бібліотека
Ї “Плерома” - часопис з проблем культурології,
теорії мистецтва, філософії
Зміст
ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л | М-О
| П-С | Т-Я
ІЗДРИК Юрій (нар. 1962 р.). Прозаїк, поет, культуролог, автор
концептуального журнального проекту “Четвер”. Живе і працює у Калуші.
Автор повісті “Острів Крк” (1994), поетичної збірки “Станіслав і 11 його
визволителів” (1996), романів “Воццек” (1996, 1997) і “Подвійний Леон”
(2000), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства.
Іздрик – один із креаторів станіславського феномену. Творчість Іздрика-поета
– це Numen, Торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней,
з котрих вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов’язковий
і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної
гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро-
і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат,
гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчості
Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною
нарацією та художніми текстами з їх нестримною пристрастю до рибної тематики
та Цитати. Схильний до візуально-текстового синтезу, Іздрик знайшов у
цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії: “первозданну
каламуть” метапростору проекту “Четвер”, де синтез вербальних та візуальних
практик відбувається в естетиці виставкових каталогів, афіш, шовкографій
Воргола, зберігаючи при цьому значний потенціал атракційованої наративності.
“За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка,
розгубивши дорогою значну частину марґінальних звичок, і увійшов до самого
осердя власних “галіційських” страхів, що і робить його найглибшим, на
мій погляд, автором школи станіславського феномену (він єдиний не орнаментує,
не риторствує, не ідеологізує, але за допомогою письма шукає зміст і не
боїться боятись, – хоча у довгому переліку різноманітних острахів з “Подвійного
Леону” я не знайшов найголовнішого галіційського жаху – остраху протягів)”
(І. Клех). остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться,
безперечно, завдяки “дев’яностикам”. На тлі їх креативної неспроможності
деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ІМЕННИК”. Антологія дев’яностих. – Збірник поезій, прози, критичних
есеїв “дев’яностиків”. Упорядники антології – А. Кокотюха, М. Розумний.
Антологія видана під егідою Творчої Асоціації “500” видавництвом “Смолоскип”
у 1997 році. Поезію презентують І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан, В. Махно,
Р. Мельників, С. Пантюк, С. Процюк, М. Розумний, Р. Скиба, прозу – Л.
Демська, А. Кокотюха, Т. Прохасько, О. Яровий, критику – І. Бондар-Терещенко,
Є. Баран, В. Даниленко. В антології зроблена спроба (досить непереконлива)
підбити певні підсумки літературного процесу дев’яностих років в Україні.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ІНТЕРНЕТ-ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКА – феномен буття художніх україномовних
текстів у web-просторі, мистецько-наративна частина Уанета. Враховуючи,
що інтернет-література розвивається від розміщення на сайтах електронних
версій традиційних літературних текстів до появи художніх творів, розрахованих
виключно на світосприйняття, естетичну та міфо-філософську розмірність
свідомості “мешканця” Мережі, не буде некоректним твердження, що літературна
складова Уанету знаходиться на зародковій стадії. Проблема ідентифікації
та літературного аналізу художніх творів, написаних суто у каноні інтернет-естетики
практично не досліджена сучасним літературознавством. Деякі російські
аналітики (В. Куріцін, Д. Кузьмін) вважають що такий канон взагалі неможливий.
Станом на серпень 2000 року більшість періодичних літературно-художніх
видань України вже мали свої мережові сторінки. Почалось створення портальних
збірников україномовної літератури (,
,
та інші). Анон-совано випуск “Електронної роман-газети” (головний редактор
В. Нечипоренко).
В. Є.
ІРВАНЕЦЬ Олександр (нар. 1961 р.). Поет, прозаїк, драматург, літературний
критик. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу.
Автор поетичних збірок “Вогнище на дощі” (1987), “Тінь великого класика
та інші вірші” (1991), п’єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці
“Бу-Ба-Бу. Т. в. о. [...] ри” (1995), “Четверзі-6” (1996), проекті “Крайслер
Імперіал”, “Перевалі”, “Сучасності”, “Візантійському ангелі” та інших
часописах. В “Кур’єрі Кривбасу” 91’1 надрукована п’єса “RE-CORDING”. Представник
карнавально-провокативної складової ПМ-дискурсу. Згідно з “Четверговим
глосарієм” (“Четвер-3”, 1992): “Творче кредо Ірванця полягає у жонґлюванні.
Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис
ґротескового спотворення...” Ірванець балансує на кордоні, за яким починається
відвертий кіч і грає штампами і стереотипами кічевої культури, створюючи
цим віртуально-ґротескову альтернативу шизофренічному сьогоденню (своєрідний
шизоаналіз). Ірванцева “Маленька п’єса про зраду для однієї актриси”,
перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох театральних
сценах Німеччини.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“Ї” – незалежний культурологічний часопис. Заснований у Львові 1988 р. Засновники: Т. Возняк, М. Яковина, О. Пограничний, М. Москаль та Р. Мервінський. Головний редактор – Т. Возняк. Перші чотири номери “Ї” (видавались щорічно 1988–1991 рр.) були малотиражні. З 1994 р. при сприянні Міжнародного Фонду “Відродження” почали виходити концептуально-монографічні числа, кожне з яких було присвячене певній проблемі: 5 (1994) – проблемам герменевтики, 6 (1995) – проблемі європейської ідентичності (мови видання: українська, російська та англійська), 7 (1996) – проблематиці українсько-російських стосунків (укр., рос.), 8 (1996) – проблематиці українсько-гебрейських стосунків (укр.), 9 (1997) – проблематиці поставстрійського культурного простору (укр., рос.), 10 (1997) – проблематиці українсько-польських стосунків (укр., німецька), 11 (1998) – проблематиці укр.-польського порубіжжя (укр., нім.). 12 число “Ї” присвячене “новій українській ідеї”. № 13 присвячений проблематиці Львова як полікультурного явища Середньої Європи. Поряд з “Четвергом” та “Авжеж!” часопис “Ї” став одним із втілень нового журнального мислення в Україні, на його сторінках уможливили свої креативні та перекладацькі студії І. Лучук, Іздрик, Т. Гаврилів, І. Клех та ін. В перекладах українською мовою були надруковані твори Г. Ґ. Гадамера, М. Гайдеґґера, Ґ. Тракля, Б. Шульца, Р. М. Рільке, Г. Айзендле та інших. У 1999-2000 рр. редакція часопису “Ї” зреалізувала три проекти, котрі надали часопису статусу флагмана української культурології: 15 число, присвячене цивілізаційному зіткненню заходу з православним світом у Косово, шістнадцяте, у якому презентована низка матеріалів про європейських та російських “нових правих”, та сімнадцяте (“гендерне”) число, де вперше українською мовою надрукована маніфестальна та аналітична класика світового феміністичного дискурсу. Спонсором останніх чисел “Ї” виступає Фонд Г. Бьолля (Німеччина). Часопис “Ї” має один з найкращих літературних сайтів Уанету: Володимир ЄШКІЛЄВ
КАЛИНЕЦЬ Ігор (нар. 1939 р.). Поет і прозаїк, один із чільних
представників т. зв. “пізньошістдесятницької” ґенерації і дисидентсько-самвидавного
руху в Україні. Живе і працює у Львові. Автор сімнадцяти поетичних збірок,
написаних у період між серединою шістдесятих та 1981 роком. Поетичну творчість
Калинець, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно поділяти
на дві головні частини: дев’ять книжок, написаних перед ув’язненням у
1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу – “Вогонь
Купала”, 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу) і вісім – написаних
під час ув’язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у
самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи
поезій Калинця – “Пробуджена муза” (Варшава, 1991) та “Невольнича муза”
(Балтимор – Торонто, 1991). 1991 р. збірку вибраних поезій “Тринадцять
алогій” видано було також в Україні.
