даними міністерства фінансів США, у 1990-ті роки близько 1,3 трильйона доларів приватного капіталу потекло до молодих ринкових економік порівняно з близько 170 трильйонами доларів у 1980-х роках та мізерними копійками в 1970-х. Це найкраще ілюструє той спосіб, яким Ринки-велетні замінили супердержави як джерело капіталу для зростання.

Ринки-велетні – це мегаринки Токіо, Франкфурта, Сіднея, Синґапуру, Шанхая, Гонконґу, Бомбея, Сан-Паулу, Парижа, Цюріха, Чикаґо, Лондона та Нью-Йорка. Саме там сходяться найзначніші члени Електронного Стада, обмінюючись інформацією, беручи участь у торгах, випускаючи акції та облігації різних компаній, на яких пасеться Стадо. Як стверджує експерт з глобалізації Чиказького університету Саскія Сассен, на кінець 1997 року двадцять п’ять Ринків-велетнів контролювали 83 відсотки світових звичайних акцій під інституційним менеджментом і становили приблизно половину капіталізації світового ринку – близько 20,9 трильйона доларів ("Форейн Афферз", січень 1999 року).

Це Електронне Стадо – і Ринки-велетні, на яких воно збирається, щоб пастися і розмножуватися – стало важливим міжнародним дійовцем у системі глобалізації. Хоч воно не може піти війною на ту чи ту країну, не може окупувати її, як це робили війська тих чи інших держав, та воно спроможне формувати поведінку національних держав у багатьох аспектах. Ось чому я тверджу, що якщо система холодної війни була заснована на рівновазі між державами, то система глобалізації заснована на рівновазі між державами та іншими державами, а ще й між державами та Електронним Стадом і Ринками-велетнями. Щось схоже на Електронне Стадо діяло й під час ери глобалізації до Першої світової війни, ще з часу прокладення трансатлантичного кабеля, але за часів холодної війни воно ніколи не мало такої ваги, як нині. Новим у сьогоднішньому Стаді є не стільки інша його якість, як масштаб. В умовах глобалізації нинішнє Електронне Стадо – як короткорога худоба, так і довгорога – змінює свій розмір, свою швидкість і свої різновиди у небачених в історії масштабах. Миша має хвіст, і тиранозавр має хвіст. Вони обидва називаються “хвостами”, але коли миша махне хвостом, це веде до зовсім інших наслідків, ніж коли ним махне тиранозавр. У першу добу глобалізації Електронне Стадо мало мишачий хвіст. Нинішнє Електронне Стадо схоже на тиранозавра, і коли воно махне хвостом, це докорінно змінює цілий світ. Цей розділ пояснює, як це Стадо стало нині таким невичерпним джерелом економічного зростання і водночас такою страшною силою, що, махаючи хвостом, воно може навіть скидати уряди.

Перше, що вражає нині у короткорогій худобі, це неймовірна розмаїтість фінансових продуктів, якими вона може живитися. Ріг достатку, повен акцій та облігацій, споживчих товарів та ф’ючерсів {futures contracts}, опціонів та деривативів, що пропонуються найрізноманітнішими країнами та ринками цілого світу, означає, що нині можна робити ставку майже на все.

Справді, коли я зазираю у теперішню годівницю Електронного Стада, мені завжди згадується сцена з фільму "Хлопці та ляльки", в якій Натан Детройт хоче побитися об заклад зі Скаєм Мастерсоном про те, чи крамниця Мінді продає більше сирників чи струдлів. Це виглядає так. Натан Детройт: «Мені було б цікаво знати – от так з льоту, чого більше продається: сирників чи струдлів?»

Скай каже, що, як на його смак, Мінді продає більше сирників, ніж струдлів. Далі йде жвавий торг: на скільки Скай хотів би побитися об заклад – ставлячи на сирники проти струдлів – з Натаном, який вже з'ясував усе на кухні і знає, що струдлі продаються краще, ніж сирники, а тому намагається вмовити Ская поставити гроші на те, що приємніше Скаєвому шлунку. Отож, Скай Мастерсон – це людина, якій дуже подобається битися об заклад. У звичайних умовах він поставив би на сирні тістечка так само охоче, як біржовий маклер з фірми "Саломон Бразерз" поставив би на різницю між процентними ставками {interest-rate spreads}. Але Скай нюхом чує пастку. Натан надто вже охочий закластися на тисячу доларів.

І замість того, щоб відразу погодитися, Скай пропонує йому краплину мудрости. «Натане, дозволь розповісти тобі історію, – каже він. – У той день, коли я покидав домівку, щоб прокласти собі шлях у світ, мій татусь відвів мене убік. “Синку, – сказав татусь, – мені дуже шкода, що я не можу дати тобі великих грошей. Але, не маючи достатньо зелених, щоб підтримати тебе на початку, я дам тобі дуже цінну пораду. Колись у своїх мандрах ти натрапиш на хлопця, який покаже тобі новесеньку запечатану колоду карт. Той хлопець запропонує тобі побитися об заклад, що він примусить пікового валета вистрибнути з цієї колоди і бризнути ситром тобі у вухо. Але ти, синку, не погоджуйся на такий заклад, бо програєш і справді матимеш повні вуха ситра”. Отож, Натане, я не кажу, що ти рахував сирники Мінді...»

Скай. Однак (накриваючи рукою Натанову краватку), якщо ти справді хочеш на щось закластися, то я закладаюся на ту саму тисячу баксів, що ти не знаєш, якого кольору твоя краватка. То закладемося?

Тоді, глянувши на свою краватку, Натан вигукує: «В крапочку! У цілому світі ніхто, крім Натана Детройта, не міг би продути тисячу баксів на крапочках!»

Що ж, якби Натан та Скай жили в нинішньому світі, то на продажу сирників та струдлів у крамниці Мінді базувалася б, напевне, якась облігація, котру вони могли б купити. І, напевне, вони могли б купити якесь пристосоване до таких ось потреб фінансове знаряддя, щоб застрахувати свої ставки, незалежно від того, чи ставили вони гроші на струдель, на сирник чи на краватку в крапочку. Завдяки демократизації фінансів та масовому переведенню всього у цінні папери, нині майже все можна обернути на облігації. Ви навіть можете випустити облігації на себе та свої унікальні таланти, як це зробив співак Дейвід Бові. У 1997 році він зібрав 55 мільйонів доларів за облігації Бові, підкріпивши їх своїми прогнозованими авторськими гонорарами. "Нью-Йорк Таймс" висловила все це у заголовку: «Ваш рейтинґ теж може бути ААА».

Моя знайома Леслі Ґолдвассер, провідний маклер у галузі облігаціяй на Волл-стріті, – фахівець з перетворення в облігації ще не знятих фільмів. Вона пояснює, як це відбувається: «Уявіть собі, що ви – житлово-іпотечний банк в Міннеаполісі і у вас на місцевому ринку є сотня закладних на будинки. Ця сотня закладних передбачає з боку іпотечного банку затрати в розмірі сотень мільйонів доларів, і вони приносять прибуток у мільйон доларів на місяць у вигляді відсотків та основних виплат {interest and principal payment}. Цей іпотечний банк може зібрати всі свої житлові іпотеки разом і тоді випустити на них облігації, які ми з вами можемо купити по тисячі доларів за штуку. Перевагою для іпотечного банку є те, що він може отримати назад свою сотню мільйонів доларів відразу, не маючи потреби чекати, аж поки всі ті люди виплатять свої закладні протягом тридцяти років. Перевагою для власників облігацій є те, що їм виплачують дивіденди з потоку готівки, який становить щомісячна сплата відсотків та основні виплати, і процентна ставка буде на кілька пунктів вищою, ніж може дати рахунок в ощадному банку або на грошовому ринку. Що більше, облігації підкріплені реальними будинками, і оскільки в кожному пакеті їх є звичайно кілька сотень, то навіть якщо кілька з них не виконає зобов’язань, цілком ймовірно, що більшість інших належно виплатить свої позики. Отож люди подумали: якщо можна збирати в пакети житлові іпотеки, то чому не можна так само зібрати в пакети голлівудські фільми – навіть ще не зняті?! Скажімо, ви – кінокомпанія і у вас нема оцінки кредитоспроможности {credit rating}. Мій інвестиційний банк просто збере в один пакет десять ваших задумів на фільми. Не обов’язково навіть, щоб вони були на стадії постановки, нехай вони будуть просто на підході. Тоді на основі історичних прецедентів ми зробимо статистичний аналіз імовірних прибутків, що їх дадуть ці десять фільмів: один буде мегагітом, другий – великим гітом, ще два – меншими гітами, два проваляться, а решта чотири будуть більш-менш беззбитковими. На основі цього аналізу ймовірности ми розрахуємо, скільки грошей ви заробите за п’ять років. Скажімо, ми вважаємо, що фільми коштуватимуть п’ятсот мільйонів доларів і разом дадуть шістсот мільйонів. Тоді ми дамо вашій кінокомпанії аванс у чотириста мільйонів під відсоток, який дорівнює відсоткові від трирічної облігації міністерства фінансів, плюс ще кілька пунктів. Ваша кінокомпанія повинна сама додати до коштів на постановку ще сто мільйонів. Відтак ми візьмемо ці чотириста мільйонів, які ми позичили вашій кінокомпанії, і розділимо на облігації, продаючи їх по тисячі доларів за штуку, які можемо купити ми з вами. Відсоток і основна сума цих облігацій буде виплачуватися, коли почнуть надходити прибутки від фільмів. І ось ваша кінокомпанія, яка не має оцінки кредитоспроможности і має лише невеликий капітал, отримує гроші, щоб зняти фільми, – гроші, які вона ніколи не змогла б дістати у банку, а ви, інвестор, купуєте її пайку і дістаєте трохи більший відсоток, ніж звичайно ви б дістали у банку. Ось як це відбувається. Якщо те, що ви робите, виробляєте або здійснюєте, викликає потік готівки, який можна статистично передбачити на певний період часу, ми можемо це обернути на облігацію».

