“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л | М-О | П-С | Т-Я

ГАБОР Василь (нар. 1959 р.). Прозаїк, літературознавець. Живе і працює у Львові. Має численні публікації у часописах. Друкувався у альманахах “Вітрила”, “Високий замок” (1989). Вів рубрику сучасної літератури у журналі “Кур’єр Кривбасу”. Як дослідник сучасного українського літпроцесу популяризував низку прозаїків.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГАБОРА АНТОЛОГІЯ – антологія прози “нової та найновішої ґенерацій”, упорядкована В. Габором, яка у 1993–97 рр. друкувалась у львівських часописах “Просвіта” та “Літературний Львів” і, пізніше, у “Кур’єрі Кривбасу” (33 подачі укр. прозаїків). Підбором авторів та коментуючими статтями В. Габор продемонстрував зацікавленому літературою загалу “зріз” сучасної української прози. До авторів антології, зокрема, належать: Є. Пашковський, В. Єшкілєв, О. Ульяненко, Г. Пагутяк, Л. Демська, О. Лишега, М. Скаліцкі, М. Бриних, В. Врублевський, Б. Жолдак, О. Говда, В. Трубай, В. Яворський, В. Халахур, Є. Бруслиновський, В. Назаренко та інші. На основі цього зрізу у 1999 р. була підготовлена нова антологія Габора “На добранок, міленіум! Сучасна українська проза” (див. статтю “Кур’єр Кривбасу”).
Олександр КАЦ

ГАВРИЛІВ Тимофій (нар.1971 р.). Поет, перекладач-германіст, літературознавець. Живе і працює у Львові. Автор збірок поезій “Арабески пам’яті” (1995, літпремія “Благовіст”), “Закони географії” (1997), “Година самотніх” (1998). Мав публікації у часописах “Всесвіт”, “Ї”, “Перевал”, “Світо-вид”. Перекладав з німецької Ґ. Гайма, Ґ. Тракля, М. Гайдеґґера та інших. Упорядник зібрання перекладів Ґеорґа Тракля українською мовою (Ґ. Тракль. Твори. Львів. 1997). У власній творчості Гаврилів тяжіє до дискурсу неомодернізму, намагається увести у простір української мови пластику та колористику європейського модерну початку ХХ ст. Поетичні тексти Гавриліва обумовлені нюансованою стилістично-лінґвістичною грою, яка тяжіє до поліхроматії асоціативного спектру. У віршах, створених 1996–1997 рр., простежуються постмодерністські впливи, розширення та розгалуження дискурсивно-стильового операбельного каналу його поетики.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГАЙДА Віталій (нар. 1970 р.). Поет. Живе і працює у Тернополі. Автор збірки поезій “Ефемериди” (1996). Один із найпомітніших неомодерністів ґенерації 90-х. Поезія Гайди поєднує естетичну напруженість тексту з формальною обов’язковістю конструктивного корпусу.
В. Є.

ГАЙДЕҐҐЕР Мартін (Heidegger, 1889-1976 рр.). Найвидатніший німецький філософ ХХ століття, автор праць “Буття і час” (2 томи, 1927-1929), “Джерела мистецького твору” (1950), “На шляху до мови” (1959), “Ніцше 1: воля до влади як мистецтво” (1961) та інш. Розробляючи феноменологію Е. Гуссерля, Гайдеґґер постулював категорію “Dasein” (тут-буття). В цій синтетичній категорії поєднувались у нерозривне ціле чотири ознаки феномену конкретного перебування людини у бутті: 1) відкритість сущому, 2) герметичність (прихованість) від сущого, 3) мова як ознака накинутої на буття присутності, 4) традиція як ситуація поставу (буттєвої позалюдської основи), що воліє себе у присутності. Dasein розгортає себе на терені мови, яка виступає щодо людини як річ-у-собі і як феномен, що сам себе розгортає для пізнання. Гайдеґґер встановлює ієрархію мовних рівнів: мову істинну, герметичну (die sage) і побутове говоріння, максимально ситуативне і розгорнуте (das Gerede). Особливе місце в ієрархії мовних рівнів відводиться Гайдеґґером поезії, яка в його філософії стає квінтесенцією die Sage. Мистецький, зокрема літературний, твір Гайдеґґер розглядав як спосіб дегерметизації феноменальних речей-у-собі, як спосіб “вічного повернення” до справжнього ґрунту буття (Heimat). У філософії Гайдеґґера на перший план виступає профетичний, пророчий бік мистецтва. Ідеалом поета-пророка, який через мову передає ноуменальну істину речей-в-собі і одночасно розгортає мову з речі-в-собі у річ-для-чогось, для Гайдеґґера є Ф. Гельдерлін з його романтичною спробою розкрити еллінську спадщину через простір німецької мови. Гайдеґґер також намагався систематизувати та розвинути естетичну теорію Ніцше з притаманною тому онтологізацією естетичного начала. “Вічне повернення” Ніцше Гайдеґґер переводить у площину естетичного фаталізму, коли будь-який екзистенційний акт накинення людиною свого буття на історичний час повертається до неї естетизованим.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГАЛЕТА Олена (нар. 1975 р.) – поетеса. Живе і працює у Львові. Автор поетичних збірок “Дзвони днів” (1993), “Переступ і поступ” (1998). Творчість Галети вирізняє метафізика самозаглибленого споглядання. Семантика образної системи апелює здебільшого до сакрального пантеону християнської мітології, опираючись, втім, на технічні засоби квазікарнавального, неомодерного письма.
О. Щ.

ГЕРАКЛІТ (Голінні ентузіасти рака літературного). Об’єднання поетів-паліндромістів (Див. статтю ПАЛІНДРОМІЯ). Засноване 29 вересня 1991 у Києві. Засновники: Назар Гончар, Іван Лучук, Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко (див. фото). Декларація “Геракліт. Заява перша” прийнята на установчих зборах у Києві. Других зборів, які планувалося провести у Львові, ще не було. Геракліт є відкритим для буквально всіх оказіональних паліндромістів.
Іван ЛУЧУК