Один із найтонших дослідників поезії Калинця Данило Гусар Струк у передмові
до “Невольничої музи” виокремлює “три головні течії” в його поезії: “оспівування
культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест”. Висока культура
поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна
формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого
розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні
зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем. Саме
з появою в укр. літ. процесі Калинця почалися дискусії про необароко.
Українське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих
інспірацій, іншим таким джерелом є, безперечно, творчість Б.-І. Антонича.
Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів,
його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки
(свідчення “структуралістського” бачення світу). Творчість Калинця суттєво
вплинула на багатьох укр. поетів пізніших поколінь, виявившись дуже суголосною
найновішим поетичним пошукам. Після повернення з ув’язнення та виселення
1981 р. Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене
явище) і стає “імпресаріо колишнього Ігоря Калинця”. Тим часом пише і
публікує казки для дітей (напр., “Дурні казки”, 1998), готує перевидання
власних поезій. 1994 р. журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімось
зорям дальнім”, написану ще 1972 р. під час перебування у слідчому ізоляторі
львівської в’язниці. Проте поза всякими сумнівами Калинець був і залишається
передовсім поетом, творцем вельми індивідуального, легко впізнаваного
(за всієї стилістичної різноманітності) і в той же час напрочуд цілісного
світу.
Юрій АНДРУХОВИЧ
“КАЛЬМІЮС” – незалежний літературно-мистецький альманах. Заснований
в Донецьку в червні 1998 року. Перша назва – “Кальміус”. Автор проекту
і літредактор – Олег Соловей. Перші чотири числа вийшли у самвидавській
поліграфії обмеженим накладом (1998). Від 2000 року заснована книжкова
серія “Бібліотека альманаху “Кальміюс” (вийшли книжки Ігора Бондара-Терещенка,
Сергія Жадана, Анни Білої та інші). Провідні літкритики часопису – Є.
Баран і І. Бондар-Терещенко. Найбільша за обсягом публікація – роман Д.
Білого “Басаврюк-ХХ” (малохудожня проза в жанрі містік-хісторі). Навколо
часопису гуртується вельми перспективна (і ще не поділена дискурсивними
кордонами) літературна молодь українського Сходу.
В. Є.
КАШКА Володимир (нар. 1954 р.). Поет, прозаїк. Живе і працює у
Бахмачі на Чернігівщині. У 1987 р. був одним із засновників естетико-філософської
робітні “ДАК”. Дебютував у 1991 р. мініатюрами “Листи з-поза дзеркала”
(“Світо-Вид” 91 ’1). У 1995 р. видав у “Сучасності” роман-робітню “Житло”
(премія журналу “Сучасність”). У прозі намагається від “потоку свідомості”
перейти до потоку лабораторно створеного (у робітні) текстового буття.
(Фото див. стор. 119).
В. Є.
КВІТ Сергій (нар. 1965 р.). Критик, літературознавець. Головний
редактор журналу “Українські проблеми”, віце-президент асоціації “Нова
Література”. Основні праці: “Дещо про дослідницьку об’єктивність”, “Між
історією і мистецтвом” (1991), “Трагічний оптимізм Дмитра Донцова”, “Нарешті:
філософія української ідеї”, “Про еротичні поезії Михайла Рудницького”,
“Досвід моїх батьків не є моїм досвідом” (1993), “Борхес, що косить галявинки”,
“Тлумачення і вічність”, “Постмодернізм у французькій, американській та
українській інтерпретаціях”, “Українська естетика “-європеїзація” (1994),
“Євген Пашковський: вільний муляр ґотичної вежі”, “Світлі води В’ячеслава
Медведя”, “Народний Цибулько” (1995), “Хорхе Луїс Борхес: література як
інтерпретація” (1996), “Химерний Умберто Еко”, “Інтерпретація і дійсність”
(1997), а також – “Свобода стилю” (Київ, 1996), “Теорія літератури та
публіцистика” (Київ, 1996), “Основи герменевтики” (Київ, 1996).
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. – К.:
Нова література, 1997. – 36–39.
Олег ГУЦУЛЯК
КЕМП-АРТ (англ. cаmp-art, дачне мистецтво). Найнижчий рівень в
естетичній ієрархії кічу. В світовому мистецтві ототожнюється з дешевою
рекламою, “мильними операми”. В сучасній українській літературі зустрічаються
зразки кемп-арту (часопис “Перевал”, 1997-1999 рр.).
В. Є.