І байдуже, що це – продаж сирників у "Мінді", іпотека нерухомости, виплати з кредитних карток, безнадійний борг, позики на купівлю автомобілів, комерційні позики, римейки "Титаніка", бразильський корпоративний борг {corporate debt}, урядові векселі ліванського міністерства фінансів чи потік доходів рок-зірки Дейвіда Бові. Чим більше падає між країнами стін контролю за капіталами, тим більше кожен пропонує будь-чого на продаж у вигляді акцій, облігацій чи деривативів. Така тенденція до перетворення будь-чого у цінні папери «фундаментально змінила характер кредитних ринків», каже ветеран Волл-стріту, економіст Генрі Кауфман. Легко зрозуміти чому. У часи ваших батьків закладна на будинок, позика на машину, борги на кредитній картці, страхові поліси чи навіть позики, взяті у банку урядом Бразилії, ніколи не були предметом торгів на відкритому ринку. Вони фігурували у рахункових книгах банку чи страхової компанії ваших батьків у своїй первісній номінальній вартості {original face value} і звичайно зберігалися у цих інституціях як активи, аж поки не наставав термін виплати. Але збігали 1980-ті роки, і всі ці речі перетворилися на цінні папери, їх зібрали в пакети і продали у вигляді облігацій мені, вам та моїй тітоньці Бев, вони виставляються на продаж, і їх ціни коливаються на ринку щодня, – залежно від того, наскільки успішними вони виглядають, від загальних економічних умов та від рівня прибутків, які вони дають порівняно з іншими активами. Це привело до того, каже Кауфман, що таке перетворення на цінні папери відкрило активи вартістю в трильйони доларів – до того вони ніколи не були предметом торгів, й ніхто навіть не думав перетворювати їх в облігації – впливові «різких скачків змінних умов на ринку». Усе це разом дало ринкам неймовірну розмаїтість – забезпечуючи Електронне Стадо ще більшою кількістю паші, ніж було будь-коли раніше – і додало елемент коливання вартости активам, які раніше ніколи не були предметом торгів.

Найкраще розповісти вам про це можуть деякі провідні бугаї Електронного Стада. Ці бугаї пам’ятають, як вони паслися у давні часи холодної війни, коли все було заставлене парканами. Леон Куперман, колишній директор дослідницького відділу фірми "Ґолдмен Закс", а тепер менеджер інвестиційного фонду своєї власної фірми, "Омеґа Едвайзорз", в 1998 році зауважив мені: «Впродовж усієї моєї кар’єри у "Ґолдмен Закс" – з 1967 по 1991 рік – я ніколи не був власником жодної іноземної акції чи паю на молодому іноземному ринку. Тепер я маю сотні мільйонів доларів в акціях Росії, Бразилії, Аргентини та Чилі і завжди хвилююся курсом долара до єни. Щовечора, перед тим як іти спати, я роблю запит про квотування долара до єни і дізнаюся, як там стоїть індекс "Ніккей" і як справи з індексом "Ган Сен" {Hang Seng Index}. У нас є ставки на всіх цих ринках. Оце зараз Пол, який сидить отам, – Леон киває на одного зі своїх брокерів, який дивиться на портативний пристрій, що дає змогу слідкувати за всіма ключовими індексами акцій та облігацій в реальному часі, – спекулює на канадському доларі. У нас є ставки всюди. Двадцять років тому все це мене б не обходило. А тепер я мушу за все це переживати».

Куперман витягає примірник "Волл-Стріт Джорнел" за той день і зачитує різні ставки, які він може зробити: «Погляньмо на оце... євродолари, облігації міністерства фінансів США, ф’ючерси "S&P"{SSS&P futures} , британські фунти, соєві боби, пічне паливо , легка малосірчиста нафта, синґапурські облігації, венесуельські облігації, НАСДАК-100, японський індекс, індекс "Дов", взаємні фонди, облігації комунальних підприємств, високоприбуткові облігації {high-yield bonds}, корпоративні облігації, проміжні облігації{intermediate bonds}...» Коли за якусь хвилину я підвівся, щоб уже піти, він і далі читав список.

Ця різноманітність інвестиційних знарядь і можливостей була знахідкою і для розвинених країн та компаній, і для країн та компаній у розвитку. Деяким з них вона дала змогу зростати з немислимою раніше швидкістю. Як зауважив 25 жовтня 1997 року "Економіст": «Бідні країни з великими потребами в інвестиціях вже не мають тієї перешкоди, якою був брак капіталу. Люди, які хочуть заощадити, вже не обмежені внутрішнім ринком, тепер вони можуть шукати можливості інвестицій, які дають найвищі прибутки, на цілому світі». Нині кожна велика спілка взаємних фондів у США пропонує принаймні одну екзотичну можливість інвестицій на “молодому ринку” .

Коли у вас такий великий вибір різних продуктів і так багато інформації, яка завжди миттєво доступна, ваша здатність здобути перевагу в конкуренції і скористатися нагодою до того, як хтось інший цю нагоду помітить, стає щораз меншою і меншою. Отож інвестори змушені робити все можливе, щоб знайти ту малесеньку перевагу, яка може дати їм змогу випередити інших на ринку.

«Коли у 1967 році я почав працювати у "Ґолдмен Закс", – згадував Куперман, – я був головою дослідного відділу і наймав на роботу аналітиків. У ті часи типовий аналітик працював з сімдесятьма п’ятьма компаніями десь у шести різних галузях промисловости. Недавно я розмовляв з одним із аналітиків, якого я тоді найняв на роботу, і він сказав, що тепер страшенно перепрацьований, бо працює з дванадцятьма компаніями. Я розсміявся. Лише з дванадцятьма? Але ж тепер треба набагато глибше зазирати в ці компанії, щоб знайти якусь перевагу, і тому це займає весь його час. Те ж саме з економічними даними. Колись, коли уряд видавав довідку про рівень безробіття в країні, кожен бачив тільки рівень безробіття і все. Згодом стали цікавитися, що стоїть за цією загальною цифрою, яка стоїть у платіжних відомостях – збільшуються числа у загальних платіжних відомостях чи зменшуються? – адже це могло вказати на щось, за що можна зачепитися. Тоді почали звертати увагу на структуру платіжних відомостей. Що піднімається, а що падає і що це вам каже? Аби здобути перевагу і заробити гроші, нині треба виконати значно більше роботи».

Я знаю одного маклера інвестиційного фонду, який тратить цілі години, вивчаючи метеорологічні зведення. Метеорологічні зведення! Його ідея, пояснив мені цей маклер, «полягає в тому, щоб знайти якісь неконвенційні тенденції і з'ясувати, як вони можуть впливати на економічні дані. Приміром, через те, що у 1998 році у нас не було зими, наша економіка могла здаватися сильнішою, ніж вона була насправді, тому я міг би знайти спосіб використовувати це знання, граючи на тому, що відбудеться з процентними ставками. Чи візьміть такий факт, що саме у той тиждень, коли уряд збирав економічні дані для якоїсь важливої статистики, як-от індекс споживчих цін, на західному узбережжі були жахливі оповзні. Оскільки ці економічні дані важливі для прибутків, кілька оповзнів у відповідний час у такому великому штаті, як Каліфорнія, може відбитися на статистиці. Так що я можу сказати: “Ого, внаслідок цих оповзнів та торнадо, очевидно, піднімуться акції фірми "Гоум Депо", яка продає всілякі товари для домашнього ремонту”. Або я помічаю, що у той тиждень, коли уряд готував зведення про кількість безробітних, саме трапилася люта снігова буря. І я тут же роблю висновок, що ці числа насправді не відповідають дійсності. Усі, напевно, сподівалися, що буде створено двісті п'ятдесят тисяч нових несільськогосподарських робочих місць, але через погоду створено лише півтораста тисяч нових робочих місць. Така розбіжність могла б навести на думку, що економіка сповільнює своє зростання і менш стійка, ніж гадалося, а насправді на числах просто відбилася ця погодна аномалія. Ці числа виникають саме таким чином, і тому ви знаєте, що люди можуть дійти висновку, що економіка сповільнюється, і процентні ставки будуть знижуватися, а це добре для облігацій. Так що ви можете спекулювати облігаціями ще до публікації даних про безробіття – просто на основі метеорологічного зведення; притримати цінні папери, коли рівень безробіття виглядатиме нижчий, ніж звичайно, але швидко продати їх ще до того, як надійдуть дані наступного місяця, бо вони покажуть, що числам попереднього місяця було властиве відхилення, викликане погодою. Заробити кілька "зелених" просто завдяки метеорологічному зведенню – непогана нагода. Можна його використовувати, щоб спекулювати на нафтових ф'ючерсах {oil futures}, пічному паливі чи процентних ставках, електричних ф'ючерсах, газових ф'ючерсах, ф'ючерсах індексу споживчих цін {consumer price index futures}, кукурудзі, соєвих бобах, бензині, безсвинцевому бензині, нафті-сирці Брента, газойлі, свинях, міді, золоті, сріблі...»

