бібліотека Ї

Не так давно, як на наші обставини, на терени Галичини дісталося друге число “Сучасности” за 1989 рік. Однією з найцікавіших позицій у ньому є стаття Марка Стеха “Пошуки істини крізь інтелектуальну візію всесвіту”, що має підзаголовок “Дещо про поезії Емми Андієвської”. Коли я читав її, то мені спало на думку скомпонувати якийсь паралельний текст, що склав би попередньому певну опозицію. Такою є передісторія цієї інтерпретації вже двох творчих актів – власне поезії Андієвської, причому в тих її фраґментах, що були використані у тексті Стеха, і самої критичної статті.

Отже, повернімося до статті. Мене зацікавила, властиво, не вся вона, а лише той її фраґмент, де робиться спроба аналізу філософської позиції Емми Андієвської, її підходу до онтології світу. Як аналізує його Стех? Попередньо він закладає, посилаючись на Богдана-Ігоря Антонича, розмежування всесвіту “суб’єктивного” та “об’єктивного” (1,27). Тобто знову реанімує одвічну проблему “відтворення реальности”, з чого випливає, що те відтворення може бути як таким, так і інакшим. Однак воно завжди є лише відтворенням реальности, її певною інтерпретацією. Так нівелюється поет як творець, що у своїй мові розбудовує “суще мови”, а тим розбудовує і наявний для людини світ. Натомість мовиться про те, що поетеса прагне “пізнавати таємниці існування: сенс людського життя, смерть та вічність”. Тут критик попадає у пастку мови: для нього всі ці речі вже “існують”. Залишається лише з допомогою певних засобів їх якось дослідити, щоб піддати вівісекції. Тобто для нього йдеться про якусь механічну роботу, перед якою заздалегідь покладена певна мета, що її слід досягнути. Митець має для цього у своєму розпорядженні відповідний інструментарій – так звані мистецькі засоби.

Проте, я гадаю, це не зовсім так. Поет не може шукати того, що “вже існує”, “є”, тобто того, що потенційно, через його “наявність” у мові “знає”. Тоді це буде не поет, а природодослідник, що досліджує “вже наявну” природу. Вживаючи вираз “сущість мови”, я маю на увазі не лише факт мови, а й усяку “сущість” взагалі – світ у найширшому сенсі. Власне, через мову як континуум і окреслюється “світ”. Вона собою його покриває, а отже, об-межує. Таким чином, мова кладе межі для світу. Звичайно, версифікатори працюють у таким чином об-меженому світі, мові, але те, що вони звуть поезією нею не є. Правдива поезія вибігає за межі світу/мови у порожнечу, про яку аж ніяк не скажеш, що вона “є”. Лише реальні акти “мовлення” у слові правдивого поета інколи прориваються до нього, щоб надалі знову закам’яніти у мові. У “світі” ми маємо справу лише зі слідами цих актів “мовлення”, з відпадами від Ніщо, якими і є те, що ми, зазвичай, розуміємо під мовою. Отже, ми можемо стверджувати, що є два ареали, де відбуваються певні процеси, які окреслюються словом “поезія”.

Є, звичайно, “поезія сущого” (я не хотів би, щоб за цим визначенням вчувалася якась іронія – часто така поезія дуже й дуже варта уваги), її можна назвати також версифікуванням або й просто “прозою”. Вона працює у континуумі світу/мови і обмежена його рамками. Натомість я розумію під “поезією” щось у принципі інше, щось, що вибігає за ці рамки і через такі акти прирощує світ/мову. Тобто така поезія є креативною у той час, як “поезія сущого”, оперуючи у “наявному”, “існуючому”, комбінує з нього нові й нові конфіґурації, однак сама до цього вже “наявного” нічого не додає. Ні на що, окрім мови як континууму, вона не орієнтується, існує лише у ньому. Це є література у її звичному сенсі. Натомість правдиве поетизування відбувається у ширших рамках – воно є креуванням світу/мови, а, відповідно, і о-мовлюванням світу, прирощенням цього світу через творчий акт поета. І, ясна річ, не кожен поет, у посполитому сенсі, є таким поетом – поетом-креатором. Я ж хотів би вести мову, власне, про такого. У цьому, напевно, головна опозиція, яку я хотів би підкреслити, полемізуючи з Марком Стехом. Аналізуючи поезію Емми Андієвської, він якось не зауважив того важливого моменту, що після Андієвської сама мова, а отже, й світ, нею окреслюваний, стають іншими, якось, хоч, може, і не відразу помітно, приростають.