КИЇВСЬКА ШКОЛА ПОЕЗІЇ – феномен так званого “постшістдесятництва”
в українській літературі, процес формування якого відбувся у 1965–1968
рр. (назва виникла у 1969 р.). “К. ш. п.” склали студенти, які в другій
половині 60-х рр. вступили до Київського університету (і згодом були виключені
з нього): Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов,
Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів,
Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля. У силовому полі
“Київської школи поезії” перебували Микола Рачук, Тетяна Каунова, Марина
Лісова, Алла Павленко, Петро Марусик, Михайло Москаленко. Зрештою, в пізніше
опублікованих спогадах той самий Кордун обмежує власне “київську школу”
до чотирьох імен: Голобородька, Воробйова, Григоріва та свого. В основу
об’єднання було покладено спробу зреалізувати власне у поезії “триєдність
свободи” (свободу творення, свободу особистості і свободу народу): “...елементи
теургії превалювали над чисто літературним письмом, не відображення, не
відтворення, а творення.., повернення до найпервісніших елементів і структур
української міфологічної свідомості, спроби трансформації давнього міфологічного
мислення в образах новітньої поезії, що спирається на новітню українську
та зах.-європейську філософію і психологію; повернення у поетичному творенні
до лексичних прапервнів, що є головними серед найважливіших семантичних
гнізд, розвинення цих... до конкретних символів через активізацію народно-поетичних
уявлень та смислових відтінків; зосередження поетичної уваги насамперед
на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як
рівновелика до інших складових світу: тварин, води, землі, сонця тощо,
– вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами,
натомість розгортаються трансцендентні мотиви, у поезії відчутна присутність
божественного, живої магії слова; органічність творення...; певна недомовленість,
розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на
акт поетичного співтворення чи дотворення поезії у його свідомості (власне,
як “дотворення” поезії постшістдесятників і може розглядатися прихід у
літературу значної кількості покоління 90-х, яке і знайомилося із сучасним
літературним процесом як таким на творах поетів “Київської школи поезії”
та її оточення, допущених до друку з другої пол. 80-х, – О. Г.); відсутність
дискурсивної мови, відсутність злободенності; пошук і повернення до життя
давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за привнесену в Україну
традицію силабо-тонічного римованого віршування, – а звідси вихід на своєрідний
український вільний вірш, отже, й застосування верлібра як принципу творення
поезії” (Віктор Кордун). “Київська школа” за два десятиліття до розриву
в панівній художній свідомості єдиного соціально-часового плину <...>
спромоглась на найпотужнішу пропозицію і найпослідовніший творчий чин
<...>” (В. Моренець). “К. ш. п.” може вважатися далекою предтечею
деміургійних практик.
ЛІТЕРАТУРА: К о р д у н В. Київська школа поезії – що
це таке? // Літ. Україна. – 1997. – 20 березня.
Олег ГУЦУЛЯК
КИРПАН “Середа” Анна. Поет. (Нар. 1970 р.). Автор збірки “Homo
viator” (1998). Перші публікації Кирпан, пов’язані із журналом “Четвер”
(№№ 2, 3), привернули до себе увагу ориґінальністю образної системи, розкомплексованим
способом мовлення. Публікується під багатьма псевдонімами, що ускладнює
вивчення і аналіз її творчості, цінністю котрої є тотальність, тобто здатність
формально незавершених складових укладати певний метатекст з непередбаченими
художніми вартостями.
Ю. І.
КІЧ (кітч, від англ. kitchen – кухня) – ситуативна складова мистецтва,
де спосіб творення “нового” (Див. статтю “НОВЕ” В ЛІТЕРАТУРІ) пов’язаний
з кон’юнктурою позамистецьких сфер буття. Походження (онтологію) кічу
намагався прослідкувати американський соціолог Климент Ґрінберг (Greenberg).
У відомій статті, яка стала класичною для дослідників кічу, Avant-Gard
and Kitsch (Іn. Mass Culture. Glencoc, Illinois, 1958) він писав: “Осідлі
в містах селяни навчились читати і писати як необхідності, але вони одночасно
не отримали можливості дозвілля та смакової освіти для того, щоб вільно
насолоджуватись міською культурою. Загубивши інтерес до фольклорної культури
(яка пов’язана з селянським побутом), відчувши ситуацію нудьги, вони,
природно, почали вимагати від суспільства забезпечення доступної їм культури”
(Див. статтю СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ). Таким чином, соціальна батьківщина кічу
– марґіналії промислових міст, а кіч можна визначити також як псевдофольклор
у постселянському середовищі. В українській літературі ХХ ст. формування
кічу тісно пов’язане з радянською індустріалізацією 30–60-х років та зі
створенням рустикального пролетарського середовища в українських містах.
Особливістю українського постселянського літературного кічу були і є специфічна
ностальґія за фольклорною ясністю та світоглядна опозиція містові як самодостатній
системі. Цей настрій прослідковується у творчості найбільш відомих українських
літературних кічменів – Ю. Мушкетика, В. Собка, Р. Федоріва, Б. Олійника,
Є. Гуцала та інших. Ситуація марґінальної ностальґії сформувала специфічний
напрям кічу – історико-белетристичне повістярство (зокрема Іван Білик,
Роман Іваничук). Характерною якістю українського літературного кічу стало
його обов’язкове дидактичне та ідеологічне забарвлення, яке у радянські
часи мало соціально-класову, а після 1990 року – просвітницько-етноохоронну
домінанти. Український літературний кіч завжди тяжів до сцієнтофілії і
намагався захистити свою еклектичність та марґінальність науковістю (іноді
– псевдонауковістю). Ця тенденція породила низку профанійних феноменів
на стику літератури та псевдонауки (творчість Ю. Канигіна). На межі ТР-дискурсу
та відвертого кічу існує етноохоронна ідеологія “хуторянства”. З 90-х
років починає набувати повноти ознак нова складова українського літературного
кічу, яка орієнтована на світову космополітичну мас-культуру і наслідує
її взірці (А. Морговський, А. Кокотюха, інші). У дискурс космополітичного
літературного кічу його автори уводять як запозичення із зарубіжного,
здебільшого американських та російських взірців (С. Кінг, Д. Корецький),
так і здобутки модерного і постмодерного дискурсів світової літератури.
ПМ-дискурс, який акцентує ціннісні пріоритети на ситуації (екзистенції)
(див. статтю ПОСТМОДЕРНІЗМ), органічно інтеґрує кіч до свого операбельного
простору (сценарії Квентіна Тарантіно).