ГЕРАСИМ’ЮК Василь (нар. 1956 р.). Поет, кіносценарист. Живе і працює у Києві. Автор поетичних книжок “Смереки” (1982), “Потоки” (1986), “Космацький узір” (1990), “Діти трепети” (1991), “Осінні пси Карпат: Із лірики вісімдесятих” (1998). Передостання збірка була оцінена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десятиліття. Герасим’юк вважає, що “поетом приємно бути хоч би тому, що поезія – мстива”. Герасим’юк – член літературної майстерні “Пси святого Юра”, тяжіє до модерністських способів нарації, коли метафоричність форми набуває самостійного ціннісного значення. Попри це, в поезіях Герасим’юка органічно присутня соціально-репортажна настанова, характерна для ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС). Пластика поетичного формування у Герасим’юка межово лаконічна, але щільність образно-знакового ряду здебільшого умовна. Поезіям Герасим’юка притаманний особливий рід декламаційності – declamatia allegata (зв’язане проголошення), в котрій прагнення відкритої поетичної маніфестальності обмежене смаковим периметром дозволеного до говоріння. Саме declamatiа allegata породжує ефект стриманої ясної ескізності у творах Герасим’юка.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГЕРМЕНЕВТИКА (від грецьк. hermenevticos – тлумачити) – наука, що займається інтерпретацією текстів. Виникла з кабалістичної та ранньокатолицької екзегези. Основи теорії інтерпретації були закладені німецьким філософом Ф. Шляєрмахером. Існує декілька систем герменевтичної інтерпретації текстів. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори М. Гайдеґґера.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГЕССЕ Герман (Hesse, 1877–1962). Німецький і швейцарський письменник. Світову славу Гессе принесли романи “Сідгартга” (1922 р.), “Степовий вовк” (1927 р.) та “Гра в бісер” (1943 р.). У 1946 р. Гессе отримав Нобелівську премію. У “Грі в бісер” Гессе передрік кризу наративної літератури (у Гессе – “фейлетону”) і появу синтетичних мовно-світоглядних практик постмодернізму. Вплив Гессе, особливо його пізньої прози – “Гра в бісер”, “Паломництво у країну Сходу” – простежується у творчості українських письменників ПМ-дискурсу, зокрема у “Некрополі” Т. Прохаська та в есеях Ю. Андруховича. Роман “Гра в бісер” є також одним з найблискучіших у світовій літературі деміургійних експериментів. Створена уявою Гессе “країна Касталія” стала одним із символів світового мистецтва епохи ПМ-дискурсу.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГІРНИК Павло (нар. 1956 р.). Поет. Живе і працює у м. Хмельницькому. Автор збірок “Спрага” (1983), “Пахота” (1985, в перекладі російською мовою), “Летіли гуси” (1988), “Се я, причинний” (1994), “Китайка” (1995) та ін. Представник психологічно-символічної складової ТР-дискурсу.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГЛОСОПОЕСІС (від грецьких слів glossa – говір, poiesis – творення). Специфічна ненаративна декламація, у якій домінує інтонаційна складова (спрощено: крик). А. Арто вважав глосопоесіс (він називав його ономатопією – звуконаслідуванням) способом літературної творчості, що перебуває посередині між криком як простою відвертістю і дискурсом (Див. статтю НЕНАРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГНАТЮК Оля (Олександра) (1961 р. н.) – літературознавець, критик, перекладач. Доктор філології. Живе і працює у Варшаві, Республіка Польща. По закінченні 1985 р. укр. філології у Варшавському ун-ті викладала там-таки укр. літературу. З жовтня 1997 р. – наукова працівниця Інституту славістики Польської академії наук. Сфери досліджень: духовна барокова поезія, історія української літератури, література польсько-українського порубіжжя, найновіша українська література. Окремою книгою видала монографію “Українська духовна барокова пісня” (1994). Численні есеї та літ.-крит. статті на сторінках польських часописів “Ex libris”, “Konteksty”, “Kultura”, “Kresy”, “Literatura na Swiecie”, “Znak” та ін. Підготувала до друку в Польщі книгу поезій І. Калинця “Пробуджена Муза” (1991) з власною передмовою. Як перекладачка суч. укр. літератури спричинилася до значного зацікавлення останньою серед польських читачів. Підготувала до виходу в Польщі: “Рибо-вино-кур: Антологію української літератури за останні двадцять років” (1994), книги Ю. Андруховича “Рекреації” (двічі – 1994 і 1996), “Ерц-Герц-Перц: Есеї” (1996), І. Калинця “Підсумовуючи мовчання: Поезії” (1995), В. Голобородька “Ікар на метеликових крилах: Поезії” (1995), а також численні публікації українських авторів у польській періодиці. Крім того, впорядкувала збірку “Відьми, чорти і святі Гуцульщини: Міфи й леґенди” (1997), в якій також виступила як редактор, автор більшості перекладів та післямови. Нині продовжує збір матеріалів для книжки, в якій спробує розглянути контраверсії літературного життя в Україні 1960–80 рр. У своїх літ.-крит. працях (як напр., передмова до виданих 1997 р. романів Ю. Андруховича “Рекреації” п. н. “Авантюрний роман і повалення ідолів”) створює прецедент досить суттєвої, іноді провокативної переоцінки українського літературного канону і сучасного літературного процесу. При цьому найпильнішу увагу дослідниці привертають явища, котрі, на її думку, перебувають у сферах перетинів та взаємовпливів НМ- і ПМ-дискурсів.
Олександр КАЦ

ГОЛОБОРОДЬКО Василь (нар. 1945 р.) Поет. Живе і працює на Луганщині. Автор поетичних збірок: “Летюче віконце” (1967), “Зелен день” (1988), “Ікар на метеликових крилах” (1990), “Калина об Різдві” (1992), “Соловейків теремок” (1994), “Нетрадиційний сонет. Вибране із поетичного життя: Поезії, поеми, переклади (1953–1999)” (1999). Один із першопрохідців українського верлібру і предтеча самобутнього і щільно прилеглого до фольклорних практик неомодерного способу висловлювання. Верлібри Голобородька – замкнуті текстові організми, можливо найсамодостатніші з творів Київської школи поезії. “Верлібр став саме в В.Голобородька універсальною формою моделювання світу почуттів і думок героя. Замість моноритму прийшов поліритм, контрапунктне смислобачення і звуконаповнення життя.” (М.Ткачук). Багатьма дослідниками вважається патріархом східноукраїнського неомодерну. Твори неодноразово перекладались європейськими мовами.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГОНЧАР Назар (1964 р. н.) – поет, актор, Го в угрупованні ЛуГоСад. Живе у Львові. Лауреат Премії Бу-Ба-Бу “За найкращий вірш року” (1989) та премії Highway Когелете (1997), про яку відомо тільки те, що він сам її заснував. Автор і носій концепції “театру ледачої істоти”. Окремими книжками видав “Казку-показку про Байду-Немову. Гуляйполе-3” (1993) та “Закон всесвітнього, мерехтіння” (у спільному з І. Лучуком та Р. Садловським проекті “ЛуГоСад”, 1996). Численні публікації в періодиці (найбільше – в незареєстровано-андеґраундній) та поетичні перформенси. Один із нечисленних “акціоністів” у сучасній українській поезії, Гончар, за чутками, готує на найближче майбутнє концепційний проект “Антициклон”, суть якого в послідовному викреслюванні “усього зайвого” з роману Олеся Гончара “Циклон”.
Юрій АНДРУХОВИЧ

ГРА – форма відкритості людини для світу, головними ознаками якої є: 1) змагальність, 2) ситуативна репрезентація, 3) деміургія стану. В мистецтві, зокрема в літературі, гра ускладнює твір створенням контекстуальної ситуації. Ж. Дерріда вказував на здатність гри “деконструювати” традиційні ієрархії, руйнувати традицію. Цим гра об’єктивно відкриває шлях “новому” (див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ). М. Фуко та Р. Барт вважали, що гра приховує в собі нормативний імператив суспільного життя і, одночасно, його протилежність – “вільну гру”, функції якої наближені до деконструктивних потоків Дерріди.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГРАБОВИЧ Григорій (George G. Grabowicz, 1943 р. н.) – літературознавець, критик. Доктор філології, професор Гарвардського ун-ту, США. Досліджує українську, польську, російську літератури, в першу чергу доби романтизму. Однак не цурається й спостережень за актуальним літпроцесом, чому свідчення – заснований Г. Грабовичем (за участю М. Рябчука) часопис “Критика” (1997). Найважливіші праці: “The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meaning in Taras Shevcenko” (1982), український переклад С. Павличко “Шевченко як міфотворець” (1998); “Toward a History of Ukrainian Literature” (“До історії української літератури”) (1981) – розлога і дуже критична рецензія на англомовне видання “Історії української літератури” Д. Чижевського як застарілої під оглядом методології та досліджуваного матеріалу; “У пошуках великої літератури” (1993); свого роду підсумковий том “До історії української літератури” (1997) – окрім згаданої об’ємної рецензії, що від неї походить заголовок, містить праці про літзв’язки (російські, польські, єврейські), теоретичні дослідження системи жанрів, а також підсумування дискусії про український модернізм. З авторів, що беруть участь в актуальному літпроцесі, найбільшу увагу приділив творчості деяких вісімдесятників, зокрема, В. Діброві, О. Лишезі, О. Забужко, Бу-Ба-Бу.
Олександр КАЦ

