бібліотека Ї

Хасидизм та катастрофа “банального зла”

“Вже багато років ми зустрічаємо німців, які признаються, що соромляться того, що є німцями. Мені ж завжди хотілося відповісти, що мені соромно, що я людина”.
Ханна Арендт

Новітні часи позначені знаком нелюдського ставлення людини до людини. Воно набуло організованих форм у сучасних війнах, ґеноциді, голокості. При порівнянні з іншими часами “пріоритет” матиме саме наше, найбільш культурне та технізоване суспільство. Згадаймо хоча б найбільш вражаючі акції – зачином була різня вірмен, потім спланований Голодомор в Україні, потім Голокост 1933 – 1945 років, нещодавно ґеноцид у Камбоджі. Характерною рисою цих акцій є їх продуманість і спланованість – запам’ятаймо це.

Не можемо не поставити запитання – що є тому причиною? Чому саме ґеноцид став “вінцем” нашого “розумного” поступу? Може щось змінилося у людській природі чи у сприйнятті нею світу? Що розвинулось у ній до такого доконечного результату? Заглибившись у питання, неодмінно вийдемо на модну тепер проблему тотальности. У формі тоталітаризму тотальність почала останньо займати місце біблейського козла відпущення – то не ми, то – він. Що ж є цей тоталітаризм – демократією навиворіт? Демократією зі знаком мінус? Але тоді й демократія є у чомусь тотальною. Чи, може, ця тотальність має глибше джерело? Що визначає тепер життя людини?

Головною специфічною рисою сучасної людини є її сильна втягненість у процес виробництва. І це не могло не накласти відбитку на все її життя. Аналізувалася ця зміна багатьма і по-різному, що й призводило до різних висновків. Однак, чи не всі сходилися у одному – наслідки цього часто були неґативними. Людина втягнулася у той процесі настільки, що просто стала його частинкою. Постійно продукуючої щось, постійно зайнята речами людина сучасности з людини приватної перетворилася у патологічного продуцента.

Орієнтиром для людини у житті завжди є її спрямованість кудись. У часах попередніх вона була спрямована до Бога, до чогось поза світом речей. Втягнута у безконечний і вимучуючий процес продукації, відчужена від акту творення продукту як творіння, вона переорієнтувалася на світ, який є для неї “підручним” і яким, при достатній кмітливості, можна доволі успішно користуватися. А тому все, що є поза цим “підручним” світом сущого почало просто іґноруватися. Істину людина, якщо пригадати часи попередні, перестала черпати з якогось езотеричного джерела досвіду, що дозволяє сягнути якісно інших результатів. Вона вдалася виключно до арґументів розуму. У світі сущої він цілком достатній. Однак платимо ми за це “панування розуму” періодично повторюваними “раціональними ґеноцидами”. Можна запитати – чому? Це ж бо так нерозумно. Та досвід показує, що можна знайти сотню рацій, чому це розумно і навіть необхідно. Саме розумність це дозволяє. Вона може знайти арґументи для будь-чого. Заради одного народу винищується – інший, заради одного класу – інший. Весь час маємо “раціональне” пояснення, чому заради одних ми винищуємо чи ще якось утискаємо інших. На те і розумність, щоб вишукувала належне виправдання.

Раціоналізм запанував над світом. Однак при тому випала людина. Бо не “розумність” є її домінантою, а людськість, що втілилася у неї: нерозумній заповіді “не убий” навіть ворога свого. У світі речей і сущого людина сама стала інструментом і засобом для іншого. І для досягнення чого-небудь у сущому світі їй вже потрібні не особистості, а речі, інструменти. Така продукація неодмінно потребує раціональности, а отже, методичности системи. Чи не тому такими методичними стали і масові винищення людей, які у ці чергові “раціональні” системи не укладалися, чи їм вадили.