Стільки ринків, стільки інформації, і так мало переваг. Тому якщо іншого способу не знайдете, не дзвоніть своєму брокерові, подзвоніть на метеорологічну станцію.

Щоб заробити гроші на такому ринку, короткорога худоба не тільки потребує тієї невеличкої переваги: короткорогі мусять дедалі більше ставити на неї. Уявіть собі мільярд доларів, поскладаний на головці шпильки, і матимете про це правильне уявлення. Це звичайно роблять менеджери фондів, використовуючи екзотичні торговельні продукти – бартер, ф'ючерси {futures}, опціони, деривативи та індексації, а тоді застосовують до них важелі {leveraging}, позичаючи навіть більше грошей, ніж їхні інвестори дали їм на розширення кожної з їхніх ставок. Це спричиняє велетенське зростання обсягу щоденних трансакцій у світі. Якщо ви, менеджер фонду, виграєте, то виграєте дуже і дуже багато, а коли програєте, то теж програєте дуже і дуже багато. Тому останніми роками ми були свідками того, як через ставки, зроблені одним-єдиним брокером із застосування цієї системи важелів, падають цілі брокерські доми (найвизначніший з них – банк "Беарінґс"){leverage}. Це теж надає хвостові тиранозавра додаткового розмаху. Один мій приятель у великому американському інвестиційному банку розповів мені, що одним із клієнтів його банку був інвестиційний фонд, який мав 200 мільйонів доларів статутного капіталу {original capital}. Однак завдяки чудовій системі важелів цей інвестиційний фонд отримав 900 мільйонів доларів у російських облігаціях і 5 мільйонів в облігаціях "Селлі Мей" (облігації, які складаються з позик американських студентів). Коли в серпні 1998 року Росія збанкрутувала, цей інвестиційний фонд втратив майже весь свій капітал в Росії. То що ж він зробив? Він раптом продав велику частину облігацій з позик американських студентів, щоб компенсувати свої втрати в Росії, і тим самим спричинив тимчасовий різкий спад на ринку студентських облігацій, знищивши деякі позиції мого приятеля на тому ринку, які не мали ніякого стосунку до Росії.

Розмаїтішою стала не лише годувальниця Стада, але й саме Стадо, зокрема короткорога худоба. Як сказав Кауфман: «Відносна вага традиційних комерційних банків, ощадних, позикових і страхових компаній зменшилася. Натомість на перший план вийшла нова порода інституційних учасників. Ці інституції вирізняються тим, що віддають перевагу короткотерміновій ефективності інвестицій, посилено застосовують системи важелів і здатні швидко входити на ринки і виходити з них – чи це ринки цінних паперів, облігацій, валюти чи споживчих товарів – залежно від величини прогнозованого прибутку». Найвизначнішими з цих нових гравців є так звані інвестиційні фонди, які збирають від заможних осіб та інституцій великі резерви готівки, тоді збільшують ці резерви, беручи позики в банках, і роблять високоризикові і високоприбуткові ставки на валюти, акції та облігації в цілому світі. Але в останні роки, зауважив Кауфман, чимало великих банків, брокерських фірм, інвестиційних банків, страхових компаній, корпоративних фінансових відділів {corporae treasury departments} багатьох мультинаціональних компаній, а навіть торговельні палати {trading rooms} багатьох світових центральних банків відчули потребу здійснювати свої власні торгові операції, подібні до операцій інвестиційних фондів. Нерідко трапляється, що великий інвестиційний банк виступає як брокер торгових операцій інвестиційного фонду, а також здійснює такі самі торги на власну руку.

Природно, що чим більше парканів зносили, тим більше людей почало блукати територіями, про які вони нічого не знають. Уявіть це собі таким чином: до тайського Фермерського ощадно-позикового банку дзвонять із бангкоцького офісу Першого світового інвестиційного банку з штаб-квартирою на Кайманових островах: «Вам, хлопці, треба б зайнятися російськими облігаціями. Вони дають двадцять відсотків, і навіть якщо рубль трохи девальвує, все одно заробите купу грошей». Так раптом виявляється, що тайський Фермерський ощадно-позиковий банк має у своїх активах 20 мільйонів доларів у російських облігаціях, і коли ці облігації зазнають краху, банк, який повинен був за домовленістю дати позики тайським виробникам рису, розорюється. Світ був шокований і здивований тим, що, коли 1998 року в Росії почався обвал, власниками російських облігацій виявилося багато корейських банків. Коли кредит стає легкодоступним, виникає велика ймовірність того, що якийсь “непримітний телепень”, особа, яку в час більшої обережности або спаду ніхто б ніколи не фінансував, може дістати гроші від інвесторів та банків і робити ставки разом з серйознішими гравцями. Такі непримітні телепні справді можуть спричинити збільшення розмаху коливань на світовому ринку.

Комбінація Ринків-велетнів з Інтернетом полегшила і пришвидшила світові інвестиції не лише для великих цяць, але й для мами і тата, які через онлайнового брокера можуть вести торги зі своєї спальні. Конкуренція між цими онлайновими брокерами тепер така інтенсивна, що вони фактично не беруть ніякої плати за здійснення операцій. Через те, що світові інвестиції стали набагато легшими і доступнішими, люди можуть віддатися ілюзії, що кожний ринок на світі оперує таким самим чином, як Волл-стріт. Як полюбляє казати міністр фінансів Ларрі Саммерс: «Це схоже на поліпшення стану доріг, – на кращих дорогах люди схильні їздити швидше. І на цих нових дорогах в автокатастрофах гине більше людей, бо вони роблять помилкову оцінку тієї швидкости, з якою можуть їздити, і врешті їздять набагато швидше, ніж повинні».

Отож, Перший світовий інвестиційний банк телефонує до тайського Фермерського ощадно-позикового банку і каже: «Насправді вам слід зайнятися турецькими облігаціями. Ви б тоді відразу заробили купу грошей». Тайський банк каже: «Турецькі облігації дають двадцять п’ять відсотків, правда? Я не знав, що Туреччина має ринок облігацій. Звичайно, я візьму кілька мільйонів. Якщо ви так кажете». Але ось у чому заковика. Коли люди чують про турецький ринок облігацій, вони думають: «Ага, Волл-стріт має ринок облігацій, Франкфурт має ринок облігацій, Токіо має ринок облігацій, а тепер і Туреччина має ринок облігацій. Це просто чудово». Але хоч турецький ринок облігацій, можливо, квакає наче ринок, стрибає наче ринок і виглядає наче ринок, він зовсім не подібний до ринку облігацій Волл-стріту. І ви усвідомлюєте це, коли ваші турецькі облігації падають і ви хочете їх продати. Турецький ринок виявляється таким малим, що коли кілька великих гравців хоче продати свої облігації, то покупців немає, ліквідности немає, а отже, нема виходу. Як зауважив Кауфман, глобалізація ринків створює ілюзію, що всі ринки «ефективні, ліквідні і симетричні» і що на кожному ринку є досконала інформація і прозорість. Це далеко не так. Замисліться ось над чим: наприкінці 1999 року загальна вартість усіх акцій "Майкрософту" становила близько 600 мільярдів доларів. У той час тільки цей один американський акціонерний капітал був вартий більше, ніж усі акції на всіх молодих фондових ринках у решті світу, взятих разом.