Поезія Андієвської для української мови, безсумнівно, є креативною. А тому я б не обмежував її поезію до “передавання станів душі”, “віддзеркалення... реальности” – причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того моменту, як вона завершила твір. Вони вже “є” в українській мові/світі, хоч це ще і не засвоєно широким загалом. Однак щось їх вирізняє з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше, це невідповідність її логіки логіці, до якої ми звикли. Причому це не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й намагається з нього вирватись. А прирощені у її поетичному акті нові реґіони сущого диктують уже свою, до того “не наявну”, логіку (чи алогічність, – якщо комусь так подобається більше).

Засоби, до яких вдається поет, щоб вирватися у Ніщо, можуть бути різними. Універсального рецепту немає. Однак для нас важливо, що, читаючи поезії Андієвської, ми відчуваємо їх прирощувальну силу, а отже, до неї причащаємося. Хоча реальна Андієвська може й не здогадуватися, які множини сенсів здатен породити її текст, вона видобуває його з Ніщо у “світ” у “існуюче”. На мою думку, суть поетизування полягає саме у цьому видобуванні і, у цьому акті поета. Хоч ще раз нагадую, що автор зазвичай аж ніяк не усвідомлює усі інваріанти видобутого ним тексту. Цей текст стає відкритим для відчитувача. Він уже відірвався від Ніщо, воно виштовхнуло його у “світ”, і тут ми вже маємо змогу на різних рівнях свідомого чи підсвідомого о-смислювати його. Звичайно, все це відбувається не без допомоги поета. Однак не лише його. Ще й саме Ніщо повинно вибрати того, хто може до нього прислухатися. Тут теж є певна вибраність, покликаність. Таким поетом мені й бачиться Емма Андієвська. І у цьому її головна перед нами заслуга – заслуга поета-креатора.

А тепер уже можна задуматися й над таким запитанням: наскільки вона, як мислитель, усвідомлює ту роль, що їй відведена? Наскільки вона діє свідомо? Та й чи можлива у такій ситуації наша буденна свідомість? Однак перед тим я хотів би зауважити, що до самого поетизування свідомість нічого не додає. Свідомість взагалі має мало спільного з поетизуванням. Свідомість діє у межах “світу”, “сущого”. Натомість поетизування вибігає у реґіони, де ще й усвідомлювати нічого. Чи не тому великі поети, великі провидці часто були не від світу цього, – згадаймо хоча б пророків.

Та повернімося до смертних. До поетів, що бігають до магазину, вистоюють у черзі. Однак, як і Первосвященик Святого Престолу під час проповіді, вони є безгрішними і непомильними, попри всю відмінність чи неспівмірність цього порівняння. У момент поетичного осяяння поет розкритий до речей, що не беруть до уваги його світові реалії. Тут він сам на сам із Ніщо. І як поет він у цей момент непомильний. У цю мить він “по той бік”, а тому взагалі ніякому версифікуванню непідвладний. Справдити його візії неможливо, у тих реґіонах ще немає жодного “моження”. Справдження стає “можливим” лише після того, як поет, видобувши “світове”, дарує йому ґрунт, на якому опісля постає це “справдження”. Тобто жодна логіка не передує, а постає після і завдяки поетичному видобуванню вже у відкритому цим поетизуванням “світі”.

