“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л | М-О | П-С | Т-Я

АБЕРАЦІЯ МОВНА – Специфічний вияв деструктуралізації нормативної мови. В літературі свідомо використовується як механізм розширення її (літератури? мови?) виражальних можливостей. Найбільш характерним прикладом аберації мовної є тексти музичних груп на кшталт “Братів Гадюкіних”, “ВВ”, “Вапняків під голим небом”, “The Ukrainians”, “Входу у змінному взутті”, “Танка на майдані Конґо” тощо. Як правило, літературна аберація мовна виникає в чужомовному середовищі, звідки черпаються непритаманні українській мові деструктуралізуючі конструкції. Іноді художній результат аберації мовної виявляється неперевершеним.
Юрко ІЗДРИК

АВАНҐАРД (від французького avant-garde – передова охорона). В мистецтві, зокрема в літературі, аванґард – загальна назва жанрів, течій, артефактів, які претендують на спробу революційної трансформації відношення “творець (креатор) – твір мистецтва – споживач”. Як самостійний феномен аванґард уперше був визначений в епоху революцій 10–20-х років ХХ ст., і традиційно сприймався як “мистецький фронт соціальної революції” (С. Татлін). Аванґард іноді вважають зародковою формою нових дискурсів у мистецтві, але сам аванґард не претендує на суверенний дискурс, бо, створивши свій “список цінностей” (Див. статтю ДИСКУРСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ), перестає бути аванґардом, втрачаючи ознаку революційності (зламу цінностей) і набуваючи ознак суспільно визнаної інтертекстуальності, тобто традиції. В українській літературі елементи аванґарду були присутні у ранній творчості П. Тичини, М. Семенка, В. Поліщука, Г. Шкурупія та ін. У 80–90-х роках контекст аванґардизму простежується у синтетичних креаціях Бу-Ба-Бу (проект “Крайслер Імперіал”) і в перших проектах часопису “Четвер”.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“АВЖЕЖ!” – український літературно-мистецький журнал. Заснований Житомирською обласною організацією Спілки журналістів України у 1990 р. Числа 1–3 (березень – червень 1990 р.) виходили як журнальний додаток до газети “Житомирський вісник”. На 1.07.97 вийшло 35 чисел (у 29 зшитках). Видавцями журналу були: ВКО “Газета Житомирський вісник” (1990–92 рр.), Житомирська обласна організація Спілки журналістів України (1993 р.), ред. газети “Прес-Форум” (1994–1995 рр.), “Клуб українських меценатів” (1995), фірма “Тіт-а. Tit” (1995). З 1996 року видавцями журналу є В. Врублевський, Віктор і Володимир Титови. Редактором журналу з 1990 є В. Врублевський. Журнал спрямований на висвітлення проблем сучасного українського літературного процесу, пропаґанду творів молодих авторів. У довіднику журналу “35 чисел” (липень 1997 р.) подані 286 біографічних довідок авторів часопису. Серед авторів переважають київські та житомирські літератори. Журнал не надає переваги жодному з дискурсів суч. укр. літератури, на його сторінках мирно співіснують креатори ТР-, НМ- та ПМ-дискурсів.
О. Г.

АКАДЕМІЯ БУ-БА-БУ. Неофіційна навкололітературна спільнота, яка до 2000 р. перебуває у стадії формування, після чого набуде офіційного статусу. Заснована на початку 1989 р. бубабістами (Див. статтю БУ-БА-БУ) і безпосередньо пов’язана з процедурою присудження щорічної Премії Бу-Ба-Бу “За найкращий вірш року”. З моменту своєї урочистої інавґурації Академія перетворюється в закриту структуру з обмеженою кількістю (15) дійсних членів. Перші троє з них – самі бубабісти, решта – 12 лауреатів їхньої премії за 1988-99 рр. За станом на 1997 р. цими лауреатами, а отже академіками Бу-Ба-Бу, є: Іван Малкович (1988), Назар Гончар (1989), Віхта Сад (1990), Володимир Цибулько (1991), Михайло Барбара (1992), Олена Буєвич (1993), Петро Мідянка (1994), Микола Холодний (1995), Галина Петросаняк (1996), Юрко Позаяк (1997). Напрями і прояви діяльності Академії починаючи з 2000 р. остаточно не з’ясовані.
Юрій АНДРУХОВИЧ

АКТУАЛЬНОГО ПРОБЛЕМА В ЛІТЕРАТУРІ – проблема, пов’язана з перебуванням літературного твору у часі і метачасі та його спроможності утримувати сенс творення у цих вимірах. Поняття “актуального” в літературі пов’язане з аксіологічною проблемою буття “цінностей”. Цінності як вимоги до волі та мети, покладені на часові координати, породжують категоріальний вимір “актуального”, тобто “ціннісного насьогодні”. Для літератури корпус актуального знаходиться в метачасі, на перехресті зажаданих кон’юнктурою ідей та незалежної від кон’юнктури позалюдської волі, перед якою простий розвиток Людства (проґрес) ставить кожного разу нові вимоги. Саме звідси тісний зв’язок проблеми актуального з проблемою “нового” в літературі (Див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ). Актуальність можна ще визначити як буттєве погодження вимог з процесом (модою) художнього сущого та з вимогами “утримання вищого творчого сенсу” (Картенат) у конкретному творі.
Володимир ЄШКІЛЄВ

АНДЕҐРАУНД (від англ. underground – підземелля, підпілля; цікавою видається версія, згідно з якою цей термін походить від англізованого варіанта німецького andergrund – інший ґрунт, інша основа). Можливий синонім – “контркультура”. Специфічний дискурс (або субдискурс) в мистецтві, котрий вважає всі леґітимовані (а значить, комерціалізовані) дискурси мистецтва ренеґатськими, запалими у кіч (див. статтю КІЧ). Адепти андеґраунду створюють власні ієрархії цінностей, якісними знаками яких є “відвертість”, “опозиційність”, “щирість”, “підпілля”, “справжність”. Андеґраунд іноді вважають етичною інерцією аванґарду, залишком аванґардних зародкових дискурсів. Дискурс андеґраунду в мистецтві виник у 50–60-ті роки в рамках рок-субкультури. Літературний андеґраунд з’явився у вигляді рок-літератури у 60-ті роки, пізніше літандеґраунд в модифікаціях, синтезованих на основі елементів поп-арту, був включений у ПМ-дискурс. В Україні 60–80-х років літандеґраунд існував здебільшого в ареалі російськомовної креації. До пізнього укр. андеґраунду 70–80-х років можна віднести 1–2 числа часопису “Четвер” та україномовний проект “Відрижка” (Польща).
Володимир ЄШКІЛЄВ