І грає кожен. 1980 року 4,6 мільйона американських сімей мали пай у взаємних фондах. На 2000 рік більш, ніж половина населення США інвестувала у фондовий ринок через цінні папери, які вони купували самі, або через взаємні фонди чи пенсійні програми. Якось в середині 1999 року я робив коротке інтерв’ю для СНБС. Перед тим як вийти в ефір, я впіввуха прислухався до шоу. У шоу переді мною виступав акціонерний ґуру, який роздавав поради щодо різних акцій слухачам, які телефонували з різних куточків країни. Тут ведучий сказав, що наступний слухач – Адам з Мічіґану. З голосу було чути, що то просто хлопчик. Рон Інсанта з СНБС спитав його, скільки йому років. Адам сказав, що дванадцять! Він спитав ґуру: «Я недавно купив аптечні акції Сі-Ві-Сі і хотів би знати, наскільки вони можуть піти вгору?» (Як на мене, це явище багато що пояснює, але викликає стурбованість). Активи взаємних фондів, що складаються з таких пенсійних програм, як "Індивідуальні пенсійні рахунки" (ІПР), зросли від 412 мільярдів доларів у 1992 році до 1,6 трильйона доларів у 1997-му. Близько десяти відсотків цих активів взаємних фондів інвестовано у світові акції. Вперше в американській історії і Джо Вантажник, і Мільярдер Боб дивляться СНБС, щоб побачити, як маються їхні паї на ринку. Приміром, у рекламному ролику брокерської фірми з пониженою комісією Чарлза Шваба, який показували в 1998 році, бачимо подружню пару середнього класу, Меріон і Ріка, які сидять на канапі і розповідають про свою літню відпустку.

Меріон. Ми подорожували по країні і зупинилися в одному місці, де був бізнес-канал. Дивимось ми – а тут ринок пішов на пониження, ось ми й вирішили купити оці акції, тому з дороги зателефонували...

Рік. Зателефонували Швабові, адже у нашому будиночку на колесах немає модема, тому ми не могли вести торги онлайн. Де ми тоді були?

Рік. Купити акції. У нас було таке радісне відчуття. Еге ж, нам вдалося... Тоді ми повернулися до нашого будиночка на колесах і поїхали подорожувати далі.

Ріку і Меріон, ласкаво просимо до Електронного Стада. Я радий, що вони себе виправдали, але річ у тім, що така маса інвестиційних знарядь спокусила чимало Ріків та Меріон вийти на ринки, до яких їм нема ніякого діла. Я не можу довести це, але вважаю, що ніколи раніше в історії не було стільки людей, які вкладають гроші у місця, яких вони навіть не можуть знайти на мапі. Як вказує Леон Куперман: «За минулі п’ять років людина, яка звичайно вкладала свої заощадження у векселі державної скарбниці, аби мати певність, що вона не втратить ані цента зі своїх прибутків, тепер вийшла у світ і купує натомість облігації. Людина, яка звичайно купувала облігації, бо була готова на дещо більший ризик, щоб дістати дещо більший прибуток, вийшла у світ і купує облігації молодих ринків, приміром, Росії чи Бразилії, а людина, яка звичайно купувала облігації молодих ринків, тепер купує акції молодих ринків. І повинно статися – і це неодмінно станеться, – що деякі люди, які трохи підняли вгору свої щаблі ризику, втратять багато грошей і повернуться назад».

Глобальна інтеграція перегнала освіту. Завдяки глобалізації всі ми набагато більше знаємо один про одного, але далі мало знаємо один одного. І страшно те, що розмаїтість гравців в Електронному Стаді настільки збільшилася, що не тільки дантист з Нью-Джерсі, а навіть хвацькі хлопці, які керують великими фондами молодих ринків, не знають, що відбувається. Моєю улюбленою цитатою з цього приводу були слова безіменного менеджера інвестиційного фонду, який сказав Мойзесу Наїмові, редакторові часопису "Форейн Полісі" після мексиканської кризи 1995 року: «Ми прийшли до Латинської Америки, нічого не знаючи про це місце. Тепер ми забираємося звідси, нічого не знаючи про нього».

Оскільки ми зупинились на питанні різноманітности Електронного Стада, є ще одна критично важлива річ, яку ми завжди повинні пам’ятати: це Стадо – не просто якась зовнішня сила. Вона не просто складається з офшорних грошових фондів без громадянства, закордонних інтернет-інвесторів та далеких Ринків-велетнів. До її складу входять також місцеві люди в кожній країні, яка відкрилася перед Стадом. І силу Стадові дає не лише те, що із знесенням у країні контролю за капіталом іноземці можуть легко входити на ринок, купувати і продавати валюту, акції та облігації. Силу йому дає також те, що місцеві гравці можуть легко вийти з гри! Найбільшим, ніким не висловленим секретом Електронного Стада є те, що панічна втеча здебільшого починається не з втечі Волл-стрітівського інвестиційного фонду чи великого Франкфуртського банку. Вона починається з місцевого банкіра, місцевого фінансиста чи місцевого грошового менеджера, який вивозить гроші з країни, переводячи їх з місцевої валюти у долари або роблячи ставки на форвардному ринку проти (коротке замикання) валюти своєї власної країни. У дослідженні МВФ 1998 року “Інвестиційні фонди і динаміка фінансового ринку” твердиться, що уважний аналіз кризи мексиканського песо 1994 – 95 років виявив: провідну роль у цій кризі відіграли «внутрішні резиденти, а не міжнародні інвестори». У світі глобалізованих фінансових ринків МВФ дійшов такого висновку: іноземним інвесторам, які оперують портфелями з цінними паперами різних країн, часто важко бути в курсі обставин у міріаді країн. Чим менший молодий ринок, тим менший стимул для великих інвесторів це робити. Тому самі мешканці країни, які мають відносно більший доступ до потрібної інформації про ринок та до її обробки, часто першими займають позицію проти фіксованої валюти. І їм набагато легше це зробити, з огляду на дерегуляцію внутрішніх фінансових ринків та міжнародних фінансових трансакцій, які довго зв'язували руки місцевим людям. Іншими словами, саме місцеві мексиканські фінансисти, місцеві індонезійські спекулянти, місцеві тайські банкіри панічно кинулися втікати від власної валюти, акцій та облігацій, – а решта Електронного Стада побігла за ними. Звичайно, у цьому є сенс, адже місцеві люди – через родинні, дружні та ділові зв’язки – майже завжди краще поінформовані про те, що справді відбувається в країні, а отже, першими перебіжать туди, де трава певніша. І нині вони можуть зробити це дуже легко, – не потребуючи перевозити гроші за кордон контрабандою чи просити якогось приятеля, щоб він відкрив рахунок у закордонному банку, як це було у давні часи контролю за капіталом.

За словами Річарда Медлі, який робить аналіз політичного та економічного ризику для багатьох міжнародних банків та інвестиційних фондів, він почав попереджати своїх клієнтів про можливий спад на азійських ринках та послаблення азійських валют ще за п’ять місяців до того, як це таки трапилось 1997 року, не тому, що він був таким генієм, а тому що прислухався до місцевих стад. «Насамперед я намагаюся з’ясувати, – пояснював він, – чи не просять місцеві фінансові інституції позики в іноземній валюті, а не у своїй, місцевій. Якщо тайський банк не хоче дати позику тайському бізнесменові у тайських батах, а наполягає натомість на позиці у доларах чи єнах, це означає, що з тайською валютою щось негаразд, і вона може не втримати своєї вартости. Ми мусимо діяти на основі таких анекдотичних свідчень, адже у багатьох країнах економічні дані відстають. Якщо мова йде про такі високоперсоналізовані економіки, як економіки Азії, я завжди вважаю, що місцеві люди знають більше, ніж я».

Китайський уряд не хотів зробити свою валюту вповні конвертованою, як це зробили його сусіди, не просто через страх, що він не зможе контролювати інвестиції, які прийдуть ззовні, але й тому, що Пекін боїться, що не зможе контролювати ті кошти, які переведе за кордон його ж таки населення. І в них є на те причини: в Китаї вже діє велетенський чорний ринок спекуляції проти китайської валюти. Один американський фінансовий репортер в Шанхаї, що працює для телеграфної служби новин, розповів мені про розмову, яку він мав з одним своїм приятелем-китайцем. Той скаржився на “змову” західних банкірів та інвестиційних фондів, які спродували валюту Таїланду, Малайзії, Південної Кореї та Індонезії під час азійської економічної кризи 1997 – 98 років.

«Навіщо вони підкладають нам свиню?» – спитав китайський бізнесмен американського репортера.

«Скажи-но мені, – відповів американець, – ти міняв недавно китайські юані на долари?»

«Авжеж, міняв, – визнав китаєць. – Я трохи стурбований цією ситуацією».

Запам’ятайте: коли Електронне Стадо кидається у панічну втечу, то завжди першим починає тікати місцевий бугай.