Володимир ЄШКІЛЄВ
КІЯНОВСЬКА Маріанна (нар. 1976 р.). Поетеса, есеїстка. Живе і
працює у Львові. Авторка збірок поезій “Інкарнація” (1997), “Міфотворення”
(1998), “Вінки сонетів” (1999). Член літгурту “ММЮННА Туга”. У текстах
Кіяновської “природно співіснують божественна любов до ближнього й вишукана
еротичність” (Ю. Бедрик). Одна з найпреспективніших поеток сучасної української
літератури, про що свідчить еменрджентне оволюцінування структурної довершеності
й семантичної полівалентності в останній збірці. Кіяновська володіє мистецтвом
майстерно впроваджувати спонтанний, образно насичений мовленевий потік
у конструктивістське русло обраних поетичних матриць. На тлі формотворчої
анемії більшості сучасних авторів, ця здатність видається унікальною.
Юрій ІЗДРИК
КЛЕХ Ігор (нар.1952 р.) Прозаїк, есеїст, перекладач. Пише російською.
Живе і працює в Москві (Росія).Один з чільних представників Львівського
андеграунду 70-80-их років. Автор повістей “Хутір у Всесвіті” (1993),
“Зіманія. Герма” (1994), надрукованих в часописі “Новый мир”, “Крокодили
не бачать снів” (1997), “Смерть лісничого” (1999) у журналі “Октябрь”,
роману “Поминки по Каллімаху” (1994), перша публікація у “Четверзі”, книги
есеїв і прози “Інцидент з класиком” (1998). За ознакою способу висловлювання
наратив творів Клеха надзвичайно близький до того типу художнього письма,
який літературознавці визначають яко “станіславсько-львівську школу”.
Клех – один з перших російських дослідників, популяризаторів і перекладачів
(поряд із І.Сідом, А.Бражкіною) сучасної української урбаністичної прози,
зорієнтованої на естетичні вартості Центрально-європейського простору.
Твори Клеха неодноразово перекладались європейськими мовами.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КОВАЛЬ Вадим (1966–1996 рр.). Поет. Жив і працював у Чернівцях.
Перші публікації – у “Четверзі” (№ 2 і 3). Посмертно вийшла книга Коваля
“Закоханий падре” (1996). Поетичний доробок Коваля належить до знаково-символічного
простору НМ-дискурсу. Наріжним каменем художнього методу Коваля є перелік
символів відчуженості між людиною та оточуючим світом. Побудова образів
у його віршах базована на дисонансах побутового та просторово причетних
до нього фраґментах ідеального.
В. Є.
КОЖЕЛЯНКО Василь (нар. 1957 р.) Поет, прозаїк. Живе і працює у
селі Кам’яна (Буковина). Автор збірок поезій “Терновий іней”(1994, премія
“Гранослов’92”), “Білий і рудий”(1994), “Семибарвний кінь” (1995), “Як
вчив Кожелянко-цзи” (2000), романів “Дефіляда у Москві” (1997, премія
“Сучасності”), “Конотоп” (1998), “Людинець пана Бога” (1999), “ЛЖЕNostradamus”
(1999). Критики визначають напрям прози Кожелянка як “альтернативну історію”,
“політичне фентезі”. Його романи стали одною з перших вдалих спроб створення
українського фентезі з присмаком “віртуального реваншу” за поразки українства
в реальній дійсності. Деміургійний потенціал Кожелянка поки що важко визначити,
враховуючи те, що всі його романи – суть один метароман про “віртуальну
українську Імперію”, коннотований з народними казками, мілітарними фантазіями
антиросійської спрямованості та науково-популярними розвідками про Атлантиду.
Читабельність Кожелянкової прози дозволяє їй претендувати на увагу широких
читацьких кіл.
Володимир Єшкілєв
КОМАХОПОДІБНІСТЬ ПАРАСЕМАНТИЧНА НАЙНОВІШОЇ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОЕЗІЇ – структурний криптоконцепт парасемантичної подібності віршів поетів гуцульського походження Івана Андрусяка і Тараса Григорчука на морфологічну схему істоти класу Artropoda. В. Єшкілєв пише: “Так і вірші гуцульських поетів з генерацій дев’яностиків та молодшої-крайньої метамеричні та кутикульні. Не граматологічний хребет, захований у криївці семантичних м’язів, не жаска невма лексичної повені утримують такі ось рядки:
що назавтра погоничу маки в губатих петлицях
тятива голубів побіліла до горла і вглиб
кусень хліба у торбі чепелик чужа молодиця
бородатого джуру на світ запрягають воли.
Їх утримує зовнішня щільна і спроможна до безкінечного розтягування у
наративну далечінь паратекстова кутикула, складена з відсутності великих
літер і розділових знаків – від’ємна апофатична кутикула найновішої
гуцульської поезії. Згадаємо “Муху” Девіда Кроненберґа (в кожній людині
живе непроявлена Arthropoda)”. Для позначення особливостей структурації
віршів Андрусяка і Григорчука тут використовуються етимологічні терміни:
метамерія (від грецьк. meta – між, після, через і meros – частина)
– розчленування тіла багатьох двобічно-симетричних тварин (переважно комах)
на подібні частини і кутикула (від лат. cuticula – шкірка) – твердий,
переважно хітиновий, панцир, що є несучим елементом будови комах. Не виключено,
що й до інших поетичних напрямів і шкіл вільно застосувати подібний компаративний
спосіб упроявлення парасемантичних і криптосемантичних конотацій.
Олександр КАЦ
КОНОНЕНКО Євгенія (нар. 1959 р.) – поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач
з французької та англійської мов. Автор збірки поезій “Вальс першого снігу”
(1997). Вірші і новели друкувала у періодиці (“Сучасність”, “Березіль”,
“Літературна Україна”). За назвою її оповідання “Три світи” названо антологію
української поезії та прози “From Three Worlds” (Бостон, 1996) (див. статтю
“З ТРЬОХ СВІТІВ”).
О. Г.