АНДІЄВСЬКА Емма (нар. 1931 р.). Поет, прозаїк, художниця. Живе у ФРН. Авторка понад двадцяти поетичних збірок, серед них: “Поезії” (1951), “Народження ідола” (1959), “Риба й розмір” (1961), “Первні” (1964), “Базар” (1967), “Пісні без тексту” (1968), “Наука про землю” (1975), “Каварня” (1983), “Архітектурні ансамблі” (1989), “Знаки Тарока” (1995), роману “Герострати” (1970), повістей “Подорож” (1955), “Тигри” (1960), “Джалапіта” (1962). Учасниця “Нью-Йоркської групи”. Найвидатніша представниця модерного дискурсу у літературі української діаспори. Для поезії Андієвської притаманний особливий спосіб творення тексту: поєднання сюрреалістичної образності з пругкою емоційною архітектурою віршованого тексту, будованого на ущільненому потоці асонансів та консонансів. Надзвичайна лексична різноманітність у поезіях Андієвської ускладнюється еклектичною ритмікою наголосів. Символіка творів Андієвської наскрізь екзистенціалістська, навіть морфологічна основа слів трансформується настроєм. Концептуальна необов’язковість синтаксичної та стильової будови іноді перебуває на межі смакової недбалості. Ця необов’язковість рясно компенсована надлишковим “називанням” як фундаментом деміургії. деміургійна складова творчості Андієвської обтяжена фемінізмом, ідеологічні штампи якого складають значну частину фреймів її “внутрішньої енциклопедії” (Див. статті ДЕМІУРГІЯ та ПЕРСОНАЛЬНОГО СВІТУ НОМІНАТИВНІСТЬ). Тематичне тяжіння до класицизму та “слов’янськість до меж орієнтальності” (Б. Рубчак) породжують у творах Андієвської своєрідний ефект номінативного шизопростору, візуальним аналогом якого можуть слугувати одночасно і полотна Джорджо де Кіріко, і власні художні твори письменниці. Цей провокативний шизопростір іноді наснажує критиків, належних до ТР-дискурсу, на бачення у текстах Андієвської “невтомної стихії степового українського ярмарку” (О. Гриценко).
Володимир ЄШКІЛЄВ

АНДРУСЯК Іван (нар. 1968 р.). Поет, літературний критик, прозаїк. Живе і працює в Києві. Автор збірки поезій “Депресивний синдром” (1992 р.) та синтетичних збірників поезій та прози “Отруєння голосом” (1996, диплом лауреата видавництва “Смолоскип”), “Дерево і вода” (1999), книги прози “Шарга” (1999). У 1991–1994 рр. був учасником літгурту “Нова деґенерація”. Представник епатажно-символічної складової НМ-дискурсу. У творенні літературних текстів тяжіє до побудови символічно-настроєвого хаосу, обумовленого фонетичними ритмами. У прозі Андрусяка періоду після “шарги” простежується як наслідування наративних та стильових методів письма Пашковського, так і певна деградація тематично-змістової складової оповідальності, обтяженої псевдофілософічністю та звуженістю формату художнього бачення, з зорієнтованого на притаманний ТР-дискурсові примат “відвертості” (див. статтю ВІДВЕРТІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ В ЛІТЕРАТУРІ).
В. Є.

АНДРУХОВИЧ Юрій (нар. 1960 р.) – поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП. Автор чотирьох збірок: “Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991), “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія”: Колекція віршів” (1997), котрі дозволяють зарахувати Андруховича до найяскравіших постатей української поезії кінця ХХ ст. У часописі “Сучасність” вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996), видані у 1997 році окремими книгами, автори есею “Центрально-східна ревізія” (“Сучасність”, 3’2000). Андрухович є Патріархом відомого літ. угруповання “Бу-ба-бу”, котре одним з перших почало відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвало успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 р. Андрухович – співредактор літературно-мистецького журналу “Четвер”, співпрацював також із журналом “Перевал”, виступивши упорядником двох його чисел. Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. “станіславського феномену” та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською мовами.
Юрко ІЗДРИК

АНТОЛОГІЯ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ ХХ ст. – видана Центром гуманітарних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка у 1996 р. Редактор – Марія Зубрицька. В “Антології...” зібрані унікальні за кількістю та добором переклади філософських та літературознавчих творів зарубіжжя. Антологія презентує, зокрема, творчу спадщину Ф. Ніцше, А. Берґсона, З. Фройда, К. Юнґа, Н. Фрая, Р. Інґардена, Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґґера, Г.-ґ. Гадамера, П. Рікера, М. Бахтіна, Р. Барта, У. Еко, М. Фуко, Ж. Дерріди, Ю. Крістєвої, Е. Саїда. “Антологія...” споряджена термінологічним довідником, біографіями презентованих філософів. У вступній статті М. Зубрицької окреслюється дайджест філософської та літературно-критичної думки ХХ ст.
Володимир ЄШКІЛЄВ

АНТОНИЧ Богдан-Ігор (1909–1937). Поет, перекладач, літ. критик, прозаїк, мистецтвознавець. Народився у с. Новиці Горлицького повіту (нині Республіка Польща), жив і помер у Львові. Автор поетичних збірок “Привітання життя” (1931), “Три перстені” (1934), “Книга Лева” (1936), “Зелена Євангелія” і “Ротації” (обидві посмертно 1938), незакінченого роману “На другому березі”, цілої низки літ.-крит. і мист.-теор. статтей, заміток, оглядів, реплік тощо у тогочасній галицькій та польській періодиці, оперного лібрето “Довбуш”. Такі домінантні ознаки Антоничевої творчості, як містичний ідеалізм, естетизм, ірраціоналізм, урбанізм, екзотизм, візуальна насиченість і колажність (а навіть кінематографічність і “кліповість” письма), переускладнений “гіпертрофований” метафоризм, експериментування з метрикою та фонікою, дають усі підстави розглядати його як явище гетероґенне й різноспрямоване, в той же час таке, що однозначно перебуває у дискурсивному просторі модернізму. Творчість, як і загалом уся загадково-трагічна, мічена комплексом Шеллі, постать Антонича справила особливий вплив на поетичне формування “пізніх шістдесятників” (І. Калинець, Г. Чубай, Т. Мельничук, Я. Павуляк), менш відчутний – на поетів “київської школи” і цілком “містичний”, культовий – на деяких вісімдесятників (В. Герасим’юк, І. Малкович, П. Мідянка, В. Неборак та ін.), для яких це вже не стільки текст, скільки своєрідний “медіум-посередник”. Серед “покоління 90-х” (Див. статтю ДЕВ’ЯДЕСЯТНИКИ) Антонич видається менш визначальним, хоча й тут маємо приклади “містичного спілкування” з ним (В. Махно, Д. Кубай). Досить промовистим щодо “Антоничевої присутності” в суч. літ. процесі є заснування 1994 р. у Львові літ. конкурсу і премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, однієї з нечисленних насьогодні, що демонструє високу вимогливість журі і – відповідно – добрий рівень лауреатів.
Юрій АНДРУХОВИЧ

АР’ЄРҐАРДУ ПОЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ – концептуальна основа діяльності літугрупування ЛуГоСад. Термін “ар’єрґард” (від французьк. arriеre-garde – тилова охорона) застосований тут в опозиції до терміну “аванґард” і до його спекулятивного застосування у літературознавстві. Автор концепції Т. Лучук вважає, що все, що відбулось у літературі до нас, є перед нами і ми можемо це все бачити з позиції ар’єрґарду.
ЛІТЕРАТУРА: Л у ч у к Т. ЛУГОСАД: Канва канону // ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард. Львів, 1996.
Володимир ЄШКІЛЄВ