ГРАФОМАНІЯ (від грецького grapho – пишу і mania – безумство, захоплення). Спосіб творення текстів, який тяжіє до простих форм нарації і нехтує їх естетичною складовою. (див. статтю ЮНҐВАРТА – ДЕССА ТЕОРІЯ). Не слід плутати графоманію з кічем. Кіч обумовлений ринковою кон’юнктурою в літературному процесі, а графоманія – творчими спроможностями, естетичними уподобаннями та рівнем освіти автора.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГРИГОРІВ Михайло (нар. 1947 р.). Поет Київської школи, перекладач. Автор збірок “Спорудження храму” (1992), “Сади Марії” (1997). Дослідники зараховують Григоріва до неомодерної складової української поезії. В аспекті модерної радикалізації поетика Григоріва більш поміркована і менш герметична, аніж вербальна пропозиція Воробйова. Григоріву притаманні специфічний “тихий” мелос і неконцептуалізовані потоки образів.
Олег ГУЦУЛЯК

ГРИГОРЧУК Тарас (нар. 1972 р.) Поет. Живе і працює в м. Чернівці. Друкувався у часописах “Четвер”, “Дзвін”, “Кальміюс”. Автор низки віршів з парадоксально-телуричною, питомо гуцульською, символікою (див. статтю КРИПТОТЕЛУРИЧНА ЛІТЕРАТУРА).
Уривок з вірша Похід на білу кобилу з ночівлею:

2.виходять янголи найкращі
із верховинських писанок
на шиї в кожного дзвінок
щоб янгол не забрів у хащі

плетуться межи павуками
і доплітаються до брами
за брамою я – понський бог
два президенти з роскалями
Володимир ЄШКІЛЄВ

ГУДЗЬ Юрій (нар. 1958 р.). Поет, прозаїк, есеїст, художник. Належав до редакцій часописів “Слово і час” та “Авжеж!”. За фахом – історик. Живе і працює в Києві. Автор роману “Дембельський альбом” (1973), повісті “Скажи нам про любов” (журнал “Дніпро”, 93 № 4–6), “НЕ-МИ” (1997) та збірок поезій – “Маленький концерт для самотнього Хронопа” (К: Молодь, 1991), “Знаки білої крови” (Житомир: Авжеж!, 1993), “Боротьба з хворим янголом” (1997), “Не-Ми” (“Кур’єр Кривбасу”, 1998).
Олег ГУЦУЛЯК

ГУНДОРОВА Тамара (нар. 1955 р.). Літературознавець. Доктор філології. Дослідник прози Франка (колізії двійництва) та українського модернізму (аналіз із позицій постструктуралізму). Основні праці: “Франко – не Каменяр” (Мельбурн, 1996), “Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання” (1993), “Руйнування романтичної метафізики” (1993), “Модернізм як семіотична практика” (1996), “Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму” (1997) та ін. Живе і працює в Києві. В дослідженнях Гундорової простежується сильний вплив постструктуралізму. Мріє написати дослідження про вплив Ф. Ніцше на українську літературу (Див. статтю ТРЕТЄ ПРОЧИТАННЯ НІЦШЕ).
Олег ГУЦУЛЯК

ГУЦУЛЯК Олег (нар. 1969 р.). Поет, прозаїк, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Автор поетичної книг “Нумізматика вирію” (касета “Тетрархія”, 1996), “Птахи та лілії” (1999), співавтор роману “Адепт” (1995). Заст. редактора часопису “Плерома”. Друкувався в журналах “Четвер”, “Світо-Вид”, “Перевал” та у кількох антологіях. Творчість Гуцуляка концептуально сконцентрована на проблемах міфології, реставрації знакових комплексів язичницької України, філософії прагматичної антропології. Досліджуючи українське неопоганство, Гуцуляк виявив онтологічні зв’язки між неопоганськими культами та текстовими практиками ТР-дискурсу (Див. статтю БЕРЕГИНІЗАЦІЯ). Гуцуляк послідовно виступає проти “хуторянства” в українській літературі як прибічник некон’юнктурного герменевтичного аналізу минувшини української нації на доктринальних засадах Плеромічної теорії.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“ҐІҐІЄНА” – за визначенням авторів проекту “здоровоприпис (незалежний часопис)”. Видається з 1997 р. у Харкові. Співавтори: С. Жадан та І. Бондар-Терещенко. Часопис-монстр виник як синтез галицького літературного стьобу, хвилі котрого докотились до берегів Лопані, та східноукраїнського менталітету співредакторів. Ксероксна поліграфія надає часописові андеґраундного забарвлення. Деякі пародійні стилізації приємно вражають непоганим смаком.
В. Є.

“ДАК” – див. статтю БАХМАЦЬКА ШКОЛА.

ДАНИЛЕНКО Володимир (нар. 1959 р.) – прозаїк, літературознавець. Кандидат філології. Народився на Житомирщині. Лауреат літературної премії м. Філадельфія (США), автор наукової монографії “Стереотип, монотип, архетип як формотворчі структури художнього тексту”. Упорядник прозових антологій “Квіти в темній кімнаті”, “Опудало” (К., 1997), автор низки оповідань в антології “На добранок, міленіум!” (“Кур’єр Кривбасу” № 119-121). Даниленко виступив постулатором літературного феномену “житомирської школи”, до номенклатури якої відніс, зокрема, В. Шевчука та В. Медвідя, котрі народились на Житомирщині.
Олег ГУЦУЛЯК