Однак це лише один з аспектів проблеми катастрофи людства. Це пояснення власне тоталітаризму, але не тотальної втягнутости людини. Дійсно, давно вже стало відомо, що соціальною базою фашизму був (і є?) “сіренький чоловічок”, комунізму – “соціальні низи”. Усе це якісь різновиди “одномірної людини”. Чомусь доволі поширеною думкою стало, що лише окремі групи людей хворі на таку “одномірність”. (Кожен з нас відходить при цьому вбік.) Свого часу була якась тенденція приписувати такі масові божевілля певним народам. Згадаймо, з одного боку, “убей немца!”, а з іншого, – самобичування “німецькою провиною” чи “російським комунізмом”. У чомусь тут є велика згідність. І власне у тому, що всі діляться на “чистих” і “нечистих” за наслідками дії, а не визнається загальна всіх нас провина у тому, що сталося (і станеться?). Чи не сидить цей ґандж у кожному з нас? “Німецька провина” лежить на всіх, що блискуче показала Ханна Арендт у своїх роботах “Організована провина і загальна відповідальність” та “Конференція у Ванзеє чи Понтій Пілат”. Однак я б хотів дещо уточнити, чому вона власне лежить на всіх, удавшись до дещо інших арґументів. Гадаю, що суть справи полягає у втягнутости людини у світ сущого, який власне і є великою “спокусою” чинити зло. Не будемо особливо розгортати катеґорію світу, світовости. Зауважмо тільки, що у даному контексті їх слід розуміти у плані “онтичного” у Гайдеґґера у їх протиставленні до сфери “онтологічного”.

А тепер повернімось до сущого світу і “спокуси” зла у ньому. Тут можна було б пригадати, що Арендт, як репортерка на суді над Адольфом Ейхманом, заакцентувала на його виразі – “спокуса”. Що породжує цю “спокусу”? Що робить її актуальною для кожного з нас без винятку? Гадаю, що власне світ сущого. Як видноколо, він невідривний від кожного з нас, а тому тотальний сам по собі – і “спокуса” разом з ним. Уже через те, що він завжди при людині, він є праосновою кожної тотальности, а, отже, і тотальности зла. Саме цей сущий світ і є ґарантом тотальности спокуси чинити зло. Принагідно пригадаймо небезвідоме біблейське “вигнання з раю” у світ як гріхопадіння. Як відлучені ти вигнані, ми попадаємо у орбіту зла і гріха.

Отож, маємо дві чітко розмежовані сфери. Першою з них є світ, онтичне, з його врешті-решт релятивною “розумною” етикою, яка може виправдати будь-що. Тут важливим є дотримування актуальної на даний момент етики. Вона вся у світі сущого і його відображає. Дотриманням такої етики ми утверджуєм сущий світ і робимо його леґітимним, тобто виступаємо як колаборанти, бо лише до сущого людина не зводиться. Такий колабораціонізм лише з сущим світу в юдаїзмі отримав назву “законництва”. Воно діє лише у рамках Закону та чинної у світі моралі.

Однак є й інша сфера, сфера онтологічного, поза сущим світом, контактуючи з якою людина не колаборує, обмежившись лише до того, “що є”, а невтомно намагається пробитися до безпосереднього джерела добра, не ховаючись за суще, релятивну етику чи Закон. Мартін Бубер, продовжувач хасидської традиції у сьогоденні, підкреслив, що, коли Бог запитує Адама: “Де ти?”, то він бачить, що Адам, як і кожен з нас “ховається, щоб не звітуватися, щоб утекти від відповідальности за своє життя” (1,45). Суть запитання була у тому, щоб він не втікав у “світ”, у своє гріхопадіння у нього, а мав відвагу стати перед ним, відповісти перед лицем. Людині ж легше заховатися за сущість, стати річчю між речей і, відповідно, спрофанувати себе власне як шанс нею бути.