АРХЕТИП (від грецьк. arche – початок та typos – первісний образ). Вперше термін з’являється у містиці Філона Александрійського і пов’язаний з “образом Божим” (Imago Dei) в людині. У сучасну філософію термін уведений Карлом Ґуставом Юнґом (праця “Про архетипи колективного несвідомого”, надрукована у щорічному альманасі “Еранос” 1934 року). В цій праці Юнґ писав: “Поняття “архетип” опосередковано відноситься до reрresentations collectives, в котрих воно означає тільки ту частину психічного змісту, яка ще не зазнала жодної свідомої обробки. [...] Архетип як такий суттєво відрізняється від історично сталих або трансформованих форм. На найвищих рівнях таємних доктрин архетипи репрезентовані у такому оздобленні, яке здебільшого безпомилково вказує на вплив їх свідомої переробки в судженнях та підсумках. Безпосередні прояви архетипів, з якими ми зустрічаємось у снах та об’явленнях, значно індивідуальніші, незрозуміліші та наївніші, аніж, припустимо, міфи”. (Перекладено за: Jung C. G. Bewusstes und Unbewusstes. Walter Vlg. Olten. 1971. S. 11–14). Згідно з Юнґом архетипи є вродженими психічними структурами, які сформовані у первісні часи пізнання світу людиною як позачасові схеми виникнення думок та емоцій. Шарденісти вважають архетипи своєрідними еталонними комплексами символів, що закладені у підсвідомості Творцем. Незруйнованість цих символів є необхідною умовою збереження етичної нормотворчої домінанти, а, значить, і психічного здоров’я людства. У мистецтві, зокрема в літературі, архетипи є своєрідними ядрами сюжетних побудов та образних комплексів. Існує тріада, яку можна вважати схемою виникнення мистецького образу (як сюжетної, так і знакової складової): архетип – міф – образ. У цій тріаді міф становить першу стадію свідомої обробки архетипу (первинна оболонка), образ – другу стадію (вторинна оболонка).
Якщо розглядати мистецтво як процес творення якісно нового і принципово нового (Див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ), то архетипи виступають в якості стабільного джерела фундаментальних знакових складових мистецтва. Міфи більш операбельні і можуть використовуватись у мистецьких творах у певних модифікаціях (наративах). Однак індивідуальна творчість автора артефакту обмежена щодо міфу, котрий існує в часових координатах, позамежних людським протягом (сотні, тисячі років), а, також інтеґрований у суспільну свідомість комплексно (через освіту, книги, рекламні знаки, наближені ситуації тощо). В оболонці образів, навпаки, відображається історично обумовлений – а іноді ірраціональний процес модифікації образних комплексів. Цей процес пов’язаний із послідовно-історичною зміною дискурсів у мистецтві (Див. статтю ДЕРЕВО ДИСКУРСІВ). Для прикладу прослідкуємо літературні перетворення архетипу “кохання всупереч раціональній волі вищих сил (богів, батьків, суспільних стереотипів)”. За класичною модифікацією цей архетип дістав також назву “архетип Ромео і Джульєтти” (надалі – АРД). У міфології АРД презентований міфами про Медею, Психею, Лаодамію тощо. Загальний знаковий комплекс цих міфів розгортається навколо зіткнення недозволеного кохання з волею богів. Закохані мусять увійти у ситуацію страждання. Міф не надає героям АРД позитивного етичного знаку. В класичному та романтичному дискурсах (зокрема у В. Шекспіра в “Ромео і Джульєтті”, у “Романтиках” Е. Ростана) кохання героїв набуває значення абсолютного етичного позитиву. Класичний варіант ототожнює ірраціональну волю кохання із добром, волю суспільства – зі злом.
Модерністський дискурс передбачає виокремлення з АРД любовного знаку (другорядного для класичної модифікації) та його абсолютизацію. Зокрема, Девід Герберт Лоуренс в романі “Коханець леді Чаттерлей” виокремлює та абсолютизує еротичний імператив в АРД. Постмодернізм – як дискурс і як ситуація в літературі – пропонує руйнацію тріади “архетип-міф-образ”. Способом руйнації у постмодерністському дискурсі виступає принцип тотальної гри з продукуванням псевдонаративів (десакралізація наративу). Руйнуючи етичні, ментальні, логічні обумовлення, котрі надають тріаді можливість знаходитись у межах традиції при переході символів на вищі рівні усвідомлення та індивідуалізації, постмодерністський дискурс пропонує імітацію позачасової схеми архетипіки. Постмодерністські модифікації іноді набувають забарвлення псевдотріад, або антитріад: “псевдообраз – псевдоміф – псевдоархетип”. Прикладом антитріади є пропонований Борхесом образний комплекс в оповіданні “Рагнарьок”, де в якості архетипу (псевдоархетипу) виступає ніцшеанська ідея “мертвого бога”, а в якості міфу – розповідь про повернення з вигнання здичавілих богів. Постмодерністські модифікації АРД передбачають руйнування знакового стереотипу “кохання”. Так, у романі Юкіо Місіми “Золотий Храм” головний герой закохується в архітектурну споруду, в оповіданні Юрія Андруховича “Самійло з Немирова, прекрасний розбишака” об’єктом кохання одного з героїв стає носоріг, а Стівен Кінґ у “Косарі галявин” переносить статевий акт у віртуальний простір, де закохані перебувають у нелюдській формі.
Володимир ЄШКІЛЄВ

АСПІРАНТСЬКИЙ СИНДРОМ в сучасній українській літературі – малодосліджене явище літпроцесу, що набуває повноти своїх ознак в останнє десятиліття (1990-2000). Зовнішнім аспектом цього феномену є збільшення питомої ваги професійних філологів у літературному процесі. Внутрішній аспект – звуження соціальної сфери продукуючого сегменту сучасної української літератури, фаховизація літературних практик. Можливо, цей синдром сигналізує про часткову втрату літературою спроможності залучати до своєї креативної складової талановитих і динамічних дилетантів, що збіднює і спрощує буттєві бганки текстотворення. Підстава появи синдрому: системна криза суспільних інституцій, відповідальних перед нацією за літпроцес (творчі спілки, Інститут літератури). Найбільш вражено аспірантським синдромом літературне покоління дев’яностих.
Володимир ЄШКІЛЄВ

АУП – Асоціація українських письменників. Утворена 6–8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва СПУ реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням ХХ ст. До АУП увійшли представники як ПН-, НМ-, так і ТР-дискурсу в суч. українській літературі. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука і Тараса Федюка. 4–5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Тараса Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. З’їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.
Володимир ЄШКІЛЄВ

БАРАН Євген (нар. 1961 р.). Літературний критик, прозаїк. Живе і працює в Івано-Франківську. Кандидат філології. Автор книг літературознавчих есеїв “Замах на міражі” (1997), “Зоїлові трени...” (1998), монографії “Українська історична проза другої половини XIX – початку ХХ ст. і Орест Левицький” (1999) великої кількості статей, присвячених літературі ТР-, НМ-дискурсів. Вважає для себе межово ціннісним образ “критика-пропагандиста”, що, властиво, належить переліку цінностей ТР-дискурсу.
В. Є.