ДЕВ’ЯДЕСЯТНИКИ – 1) літературна ґенерація, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках, 2) самоназва великої групи молодих літераторів, котра формально виникла завдяки реалізації проектів антологій видавництва “Смолоскип” – “Молоде вино” і “Тексти”. Феномен “дев’ядесятників” об’єднує як ностальгійну спробу реставрації невідбутого українського модерну 20-х років, так і рефлексії на постмодерністську ситуацію в сучасній світовій літературі (Див. статті НМ-ДИСКУРС, ПМ-ДИСКУРС). При значній строкатості феномену у ньому чітко прослідковуються наступні інтертекстуальні тенденції: 1) сюжетна і мовна епатажність, розрахована здебільшого на молодіжну читацьку аудиторію, 2) спроба чергової “переоцінки всіх цінностей”, 3) відлуння “контркультурних” тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства 70-х років, 4) тяжіння до секації текстових об’ємів (“рваний текст”), 5) намагання опанувати формальні здобутки класичної епохи саме як форму-для-себе, 6) вплив рок-субкультури, 7) неподоланий освітній провінціалізм. Найбільш яскраві представники феномену “дев’ядесятництва” (Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Леся Демська, Галина Петросаняк), безперечно, вже подолали “поколіннєві межі”.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЕВ’ЯНОСТИКИ – термін, що за номенклатурою означуваного феномену практично співпадає з терміном “дев’ядесятники” (див. статтю ДЕВ’ЯДЕСЯТНИКИ), але передбачає апріорну концептуальну іронію стосовно претензії феномену накинути свій знак на десятиліття українського літературного процесу. Термін набув поширення у 1997 р.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“ДЕВ’ЯТДЕСЯТНИКИ” – антологія сучасної укр. поезії. Упорядник В. Махно Вийшла в Тернополі в 1998 р. В антології взяли участь: Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Георгій Безкоровайний, Михайло Бриних, Тимофій Гаврилів, Віталій Гайда, Назар Гончар, Олег Гуцуляк, Тарас де Вдюк, Сергій Жадан, Іван Козаченко, Олег Короташ, Роман Кухарук, Іван Лучук, Андрій Малащук, Василь Махно, Ростислав Мельників, Андрій Охрімович, Галина Петросаняк, Степан Процюк, Максим Розумний, Назар Савчак, Роман Садловський, Роман Скиба, Вікторія Стах, Любомир Стринаглюк, Руслан Фуфалько, Іван Ципердюк, Борис Щавурський.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЕМІУРГІЯ (від грецького demiourgos – творець, творча сила). Історично термін пов’язаний з доктриною Платона, який вважав волю деміурга ейдетичною творчою причиною існування матеріального світу. Зустрічається у містиці Валентина (II ст.) і в софіології його послідовників – містиків. Щодо літературних практик термін “деміургія” використовується для позначення специфічного способу творення художнього тексту, коли автор обумовлює сюжет, концепцію та дискурсивний простір літературного твору побудовою специфічного персонального світу з його фізичними, соціальними, ідеологічними законами, відмінними від наявного у сущому і оформленого власною історією. Особливого знакового пріоритету деміургія як спосіб художньої креації набула у творах жанру “фентезі”. Класичним твором “фентезі” є пенталогія Дж. Р. Толкієна, з найбільшою концептуальною повнотою ідея деміургії запропонована Х. Л. Борхесом в оповіданні “Тльон, Укбар, Orbis Tertius”. Деміургійна практика вимагає від автора як зовнішньої (щодо наявного світу), так і внутрішньої ерудиції. Під внутрішньою ерудицією слід розуміти якомога повніше знання про створений автором персональний світ, тобто побудову в межах літературного твору своєрідної енциклопедії персонального світу, яка може бути виокремлена (у пенталогії Толкієна це – “Сільмарілліон”), або схована у сюжетній побудові (наприклад, у “Хроніках Амбера” Р. Желязни). Стосовно “внутрішньої” енциклопедії художній текст виступає як чинник зняття синдрому енциклопедичної тупості (Див. статтю ТУПІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА). Фактично створена автором персональна енциклопедія оживає і волить себе у художньому творі через деміургійну практику. Так “Сільмарілліон” Толкієна набуває художнього змісту завдяки роману “Володар перстенів”. З точки зору створення нового деміургійна практика пропонує розгорнення через літературу в історичне наявне якісно нового метаісторичного. У світовій літературі деміургійною практикою користувались Томас Мор, Сирано де Бержерак (“Держави та Імперії Місяця”), С. Булгаков, Р. Желязни, Урсула Ле-Ґуїн, Н. Перумов та інші. Малодослідженою є проблема казкової деміургії. Фактично є коректним розглядати будь-яку казку як деміургію, а будь-який корпус національних казок як розгорнення у художній формі міфологічної енциклопедії нації (цей постулат присутній у монографіях В. Проппа, Дж. Кемпбелла, П. Сентіва).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЕМСЬКА Леся (нар. 1971 р.). Поетеса, новелістка. Живе і працює у Львові. Авторка збірки поезій і прози “Сонцестояння у сузір’ї Риб” (1995), книги прози “Дім на околиці серця” (1997). Прозові твори друкувались також у “Кур’єрі Кривбасу”, в антологіях “Тексти”, “На добранок, міленіум!” (1999). В. Габор вважає ексклюзивними джерелами її модерністської креації: 1) походження з родини провінційних галицьких аристократів, 2) наукові зацікавлення театром абсурду. Проза Демської, яка належить до настроєвої марґіналії НМ-дискурсу, тяжіє до європоцентричних знаково-образних обумовлень.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЕРЕВО ДИСКУРСІВ (Див. малюнок № 8, статтю ДИСКУРСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ). Умовна схема історичної ретроспекції та методологічної послідовності розвитку світоглядно-дискурсивних комплексів у світовій літературі. Схема Дерева дискурсів не претендує на вичерпність та методологічну коректність (див. статтю ТУПІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА), і є ілюстративною пропозицією.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЕРРІДА Жак (Derrida), нар. 1930 р.). Французький філософ-постструктураліст. Автор праць: “Про граматологію” (1967), “Письмо і різниця” (1967), “Марґінеси філософії” (1972), “Поховальні дзвони” (1974), “Шпори. Стилі Ніцше” (1978), “Поштова картка: від Сократа до Фройда” (1980), “Психея: відкриття іншого” (1987), “І підписано: Понж” (1988), “Жак Дерріда” (1991). Головний об’єкт критики: тексти західноєвропейської метафізики з їх “логоцентризмом”, переважанням мовлення над письмом, розумінням буття як присутності. “Вся історія західної метафізики може бути розглянута як присмерті творчості, як занепад сили, як похмурий ранок, коли упроявлюються, говорять лише образи, форми і феномени; це ранок ідей та ідолів, коли бачимо безсилля сили, коли сила розгладжується у променях цього похмурого світла, коли все стає горизонтальним”. (“Сила і означення”). Згідно з Деррідою головною умовою подолання метафізичної традиції є деконструкція як специфічна стратегія відношення до тексту: спротив метафізичності тексту, яка організується в межах волінь ознак самого тексту. Сам текст при цьому стає “тереном репресії”, де активізуються внутрішньотекстові вогнища спротиву логоцентризмові, диктатурі розуму. Ця “внутрішньотекстова війна” неминуче приводить Дерріду до позазнакової сфери, де волить себе “трансцендентальне означування”. Дерріда вияснює конструктивну суть письма і акцентує увагу на процесі виробництва сенсів. Дерріда визнає, що за допомогою його методу прослуховування Голосів (Творця, Буття, речей-у-собі) не вдається створити радикально очищений від логоцентричної метафізики текст. Однак передбачається можливість тексту, який би врівноважив логоцентричні елементи з репресованими імпульсами буттєвого багатоголосся, що забезпечило б стихійний, саморедукований процес деконструкції.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДЖЕНКС (Janks) Чарлз. Американський архітектор, культурфілософ, дослідник постмодернізму. У 1987 р. висунув концепцію “постмодерністського класицизму” та назвав 11 його ознак: 1) дисонансна краса або дисгармонійна гармонія, 2) радикальний еклектизм, 3) урбаністичний контекстуалізм, 4) антропоморфність, 5) сприйняття історичного континуума пародійно або ностальгійно, 6) інтертекстуальність, 7) подвійне кодування, 8) використання іронії, 9) амбівалентність, 10) розробка нових риторичних фігур, 11) присутність відсутності (Див. статті ПОСТМОДЕРНІЗМ, ХОМСЬКОГО МОВА). Визначив постмодерн як “усвідомлену шизофренію” (Див. статтю ШИЗОАНАЛІЗ ЛІТЕРАТУРНИЙ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДИСКУРСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Поняття “дискурсу” (від лат. discursus – міркування) в сучасній філософії і в сучасному мистецтвознавстві сформувалось в період кризи філософії структуралізму та ранньої постструктураліської філософії (кінець 60-х – початок 70-х років), і стало опорним поняттям у філософських системах М. Фуко та Ж.-Ф. Льотара. Змістом поняття “дискурс” є наявність ситуації, зокрема у мистецтві, коли в межах певного списку знаків, символів, понять, образів, авторитетів виникає домовленість між людьми, інтеґрованими у ситуацію, про ієрархію цінностей цього списку. Дискурс пов’язаний із світоглядними пріоритетами, історією, поточною ситуацією у соціумі. Дискурс може бути відкритим (аванґардне мистецтво, див. статтю АВАНҐАРД), або закритим (масонство). В сучасній українській літературі домінують два дискурси. перший з них – занепадаючий заповідально-селянський, або тестаментарно-рустикальний (Див. статтю ТР-ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ), пов’язаний з національно-просвітницькою ідеологією та відповідним світоглядом кінця XIX – початку ХХ ст., та модифікований впливом радянської профанійної схеми “мистецтво належить народові”; другий дискурс – постмодерністський (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ). Він не виник в Україні органічним знаково-спадковим шляхом (завдяки винищенню майже всіх представників модерного дискурсу в Україні у 30-х рр.), а скорше є віддзеркаленням світового ПМ-дискурсу. В 90-х роках у ПМ-дискурсі в Україні почали з’являтись локальні постмодерністські ситуації автохтонного, українського походження, зокрема феномен івано-франківського літературного середовища (Див. статтю СТАНІСЛАВСЬКИЙ ФЕНОМЕН). Кожен з двох основних дискурсів має свій список авторитетів, символів та понять. Наприклад, ТР-дискурс – Нація, просвітництво, Шевченко, традиція, Франко (Донцов, Маланюк), боротьба з русифікацією, державність, Гончар, Спілка письменників, земля (ґрунт), хутір тощо. ПМ-дискурс: екзистенція, відкритість, медитативність, Гессе, гра, Борхес, карнавал, нестерпна легкість буття тощо. Поняття, символи, авторитети чужих дискурсів, як правило, не сприймаються, або відносяться до марґінальних рівнів ієрархій. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема презентовані іменами О. Забужко, Е. Андієвської, Ю. Тарнавського та інших.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ДІБРОВА Володимир (нар. 1951 р.). Прозаїк, перекладач. Живе і працює в Києві (з тривалими від’їздами за океан). Автор збірок оповідань “Тексти з назвами і без назв” (1990), “Пісні Бітлз” (1990), друкованих у періодиці “стенографічного звіту-опери” “Двадцять такий-то з’їзд нашої партії” (1994) та “твору-епізоду із життя п’ятьох службовців науково-дослідного інституту” “Пентамерон” (1994), роману “Бурдик” (1997). 1996 р. прозу Діброви (“Пельце” і “Пентамерон”) видало окремою книгою в перекладі Northwestern University Press (США). Найвагомішою перекладацькою роботою Діброви є роман С. Беккета “Уот” (“Всесвіт”, 1991), переклад відзначено премією ім. М. Лукаша. Крім того, Діброва є лауреатом премії Фонду Гелен Щербан-Лапіки (1996) в номінації “Драматургія” (у такий дивний спосіб номіновано “Двадцять такий-то з’їзд”). Одностайно зарахований критикою до “нової хвилі” укр. прози на зламі 80–90-х, Діброва досить відчутно вплинув на її подальше становлення. Приналежність Діброви до ПМ-дискурсу є вельми проблематичною, незважаючи на такі питомі риси його стилістики, як ґротесковість, абсурдизм, зумисна “примітивізація” наративу, всюдисутня гра з мовними абераціями. У 1999 р. вийшов збірник оповідань Діброви “Збіговиська”.
Юрій АНДРУХОВИЧ