Навіть оглянувши побіжно фраґменти поезій Емми Андієвської, які використав М. Стех, можемо побачити, що поетеса розуміє своє покликання. Вже дошукуючись джерела, звідки витікає світ, вона ставить запитання доволі конкретно:

Що, коли світу існування – вибрик
Нам ще не знаної терпкої порожнечі,
Якої нам ні охопити нічим,
Ані збагнути, де – ні дна, ні рубрик?
(Віґілії. Спокуси святого Антонія)”

Причому тут вона говорить не лише про те, що світ виникає з “терпкої порожнечі”, а й про те, що він є не її неминучим, закономірним вислідам, а, власне, “вибриком”. Це означає, що він зданий па чиюсь волю. Волю поета чи тієї “порожнечі”? Однак ходімо далі: “Якої нам ні охопити нічим”, – бо ще ж немає тієї мірки, логіки, яка все на світі, а отже, існуюче поза “порожнечею”, охоплює. Нема для цього слів, бо тут “ні дна, ні рубрик”. Тут ми маємо доволі чітку ілюстрацію того, що поетеса розуміє, що “світ” відпав від “порожнечі”, якої навіть поет, котрий настільки своєрідно організовує мовний матеріал, годі охопити, попри те, що він вдається до такого вигадливого на засоби сюрреалізму. Ніяких слів тут справді не досить – бо “порожнеча” поза словами. Однак саме ця “порожнеча” і визначає все, що потім уже “є” у “світі”. Й воно через це дароване – як відпад від цієї “порожнечі”:

...О пощо, Боже, забаглось Тобі
Цей світ таким важким перстом помітить,
Що навіть усі ті світла кубометри
Не відсвіти твоєї благодаті,
А чорні урвища, куди скидають
Убивці труп.
(Закони Божественности. Риба і розмір)

Труп світу чи труп людини? І те, й інше. З одного боку, світ є відпадом від того Ніщо, а з іншого – саму людину вкидають у цю “світовість”. Зрештою, ці дві іпостасі існування людини–і як частки “світового”, і як “висунутости у порожнечу” – нерозривні. Людина вкинута у цей “світ”, оскільки є людиною “во плоті”. І людина є людиною, оскільки не зводиться до цього “світу” і “висунута у порожнечу”. Ґабріель Марсель пише про “втіленість” людини, її двоїсту природу. Ця “втіленість” уможливлює реалізацію людського буття у формі, гідної людини, – у трагедії. Попри свою викинутість у цей “світ” людина усвідомлює свою долю у ньому і свою “висунутість”. Саме тому, мовлячи про людину, ми говоримо про трагедію. Незмінність цієї долі, безвихідь людини у так уявленій її закинутості, “втіленості” у “світ” і є предметом трагічного:

О, пощо Ти являєш волю й розум
В світи кульбаб, у переплески, щоб мить
На волосинку часу осягнуть,
З яких джерел Ти небуття відрізав
У втілення і унедійснив зразу ж
Шматком кривавим зміст, подобу, стать,
І ті, що намагалися донести
Твого обличчя найтемніші друзки
В усепрощенну, світлоносну суть,
Вже у небутті невтільному висять,
Не встигши, не схопивши, не пізнавши.
(Ясність. Первні)

Осягнення Ніщо справді відбувається “на волосинку часу”, на мить осяншя – далі знову йдуть лише слова і слова:

...Ти небуття відрізав
У втілення і унедійснив зразу ж...

Бог завжди вислизає. Смертному не дано до решти схопити Його своїм тлінним словом:

Я співаю про Тебе,
Воно ж береться гарбузовим цвітом, окалиною, деревом.
Ти поруч – увесь неоспіваний.
(Я співаю про Тебе. Пісні без тексту)

Хоч поет не може не вступати знову і знову в Його Браму:

Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,
А я, як безнастанний у Тебе – стук.
(Сонет IV. Спокуси святого Антонія)

І вловити це Ніщо, цю вічність можна у всьому і ні у чому:

Можливо, вічність – вхід у сліпучість капи,
В чарунки запаху і кольору цитрини...
Можливо, вічність лише з іскри трунок,
Єдиний закрут хатки слимака?..
Можливо, вічність – небуття хамелеон,
Який з отруйних дивиться на нас ліан.
(Віґілії. Спокуси святого Антонія)
1. Сучасність, N.2 (334). – Мюнхен, 1989.

Львів, 1990