КОНСТИТУАТИВНІ ДИСКУРСІВ ТЕКСТИ (від франц. constituante – установча
рада. Іноді термін ототожнюють з терміном “архетексти”) – літературні,
філософські, сакральні тексти, які набули харизматизації в межах дискурсу
(див. статтю ХАРИЗМА ЛІТЕРАТУРНА) на етапі його становлення. Саме в конституативних
текстах та в межах породженої ними інтертекстуальної ситуації (процесу)
виникає список авторитетів, символів, понять та настанов певного дискурсу.
Так, у дискурсі української літератури XIX – першої половини ХХ ст. конституативними
текстами були твори Т. Шевченка та І. Франка. Цю конституативність успадкувала
інтертекстуальна ситуація ТР-дискурсу у контексті реалістичної традиції.
Одною з ознак існування та розвитку дискурсу є перманентна герменевтика
конституальних текстів, їх критичне переосмислення, пошуки в них репресованих
пріоритетів.
ЛІТЕРАТУРА: Дискурс – Літературознавчий словник-довідник
/ Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: 1997. – С. 201–202.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КОНСТРУКТИВІЗМ (від лат. constructio – побудова). 1) Напрям в
літературі, в межах дискурсу модернізму, який передбачає естетичне зближення
форм текстової креації з практикою індустріального побуту, з похідними
техногенних трансформацій світобудови і світогляду. 2) Синонім “футуризму”.
3) Естетична настанова радикальної раціоналізації мовних та образних практик
при створенні художнього тексту.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КОНТРКУЛЬТУРА – 1) Термін використовується як синонім андеґраунду.
2) антисцієнтичний напрямок у західній культурі 70-х рр., послідовники
та теоретики якого (Т. Розак, Ч. Рейч, Т. Хейден, Ф. Слейтер та інші)
вважали техногенну цивілізацію та породжений нею культурний ґештальт шляхом
у системну катастрофу Людства. Філософський базис контркультури строкатий
та еклектичний – від неоніцшеанства до дзен-буддизму. Літературне відлуння
“контркультурних” практик присутнє в творах деяких “дев’ядесятників” (Т.
Прохасько, Р. Скиба).
ЛІТЕРАТУРА: Roszak T. The Making of Countre Culture. N.
Y. 1969, Reich Ch. The Greening of America. – N. Y., 1970; Ellul I. De
la Revolution and Revoltes. – Paris, 1971; Duchesne I. “Jesus – Revolution”
made in USA. – Paris, 1972; Hanna T. Bodies in Revolt. – N. Y., 1970.
О. Г., В. Є.
КОНЦЕПТУАЛІЗМ (від лат. conceptus – думка, поняття). 1) Мистецька
течія в ситуації постмодернізму, яка пропонує в списку цінностей ПМ-дискурсу
поставити на найвищі рівні ієрархії понятійну, філософську складову мистецтва.
Концептуалізм розглядає мистецьку форму як похідне, що обслуговує виникнення
змістового “нового” у артефакті (Див. статтю НОВЕ В ЛІТЕРАТУРІ). Шедеврами
світового концептуалізму вважаються пізні новели Х. Л. Борхеса, романи
Х. Кортасара, А. Бітова, М. Юрсенар, М. Павича. 2) Креативний спосіб,
суть якого – в максимальній простоті та навіть “примітивізації” зовнішніх
виражальних засобів в ім’я парадоксально загостреної ідеї, “концепту”
(деякі проекти Є. Бруслиновського, вірші Ю. Позаяка, О. Ірванця та ін.).
В. Є.
КОРОЛЬ Мирослав (нар. 1964 р.). Автор зорових віршів (Див. статтю
ВІЗІОПОЕЗІЯ). Живе і працює у Києві. Створив ряд циклів зорових віршів,
зокрема “!?І...”, “Амінь”, “Гра матика”, “УКРАЇНА–ЄВРОПАЗІЯ”, “Червоні
вірші”, “Час”, “Простір”, “Гроші”, “Про порції”, “Біле і Чорне”, “Вірші
про вірші”, “Газети”. Крім текстів, створює вірші-об’єкти, які є предметними
речами (іноді загальновживаними), сполученими із словом або знаком, що
уможливлює поетичну ситуацію. Слово тут може виступати, зокрема, у якості
назви. Друкувався у часописах “Четвер”, “Перевал”, “Зрима рима”, “Золотий
гомін”, “Смолоскипи”. Учасник візіопоетичних виставок. Ознаками творчості
Короля є лаконізм та мінімалізм у креативних засобах.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КОРНІЄНКО Агнешка (нар. 1968 р.). Теоретик літератури. Працює
в Інституті філології Ягеллонського Університету (Польща). Автор книг
“Poezja Wasyla Stusa” (1996) і “Ukrainski modernizm” (1998). Працює над
дослідженням українського ПМ-дискурсу.
В. Є.
КОТИНСЬКА Катажина (Варшава, Польща) – перекладач, літературо-знавець.
В її перекладі надруковані “Коротка п’єса про зраду для однієї актриси”
Олександра Ірванця (“Czas Kultury”? № 5-6, 1997), “У темному вікні на
темному фоні” Миколи Рябчука (“Dekada Literacka” № 10. 1998).
В. Є.
“КРАЇНА МРІЙ” – журнальний проект Школи Вільних Мистецтв. Назва, можливо, походить від однойменного гіта групи “Воплі Відоплясова”. Видавався у 1995 році (2 числа) під патронатом видавництва “Смолоскип”. Головний редактор О. Кириченко, редактор відділу прози – О. Поляков, редактор відділу поезії – В. Квітка, редактор відділу теорії літератури – М. Герасимович. Члени редакційної колеґії складали одночасно кістяк дописувачів “Країни Мрій”. Крім того, у часописі друкувались Галина Крук, Дмитро Корчинський та інші. Інсталятори часопису ставили своїм завданням “Кристалізацію Автентичних Уявлень і Волевиявів Нашого Народу”. Більшість текстів, створених редакторами, тяжіло до простих типів нарації (Див. статтю ГРАФОМАНІЯ), або до імітацій модерну. Характерною для часопису стала творчість В. Квітки, уривок з поеми якого “Непримиримий князь Ігор” (“Країна Мрій” № 2 (28.05.95–28.08.95) стор. 7)) тут наводимо:
...Паволокою закрило сонце з передмість
Що зганяли худобу то червонів
То чорнів ліс
То зривало з горла куполів спів
То блукала земля то маячила в далині
...А мій член стояв і розуміючи посміхався вві сні
Ярославно
5.