Це добре відчули мислителі різних культур. У гебрейській традиції до відповідальности безпосередньої, а не лише опосередкованої відчуженим у світ Законом, причому тут на землі й кожного у свій індивідуальний спосіб, йшли власне хасиди як течія у юдаїзмі. У цьому вони були співзвучні, хоч це може декого і здивувати, протестантству. Для них важливим був індивідуальний шлях кожного. І тоді важко говорити про одну єдину для всіх етику. Однак це не релятивізм, а відповідальність кожного перед своїм сумлінням. Раббі Яаків-Іцхак з Любліна сформулював це так: “Неможливо сказати, яким шляхом слід йти людині” (2,77). Хасидські пошуки були спрямовані власне до самого праджерела добра, до живого контакту з Богом, до безпосереднього пошуку істинного шляху, бо бачили занепад і вихолощення традиції, бачили зло у світі й шукали шляхів для його подолання. Безпосередніми чинниками, що призвели до їх духовних шукань, як це не гірко, серед інших були і події часів Хмельниччини. Це ще потребує окремих досліджень і неупереджених оцінок. Однак перед ними ще були освячені картини винищень невірних. Спрацьовувала релятивна етика, якій вони протиставили освячення кожної своєї життєвої акції, кожного вчинку. Усе має служити добру. Обмеження доброти до рамок своєї громади, до сповнення лише Закону, ритуалу відкидалось власне як “законництво”, спокуса. “Часто хасидам докоряли, що вони не моляться у належний час. Натомість один цадик відповів, що у часі навчань вояки усе роблять згідно з планом, однак під час бою вони всі ці приписи забувають і діють відповідно з вимогою моменту. Хасиди ж – це воїни” (2,79).

Відповідно до двох сфер, маємо і дві дефініції зла. У світі зло визначається загальнообов’язковою етикою у всіх своїх формах від державної, як закону державного, до релігійної, як Закону. Однак імператив сущої у світі етики тісно пов’язаний з розумністю, а тому дефініція зла теж залежить від раціо, і, відповідно, змінюється на догоду сущого, того, що є, розумного. Що й веде до визиску і підручности у стосунках з іншим. Натомість живу етику хасидизму визначало безпосередньо позасвітове, яке безпосередньо дефініювало, що є злом, а що ні. Імператив цього джерела добра є абсолютним, однак не загальнообов’язковим. Тут добро не є добром-для-всіх. Принаймні як шлях. Тут кожен може покладатися лише на своє сумління.

Однак як здійснюється механізм зла у світі? Що дозволяє на заміну конвенції добра у ньому? Ханна Арендт визначила цей механізм як баналізацію зла. Воно просто раптом стає звичайністю, нормою, а отже, не винятком, тобто власне злом. Для виправдання потреб сущого раціо зі зла знімає табу. І, відповідно, видається індульґенція на дії, у наступному цим табу не обмежені. Це не має вигляду простої декларації, це дуже складний процес. Він закріплюється у ментальності якнайширших мас і знаходить у них повну акцентацію, породжуючи “божевілля” цілих націй, для яких раптом стає нормою мислити расовими, класовими чи іншими катеґоріями. І тоді зло вбивства перестає бути злом. Зрештою, і у нашому суспільстві вбивство освячене і діє зовсім не новозавітна максима “не убий” маємо ж бо і смертну кару, що пильнує мораль, і військову присягу. Мораль сущого завжди містить у собі хитру щілинку, у яку можна втиснути що завгодно. Така мораль утратила свою істинну основу, яка є поза цим сущим. Як саме ми визначимо для себе цю основу: чи як буття, чи як Бога, чи Ніщо – це вже справа сумління кожного з нас і розвинутости кожного з нас у цьому напрямку. Знову згадаймо все те ж: “Де ти?”.