БАРТ Ролан (1915–1980 рр.). Французький літературознавець. Автор книг “Міфологія” (1957). “Система моди” (1967), “С/з” (1970), “Задоволення від тексту” (1973), “Любовний дискурс” (1977), “Імперія знаків” (1980). Одним із перших застосував філософські надбання структуралізму до системної літературної критики. Вважав, що означення тексту відбувається здебільшого поза волею автора. У пізніх роботах Барта на перший план висувається проблематика “культурного коду”. Барт писав: “Текст пізнається, осягається через своє відношення до знака. Замкнутий твір зводиться до певного означуваного. Цьому означуваному можна надати двох видів значущості: або ми вважаємо його явним, і тоді твір є об’єктом науки про буквальні значення (філології), або ж ми вважаємо це означуване потаємним, глибинним, яке потрібно шукати, і тоді твір належить до сфери герменевтики, чи до певної інтерпретації. Виходить, що твір у цілому функціонує як знак (...) він є однією з основних категорій цивілізації Знака і, навпаки, (...) текст ухиляється, він працює у сфері означника”.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“БАСКИ: Листи дуба Герніки” (1995) – львівський літературний проект, що представляє творчість поетів Богдана Скаврона та Андрія Карпінського, ініціали яких і утворюють абревіатуру їхнього літугрупування.
О. Г.

БАХМАЦЬКА ШКОЛА – літературний осередок, що виник у Бахмачі на Чернігівщині на основі естетико-філософської робітні “ДАК”. Тексти авторів Бахмацької школи – Костя Москальця, Володимира Кашки, Миколи Туза та Андрія Деркача були презентовані часописом “Сучасність” (10’93). Тексти “Бахмацької школи” стилістично належать до неомодерного дискурсу і просякнуті ніцшеанським антикультурним пафосом.
В. Є.

БАХТІН Михайло (1895–1975 рр.) – всесвітньовідомий російський письменник, літературознавець. В основі праць, найвідоміші з яких “Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу” (1965) та “Проблеми творчості Достоєвського” (1969), лежить методологічна новизна підходів до інтерпретації літературних творів. Корпус термінів, введених Бахтіним у світове літературознавство, і зараз присутній в активному науковому обігу. Карнавальність, романна поліфонія, діалогізм, хронотоп та ін. – без цих понять літературознавство, в тій формі, в якій воно існує сьогодні, було б немислиме. Унікальність позиції Бахтіна в інтелектуальній палітрі початку століття в тому, що він не належав ні до класичної “логіко-риторичної” парадигми знання, ні до тих мислителів, які намагались висунути на перший план самоцінну суб’єктивність. Ідеї Бахтіна в сьогоднішній культурній ситуації не лише присутні, а й активно її формують. Наприклад, погляд на поняття карнавальності, що є одним з ключових у праці “Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу”, значною мірою вплинув на формування естетики знаменитого літгурту Бу-Ба-Бу, що виник у середині 80-х років, тобто в час, коли переоцінювались цінності, увиразнювався карнавал, змінювались маски і ролі. Ігрове поводження з реальністю і літературою, тенденція до маскування, карнавалізації повсякдення, конструювання многоликого ліричного “над-я” тією чи іншою мірою характерне для всіх членів Бу-Ба-Бу. Твори Бахтіна перевидаються у багатьох країнах світу.
ЛІТЕРАТУРА: Аверинцев С. Михаил Бахтин: ретроспектива и перспектива // Дружба народов. 1988 № 3. Бахтинский словарь (Редколлегия: Куюнджич Д. и др.). М.: 1990, Бак Д. Творчество М. М. Бахтина в его современном звучании // Вопросы литературы. – 1991 № 9, 10. Крупник И. “Отойди от зла...” О М. М. Бахтине // Дружба народов. – 1997 № 2.
Галина ПЕТРОСАНЯК

БЕДРИК Юрій (нар. 1968 р.). Поет, перекладач, літературознавець. Живе і працює у Києві. Автор поетичних збірок “Жертовник” (1992), “Метафізика восени” (1996), книги “Свято небуття” (1999) та дослідження “Василь Стус: проблема сприймання” (1993). Один із найяскравіших представників НМ-дискурсу в укр. поезії 90-х років. Прибічник твердження, що український поетичний аванґард є старшим за українську поетичну традицію. Неокласична складова Бедрикового модернізму обумовлює традиціоналістську довершеність конструктивних фундаментів його творів, де Sigillum Hermetis – Закритий Знак змісту розташований на перехрестях лексичних та синтаксичних аркад Secundum proportionet Physicam – згідно з природними пропорціями. У літературному процесі Бедрик є самітником, антагоністом будь-якого літгуртківства.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“БЕРЕГИНІЗАЦІЯ” – феномен в укр. культурі другої пол. ХХ ст., викликаний прагненням зберегти в середовищі українців нац. стиль життя, моральні критерії та звичаї в умовах радянської дійсності. Функцію носіїв феномену виконує укр. інтеліґенція селянського походження (Див. статті ТР-ДИСКУРС та СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ), для котрої селянин як носій національної свідомості є істотою вищою від представника міської культури. Функцію ідеологів “берегинізації” виконують письменники (Олесь Гончар, Василь Скуратівський, С. Плачинда тощо), твори яких увійшли в список “хрестоматійної настанови” ТР-дискурсу, а їх назви – це опредмечені варіанти символу обмеженого, кінечного простору, світлого і приємного, який протистоїть чужому і сумнівному урбаністичному оточенню. В 70–80-х рр. письменниками-членами прорадянської СПУ було створено таку світоглядну систему, у якій інтеліґент, розчарований дійсністю, знаходив ідеальну для себе формулу “всевидющого ока” (звідки й постання назв творів з проблем кризи “берегинізації” – “Око прірви” В. Шевчука, “Вогненне око” О. Ульяненка) й месіанської ролі “обережителя” українськості в умовах тоталітаризму та русифікації. У семантичному полі терміну “берегинізація” перебуває і поняття “обережність” як спосіб життя, щоб уникнути репресій (“з цензором у собі”); у ньому присутнє й поняття “берег” (“триматися свого берега”). Подальші спроби В. Рубана, С. Плачинди, Л. Силенка, Василя Скуратівського, О. Бердника виявити “справжню” втрачену Книгу дохристиянського буття українців постали примарно-ціннісними, бо пошук знакового замінника у них повернутий у зворотний напрям до історичного руху і виявляється новою небезпекою: прагнення заблуканої істоти повернутися до певної усталеної соціальної догми, вкорінитися у певному пункті цього світу, що приводять до відмови від пластичності, від діяльного ставлення українця до всієї Картини Світу.
ЛІТЕРАТУРА: Г у ц у л я к О. Б. “Берегинізація” як феномен української духовності у ХХ ст. // Літературознавство, “Просвіта” і духовний ідеал українця (Мат. всеукр. наук.-практ. конференції) / Гол. ред. В. К. Буряк. – Кривий Ріг: КРДПІ, 1994. – С. 109.
Олег ГУЦУЛЯК