Електронне Стадо не лише більше і різноманітніше, ніж будь-коли, воно також набагато швидше і має набагато кращий зв’язок. Джозеф Сассун, партнер у лондонському офісі "Ґолдмен Закс", влився в Електронне Стадо ще у 1982 році. «1982 року, оскільки Лондон на п’ять годин випереджає Нью-Йорк, ми звичайно аж наступного ранку дізнавалися, на чому закрився Дов-Джонс в Нью-Йорку, – сказав якось він мені. – Кілька людей мали апарати "Квотрон" {Quotron machines}, але це все. Тут виникла одна хороша ідея. Хтось в нью-йоркському офісі "Ґолдмен Закс" одного дня усвідомив, що варто платити якомусь хлопчині, аби він приходив до офісу о пів на четверту ранку за нью-йоркським часом, робив ксерокопію двох ключових колонок "Волл-Стріт Джорнел" – “Почуте на Стріті” та “Випереджаючи ринок”, колонок з інформацією про курс акцій, яка часто робить погоду на ринку, – і тоді передавав їх зміст до Лондона. Це давало нам чотиригодинну перевагу над усіма іншими лондонськими брокерськими фірмами, отож ми пропонували акції нашим клієнтам в Нью-Йорку ще до того, як цю інформацію одержували наші конкуренти, адже вони могли прочитати "Джорнел" тільки після того, як відчиняться їхні нью-йоркські офіси. Вони не відразу зрозуміли, що ми робимо. Це було всього лиш у 1982 році, але коли нині я розповідаю про це людям у нашому офісі, вони дивляться на мене так, ніби це історія про мого прапрадіда».

І це не дивно. Поблукайте нині трохи по офісі якогось інвестиційного фонду в Нью-Йорку і побачите, що всі завжди мають при собі монітори ринку, які поміщаються на долоні і можуть в реальному часі слідкувати за кожним ринком, за кожною акцією чи облігацією, так що ці люди на зв'язку не тільки коли ідуть додому, але навіть коли ідуть до туалету. Коліщата сьогодні так ретельно змащені, що велетенські маси “циганського капіталу”, як його називає економіст Дейвід Гейл, можуть рухатися по світі, використовуючи можливості купівлі-продажу будь-де, причому собівартість трансакцій практично дорівнює нулю, кошти передачі теж практично дорівнюють нулю, а швидкість є майже миттєвою. Такий стан справ підсумовує шапка з реклами, випущеної в 1998 році, що пропонує послугу "Кредіт Свісс/Ферст Бостон" за назвою "Найкраща оборудка" – найшвидше можливе здійснення будь-якої трансакції на будь-якій світовій біржі деривативів. В рекламі писалося: «Найкраща оборудка: на будь-якому ринку, будь-коли, будь-де».

Оскільки тепер так багато людей має моментальний зв’язок та доступ до інформації, які дають їм змогу вести торги з будь-якого місця і в будь-який час, це є ще однією причиною того, чому нинішнє Електронне Стадо набагато більше і потенційно мобільніше. Раніше вважали, що чим більше інформації мають інвестори, тим стабільнішими будуть ринки. Але виглядає на те, що все якраз навпаки. Я зрозумів це з власного досвіду. У багатьох пасажирських літаках у Сполучених Штатах нині надають певну послугу через стільникові телефони ҐТЕ, які вмикаються у середньому сидінні кожного ряду. В 1999 році ҐТЕ з’єднувала ці стільникові телефони з промисловим індексом Дов-Джонса, Американською фондовою біржею та НАСДАК. Отож тепер, якщо ви летите у час проведення торгів, ви можете, сидячи у кріслі, спостерігати у реальному часі за тим, що відбувається щохвилини на американських ринках. Якщо ви сидите у середньому кріслі, ви просто не можете цього не бачити. Невеличкий екран ззаду телефону, який показує стан ринків, просто перед вами. Одного разу я летів до Колорадо і стежив за своїми акціями. Я використовував пристрій у телефоні ҐТЕ, який дає вам змогу довідатися про квотування на будь яку акцію з Блумберґа, коли ви відстукаєте її початкові літери на клавішах набору телефону. Під час тригодинного польоту з Вашинґтона до Денвера я перевірив свої акції п’ять разів, а тільки-но літак приземлився, продав їх з таксофону в Денверському аеропорту. Десять років тому у мене не було достатньої інформації та здатности слідкувати за акціями, щоб продавати їх так блискавично.

Але це не завжди додає ринкам стабільности. Едвард Ченселлор у своїй книжці про історію фінансових спекуляцій "Хай згине останній" пояснює, чому здоровий глузд так помилявся щодо впливу кращої інформації на стабільність Електронного Стада. Більшість коментаторів, зауважив він, «сприймала поступ інформаційної технології як благо. Якби ефективність була внутрішньо властива ринкам, то зі збільшенням інформації вони ставали б ще ефективнішими. Вони б навіть, можливо, стали такими ж нецікавими, як надійний автомобіль. Насправді ж є мало історичних даних, які б свідчили, що покращення комунікації сприяє виникненню слухняних фінансових ринків чи розумнішій інвестиційній поведінці, обумовленій кращою поінформованістю. Насправді все навпаки. В минулому більша доступність фінансової інформації та покращення комунікацій здебільшого приваблювали до спекулятивної гри нових імпульсивних гравців: перші щоденні газети стимулювали “лихоманку південних морів” [2] , нова колонка про “грошовий ринок” у британських газетах причинилася до шахтової манії 1825 року, залізниця полегшила спекуляцію залізничними акціями в 1840-х роках, так само, як біржовий телеграфний апарат заохотив до гри на фондовому ринку в американський Позолочений Вік, а радіопрограми в 1920-х роках були стимулом для пізнішого покоління гравців. А недавно Інтернет успішно приніс вам фондовий ринок додому... Це спричинило появу орд “денних ділків”, гравців-любителів, які оперують здебільшого у себе вдома, зі свого комп’ютера, використовуючи дешеві послуги, що їх надають онлайнові брокерські контори. На літо 1998 року клієнтами брокерських контор з пониженою комісією були п’ять мільйонів американців, {discount brokerages} і приблизно один мільйон з них становили денні ділки. Середній оборот на цих онлайнових рахунках у дванадцять разів перевищував оборот звичайних брокерських фірм. Кажуть, що деякі гравці здійснюють тисячу операцій щодня». Що ж, "творці ринку" НАСДАК скажуть вам, що не довгорога худоба Електронного Стада – великі взаємні фонди – штурхає інтернетівські акції вверх і вниз, наче на американських гірках. Це роблять оті маленькі короткорогі денні ділки, які імпульсивно купують 200 – 300 паїв, тільки-но подує вітер новин. Більшість з них навіть не знає тих компаній, що їх вони купують або продають, вони просто торгують символами.

Звісно, якщо Стадові з вами по дорозі, воно може на короткий строк пролитися дощем з мільярдів і мільярдів доларів на ринки акцій та облігацій вашої країни, та й прямо на заводи і фабрики. Ось чому дедалі більше країн зацікавлено в тому, аби будь-що влитися у це Стадо. Але коли з політичних, економічних або соціальних причин ринки в одній країні стають нестабільними або слабкими, Електронне Стадо може зробити брутальний, але обмежений спад ринку набагато болючішим і масштабнішим, а також набагато швидше переносити нестабільність з ринку на ринок, з поганих ринків на добрі ринки.

Як зауважував у своїх промовах Алан Ґрінспан, та сама фінансова глобалізація, «яка спричинила таке різке збільшення потоків приватного капіталу, також виявляє значно вищу здатність поширювати схильність до нерозсудливих інвестицій». Голова Федерального резерву додає, що «важко собі уявити, аби у попередні десятиліття в середовищі торгівлі цінними паперами хтось міг зазнати таких збитків, яких зазнав (один мільярд доларів) один-єдиний гравець, застосовуючи сучасні методи, що в 1995 році зрештою причинилося до загибелі "Беарінґса". Безперечно, за останні роки наша спроможність наробити збитків значно зросла». Або, як полюбляє казати міністр економіки Єгипту Юсеф Бутрос-Галі: «У давнину ви панікували в приміщенні з сотнею банкірів, тепер ви панікуєте всюди. Паніка демократизувалася».

У всьому цьому є один позитивний момент. Якщо щось швидше відходить, то й швидше повертається, а потім знов швидше відходить. Якщо проблеми насувають тепер швидше, то швидше приходять і їх вирішення, – якщо ваша країна поводиться правильно. Коли все прискорюється, світ має коротшу пам’ять. В 1995 році Мексика обдурила своїх кредиторів, а на 1998 рік вона знов улюблениця міжнародних інвесторів, і про 1995 рік ніхто вже не пам’ятає. В 1997 році Корея майже збанкрутувала, а у 2000 році Волл-стріт знову стає в чергу за корейськими облігаціями.