За штани їм за яйця чіплялись дні
І все-таки вони йшли разом з перекоти-поле повісні (...)
Певною мірою часопис “Країна Мрій” став зародком проектів-антологій видавництва
“Смолоскип” 1996–1997 рр. На його сторінках формувались редакційні команди,
естетичні та наративні засади, задіяні та втілені в антологіях “Молоде
вино”, “Тексти”, “Початки”. Часопис важко віднести до якогось визначеного
дискурсу. Здебільшого він презентував експериментальні та марґінальні
твори молодої ґенерації літераторів Східної України.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КРИМСЬКИЙ ГЕОПОЕТИЧНИЙ КЛУБ – геппенінг-салон, створений Ігорем
Сідом і Анною Бражкіною у Москві 1995-го року. Утворенню Клуба передувало
проведення трьох поетичних Боспорських форумів (1993-1995) в Криму та
на о.Тузла, ініційованих поетичним згромадженням “Полуостров”. Куратор
Клубу - Ігор Сід, Почесний Президент - Васілій Аксьонов, культурний герой-ктітор
Максиміліан Кірієнко-Волошин.З 1998 року одним з напрямів діяльності Клубу
стала культуртрегерська підтримка і дослідництво сучасної української
літератури. У фокусі уваги Клубу творчість Ю. Андруховича, Ю. Іздрика,
В. Єшкілєва, Г. Петросаняк, С. Жадана. У травні-червні 1999 року у Москві
був проведений літературний фестиваль “Південний акцент” з участю представників
двох сучасних літератур – української і російської. У гуманітарному плані
Клуб маніфестує себе як “провідника у славяно-тюркському геополітичному
“нервовому вузлі” ідей геопоетики – доктрини паризького культуролога Кеннета
Уайта. Її “кримська версія” – практична геопоетика – стверджує перехід
людства від епохи владних амбіцій до епохи амбіцій креативних.” (Сід).
Олександр КАЦ
КРИПТОНУМЕНОЗНА ЛІТЕРАТУРА ( від грецьк. crypta – накрите,
утаємнене, і лат. numen, numinis – знак божественої могутності, воля,
наказ, присутність духів предків) – специфічний літературний суб-дискурс,
твори якого конотовані із найрізноманітнішими типами релігійності, а текстотворення
обумовлене трансцендентною волею (наказами та невідворотним профетікумом
вищих сил). В сучасній українській літературі криптонуменозна настанова
присутня у творчості багатьох представників ТР-дискурсу та учасників
літоб’єднання “Нова література” (зокрема Є.Пашковського, О.Ульяненка,
О.Ярового). О. Ульяненко пропонує таку ауторефлексію на роман “Сталінка”:
“Зміст роману пронизаний єдиним символом: чорне сонце поганства заходить,
ламаючи кістки, розриваючи м’ясо, пронизуючи повітря променями трупного
смороду, але сходить сонце християнства – воно зійде”. У криптонуменозних
текстах випроявлюється специфічне “маніхейство” українських літературно-філософських
інтенцій, межове несприйняття “іншого” та своєрідна “побутова есхатологія”,
котрою намагаються виправдати наскрізне несприйняття наявності. Так, Ніла
Зборовська пише про тексти О.Ульяненка: “У його творах не йдеться
про чіткість вітального процесу, нам пропонуються темні закапелки людського
буття, з його непросвітними нечистотами та розкладом, світ, від якого
“несе помиями”... Складається враження, що самого автора текст несе нестримним
потоком, керованим різними неґативними емоціями і станами: ненавистю,
страхом, відчаєм, злобою, сексуальною невдоволеністю... Такі твори симптоматично
з’являються на зламі епох, тисячоліть...”. Криптонуменозність, базована
на відчутті власної абсолютної обраності та правоти породжує певну тоталітарну
тенденцію і прагне виділитись у суверенний дискурс, преферентивні списки
авторитетів якого ворожі як неомодернізмові, так і ПМ-дискурсові.
Наскрізна парадиґма “посланництва” і профетикована рефлекторність наближають
криптонуменозну настанову до клінічних, шизопсичних практик текстотворення,
що, безперечно відкриває певну перспективу для досліджень цього феномену
у катеґоріях “машини прагнень” Ф.Ґваттарі.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КРИПТОТЕЛУРИЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грецьк. crypta – накритий, утаємнений,
і лат. telluris – ґрунти, край) – специфічний літературний суб-дискурс,
список авторитетів якого формується на кордоні модерністського та рустикального
світоглядів. Найяскравішими представниками криптотелуричного субдискурсу
в українській літературі є поети В.Герасим’юк, І. Римарук, В. Цибулько,
Т. Мельничук, Т. Григорчук; прозаїки В.Медвідь, Є.Пашковський,
Ю.Гудзь та ін. Від креативної традиції ТР-дискурсу криптотелуриків
відмежовує певний “зсув” їхніх методів текстотворення до дискурсивного
терену нео- і постмодернізму, зокрема відмова від дидактичної настанови,
опосередкованість та емблематичність у випроявлюванні фабульності та принципові
намагання вивищити естетично-смакову складову твору понад концептуально-оповідальну.
Відчуваючи кардинальні зміни контексту художності у сучасному мистецтві,
криптотелурики, тим не менш, намагаються примирити цю наявність із своїм,
вельми радикальним (дещо подібним до раннього юнґіанського) розумінням
традиційності, пов’язаним із неоязичницьким світоглядом налаштованої на
творчість “ландшафтної людини”. Художня вартість таких (малодосліджених
як літературознавцями так і ґерменевтами, особливо на рівні “репресованих
слідів” фольклорно-декламаційного первня) креативних ґібридів, безперечно,
виправдовує ризик марґиналізації.