БІЛА Анна (нар. 1975 р.) – поет, критик, літературознавець. Живе і працює в м. Донецьку. Член АУП та літугрупування “OST”. Автор поетичних збірок “Відбиток” (2000) і “Pas de chatte” (2001), низки критичних статей і рефератів, присвячених сучасному літературному процесу в Україні. В Донецькій літературній тусовці Біла відіграє роль специфічного еротолатрійного центру притягання тамтешніх креативних сил, що знаходить певний відбиток у критичних статтях, присвячених її творчості. Поезія Білої тяжіє до неомодерних практик:

Флейта і вуж, молоко і земля –
все тут голосить повільне тривання.
У поролонову пастку встромляй
і розчиняй застриножені гальма

числа, об’єкти, рахунки, книги,
виламки, ґільзи, принишклість крику, –
все розмиває густе індиґо,
жовте очище стуляє віко.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“БІЛА КНИГА КОХАННЯ: Антологія української еротичної поезії ХХ століття: Анонс” (без року видання) – проект журналу “Час” (упорядник – Вікторія Стах, редактор – Мстислава Чайка), у якому по одному текстові представлено шістдесят із ста п’ятдесяти авторів різних поколінь та дискурсів, які входять до однойменної антології, впорядкованої Вікторією Стах та Іваном Лучуком за участю Марії Ревакович.
О. Г.

БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ Наталка (нар. 1954 р.). Поетеса, критик. Живе і працює в Києві. Автор збірок “Балада про нескорених” (1976), “У країні мого серця” (1979), “Підземний вогонь” (1984), “Листопад” (1989), “Алергія” (1999), численних публікацій у пресі. Поезії Білоцерківець належать до найкращих взірців поетичної складової НМ-дискурсу в Україні. Деякі дослідники та упорядники антологій (зокрема І. Римарук) відносять Білоцерківець до “вісімдесятників”.
В. Є.

БІЧУЯ Ніна (нар. 1937 р.). Прозаїк. Автор книжок прози “Канікули в Світлогорську” (1967), “Шпага Славка Беркути” (1968), “Яблуня і зернятко” (1984), “Дрогобицький звіздар” (1970), “Повісті” (1978), “Вересень у човні” (1983), “Репетиція” (роман, 1985). В. Габор вважає Бічую предтечею урбаністичного дискурсу в українській літературі 80–90-х років. Бічуя є одною з перших українських письменниць, що виступили проти домінації рустикальної настанови у вітчизняній літературі (Див. СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ).
В. Є.

БОНДАР Андрій (нар. 1974 р.). Поет, літературознавець. Живе і працює в Києві. З 1998 р. – головний редактор газети “Література плюс”. Автор збірки “Весіння єресь” (1997, 1-а премія видавництва “Смолоскип”). Поезії друкувались у журналах “Сучасність” (1997, 1998,1999), “Literature na swiecie” (Польща, 1999), “Полымя” (Білорусь, 2000). “7 diens” (Литва, 2000). Переклав українською роман В.Ґомбровича “Фердидурке”. “Бондар – поет “речовий”, він заглиблений у суть, у фактуру предметів, речей, істот, присутніх у його строфічній архитектурі”. (Ірванець). “В текстах Бондаря відчувається той новітній спосіб поетичного висловлювання, котрий передбачає надлишок літературності, культурний метатекст як спосіб мислення”. (Єшкілєв).
Катерина БОТАНОВА

БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО Ігор (нар.1964 р.) Поет, літературний критик, дра-матург, прозаїк. Живе і працює в Харкові. Автор більш як 150 літературознавчих статей і рецензій, поетичних збірок “Ulaskava” (1994), “Фібруарій” (1999), “Лірень” (2000), драматичної поеми “Повернення Менелая” (2000). Один з найпомітніших літмейкерів в сучасній українській літературі. Фундатор Технологічного об’єднання “Жива література” (1997). Спостерігались неодноразові і неуспішні спроби піддати Бондара-Терещенка літтусовочному остракізмові за “фашистівське минуле” (був редактором радикального часопису “Український засів”). В літпроцесі виступає яко самостійна постать, маніфестально намагається не бути залученим до дискурсивних конвенцій, але дозволив собі увійти до літ-згромадження “позадесятників”. Поезія Бондара-Терещенка яскраво неомодерна, образно-ущільнена, ускладнена мовними експериментами і катахрезами. Найкраща, на нашу думку, збірка “Фібруарій” містить спробу віднайдення на вітчизняному мовному ґрунті поетичного третього прочитання Ніцше.
Володимир ЄШКІЛЄВ

БОРХЕС Хорхе Луїс (Borges, 1899–1986 рр.). Арґентинський новеліст, поет, есеїст, перекладач та літературний критик. Автор 13 поетичних збірок, книг оповідань “Вигадані історії” (1944), “Алеф” (1949), “Повідомлення Броуді” (1970), “Книга піску” (1975), збірок есеїв. Борхес вперше запропонував творення художнього тексту як відверту концептуалізовану гру цитатним корпусом світової літератури. Борхес відкрив ту суттєву складову ПМ-дискурсу, найвищими цінностями котрої є “вселенська бібліотека” та “естетизований коментар”. Деміургія Борхеса базована на відкиненні можливості будь-якого справжнього “розуміння” історичного минулого завдяки безслідній загибелі обставин, що обумовлювали перебіг і систему вибору цього минулого. Звідси можливість лише естетизованої комбінаторної гри, яка не може (і не прагне) відтворити вмерлу реальність, але створює “паралельні стежки буття”. При формуванні ПМ-дискурсу в українській літературі Борхес став одним з найвищих авторитетів для літераторів-постмодерністів в Україні. Його впливи простежуються у творчості В. Єшкілєва, Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, Т. Прохаська, В. Медвідя, інших. Поступова актуалізація “борхесівського корпусу” у літературному ґештальті України створює умови для поглиблення ПМ-дискурсу, переходу від експериментальної доби ПМД-80 до зрілих форм постмодернізму та деміургії (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ).
Олександр КАЦ

БОТАНОВА Катерина (нар. 1976 р.) – літературний критик. Живе і працює в Києві. Перекладач, культуролог, публіцист. Займається питаннями нових медіа, теорією комунікації, рецепцією телевізії та Інтернету. Останнім часом зосереджує увагу на проблематиці гіпертексту. Авторка низки статей, присвячених актуальній українській культурі, зокрема, літературним феноменам останніх років. (“Критика”, “Література плюс”, “Сучасність”, “ПіК”, “Ariel” (Швеція)).
Андрій БОНДАР