Тоді як на перших сторінках газет красується саме велика короткорога худоба Електронного Стада, хоча б Джордж Сорос, дедалі важливішу роль відіграє довгорога худоба. Довгорога худоба – це мультинаціональні компанії, які беруть участь у “прямих іноземних інвестиціях”, тобто вони не просто інвестують в акції чи облігації якоїсь країни, що розвивається, а радше прямо вкладають гроші у її фабрики, комунальні підприємства, енергосистеми та у цілий ряд інших проектів, для планування і виконання яких потрібен час і які не можна вихопити за ніч. Довгорога худоба – це такі компанії, як "Форд", "Інтел", "Компак", "Енрон" та "Тойота". Завдяки глобалізації вони вкладають за кордоном більше грошей різноманітнішими способами і у більшій кількості країн, ніж було будь-коли раніше.

При системі холодної війни, коли країни часто захищали свої місцеві ринки тарифними стінами, мультинаціональні компанії робили довготермінові багатомільйонні інвестиції у країнах з великим ринком насамперед для того, щоб перестрибнути через ці стіни. Іншими словами, "Тойота" може обійти американську квоту на імпорт японських автомобілів, побудувавши в Сполучених Штатах фабрику, яка вироблятиме "Тойоти" майже виключно для продажу на ринку США, а "Форд" може зробити те ж саме в Японії. Аби вижити у світі зі стінами, мультинаціональні компанії мусили будувати на ключових ринках фабрики, щоб стати найкращими місцевими виробниками і продавцями на цьому ринку.

Коли демократизація технології, фінансів та інформації здула чимало стін холодної війни, довгорога худоба в Електронному Стаді здобула набагато більший, хоч і дещо інший стимул будувати фабрики за кордоном. Дедалі міцніше утверджувався єдиний, відкритий світовий ринок і кіберпростір, де мультинаціональна компанія могла продавати все і всюди та виготовляти все і всюди. Це загострило конкуренцію і знизило норму прибутку в багатьох галузях промисловости. Тому кожна велика мультинаціональна компанія мусить продавати в глобальних масштабах, щоб компенсувати зниження норми прибутку, і виробляти в глобальних масштабах, – розділяючи виробничу лінію і перекидаючи виробництво кожного елемента в країну, де це можна зробити найдешевше і найефективніше – щоб утримувати собівартість на низькому рівні і залишатися конкурентоспроможною. Внаслідок цього більше мультинаціональних компаній почало інвестувати у більшу кількість виробничих потужностей з нижчими затратами або вступати у спілку з дешевшими субконтрагентами за кордоном – не для того, щоб вижити у світі стін, а щоб вижити у світі без стін. В добу глобалізації мультинаціональні компанії мусять щораз далі розширюватися на іноземні країни не тому, що це єдиний спосіб бути успішним місцевим виробником в цих країнах, а тому, що тепер це єдиний спосіб бути успішним світовим виробником.

У числі "Ю-ес-ей Тудей" за 24 квітня 1997 року Кевін Мейні опублікував розповідь про те, як ІБМ використовує розмаїтих іноземних партнерів та дочірні компанії, щоб стати кращим, гнучкішим світовим виробником у світі без стін. Ось що писав Мейні: «Група комп’ютерних програмістів в університеті Ціньхуа в Пекіні пише програми, застосовуючи технологію "Джава". Вони працюють на ІБМ. В кінці кожного дня вони пересилають свою роботу через Інтернет в одне з відділень ІБМ у Сієтлі. Там програмісти опрацьовують цей матеріал і через Інтернет перекидають його за 8407 кілометрів до Інституту комп’ютерних наук в Білорусі та до Спілки програмістів у Латвії. Звідти робота пересилається на схід, до об’єднання "Тата" в Індії, а ті на ранок пересилають програму назад до Пекіна в університет Ціньхуа, тоді вона знов летить до Сієтлу, і ця велетенська глобальна естафета не спиняється, поки проект не буде готовий. “Ми називаємо це "цілодобовою Джавою", – каже Джон Патрік, віце-президент відділу інтернет-технології в ІБМ. – Ми, схоже, створили сорокавосьмигодинний робочий день за допомогою Інтернету”».

У 1970-ті роки канадська компанія "Бата", виробник взуття, мала десяток взуттєвих фабрик на ключових ринках цілого світу, але кожна з них працювала на місцевий ринок, пристосовувалася до місцевої моди та вимог і фактично стовідсотково продавала свою продукцію на тому ринку. Натомість нині "Найк", спроектувавши в Ореґоні певну модель взуття, за ніч факсом чи електронною поштою може передати останні модифікації цієї моделі своїм фабрикам та субконтрагентам у цілій Азії, котрі наступного дня почнуть виробляти нову модель кросівок для споживачів в цілому світі.

Хоч компанії на кшталт "Форда", "Сіско", "Найк" та "Тойоти" – довгорога худоба – справді не можуть переміщати свій капітал так швидко, як короткорога худоба, все ж вони переміщають його з країни до країни швидше, ніж може здаватися. Основні іноземні інвестиції, які здійснює нині довгорога худоба, полягають вже не у спорудженні фабрик. Вона радше підписує угоди з місцевими фабриками, які стають дочірніми підприємствами, субконтрагентами та партнерами мультинаціональних компаній, і ці виробничі зв’язки з щораз більшою швидкістю переміщаються від країни до країни, від виробника до виробника, у пошуках найвигідніших з погляду оподаткування контрактів, найпродуктивнішої і найдешевшої робочої сили. "Сіско" має в усьому світі тридцять чотири фабрики, які виробляють її обладнання, але лише дві з них є власністю цієї компанії. Інші належать партнерам, тісно пов’язаним через Інтернет з системою проектування, товарних запасів та маркетинґу "Сіско". "Сіско" називає їх “віртуальними виробничими” потужностями. Завдяки Павутині, що їх зв'язує, вони поводяться так, нібито вони – одна фабрика з одним власником, а насправді це не так, виробництво може миттєво переноситися з одної фабрики до другої.

Довгорога худоба часто-густо нацьковує одну країну у розвитку на другу. Кожна з цих країн розпачливо прагне інвестицій від мультинаціональних компаній, адже це найшвидший спосіб зробити технологічний стрибок. "Найк" спершу розмістила свої азійські виробничі потужності в Японії, але коли там стало занадто дорого, вона перестрибнула до Кореї, а тоді перекинулася на Таїланд, Китай, Філіппіни, Індонезію та В’єтнам.

«Вони є необхідним благом, – каже бразильський консультант з менеджменту Джоел Корн, маючи на увазі мультинаціональні компанії. – Латинська Америка й досі дуже залежить від зовнішнього капіталу, бо внутрішніх заощаджень просто не вистачає, щоб підтримувати високий рівень економічного зростання. Тому нам потрібні прямі іноземні інвестиції. Ця довгорога худоба також впроваджує міжнародні стандарти та технології і допомагає нам пристосуватися до схем різних ринків, завдяки їм ми укладаємо партнерські угоди з іноземними компаніями, які теж дають нам технологію і нові ринки. Якщо нині ви не впустите [довгорогу худобу], ви будете жити самотньо, немов на іншій планеті».

Хоча подібне глобалізоване виробництво розпочалося ще за часів холодної війни, та в добу глобалізації воно широко розповсюдилося, оскільки довгорога худоба дуже розмножилася. За даними Світового банку, частка місцевих дочірніх компаній мультинаціональних корпорацій у загальному світовому виробництві зросла нині удвічі порівняно з 4,5 відсотка світового валового внутрішнього продукту в 1970 році. Хоч ці відсотки можуть здаватися невеликими, за ними стоїть величезна кількість доларів, адже говоримо ми про загальний обсяг виробництва у світі. 1987 року прямі іноземні інвестиції у країнах, що розвиваються, становили 0,4 відсотка загального ВВП цих країн. Нині ці капіталовкладення становлять більш як два відсотки і зростають далі, причому не лише на десяткові великих молодих ринків, але й у цілому світі. Якщо взяти всі іноземні дочірні компанії, що є власністю США, – як от, приміром, "Форд Мотор Мексіко", – і спитати, який відсоток їх продажу в 1966 році експортувався, а який відсоток продавався на місцевих ринках, відповідь буде: в 1966 році 20 відсотків експортувалося, а 80 відсотків споживалося на місцевому рівні. Нині експортується 40 відсотків, а на місцевому рівні споживається лише 60 відсотків. Не дивно, що Крейґ Баррет, голова ради директорів "Інтелу", сказав мені, що до нього у Кремнієву Долину ненастанно телефонує ціла низка послів та державних діячів з цілого світу і всі вони кажуть одне: «Привозьте до нас свою фабрику».