Не так легко йти шляхом безпосередньої відповідальности. Це дійсно шлях “воїнів”. Легше було підмінити власне шукання Бога і утвердження добра у світі формальним сповненням приписів Галахи, подвиг віри підмінити етикою сущого. Я ні у якому випадку не хотів би атакувати етику чи закон. Важливо проставити тут акценти. Ясна річ, що ніяк не можна заперечити підтримчої для світопорядку ролі Закону. Одною з форм його з-дійснення є й рецитування священних текстів. Ба, навіть саме послуговування конкретною мовою як певною структурою підтримує світопорядок, нею окреслюваний. Не даремно для творення молитви юдейська традиція потребує своєрідного кворуму – міньяну – десятка вірних. Колись раббі були змушені для виконання цього припису навіть звільнювати своїх рабів. Щоб рецитувати Текст, потрібен був слухач, реальна аудиторія. У цій сущій аудиторії і утверджувався світопорядок, а, отже, й світ. Тут ми маємо світо-підтримчу функцію. Цим, світом, вона й обмежується. Хасиди усвідомлювали важливість цих рецитацій, однак від утвердження у них Закону, підтримчої функції прямовували до розбудови у напрямку віри, що долає тягар сущого. Згадаймо хоча б відоме оповідання “Сила хасидського міньяну” Люблінського Ясновидця, де хасидська молитва спричиняє чудо: “Що не під силу ніякому цадику, те не під силу десяти хасидам” (2,61). Тут рецитація не є колабораціонізмом зі світом, а боротьбою у ньому, спробою вирватися з його рамок, порушити конвенцію актуальної етики, здолати її недосконалість, закладену у ній зернину зла. Тут варто пригадати слова К’єркеґора, коли він говорить, що “спокуса походить власне з самої етики, яка спокушала Авраама ухилитися від сповнення волі Божої” (3,44). У цій спокусі й полягає гріх “законництва”. Воно на неї піддається. У самій його засілості у цьому сущому, у Законі, таким чином, і є фундаментальна причина зла як явища вселенського. Навіть теологічні студії часто хибують на цю загрузлість у світ. Бог мислиться як якась сущість, а, отже, раціоналізується і врешті-решт мислиться як річ, що, по суті, призводить власне до обезбожености (Entgoetterung – у Бубера). Це і призвело до безконечної боротьби між юдейськими просвітителями (маскілім) та хасидами.

Питання вибору між Вірою і Законом, інтимним віренням (емунах) та віросповідництвом (пістіс) найбільш плідно розвинув Мартін Бубер. Для нього Тора не була законом для сущого світу, якимось предметом у ньому, а безпосереднім наставленням, навчанням, стосунком учителя і учня. Його вабив безпосередній контакт з Богом, з Mysterium tremedum – “жахливою таємницею”. Розвиваючи спадок хасидизму, він чітко протиставиться проти тих, хто “ховається за укріпленнями Закону”, щоб не відповідати перед Богом щоденно. А, отже, творити у такому опредмеченому світі щоденний голокост. Для нього людське покликання у ризику вірити, бо ж Бог “оновляє творіння щоденно” і “промовляє до нас з палаючої тернини сьогодення”, чи, як сказав раббі Ієхошуа Хешел із Апти: “дарує Тору кожен день” (3,190).

Підсумовуючи, хотів би зрезюмувати: суть хасидизму, як на мене, я б окреслив як постійну боротьбу з “колабораціонізмом” людини зі світом, а, отже, і зі злом у ньому. Формальне сповнення приписів Закону саме провокувало зло, робило його леґітимним як одну з форм світу. Обмеження людини до виднокола світового неминуче веде до нього. А тому неминучими стають і такі його форми, як різного роду ґеноциди. Вони навіть отримують своєрідне виправдання у формулі – “такий світ”. Так, світ дійсно такий. Однак важливе саме те, наскільки людина бореться з ними, бореться, прагнучи відповідати своїй сутності як шансу, як свободі.

Наша спрямованість лише і виключно на речі, на суще дійсно “вбила Бога”. “Бог помер”. І що маємо замість того – розум, крематорії і ГУЛАГи... А отже, винні врешті решт ми всі як колаборанти, що дійсно “впали” (від гріхопадіння) у світ. Гріхопадіння відбулось. Людство почало блукати по орбітах безплідности і марнот.

---

1. Arendt H. Zorganizowana wina i powszechna odpowiedzialnosc // Literatura na swiecie, N6. – Warszawa, 1986.
2. Бубер М. Избранные произведения. – Єрусалим, 1989.
6. Киркегор С. Страх и трепет. – New York, 1982.