БРОДСЬКИЙ Йосиф (1940–1996 рр.). Російський поет, американський літератор, есеїст, драматург, перекладач. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1987 р. Автор поетичних збірок “Зупинка в пустелі” (1970), “Кінець чудової епохи” (1977), “Частина мови” (1977), “Уранія” (1987), “Римські елегії” (1990), “Поблизу Атлантиди” (1996). Опрацьовуючи у 60-х роках переклади з віршів Джона Донна, Бродський створив свою, специфічну систему поетичного мовлення, синтезовану із здобутків англійської і російської поетик. Основою цього мовлення стало конструювання довгих синтаксичних періодів, наративно незалежних від ритміки вірша. У поєднанні з щільною метафоричністю, така поетична система породила новий простір уможливлення поезії в слов’янських мовах. Зокрема, український літературний ґештальт відізвався на цей виклик поезіями Ю. Андруховича (поетичні цикли “Листи в Україну”, “Індія”), Г. Петросаняк, А. Охрімовича, Ю. Бедрика, С. Жадана. Деякі російські літературознавці (Є. Рейн) вважають, що Бродський у певній мірі вичерпав сам відкритий ним простір мовлення. Закритість і самодостатність поетичного синтезу в творах Бродського, присутність в них ситої гри з текстом дозволяють віднести доробок Бродського до постмодерністського дискурсу світової літератури.
Володимир ЄШКІЛЄВ

БРУСЛИНОВСЬКИЙ Євген (нар. 1963 р.). Прозаїк. Друкувався у періодиці. Автор і видавець “Бруслиновського календаря” (1996). Можливо, один із небагатьох представників концептуалізму в нинішній літературній ситуації. В. Габор вважає, що “то експресіоністським, то грайливим і легким, то важким, рваним, а часто просто нестерпним” письмом Бруслиновський демонструє філософію ненормальності нашого життя.
В. Є.

БУ-БА-БУ. “Бурлеск-Балаган-Буфонада”. Літературне (перш усього) угрупування, що складається з Юрія Андруховича (Патріарх), Віктора Неборака (Прокуратор) та Олександра Ірванця (Підскарбій). Літугрупування засноване 17 квітня 1985 р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) перепав на 1987–1991 рр. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль “Вивих-92”, коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1–4.10.1992) поезоопери Бу-Ба-Бу “Крайслер Імперіал” (режисер С. Проскурня). У 1996 р. друкований проект “Крайслер Імперіал” (“Четвер-6”), ілюстрований Юрієм та Ольгою Кохами, практично завершив “динамічний період” існування Бу-Ба-Бу. В 1995 р. у львівському видавництві “Каменяр” вийшла книга “Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...] ри”. Літугрупування стало втіленням в укр. культурному ґештальті карнавального необарокового (Див. статтю НЕОБАРОКО) дискурсу, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства (М. Бахтін). Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
ЛІТЕРАТУРА: “Бу-Ба-Бу” (“Четвер-6”) “Крайслер Імперіал” (“Четвер” № 6, 1996), Шерех-Шевельов Ю. Го-Гай-Го // Андрухович Ю. Рекреації. – К.: 1997.
Володимир ЄШКІЛЄВ

БУКОВИНСЬКИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ – незалежна фундація науковців (м.Чернівці). Заснований у 1999 р. Серед напрямів діяльності – дослідження актуальних проблем, феноменів та персоналій сучасної української літератури, її популяризація. Координатор Центру – доктор філології Борис Іванюк (жанрологія, метафорологічні дослідження), заступник – к.ф.н.Олександр Бойченко (компаративістика, дослідження ПМ-дискурсу). Центр – одна з перших академічних установ, котра почала вивчення Станіславського феномену в аспекті інтертекстової інтерференції у Центрально-європейському культурному просторі (О.Бойченко, Наталія Лихоманова). Серед напрямів діяльності Центру також: вивчення німецькомовної літератури Буковини – творчості П. Целана, Р. Ауслендер, Й. Бурга (доц. Петро Рихло), психологія творчості (доц. Сергій Марков, Оксана Пендерецька), проблеми міфологічної парадигми літературної свідомості (к.ф.н. Ігор Зварич), видання словників і літературознавчих бюлетнів, проведення наукових конференцій і семінарів.
Володимир ЄШКІЛЄВ

БУЦЕНКО Олександр (нар. 1954 р.). Поет, перекладач з англійської та іспанської, критик. Живе і працює в Києві. У перекладах Буценка вийшли численні твори сучасних європейських та американських письменників, філософів, мистецтвознавців, поетів (зокрема Е. Берджеса, К. Поппера, П. Неруди, О. Паса, Р. Альберті, М. Варре, О. Гакслі, Е. Сабато, Р. Бредбері, С. Вальєхо, А. Бйоя Касареса, Г. Гаррісона, К. Вейбюля, О. Пріцака, Б. Беттельгайма). Автор збірки віршів, орієнтованих на НМ-дискурс. Досліджував творчість іспанського графіка Антоні Міро, видав монографію про нього. Пропаґандист сучасного західного мистецтва в Україні. Укладач іспано-українського словника.
В. Є

ВЕРЛІБР (французьке vers libre – вільний вірш) – система віршованих рядків, ритмічна єдність яких ґрунтується лише на інтонаційній гармонії тексту. На відміну від “білого вірша” верлібр не передбачає збереження поетичної рядкової ритміки класичних віршових розмірів.
В. Є.

ВИННИЧУК Юрій (нар. 1952 р.). Андеґраундне псевдо: “Чемодан”. Поет, прозаїк, режисер, перформатор, скандаліст, журналіст. Живе і працює у Львові. Автор повістей “Діви ночі” (перша публікація – “Дзвін” 91/7), “Ласкаво просимо у Щуроград” (1992), “Ги-ги-и” (“Четвер-3”, 1992), роману “Мальва Ланда” (2000), поезій, оповідань, есеїв. Один з першопрохідців еротичного жанру в сучасній українській літературі. У 1991 р. видав збірку поезій “Відображення”, упорядкував антологію української фантастичної прози XIX ст. “Огненний змій”. Письменник надзвичайно широкого діапазону: від кічу (“Діви ночі”) до філософських оповідань та постмодерністських псевдопародій (“Арканумські історії”, “Прапор” 5/90), Винничук сподобився своєрідного деміургійного терену, феномену “світу Винничука”. Андеґраундні потвори цього персонального світу (щури та інші) своєю присутністю прикрасили та обумовили “карнавальну епоху” Львова 1989–1992 рр. Синтетична діяльність Винничука стала своєрідним символом розквітлого пізньоімперського підпілля (Див. статтю АНДЕґРАУНД), того motum occultum naturae (прихованого руху природи), що облаштовує та провокує феномени вільних часів, вітер свободи перехідних періодів. У міфі сучасної української літератури Винничукові відведено місце у пантеоні письменників під Аркою Перебудови. Окуляри Горбі незримо та окультно присутні у складових Винничукового текстотворення, у тому специфічному “філософському настрої” свідка імперського занепаду, який неможливо зімітувати.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВІДВЕРТІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ В ЛІТЕРАТУРІ – поряд із критерієм “цікавість” “відвертість” є однією із провідних цінностей у списку ТР-дискурсу. З точки зору філософії виникнення “нового” (Див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ) деміургійний потенціал критерію “відвертість” наближається до нуля. Онтологічно критерій “відвертості” пов’язаний зі спекулятивною дихотомією “реалізм-формалізм” (Див. статтю РЕАЛІЗМ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВІДКРИТИЙ ТВІР – термін, запроваджений Умберто Еко в одноіменній праці (1962). Означає твір, що містить у собі можливість творчої гри з інтерпретатором (читачем).
В. Є.