Типовим довгорогим членом Електронного Стада є Джордж Сент-Лорент, голова ради директорів "Вітеху", розміщеної у Бразилії компанії-виробника комп’ютерів, яку він заснував у штаті Байя на північному сході країни. Сент-Лорент усвідомлює, що нині, у певному сенсі, він має дуже велику владу і, як він пояснював мені одного пополудня в Бразилії, не вагається повідомляти тамтешнім урядовцям, що конкретно йому потрібно, аби його компанія далі там залишалася, разом з її робочими місцями та новими технологіями. Він сказав: «Мені потрібна стабільна валюта, щоб далі приваблювати іноземний капітал, тому вони повинні мати збалансований бюджет, тримати під контролем інфляцію та скорочувати уряд. Однією з наших першорядних цілей є привабити сюди інвестиційний капітал, а інвестор не прийде, якщо не матиме певности, що не зазнає збитків, коли захоче вийти звідси. Більше того, мені потрібна певність, що політики дивляться на стосунки з клієнтами та постачальниками так само, як я. Якщо ви – мій клієнт, то я зі шкури вилізу, але вмовлю вас купити цей портативний комп’ютер. Тутешні політики не люблять мислити таким чином, бо не звикли бути у ролі продавця. Вони звикли, що кожен приходить до них, кланяється перед їхнім троном, а вони роздають привілеї і владу так, як їм подобається».

Справді, каже Сент-Лорент, чимало традиційних лідерів починає усвідомлювати дедалі більшу владу Електронного Стада і пристосовуватися до нього. Вперше я виявив це, коли їздив до Мексики в розпал обвалу песо 1995 року. Моє просвітлення почалося ще під час польоту. Я гарячково заповняв митну декларацію, яку роздавали в літаку, коли третій пункт спонукав мене замислитися. У ньому говорилося, що треба знайти і обвести кружечком рід ваших занять, і давалося дев’ять різних варіантів. “Оглядача” там не було, але був “рільник”, “водій”, “фермер-тваринник”, а тоді йшов варіант, який вразив мене: “власник облігацій”. Ці слова сказали мені все про тодішню мексиканську скруту. Мексика стала настільки залежною у своєму економічному зростанні від іноземних інвесторів, які могли б купити її урядові та комерційні облігації, що іноземний “власник облігацій” становив окрему категорію у митній декларації.

На нещастя для Мексики, більшість людей, які належали до цієї категорії, у той час не в’їжджали в країну, а виїжджали з неї разом зі своїми грішми. Коли я прийшов брати інтерв’ю у спантеличеного чиновника Центрального банку Мексики, він спитав мене про тих світових власників облігацій, які буцімто влаштовують демпінґ мексиканських цінних паперів. «Звідки взялася ця їхня лють? Чому вони мстяться?» – питав він. Я не знав, як сказати йому правду, – пекельний вогонь ніщо порівняно з американцем – власником облігацій взаємного фонду, який тільки-но через стільниковий телефон дізнався, що його інвестиції знецінилися. Тоді я пішов до Енріке дель Валь Бланко, чиновника мексиканського міністерства соціального забезпечення {Human Services Ministery}, і він був схожий на людину, яка на ділі переживає "Вторгнення крадіїв тіл". Ось його слова: «Кожен відчуває, що його життя визначається кимось ззовні, і кожен хоче знати: хто ця особа? Хто ця сила? Ми гадали, що перебуваємо на шляху до Першого Світу, а тут раптом щось пішло не так. Колись Світовий банк та МВФ казали, що Мексика – найкращий приклад для інших. Тепер ми – найгірший приклад. Що ми такого зробили? Ми втрачаємо контроль за ситуацією. Якщо не знайдемо іншого шляху розвитку, нам кінець. Ми здаємося».

Того самого дня я пішов через усе місто до президентського палацу "Лос-Пінос", щоб зустрітися з президентом Ернесто Седільйо, який досі був приголомшений колапсом песо. Я небагато пам’ятаю з того, що він говорив, але саму сцену я ніколи не забуду. Охоронець завів мене з моїми колегами із "Таймсу" до палацу і сказав, щоб ми йшли сходами через якісь зали до кабінету президента. Здавалось, ніби навколо не було нікого. Ми минули одні двері, тоді другі, тоді ще і ще, аж поки не підійшли до стола секретарки, яка вказала нам на двері схожого на печеру кабінету президента. Ми увійшли і побачили, що президент Седільйо сидить сам за столом в кутку і, з виглядом Наполеона після Ватерлоо, слухає з офісної стереосистеми “Увертюру 1812 року” Чайковського.

За останнє десятиліття ціле покоління постколоніальних лідерів – Седільйо, Махатір, Сухарто, навіть Борис Єльцин – відчуло, що значить бути затоптаними Електронним Стадом. У цьому мало приємного. Виявилося, що це Стадо зовсім не схоже на жодного з добре їм знаних внутрішніх ворогів. Вони не могли зупинити його, піддати цензурі, заборонити, підкупити, а часто не могли навіть побачити його. Дехто, як Седільйо, просто підкорився його диктатові. А Махатір та Сухарто пішли іншим шляхом. Вони взялися обзивати Стадо, говорили про змову, присягалися, що помстяться йому за брутальність, а Махатір фактично спробував відгородитися від нього з допомогою контролю за капіталом. Махатір та Сухарто виховувалися в системі холодної війни, яка часто не дозволяла жодній супердержаві надто різко або надто прямо говорити з лідерами Третього Світу, адже їхня підтримка була бажаною у грі холодної війни. Але коли не стало системи холодної війни, такі обмеження як вітром здуло. І нині головні бугаї Стада не схожі на Державний департамент США, ООН чи Рух неприєднаних держав. Вони не кажуть вам, що відчувають ваші страждання або що розуміють кривди, завдані вам колоніальним досвідом. Вони не кажуть вам, що ви такі унікальні, такі важливі для стабільности в регіоні, що вас і пальцем ніхто не торкне. Вони просто чинять з вами по-своєму і біжать далі. Електронне Стадо перетворює цілий світ на парламентарну систему, в якій кожний уряд живе у страху перед вотумом недовіри з боку Стада.

У розпал азійської економічної кризи 1997 року я розмовляв в Куала-Лумпурі з тодішнім віце-прем’єр-міністром Малайзії Анваром Ібрагімом, перед тим як Махатір звільнив його з посади. Анвар сказав мені, що коли Махатір звинувачував євреїв, Сороса та інших змовників у тому, що вони навмисне спричинили обвал малайзійської валюти, Анвар з деякими своїми колегами врешті пішов до Махатіра з графіком і сказав йому: «Ось глянь, ти сказав це про Сороса в понеділок, і малайзійський ринґіт упав настільки. Ти сказав це про євреїв у вівторок, і малайзійський ринґіт упав настільки. Ти сказав це про світових інвесторів у середу, і ринґіт упав настільки. ЗАТКНИ ПЕЛЬКУ!»

У випадку Індонезії Електронне Стадо спричинило такий обвал вітчизняної валюти та ринків, що індонезійська громадськість та армія втратили всю довіру до Сухарто як керівника, і це фактично викликало повстання, яке на початку 1998 року усунуло його від влади.

Супачай Панічпакіді, віце прем’єр-міністр і міністр торгівлі Таїланду, ще донині має бойові шрами людини, чия країна намагалася моцуватися зі Стадом і програла: «Ми допустилися однієї помилки – пов’язали нашу валюту, бат, з доларом на шість місяців довше, ніж потрібно, не девальвуючи її, – розповідав він про кризу 1997 року. – Це не мало стати трагедією, але у зв’язку з ефектом масового руху [Стада] всі раптом накинулися на нашу валюту. Тому замість того, аби знизитися на п’ятнадцять чи двадцять відсотків, вона впала на п’ятдесят відсотків. Оскільки ринок глобалізований, [Стадо] дізналося про наш брак резервів. Вперше вони напали на нашу валюту в лютому, а тоді в березні, і знову у квітні. І щоразу тайський Центральний банк захищав валюту резервом, і щоразу наш Центральний банк казав: “Ми перемогли”. Але насправді вони щоразу програвали. Адже резерви закінчилися. Ми гадали, що світ нічого не знає про рівень наших резервів, але ринки знали, – це наші власні люди не знали, – а ринки все добре знали. Мої друзі в Синґапурі та Гонконзі знали про це, і щоразу, коли ми захищали свою валюту, вони рахували, скільки резервів залишилося у тайського уряду. Спитайте нашого колишнього прем’єр-міністра, і він скаже вам, що ця інформація до нього не надходила. Але ринок все собі вирахував, і там знали, коли настав перелом, коли ми вже не могли захищати свою валюту. І тоді вони накинулися на нас».