ДОВГАН Ярослав (нар. 1956 р.). Поет. Живе в Микитинцях під Івано-Франківськом. Автор збірок поезій “Число-Бог” (1989) і “1999” (1998). У своїй творчості зорієнтований на медитативне текстотворення (див. статті ЛИШЕГА, ВОРОБЙОВ). У поезіях Довгана синтезуються акцентована предметність буття та методи синтаксичного впливу на парасвідомість.
В. Є.

ДРАМАТУРГІЯ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА – маловивчена сфера літературної діяльності, котра перебуває в стані перманентного становлення. За винятком небагатьох творів, котрі належать до т. зв. “класичної української драми”, сучасна українська драматургія становить корпус текстів, майже повністю позбавлених актуальності. З огляду на те, що образні системи сучасної української драматургії практично не зазнали суттєвої еволюції від доби “art nouveau”, можна говорити про повну відсутність сучасної української драматургії. Це яскраво підтверджує стан, в якому перебуває український театр та кінематографія – вони існують і розвиваються як позанаціональні види мистецтва, знаходячись при цьому поза цариною актуальних текстів, написаних українською. Сценічна художня практика виявляється майже повністю позбавленою ігрових та пошукових аспектів літературної креації (якщо не брати до уваги переклади іноземних авторів та інсценізації поетичних чи прозових творів). Передовсім це, безсумнівно, є наслідком мовної проблеми, проблеми відсутності діалогічної практики серед російськомовної театральної більшості, як і проблеми формування побутової лексичної інфраструктури – сленґів, жарґонів, діалектів, говірок тощо. Втім, мовна (і лексична) роздільність українського суспільства може виявитися фактором каталізації швидкого розвою сучасної української драматургії, однак це питання радше соціологічного, аніж літературознавчого характеру. Серед авторів, вклад котрих у розвиток сучасної української драматургії останніх років найбільш помітний, слід назвати Богдана Жолдака та Олександра Ірванця, чиї твори попри доволі традиційну драматургічну основу носять відчутний ігровий характер, реаґуючи на метаморфози, що відбуваються в зазначених ареалах мовної реальності. У 1998 р. вийшла “Антологія модерної української драми” (Київ–Едмонтон–Торонто). Вона задемонструвала питому відсталість драматургічної “модерни” від світових взірців навіть двадцятирічної давнини, зорієнтованість українських драматургів на ідеологічно, наративну стенічність.
Юрій ІЗДРИК

ДРАЧ Іван (нар. 1936 р.). Поет, драматург, есеїст, кінодраматург. Один з найблискучіших представників політизованої складової ланки НМ-дискурсу (Див. статтю ШІСТДЕСЯТНИКИ) в українській літературі. Лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (1976) та Державної премії СРСР (1983). Автор поетичних збірок “Соняшник” (1962), “Протуберанці серця” (1965), “До джерел” (1972), “Корінь і крона” (1974), “Київське небо” (1976), “Соняшний сфінкс” (1978), “Американський зошит” (1980), “Шабля і хустина” (1981), “Теліжинці” (1985), “Сизифів меч: Вірші дев’яностих” (1999) та інш., драматичних поем “Соловейко-Сольвейг” (1978), “Зоря і смерть Пабло Неруди” (1980), кіноповістей “Криниця для спраглих” (1967), “Іду до тебе” (1970), “Пропала грамота” (1971), збірки есеїв “Духовний меч” (1989) та інш. Поезії Драча просякнуті межовим есхатологічним настроєм, локомоційні впродовж “галактичного крила, зволоженої лінії асфальту, неба без ліміту”. Безумовність первозданної гармонії Всесвіту і людські переживання Драч підносить над раціональним глуздом і механікою раціональної цивілізації. Він жрець культурного ґрунту, від якого технос залишає лише вічне голосіння: “Художнику немає скутих норм, він норма сам, він сам в своєму стилі”.
Роман БОНЧУК

“ДРУЗІ ЕЛІОТА” – літературне угруповання з числа студентів Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя (Анатолій Дністровий, Андрій Іванов, Сергій Коноваленко), яке дебютувало на всеукраїнському літзагалі у січні 1997 р. Їхня творчість є вираженням інтенціональності як звернення людського сущого до Бога здійснити “релігацію” (зв’язок людини з Божественним) як основу антипозитивіського ірраціонального утвердження зв’язку особи зі світом.
О. Г.