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПРОБЛЕМА В ЛІТЕРАТУРІ – проблема, пов’язана з існуванням у метачасі цінностей як вимог до волі та мети автора. Однією із ціннісних вимог є вимога “утримання сенсу” у творі мистецтва, коли завдяки певній обумовленості (грамотність, специфічний спосіб ситуативної подачі, оформлення якісно “нового”, див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ) твір мистецтва можна визначити саме як твір мистецтва. Аванґардні та рустикальні мистецькі практики відкидають цю вимогу, вбачаючи головним критерієм відповідальності “відвертість” (Див. статтю ВІДВЕРТІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ В ЛІТЕРАТУРІ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

“ВІЗАНТІЙСЬКИЙ АНГЕЛ” (“Византийский ангел”). Міжнародний журнал сучасної літератури. Двомовний (українською та російською мовами) часопис, видається у Києві. Засновано 1994 р. До 1997 р. вийшло два числа журналу. Засновник та головний редактор – Ігор Кручик, заст. гол. ред. Анна Лобановська. Рубрики часопису охоплюють практично всі види літературної креації, включаючи андеґраундні тексти. Серед авторів: Мстислава Чайка, Лесь Подерв’янський, Федір Тетянич, О. Ірванець. У 1999 р. вийшло 4 число альманаху.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВІЗІОПОЕЗІЯ (зорова поезія, поезомалярство, візуальна поезія, – від лат. visualis – зоровий та грецьк. poesys – творення). Синтетичний вид мистецтва, котрий надає текстовому символу (літері, слову, знаку, реченню) візуальне трактування через специфічне його розміщення у зображенні або об’єкті. У творах візіопоезії при синтезі текстового символу і образотворчої креації виникає суверенний метасимвол-метасенс (Див. малюнки 1–7), джерела якого не можна звести до простої дихотомії “текст-зображення”. Визначаючи передумови виникнення зорової поезії в укр. літературі, Микола Сорока на міжнародній конференції 1997 р. в Едмонтоні (Див. статтю “EYE RHYMES”) в доповіді “Українська зорова поезія епохи бароко” зауважив щодо підстав виникнення візіопоетичних практик в укр. культурі: “Ми вказуємо на чотири основні фактори: 1) Природна естетична потреба у поєднанні літературних та зорових елементів... 2) Візантійсько-південнослов’янський вплив... і пов’язані з ним традиція орнаментики, використання різних зорових форм при оформленні книг і, можливо, конкретні зразки зорових поезій. 3) Греко-латинський вплив, який дав основний поштовх становленню зорової поезії... принісши вже досить вироблену поетичну теорію, підкріплену конкретними творами. 4) Такі стильові особливості бароко, як формальна вишуканість, наочність, декоративність, панегіризм, консептизм...” М. Сорока вважає, що насьогодні існують 38 жанрів зорової поезії.
ЛІТЕРАТУРА: С о р о к а М. Зорова поезія: витоки і перспектива. – “Час” 4–10.09.97.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВІНГРАНОВСЬКИЙ Микола (нар 1936 р.), поет, прозаїк, актор, кінорежисер, учень Олександра Довженка. Автор поетичних збірок “Атомні прелюди” (1962), “Сто поезій” (1967), “Поезії” (1971), “На срібнім березі” (1978), “Губами теплими і оком золотим” (1984) та ін. За збірки творів для дітей удостоєний Державної премії ім. Шевченка (1984). Член СПУ з 1962 р. Вінграновський – один із духовних батьків т. зв. “метафористів” в українській поезії, хоча його творчість виходить далеко за рамки будь-яких термінологічних обмежень, являючи собою рідкісний приклад екстремально чуттєвої й у той же час інтелектуально-парадоксальної лірики.
Юрко ІЗДРИК

(Вірш “До себе” походить із першої збірки поета).

ДО СЕБЕ

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий сніг у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари пішли,
Не дивися на сон, де наснилися ми,
Не дивись на сльозу, що покинута в пил,
Не дивися на пил полинових могил.

Не дивися на люд і на вулик його,
Не дивися на те, на що завжди дививсь, –
Ні на що, ні на що, ні на що не дивись!

Не люби свого батька – ту руку стару,
Не люби його саду вишневу кору,
Не люби свою матір в печалі й жалі,
Не люби її кроки м’які і малі.

Не люби свого сина від колиски його,
Не люби товариства від порога його,
Не люби всього світу, себе не люби,
Не люби свого духу –
домовину роби!

ВІСІМДЕСЯТНИКИ – умовна назва літературної ґенерації, котра у другій половині 80-х років створила першу в історії повоєнної української літератури опозицію ТР-дискурсові не у вигляді опору окремих особистостей, а в якості феномену нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС) та неомодерну складову. На творчість “вісімдесятників” наклав свій відбиток суспільний злам початку 90-х років, що породив “карнавальну рефлексію” в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, “Пси святого Юра”). Для “вісімдесятників” характерна орієнтація на культурні здобутки європейської спільноти, особливо на корпус модерної та неомодерної літератури поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґ. Тракль, Ф. Кафка, М. Кундера). Неомодерна складова “вісімдесятництва” (Див. статтю НМ-ДИСКУРС) виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний простір ПМД-80. В межах цієї складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, похідних від її ізоляції радянського періоду. Серед особливих ознак феномену “вісімдесятництва”: 1) надання домінантного значення формальній складовій твору; 2) перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном; 3) відсутність претензії на творення конституативних текстів (Див. статтю КОНСТИТУАТИВНІ ДИСКУРСІВ ТЕКСТИ); 4) бажання харизматизації через “визнання на Заході” і пов’язані з цим комплекси та розчарування; 5) концептуальний урбаністичний індивідуалізм; 6) тяжіння до синтетичних способів креації (Див. статтю ВІЗІОПОЕЗІЯ, ТЕКСТ-ГЕППЕНІНҐ). До найбільш помітних постатей “вісімдесятництва” можна віднести: Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, В. Герасим’юка, Я. Довгана, І. Малковича, П. Мідянку, К. Москальця, О. Забужко, В. Неборака, О. Ірванця, В. Цибулька, М. Рябчука, І. Римарука, В. Медвідя.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“ВІСІМДЕСЯТНИКИ. АНТОЛОГІЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ” – антологія, упорядкована Ігорем Римаруком і видана у 1990 р. Видавництвом Канадського інституту українських студій (Альбертський університет, Едмонтон). Передмова Миколи Рябчука. До антології увійшли поезії Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, М. Воробйова, В. Герасим’юка, П. Гірника, Я. Довгана, О. Лишеги, В. Кордуна, І. Малковича, Т. Мельничука, П. Мідянки, К. Москальця, В. Неборака, О. Ірванця, В. Цибулька, Т. Федюка та інших. В антології подані біографічні довідки про авторів. Обсяг – 200 сторінок.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВІХТА Сад (справжн. Завгородня-Садова Вікторія, нар. 1962). Поетеса, журналіст. Живе і працює у Львові. Автор збірки поезій “Кораблетрощі снів” (1999). Неодноразово виступала з віршами у періодиці (зокрема, часописи “Четвер”, “Авжеж!”, “Світо-Вид”). Лауреатка Премії Бу-Ба-Бу “За найкращий вірш року” (1990). Творчість останніх років за зовнішніми формальними ознаками можна віднести до ПМ-дискурсу, однак це було б спрощенням креактивної багатогранності авторки, що пропонує читачеві загадкові візії, насичені герметично-герменевтичними криптограмами, єдиною доступною домінантою яких є своєрідний поетичний кодекс честі.
Ю. І.