Володимир ЄШКІЛЄВ
КРИТИКА СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА – сукупність інтертекстуальних
феноменів ТР-, НМ- та ПМ-дискурсів, в яких відбувається саморефлексія
сучасного українського літературного процесу. Підвести ці феномени під
спільний знаменник видається проблематичним. Це пояснюється перш за все
відсутністю: 1) списку загальновизнаних термінів, категорій, критеріїв
та наукових авторитетів, відносно яких будувалася б ієрархія естетичної
якості художніх текстів; 2) салону, де б вироблялись ієрархічні імперативи
літературного процесу. Тому дискурсивне поле сучасної української літературної
критики розпадається на низку внутрішньодискурсивних явищ, котрі потребують
окремої характеристики. Найбільш помітним феноменом з цього ряду є корпус
критичних текстів, що супроводжує НМ-дискурс “вісімдесятників” (Н. Зборовська,
Т. Гундорова, Г. Грабович, М. Рябчук, Н. Білоцерківець, О. Ірванець, В.
Неборак, В. Цибулько та інші). Саме в дискурсивному полі “вісімдесятництва”
проходив і проходить процес поступової десоціологізації принципів та методів
критичної оцінки текстів художньої літератури, звільнення від хрестоматійних
настанов ТР-дискурсу. Одною із спроб створити на базі цього дискурсивного
поля постійне салонне видання стала поява у кінці 1997 р. часопису “Критика”.
У певній опозиції до “критичного почту вісімдесятництва” знаходиться феномен
“критичного почту дев’яностиків” (Р. Харчук, І. Бондар-Терещенко, С. Процюк,
Є. Баран, М. Бриних, В. Даниленко, В. Габор, М. Розумний та інші). Формалізація
цієї групи критиків та літературознавців відбувалась під час різкого переходу
сфери актуальності з ТР-дискурсивного простору до неомодерних та постмодерних
практик з відповідною перехідною еклектикою теоретичних засад текстології.
Тому, на відміну від певної “дискурсивної єдності” своїх попередників,
критики-дев’яностики почали створювати групові або навіть персональні
суб-дискурсивні простори з власною критерійністю та термінологією. Однією
з ознак персоналізації дискурсивного простору літературної критики дев’яностих
стало відверте “лобіювання” критиками обраних груп. Іноді такі “лобі”
виникають за територіальним принципом (прикладом може слугувати “симбіоз”
критика Є. Барана та літугрупування “Нова деґенерація”). Не виключено,
що такі феномени, разом з тенденцією критиків до упорядкування концептуальних
антологій, є свідченнями підсвідомого прагнення деміургії, “творення”
інтертекстуальних феноменів згідно з нераціональними імперативами власної
волі. Така тенденція актуалізує і робить принциповим питання про рівень
загальної та спеціальної освіченості критиків. Видається сумнівним, що
в ситуації відсутності загальновизнаної літ.-критичної школи і Салону
цей рівень буде достатньо високим для якісного віддзеркалення складних
деміургійних та постмодерністських феноменів. Спостерігаються також спроби
підвести фундамент під творчі пошуки “дев’яностиків” за допомогою реставрації
втрачених феноменів інтертекстуальності. Прикладом може слугувати низка
критичних матеріалів В. Габора, який намагається знайти урбаністичну традицію
української літератури в прозі 70-80-х років (Н. Бічуя, В. Яворський).
Загальними тенденціями літ. критики 90-х залишаються: 1)відсутність салонного
мислення та “салонного прагнення”, 2) намагання підвести загальні теоретичні
визначення під наявність літературних явищ, які ще не розкрились у повноті
своїх ознак, 3) надлишкова емоційність критичних есеїв, 4) стандартні
способи аналізу текстів, запозичені із спадщини ТР-дискурсу, 5) нехтування
смаковими критеріями задля групових інтересів без концептуального виправдання
такої позиції, 6) кокетливий песимізм щодо перспектив літературного процесу,
7) термінологічна еклектика, 8) відсутність сепарації публічного від цехового
у висвітленні літературного процесу.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“КРИТИКА” – всеукраїнський часопис літературно-критичної думки.
Редактор – Г. Грабович. Проект “Критика” здійснюється з 1997 р. (восени
1997 р. вийшло два номери у газетному поліграфічному виконанні). За підбором
авторів та дискурсним спрямуванням часопис зорієнтований на неомодерну
складову “вісімдесятництва”. Проект “Критика” є спробою створити мета-просторовий
салон для визначення естетичної ієрархії в сучасному українському літературному
процесі, концентрації уваги літературних та навкололітературних кіл до
визначних текстових феноменів укр. літератури. Полемічне вістря “Критики”
спрямоване проти авторитетів та символів літ. хуторянства, що іноді створює
ефект марнування потенціалу видання (“з гармати у горобців”). Web-версія
“Критики” розміщена за адресою http://www.krytyka.kiev.ua.
В. Є.
КРУК Галина (нар. 1974 р.). Поетеса, перекладач. Живе і працює
у Львові. Авторка збірки “Мандри у пошуках дому” (1997). Лауреат премії
ім. Богдана-Ігоря Антонича (1996 р.).
В. Є.
“КУР’ЄР КРИВБАСУ” – літературний журнал, що висвітлює також проблеми
культурології, політики, народознавства. Видається у Кривому Розі на Дніпропетровщині.
Заснований у 1994 році. Головний редактор Григорій Гусейнов. Широко висвітлює
перебіг літературного процесу в Україні. У 1994–1997 рр. в “Кур’єрі Кривбасу”
виходила антологія прози нової та найновішої ґенерацій (Див. статтю ГАБОРА
АНТОЛОГІЯ). У грудні 1999 р. в потроєному (119-121) номері часопису побачила
світ нова антологія, започаткована як авторський проект В. Габора – “На
добраном, міленіум! Сучасна українська проза”. В антологію увійшли твори
51 автора, представників різних дискурсивних конвенцій. Незважаючи на
відсутність низки актуальних імен, антологія стала помітним явищем літпроцесу.
Разом з тим часопис прикро вражає двома компонентами: недбалим художньо-поліграфічним
виконанням, а також нерозбірливістю в авторах і публікаціях, вочевидь,
керуючись апробованою в XIX ст. засадою “вже й те добре, що по-вкраїнськи
чоловік пише”. Незважаючи на ці недоліки, “Кур’єр Кривбасу” насьогодні
є безсумнівним лідером серед україномовних літературних часописів Лівобережжя,
і притендує на роль всеукраїнської мультиконвенційної літературної трибуни.
В. Є.