“ЕКЗИЛЬ” – науково-мистецький часопис. Видається з 1998 р. в Ужгороді як спільний проект видавництв “ґражда” та “Карпати”. Головний редактор – Іван Ребрик. Значна частина журнального обсягу “Екзиля” присвячена сучасній українській літературі. У підборі матеріалів літературної частини часопису та її авторів відчувається присутність у редколеґії журналу Петра Мідянки.
В. Є.

ЕКО Умберто (Есо, нар. 1932 р.). Відомий італійський письменник, культуролог, семіолог. Автор романів “Ім’я троянди” (1982), “Маятник Фуко” (1988), книг з семіотики та семіології “Відкритий твір” (1962), “Відсутня структура” (1968), “Lector in fabula” (1979), “Семіотика мови” (1984), “Кордони розтлумачення” (1990), “Пошуки досконалої мови” (1993). Як культуролог Еко розробляв проблеми дихотомії “кіч – висока культура” (“Високочола низькочолість, низькочола високочолість”, 1979), проблеми виникнення поп-арту, кемп-арту. Основу теоретизувань Еко становить ідея постійного взаємопроникнення “знак – текст – контекст”, діалектична зчепленість деміургії та рецепції у культурному процесі. Досліджуючи середньовічну герменевтичну традицію, Еко дійшов висновку про взаємопов’язаність ґештальтного творення і ґештальтної інтерпретації як тотального знакоутворення. Популярний есей Еко “Примітки на марґінесах “Імені Троянди” (1982) став для українських читачів 80-х років своєрідним “вступом до теорії постмодернізму”. У цій праці Еко виступає як еклектик, намагаючись звести до одного концептуального терену герменевтичні та постструктураліські теорії дискурсивного поля, одночасно натякаючи на обмеженість і контекстуальність цих концепцій. У творчості Еко простежується намагання створити універсальну Енциклопедію Знаків, яка б структурувала комунікативне поле людства.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЕМЕРДЖЕНТ (англ. emergent) – результат нової, раптово з’явленої якості, котра обумовлює високий рівень системності ознак літературного твору (Див. статтю НОВЕ В ЛІТЕРАТУРІ).
В. Є.

“EYE RHYMES” (анг. – “зорові рими”, “зримі рими”). Назва Міжнародної конференції з візіопоезії, яка відбулась у квітні 1997 р. в Альбертському університеті (Едмонтон, Канада). У конференції брали участь 50 осіб, з них семеро – українці (третя після Канади і США делеґація за кількістю креаторів). На двох виставках, що проводились під час конференції, були презентовані твори українських майстрів візіопоезії – М. Короля, М. Сороки, М. Мірошниченка, В. Трубая, Волхва Слововежі.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЕРОТИКА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Еротика (від грецького eroс – бог кохання) практично зводиться в літературі до двох планів: 1) описи актів кохання; 2) філософія сексу. В епоху соцреалізму та домінування ТР-дискурсу в українській літературі еротика була майже відсутня (“ситуація зацнотливлення” (Андрухович)). У 1988–1992 рр. відбувся еротичний вибух у новій (НМ-, ПМ-дискурси) українській літературі. Найпомітнішим з авторів еротичного дискурсу того часу був Ю. Винничук. Його повісті “Діви ночі” (Дзвін 96/7) та “Ги-ги-и” (Четвер-3, 1992) склали поп-артівський фундамент української еротичної літератури 90-х років. Елементи еротики були присутні також у творах бубабістів (Див. статтю БУ-БА-БУ), Іздрика, О. Забужко, Ю. Покальчука, Віхти Сад, Мстислави Чайки. Дві останні взагалі акцентують свою творчість на еротичній тематиці. З’являються твори, побудовані на дискурсі епатажної еротики, наприклад, роман А. Морговського “Фіфті-фіфті” (1997 р.). До елементів еротики у 90-х роках почали несподівано звертатись автори ТР-дискурсу (Є. Гуцало, роман “Блуд”). Першою спробою художнього опроявлення лесбійської еротики у сучасній українській літературі стала повість О. Забужко “Дівчатка” (1999). Жіночі еротичний наратив присутній також у поетичних збірках Антонії Цвіт.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЄФІМЧУК Олена (нар. 1978 р.). Живе і працює у м. Рівному. Дебютувала у “Світо-Виді” 1996 р. з деміургійними казками, персональний світ яких органічно пов’язаний з жіночою онтологією. У 1998 р. вийшла її перша збірка “Юрба”.
В. Є.

ЄШКІЛЄВ Володимир (нар. 1965 р.). – письменник, філософ, екзегет. Пише українською та російською мовами. Живе і працює в Івано-Франківську. Автор збірки “Парадокс Хомського” (1996), літературознавчої книги “Воццекургія Бет” (1998) та романів “Адепт” (1995), написаного у співавторстві з О. Гуцуляком і “Пафос” (2000). Як прозаїк дебютував у 1991 році повістю “Гавані Сірта” (“Четвер” № 2), в котрій виразно задекларував напрям наступних творчих пошуків: дослідження метафізичних ієрархічних систем, аналізування знакової сутності буття тощо. Це знайшло свій відбиток і в глосарійному циклі, створеному для “Четверга” № 3. У 1993 р. Єшкілєв стає автором концепції проекту “Імперія” (“Четвер” № 4). Опубліковані в ньому тексти засвідчили про відхід Єшкілєва від постборхесівської естетики і вироблення ориґінальної творчої манери, котра прослідковується як в художніх творах, так і в філософській есеїстиці, і однією з найсуттєвіших рис котрої є її герменевтичність. Проза Єшкілєва друкувалась в журналах “Перевал”, “Кур’єр Кривбасу”, “Сучасність”. З 1996 року Єшкілєв видає часопис філософії візуального мистецтва “Плерома”, котрий привернув увагу фахівців нетиповим підходом до проблеми інтерпретації креативних ситуацій. Єшкілєв – автор поетичних збірок, циклів оповідань, п’єси “Рисовальщики круга” (1997), літературознавчих праць. Він першим визначив і зафіксував появу станіславського феномену, до якого належить і сам.
Орест ЩЕЗНЯК

ЖАДАН Сергій (нар. 1974 р.). Поет, драматург, перфоматор. Живе і працює в Харкові. Віце-президент АУП (з лютого 2000 р.). Був членом літературної корпорації “Червона фіра”. Співредактор часопису “Ґіґієна”. Автор поетичних книжок: “Рожевий деґенерат” (1993), “Неп”, “Генерал Юда” (1994), “Цитатник” (1995), “Пепсі” (1998), “Два міста” (2000). Визнан критикою, як лідер поетичного покоління 90-их. Поезія Жадана поєднює в собі художньо-естетичні та концептуальні здобутки українських сеґментів НМ- та ПМ-дискурсів. Приналежний, за віком, до “дев’ядесятників”, Жадан уникнув пасток “скорботного нацреалізму” і тусовкової псевдомодерної маніфестації; його спосіб поетичного висловлювання базований на постмодерно сприйнятому, позитивному ситому слові, унезалежненому від деривацій селянського синдрому. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із коннотаціями текстової складової панк- і рок-субкультури, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. У поетиці Жадана відбувся і означив себе естетичний “міф Харкова”, особливого примарного світу, приреченого на очікування степових орд і похапливе приховування від принесеної ними ментальної атомізації нетривких культурних скарбів, залишених на берегах Лопані випадковими європейськими мандрів-никами і арміями. Наскрізний образ “випадкової армії” – вермахту 40-их – є одним з найпровокативніших та найнеобов’язковіших у творчості Жадана.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЖОВНОРУК Володимир (нар. 1963 р.). Поет, прозаїк. Живе і працює в Києві. Автор збірки поезій “Міражі на долонях” (1991). Редаґує український часопис “Супер”. Член літгурту “Музейний провулок, 8”. Творчість Жовнорука тяжіє до креативного простору НМ-дискурсу.
В. Є.