ВОЗНЯК Тарас (нар. 1957 р.). Редактор і видавець культурологічно-літературного журналу “Ї” (м. Львів). Філософ-герменевт та представник т. зв. “Львівсько-православної школи політичної філософії” (О. Басараб). Живе і працює у Львові. Основні праці: “Світ хасидизму і Голокост” (1991), “Хасидизм і катастрофа “банального зла”, “Відродження івриту та української школи. Онтологічні підстави та наслідки”, “Складність людини і надія”, “Гріх існування” (1992), “Дім буття”, “Що є мораль?”, “Ancilla theologiae?”, “Слугування і віра”, “Манівці раціоналізму” (1994), “Між Сциллою і Харібдою: нові проблеми в українській Церкві та Апостольська Столиця” (1995), “Ви-говорювання світу, або Панегірик Гомеру”, “Цивілізація очікування (до перепорогового, есхатологічно-очікуваного характеру елліно-іудо-християнської цивілізації)”, “Просторово-часова локалізація мітологеми Єрусалиму” (1996). Переклав твори М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Гадамера, М. Шелера, Б. Шульца, В. Гомбровича та ін. У літ. процесі перебуває як теоретик і керівник харизматичного журнального проекту.
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. – К.: Нова література, 1997. – С. 10–13.
Олег ГУЦУЛЯК

ВОЛЬВАЧ Павло (нар.1963 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Автор поетичних збірок “Марґінес”(1996), “Кров зухвала” (1998), “Брукі і стерні” (2000). Найбільш помітний продовжувач “сповідальницько-громадянської” поезії у сучасній українській літературі. На відміну від більшості поетів ТР-дискурсивного терену, спромігся заманіфестувати самобутню креативну тяглість, атракційне володіння текстовим простором вірша. Знаходиться під сильним стилістичним впливом творчості Є. Маланюка та шістдесятників, особливо В.Симоненка, М. Вінгановського, Л. Костенко. В поезіях останніх років відчутне звертання до неомодерних практик. Член літзгромадження “позадесятників”.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВОРГОЛ Енді (Wаrhol, 1928–1987 рр.). Американський художник, літератор, фільммейкер, рокмен українського походження. Один із світових авторитетів дискурсу поп-арту. Як літератор почав з андеґраунду. У 80-ті роки повернувся до текстотворення із спробами креації ненаративної літератури (Див. статтю НЕНАРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО, ТЕКСТ-ГЕППЕНІНҐ). Постать Воргола в сучасній українській літературі локалізована у творчості П. Мідянки, який використовує принцип поп-арту у нагромадженні предметності в образних комплексах віршів, повернення індивідуальності знакам (зокрема географічним назвам) через їх настроєве вираження.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВОРОБЙОВ Микола (нар. 1941 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Один з фундаторів літугрупування “Київська школа поезії”. Вважається одним з лідерів андеґраунду “сімдесятників”. Друкуватись почав після двох десятиліть замовчування у середині 80-х років. За збірку поезій “Верховний голос” (1992) нагороджений премією ім. Тичини, за збірку “Іскри в слідах” (1994) премією “Благовіст”. Воробйов тяжіє до медитативно-образних методів нарації у віршуванні, близьких до японської школи “гайку” та китайської поетики епохи Тан. Поетика Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями, символічними парадоксами, характерними для ранніх (art nouveau) періодів модерністського дискурсу. Метод та образні ряди Воробйова стали своєрідним фундаментом для деяких феноменів сучасного НМ-дискурсу в українській літературі, зокрема для поезії В. Герасим’юка, Я. Довгана, “Нової деґенерації”. Одночасно концептуальна складова поетики Воробйова зупинена на межі неігрової потреби модернізму.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ВРУБЛЕВСЬКИЙ Василь (нар. 1963 р.). Прозаїк, поет, редактор і видавець журналу “Авжеж!” (м. Житомир). Живе і працює у Житомирі. З 1990 р. (Див. статтю “АВЖЕЖ!”) директор видавництва “Авжеж!” з 1993, редактор “Нової літературної газети” з 1996 р. Автор двох прозових книг – “Замах на генсека” (1992), “Сім історій” (1993), збірки поезій “Свято останньої ночі” (1994), упорядник збірника “Проклятого віку струна” (1992), автор роману “Нардепка” (1997). Друкувався під псевдонімами: Серж Березук, Лівас Бурвле, Романас Вовальнукіс, Василь Галімич, Віктор Забара, Роман Ковальчук, Володимир Ульянов, Ольга Галвас. Проза Врублевського за стилем наближається до епатажно-експресивних літературних креацій, наскрізь ситуативна, відверта.
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. К.: Нова література, 1997. – С. 14–17; 35 ЧИСЕЛ: Біобібліографічний довідник журналу “Авжеж!”: 1990-перше півріччя 1997 рр. – Житомир: Авжеж!, 1997. – С. 9–10.
Олег ГУЦУЛЯК

“ВСЕСВІТ” – щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал. Заснований у 1925 р. У 1934-58 рр. не виходив. З 1958 року виходить у Києві як щомісячник Спілки письменників України. Редакторами “Всесвіту” були В. Блакитний, О. Полторацький, Д. Павличко, В. Коротич. З 1986 р. – Олег Микитенко. Журнал орієнтований на переклади українською мовою творів іноземних письменників, висвітлює мистецьку ситуацію у світі. За 50-90-ті роки надруковано в перекладі з 55 мов твори понад 2000 авторів. Серед них Р. Альберті, Л. Араґон, Ж. Амаду, Х.-Л. Борхес, Г. Гессе, Г. Маркес, А. Камю, С.-Ж. Перс, Б. Віан, Б. Шульц та ін. Журнал публікує також переклади видатних творів минулого (епос про Ґільгамеша, уривки з “Рігведи”, твори Арістотеля, Гомера, Овідія та ін). У різні часи з журналом співпрацювали автори-перекладачі, роботи яких стали взірцевими для перекладацької традиції в Україні (Борис Тен, Д. Білоус, М. Лукаш, О. Забужко, С. Павличко, В. Діброва, М. Рябчук та ін.).
Олег КОРОТАШ