Пристосуватися до панування Ринків-велетнів та Електронного Стада – цевимагає від лідерів цілком іншої ментальности, зокрема на молодих ринках. В минулому члени Електронного Стада конкурували за те, хто покаже себе привабливішим перед урядами – як перед своїм, так і перед іноземними. Адже саме уряди роздавали тоді більшість ласих шматків. Тепер уряди змагаються за те, хто покаже себе стабільнішим, привітнішим і привабливішим перед Стадом. Адже тепер ласі шматки дедалі більше роздає саме Електронне Стадо. Це можна висловити однією фразою: тепер всі світові лідери повинні мислити як губернатори. Губернатори американських штатів, подібно до президентів та прем’єр-міністрів, приймають певні рішення. Іноді вони навіть віддають накази Національній гвардії. Але нині головною їхньою роботою є переманювати Електронне Стадо та Ринки-велетні і спонукати їх до інвестицій у їхні штати, робити все можливе, щоб утримати їх, і жити у постійному страху, що вони підуть собі геть. Ось чому нинішнім світом дедалі більшою мірою керують губернатори, незалежно від того, як звучать конкретні їхні титули. Ось чому найвищим політичним лідером доби глобалізації є губернатор всіх губернаторів, губернатор Сполучених Штатів, Вільям Джефферсон Клінтон.

Королі, диктатори, еміри, султани, традиційні президенти і прем’єр-міністри – всі вони тепер у ролі губернаторів. Восени 1997 року я побував у Катарі, невеличкій арабській нафтовій країні біля східного узбережжя Саудівської Аравії, і одного пополудня мене запросив на ленч емір, Шейх Гамад бін Халіфа аль-Тхані. Дуже приємний чоловік, хитрий, як лис, він, однак, звик віддавати накази, а не виконувати їх. Він спитав мене про економічну кризу в Малайзії та в інших країнах Південно-Східній Азії, і я розповів йому, як Електронне Стадо і Ринки-велетні покарали Малайзію за ексцеси Махатіра, в тому числі за будівництво двох найбільших у світі будинків. Шейх Гамад слухав, а потім сказав щось, що набагато більше личить губернаторові, ніж емірові: «Що ж, гадаю, тут краще не будувати високих будинків. Ринкам це може не сподобатись».

Той спосіб, яким лідери, інвестори та компанії вчаться пристосовуватися до нової системи глобалізації, є справді характерною рисою кінця двадцятого століття. Однак про це я повинен сказати ще дещо: це ще тільки початок.

Як я намагався пояснити, демократизація технології, фінансів та інформації – вона змінила спосіб, яким ми спілкуємося, інвестуємо і дізнаємось про світ – породила всі ключові елементи у нинішній глобалізаційній системі. Це вона здула всі стіни. Це вона створила мережі, які тепер дають кожному з нас змогу сягати кожного куточка світу і ставати Надпотужними індивідами. Це вона створила зв’язки та простір, завдяки яким Електронне Стадо та Ринки-велетні набрали реальної сили. Це вона змела всі старі ідеології, окрім ідеології вільноринкового капіталізму. Це вона створила нові неймовірні різновиди ефективности, що їх кожен бізнес мусить прийняти, інакше він загине. Це вона знизила бар’єри входу майже в кожний бізнес. Це вона змушує людей перестати мислити спершу у місцевих, а відтак глобальних масштабах, а почати мислити спершу глобально, а відтак локально.

Коли я кажу, що це ще тільки початок, я маю на увазі майбутнє Інтернету. Переможна хода Інтернету на останніх стадіях демократизації технології, фінансів та інформації вже, безперечно, зробила внесок до нової доби глобалізації. Але в міру розповсюдження Інтернету він стане турбодвигуном, який рухатиме глобалізацію вперед. Він буде запорукою того, що ми спілкуватимемось, інвестуватимемо і дізнаватимемось про світ дедалі глобальнішим чином. Адже з тієї миті, коли ви з’єдналися з Інтернетом, ви можете вважай безплатно спілкуватися будь з ким на цілому світі; з тієї миті, коли ви з’єдналися з Інтернетом, ви можете практично безплатно інвестувати в будь-який ринок на світі; і з тієї миті, коли ви заснували бізнес, який має веб-сайт в Інтернеті, де б ви не перебували у світі, вам доведеться мислити глобально – як про те, хто може бути вашим конкурентом, так і про те, хто може стати вашим клієнтом.

На початку 1998 року я поїхав до Кремнієвої Долини, щоб поговорити про це з Джоном Чемберсом, президентом "Сіско Системс", що виробляє оті трубки і чорні скриньки, які утворюють мережу Інтернету навколо світу. Тоді він сказав мені: «Інтернет змінить усе. Промислова революція звела разом на фабриках людей та машини, а інтернетна революція зведе разом у віртуальних компаніях людей, знання та інформацію. І вона матиме точнісінько такий самий вплив на суспільство, як і промислова революція. Вона сприятиме пришвидшенню темпів глобалізації. Але це станеться не через сто років, як це було з промисловою революцією, це станеться через сім років».

Чемберс говорив, я записував його слова, а потім навіть процитував сказане в одному зі своїх дописів, але особливого враження воно на мене не справило. Я сприйняв це радше як звичайне перебільшення, властиве словам спеціалістів з технологій. «Так-так, – думав я, – Інтернет змінить усе. Вони завжди так кажуть». Але, пишучи цю книжку, я дедалі краще усвідомлюю, що у словах Чемберса була правда, ба більше, це була ще не вся правда.

Через кілька місяців після мого візиту до Чемберса з його офісу мені надіслали коробку, повну чашок та ручок, і майку з новим логотипом рекламної кампанії "Сіско", який ви, можливо, бачили по телебаченні. Він дуже простий. На телевізійній рекламі "Сіско" чимало людей з цілого світу, молодих і літніх, заглядають прямо у камеру і питають: «Ви готові?» І коли навесні 1998 року я дістав цю скриньку з різними речами, на яких був цей логотип, я сказав собі: «Що за дурниці? Тобто яка дивна рекламна кампанія – “Ви готові?” – але до чого?»

Втім, коли 1999 рік став роком Інтернету, роком, коли Інтернет набув критичної маси і справді почав ставати визначальним чинником як комерції, так і комунікацій, я почав розуміти, що саме мала на увазі "Сіско", питаючи: «Ви готові?» Інтернет буде схожий на велетенські лещата, які візьмуть систему глобалізації, описану у цьому розділі книжки: Швидкий Світ, Електронне Стадо, Ринки-велетні, Золоту Гамівну Сорочку – і дедалі дужче стискатимуть цю систему навколо кожного так, що з кожним Божим днем світ ставатиме дедалі меншим і меншим, дедалі швидшим і швидшим.

Замисліться над цим: завдяки Інтернетові у нас тепер є спільна всесвітня поштова система, через яку ми всі можемо надсилати один одному пошту. Ми маємо тепер спільний всесвітній торговий центр, в якому ми всі можемо продавати і купувати. Ми маємо тепер спільну всесвітню бібліотеку, в якій ми всі можемо провадити дослідження, і спільний всесвітній університет, в якому ми всі можемо вчитися. На 1999 рік більше, ніж половина дорослого населення США, 100 мільйонів осіб, були під'єднані до Інтернету. В Америці дедалі частіше зустрічаєш людей, які придбали онлайн не тільки книжку, але й закладну, новий комп’ютер або автомобіль. І це стосується не лише Америки. Подивіться на Індію. В убогих районах навколо Делі новостворена індійська компанія мобільного зв’язку під назвою "Об’єднання Уша" посилає до найубогіших сіл своїх зодягнених по-індійському працівниць, які ходять від будинку до будинку і пропонують стільникові телефони людям, які не мають вдома телефону. За невелику плату селяни можуть покористуватися ним кілька хвилин, подзвонити, куди їм треба. Тепер в багатьох таких селах "Уша" запроваджує громадську телефонну службу – з дешевим доступом до Інтернету.

Міністр фінансів Ларрі Саммерс полюбляє розповідати таку історію: «Недавно я відвідав Мозамбік – у певних аспектах найубогішу країну світу, щоб обговорити питання, пов’язані зі скидкою у сплаті боргу. На обіді з місцевою бізнесовою громадою я спитав у чоловіка, котрий сидів поруч зі мною, як іде бізнес. Він відповів: “Непогано, але я хвилююсь за майбутнє”. Коли я спитав чому, мій співрозмовник пояснив, що він – монопольний інтернет-провайдер у Мозамбіку, але боїться, що виникне конкуренція і відбере його прибутки».

І він добре робив, що хвилювався. Пристосування до наступної фази глобалізації, пущеної в рух Інтернетом, коли світ з кожним днем стає щораз менший і швидший, буде великим випробуванням для всіх нас – окремих людей, країн та компаній. Наступні дві частини цієї книжки – “Під'єднання до системи” і “Опір проти системи” – пояснюють, що я маю на увазі.

[1] Бум залізничних акцій, який відбувався в Сполучених Штатах в середині ХІХ століття, тепер багато хто порівнює з теперішнім бумом Інтернету.

[2] Фінансова криза 1720 року в Британії, що виникла внаслідок хвилі спекуляцій, яку викликало прийняття парламентом пропозиції "Саут-Сі Компані" – "компанії південних морів" взяти на себе більшу частину британського державного боргу.