ЖОЛДАК Богдан (нар. 1948 р.). Прозаїк, сценарист, драматург. Живе і працює в Києві. Автор двох книг прози “Спокуси: фантастичні та інші історії” (1991) та “Яловичина (макабреска)” (1991). Автор кіносценаріїв “Конотопська відьма”, “Козаки йдуть”, “Коні не винні” та ін. Мала проза друкувалася в журналах: “Прапор” (90 ’3), “Дніпро” (91 ’1), “Авжеж” (91 ’3), “Березіль” (93 ’7–8) та ін. Проза Жолдака – іронічна, пародійна, з елементами “стьобу”, чорного гумору, з використанням ненормативної лексики (найчастіше сленґів і “суржика”) – свого часу (кінець 80-х – початок 90-х) стала одним із найпомітніших зразків “нової літератури”, альтернативної щодо офіційного потоку друкованої сірятини. Сьогодні сприймається дещо анахронічно, залишаючи враження “деміургійної недостатності”.
В. Є.

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола (нар. 1940 р.). Літературознавець, критик. Доктор філології, академік НАН. Живе і працює у Києві. Автор низки літературознавчих книг, зокрема “Людина як міра часу” (1979), “Человек в литературе” (1983), “Наближення” (1986). У середині 90-х років надрукував у періодиці серію статтей про сучасний український літературний процес; деякі з них (наприклад “Український модерн і постмодерн, або за ким женуться Пси Святого Юра” (“Літературна Україна”, 15.05.1997 р.) претендують на узагальнення літературної феноменології. У них Жулинський констатує наявність ситуації “чогось нового, ще не звіданого, тому таємничого, навіть містичного”, вважає, що українська література майбутнього виникне завдяки синтезові літературних традицій світу та українського літературного досвіду.
В. Є.

ЗАБУЖКО Оксана (нар. 1960 р.). поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Живе і працює у Києві. Кандидат філософських наук. Автор поетичних збірок “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), замаскованих під роман белетризованих мемуарів “Польові дослідження з українського сексу” (1996), книги есеїстики “Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х” (1999), поем, повістей. В її перекладі з англійської вийшли друком твори П. Сміта, Сільвії Плят. Поетичний доробок Забужко волить себе у площині НМ-дискурсу, модерно наративний. Попри добру виписаність та коректно-модерне оформлення, поезії Забужко тяжіють до концептуалізованої дидактики і обмежені в ігровому аспекті. Барвистість та лексична насиченість образів достатньо компенсують стереотипну ідеологічну їх каналізацію та підкреслений важкуватий історизм. Проза Забужко, навмисно і невимушено формалізована пролонгованою жіночою істерією, претендує на взірцевий психологізм, тлом котрого, попри складність стилю, стає чорно-біла фотографія соціуму. Стиль Забужко – формалізована психологічна поліморфія, у западинах якої ховається простий та оброслий наративністю Звір Соціальний. У прозі Забужко відчувається специфічна жіноча стомленість від інтелектуального світу, сприйнятого саме інтелектуально, не інтуїтивно. Ця питома інтелектуальність достатньо динамічна і, завдяки динаміці, весело розчиняє графічний контур авторського модерного методу. Дещо осторонь головного каналу прози Забужко знаходиться експериментальна повість “Дівчатка” (1999), присвячена психології підліткового лесбійського сексу. Філософсько-літературознавчий доробок Забужко становлять праці: “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період” (1992) та “шевченків міф України” (1997). Остання монографія є спробою екзистенційно-модерної актуалізації Шевченкового міфу у контексті “кінця профанної історії перед лицем глобальних (...) катастроф” як “головного духовного набутку України”. Не виключено, що цією монографією відкривається низка намагань “витягнути” метаобраз Шевченка з контексту ТР-дискурсу і органічно увести його до операбельного простору постмодерністських українських літературних практик. Скандалізована опозиція таким намаганням з боку нині діючих рустикальних авторитетів сприяє зростанню популярності Забужко (див. статтю ШЕВЧЕНКОВОЇ МІТОЛОГЕМИ СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЗАКУСИЛО Микола (нар. 1956 р.). Прозаїк, есеїст. Народився на Житомирщині. Автор книги оповідань “Прибутна вода” (1987) та роману “Книга плачів” (1993), у якому “зіставив вільну імпровізацію з розкутим експериментом, магію сьогодення з метафоричністю минулого (поєднання богів, людей, звірів, рослин у земному мелосі тисячоліть)”. Факт трагізму існування Закусило висвітлює у романах “Грамотка скорблячих” (1995), “Душа” (не опубл.) та “Трактатах пастуха” (1993–1996). Окремі розділи роману “Грамотка скорблячих” перекладені німецькою мовою.
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. – К.: Нова література, 1997. – 28–31.
Олег ГУЦУЛЯК

“ЗАХІДНИЙ ВІТЕР” – літугрупування трьох тернопільських поетів: В. Махна, Б. Щавурського, Г. Безкоровайного. Виникло 1994 р.
В. Є.

ЗБОРОВСЬКА Ніла (нар. 1962 р.). Критик, літературознавець. Живе і працює в Києві. Основні праці: “Сміхові елементи в сучасній українській прозі” (1994), “Пояснення асемітизму у світлі національно-визвольної ідеї”, “Постчорнобильський синдром в українській свідомості”, “Феміністична промова до чоловіків-українців”, “Жіноча сповідь на тлі чоловічого герметизму” (1996), “Культ суб’єктивності та абсолют тексту”, “Завершення Епохи, або Літературна ситуація кін. 80–90 рр.” (1997). Статті Зборовської з питань літературознавства стали одною з перших спроб констатації та оцінки ПМ-дискурсу в Україні. Автор книги “Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків” (1999) Зборовська виступає як постулаторка феміністичної складової у теоретичних практиках укр. постмодернізму. Її дослідження поточної літератури відзначені ерудицією та спроможністю інтуїтивно передбачати якісні перспективи літературного процесу.
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. – К.: Нова література, 1997. – 32–35.
Олег ГУЦУЛЯК

ЗВИЧАЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТУСОВОК – первісні, найбільш прості і ситуативно повторювані типи реґуляції інтертекстуальності, що виникли на основі цілісних, звичних способів поведінки, здійснюваних у певний час з певного приводу та за певних підстав. З.Л.Т. мають соціальну природу. В умовах української інтертекстуальної домінанти (у 50-90 роках) селянських звичок та обрядності спілкування членів СПУ виникли тестаментарно-рустикальні тусовкові звичаї, які зберігають актуальність також у поточний період. Вони тісно пов’язані з ритуалами споживання великої кількості алкоґолю та неспинного невмотивованого взаємозахвалювання, що надає цій обрядності квазіклінічної та криптореліґійної функційності. Формалізована традиціями радянської епохи поведінка породила низку малодосліджених соціологами та психотерапевтами стійких стереотипів колективного існування письменницьких груп та спільнот. Найбільш упроявленими серед цих стереотипів є 1) підкреслювана етноцентричність, 2) тусовкове міфороблення, яке залишає за межами міфу інспіративно-естетичні моменти письменницького життя, але акцентує увагу на походженні об’єкта міфологізації, ірраціональних випадках його біографії, ґіпертрофованих “страдництві” та “збідованості”, 3) некрогероїка. Згідно методології Ю.Лотмана, можемо також визначити ритуали, пов’язані із З.Л.Т. як певний “нормативний метатекст”. Євген Пашковський в романі-есе “Щоденний жезл” так рефлексує на пріоритети цього метатексту: “... ти вирятовував генія за генієм, витріпував від сміття чергового співця помийниць, носив його позеленілі від цвілі і заздрості рукописи по редакціях, вбалакував інших, напіврозплющених з похмілля геніалят, вони обіцяли подумати, ти біг за пляшкою, другою, третьою... біг далі, на літературний вечір, бо пошепки переказали: там повинна така революційна заява прозвучати! там таке про владу!.. п’янюгам легше: всі бачили їхні страждання, їхні муки за народ; їм співчували і захоплювались ними, оспівували у легендах; їм дозволялось нікуди не ходити, – до них самих приходили...” У 90-их роках З.Л.Т. урізноманітнились за рахунок з’яви у літературному процесі письменників міського походження. Ритуальність нового взірця передбачає більшу куртуазність поведінки і підведення під звичаєві стереотипи та реґулярну обрядовість певних ідеологічних передумов. Так літугрупування “Нова література” (виникло у 1994 році) висунуло ідею створення “літературного ордену”, що дало підставу критикесі Нілі Зборовській говорити про нарастаючі тенденції неототалітаризму у літугрупуваннях 90-их років в Україні. Натомість Станіславський феномен не виробив певних ритуалів для самоорґанізації, у чому, зокрема, його дослідники бачать ознаку постмодерного (ризомного) способу існування цього територіального альянсу. ХаДЛА демонструє ритуальність “реваншу”, спільної боротьби за певний перелік цінностей без обов’язкового мавпування звичаїв рустикального дискурсу.
Володимир ЄШКІЛЄВ

ЗНАК – складне поняття, зовнішньою формою якого є існування простого текстового (також: інтертекстуального) репрезентанта високоієрархізованих сутностей Буття. Означення передує пізнаванню (так у біблійній Книзі Буття Адам називає тварин до того, як з’їдає плід пізнання). Світ знаків має своє, самостійне буття, неспізнане для людини. У світі, освоєному людським гносисом, знаки мешкають у структурах знакової повноти – у плеромах (Див. статтю ПЛЕРОМА (ЗНАК)). Ще Ямвліх (245-325 рр.) вважав, що знання знаків вище за логічне знання. Сучасна герменевтика повертає увагу людства до філософії знаків. Дерріда вважає загальноприйняте розуміння знака розумінням “знакових слідів”. Згідно з його теорією знак є дзеркалом структури, яка протистоїть спробам вирізнити ориґінальний первинний знак, оскільки цей знак не має джерела ориґінальності. У літературній деміургії знак виступає первинним будівельним елементом номінативності персонального світу автора. Функційне призначення знаків-номенклаторів полівалентне: 1) з них вибудовується ієрархія фреймів, субфреймів та терміналів (Див. статтю ФРЕЙМІВ ТЕКСТОВІ ТІНІ); 2) через них закладається можливість трансформації понятійної структури тексту при контекстуальних змінах рецепції первинного авторського задуму; 3) вони спроможні на створення магічної складової тексту, котра прочитується як позалітературний містичний код, що має самостійне буття (як екзистенційне, так і спроектоване на історичну тяглість).
ЛІТЕРАТУРА: Современная философия: Словарь. – М.: 1991, с. 89–90. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: 1997, с. 606, Єшкілєв В. Знак Імперії. – “Четвер” № 4 ’93.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“ЗНАК” – літературний додаток до інформаційного бюлетеня для творчої молоді “Смолоскип України”. Заснований у січні 1996 р. Головний редактор – Роксана Харчук, члени редколеґії – А. Кокотюха, І. Старовойт, В. Виноградов, а також (до листопада 1996) С. Руденко. Окрім ориґінальних творів та рецензій, публікує теоретичні матеріали про сучасний літературний процес та дайджест матеріалів про літературу “покоління 90-х”.
О. Г.

“ЗРИМА РИМА” – літературно-мистецький часопис зорової поезії (Див. статтю ВІЗІОПОЕЗІЯ). Редактор Волхв Слововежа (Володимир Чупринін). Почав видаватись у 1998 р. Перше число присвячене паліндромам.
В. Є.

“З ТРЬОХ СВІТІВ” (From Three Worlds. New Writing from Ukraine / Ed. вy Ed Hogаn. – Boston Zephyr Press, 1996. – 282 р.) – антологія найновішої української літератури у перекладі англійською мовою (названа за однойменним оповіданням Євгенії Кононенко), упорядкована Едом Гоґаном, який у передмові зазначив: “...Я був вражений захопленою реакцією американських студентів, коли Діброва читав свої твори у Гарварді... На мій превеликий подив, українська література виявилася куди подібнішою до американської, ніж до відомої мені російської...”. До роботи над антологією було залучено Аскольда Мельничука, Оксану Забужко, Миколу Рябчука та відомого славіста Майкла Найдана. Передмову написала Соломія Павличко, до перекладів залучено найкращих американських поетів і прозаїків. До антології увійшли: Валерій Шевчук, Василь Голобородько, Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Наталка Білоцерківець, Галина Пагутяк, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак, Володимир Діброва, Євген Пашковський, Кость Москалець, Богдан Жолдак. В оформленні антології використано роботи художників Миколи Кумановського, Івана Марчука та фотохудожниці Тані д’Авіньйон.
ЛІТЕРАТУРА: Г а м а л і й Г. Нова література нової України // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – Ч. 9. – С. 149–150.
Олег ГУЦУЛЯК

“ЗУСТРІЧІ” (1984–1995). Нереґулярне періодичне видання спочатку “студентської молоді”, а згодом “молодої української інтеліґенції”, що виходило в Польщі. Почало з’являтися паралельно з білоруськими “Сустрачами” та литовськими “Sustikimai”. У редакції часопису в різні роки анґажувалися Б. Тхір, І. Марушечко, Б. Гук, А. Заброварний, М. Чех, О. Гнатюк, Л. Стефанівська, Р. Крик, А. Зельвак та ін. З другої половини 80-х у часописі друкуються ті українські автори, про публікації яких на батьківщині ще тільки починалися розмови (Б.-І. Антонич, М. Хвильовий, В. Стус). Із авторів молодших ґенерацій – Ю. Гудзь, В. Яворський (найперша в історії літератури публікація “Напівсонних листів”), М. Рябчук, Б. Жолдак, Ю. Андрухович. Особливої уваги варте передостаннє 8-ме число “Зустрічей” за 1994 р., сформоване Л. Стефанівською ще 1992 р., і видане під гаслом “Література. Альтернатива”. У редакційному вступі читаємо: “...ми хотіли представити найновіші події в укр. літературі та альтернативну творчість, а тим самим показати процеси, які проходять на краю офіційної культури на Україні”. Серед публікацій “альтернативного числа” – “програмові” добірки трьох угруповань (Бу-Ба-Бу, Пропала Грамота, ЛуГоСад), проза Б. Жолдака, інтерв’ю з В. Небораком, есеїстика Ю. Андруховича, О. Семенченка, В. Недоступа та ін., переклад есею В. Одена “Поет і місто”, переклади з найновішої на той час польської літературної альтернативи. Проект “Зустрічей”, вочевидь, був розрахований на певну місію щодо України, в якій передбачалося значно триваліше панування тоталітаризму й цензурно-режимних утисків. ґвалтовно-швидкий розвиток сусп.-політ. подій в Україні у 1991 р., на думку деяких спостерігачів, поклав край (чи не тимчасовий?) цьому проектові.
Олександр КАЦ