ЛАВРЕНЮК Сергій (нар. 1964 р.). Поет, один із учасників асоціації
“Нова Література”. Підготував до друку дві поетичні збірки – “Фраґменти
саду” та “Споглядання дерева”. Публікувався у журналах “Авжеж!”, “Україна”,
“Світо-Вид”, “Сучасність”, “Українські проблеми”, “Вітрила”, “Іndex on
Censоrship” (Лондон, 1993, ч. 3), “Visions International” (США, 1996,
ч. 53) та антології “Десять українських поетів” (1995). Творчість Лавренюка
перебуває загалом у проміжних теренах: НМ- та ТР-дискурсів, виразності
та невиразності, поезії та графоманії.
О. Г.
ЛАНДШАФТ КУЛЬТУРНИЙ – сукупність обставин культуротворення, штучно
створених людиною, що й породжує реґіональну унікальність, “геніїв місця”
(Див. статтю РЕҐІОНАЛІЗМ МИСТЕЦЬКИЙ).
ЛІТЕРАТУРА: Ю д і н І. М. Інтерпретація української художньої
спадщини: аспекти творчого плюралізму // Українська художня культура.
– К.: Либідь, 1996. – С. 287.
О. Г.
ЛИБОНЬ Семен (Семенченко Олексій, нар. 1962 р.). Поет, перекладач.
Живе і працює в Лідсі, Великобританія. Кандидат філології. Член літугрупування
“Пропала грамота”. Разом із Позаяком та Недоступом у 1991 р. надрукувався
у збірці “Пропала грамота”. Активно співпрацював з редакціями варшавських
“Зустрічей” та “Відрижкою” (1990–91 рр.).
В. Є.
ЛИШЕГА Олег (нар. 1949 р.). Поет, прозаїк, есеїст, перекладач.
Живе і працює в Києві. Автор поетичної книги “Великий міст” (1989), книги
перекладів з китайської “Оповідки Давнього Китаю” (1990, у співавторстві
з І. Зуєвим). Увагу критики привернула містерія Лишеги “Друже Лі Бо, брате
Ду Фу...” (“Сучасність”, 11 ’92), у якій відчувається вплив на творчість
Лишеги східних медитативних практик і орієнтальної філософської настанови
на само-споглядання. Як і в прозі, так і в поезії Лишеги простежується
творення “екзистенційного колапсу” для читача, особливої ситуації медитативного
резонансу з настроєм тексту. Саме звідти специфічні оцінки творчості Лишеги:
“шаманізм” (Іздрик), “вибух підсвідомих людських почуттів” (В. Габор).
“Він сам – каліграма та декупаж, червоний лебідь власних поезій” (Н. Білоцерківець).
Лишега – автор низки перекладів (з Т. С. Еліота, Е. Павнда, Д. Г. Лоуренса,
М. Твена, М. Лаурі). Приналежність Лишеги до радше ефемерної “лаврської
школи” (М. Воробйов, І. Семененко) може виявитися предметом для майбутніх
дискусій. У травні 2000 р. Лишега був нагороджений щорічною премією американського
ПЕН-клубу за найкращу перекладну (англійською мовою) книгу поезій 1999
року (переклад Джеймса Брасфілда). І. Клех вважає Лишегу найкращим українським
поетом останніх десятиліть.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ЛІР” – авторський п’ятирічний (“бо у ліри тільки п’ять струн”)
проект Романа Скиби, що проводився у Львові щорічно з 1993 до 1997 р.
у жовтні і присвячувався дню народження Б.-І. Антонича (що дало підставу
критикам назвати його українським варіантом щорічних фестивалів на честь
Л. Ґонґора-і-Арґоте, що проводилися у 30-х рр. в Іспанії Гарсія Лоркою).
З 1995 р. видавався супровідний богемний вісник для учасників і гостей
фестивалю “лір-арт”. Від часу закінчення III фестивалю (1995) до осені
1996 проект здійснювався як перманентний фестиваль “Лір-IV”. Щороку автор
проекту визначав лауреатів у номінації “література”, внаслідок чого укладено
60-іменну антологію літпроцесу середини 90-х рр.
ЛІТЕРАТУРА: Ж о р н о х л і б Ніка. Фестиваль “Лір”, як
він є... – Львів: Лір-арт-клуб, 1997. – 6 с.
О. Г.
“ЛІР-АРТ” – літературно-мистецька газета львівського “Лір-Арт-клубу”
(президент – Роман Скиба). Заснована у 1995 р. Виходить друком раз на
рік під час Всеукраїнського фестивалю поезії, музики та неприкладних мистецтв
у Львові (26 жовтня).
ЛІТЕРАТУРА: К о к о т ю х а А. “Лірові” – чотири, королю
– двадцять шість // Літ. Україна. – 1997. – 23 січня.
О. Г.
“ЛІТЕРАТУРА ПЛЮС” – газета АУП. Заснована в березні 1998 р. Двадцять
п’ять чисел було випущено за грант Міжнародного фонду “Відродження” (1998-2000).
Головний редактор – Андрій Бондар. Роблячись руками генерації молодих
інтелектуалів, друкує критичні матеріали, присвячені актуальній українській
літературі, теорії культури, світові літературні новини. Засаднича мета
видання – стимулювати й провокувати критичне обговорення проблем літпроцесу,
“переописати” вітчизняний літканон, відійшовши від інфантильно-популістських
хвороб спілчанської преси, сформувати виразно-прозахідний вектор актуальної
літератури і критики. Тому, крім санаційно-провокативної літдіяльності,
видання пропонує “культурно-освітню” програму (публікації культурологів
У. Еко, Ж. Дельоза, Б. Парамонова, Г.Ґ. Ґадамера, М. Епштейна, переклади
(Е. Е. Каммінґс, В. Ґомбрович), стимулює дискусії навколо гострих проблем
культурсучасності (фемінізм, постмодернізм в Україні, “Станіславський
феномен”).
Андрій БОНДАР
ЛІТЕРАТУРНА ПРЕМІЯ ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”.
Заснована “з метою активізації літературної творчості молоді та пропаґанди
високих зразків поетичної майстерності” у Львові в 1994 р. Засновниками
виступили всеукраїнське державне вид-во “Каменяр”, Міжнародний центр освіти,
науки і культури Міністерства освіти України, Львівська книжкова фабрика
“Атлас” і Львівська організація СПУ. Премія надається за рукопис поетичної
збірки, визнаний членами журі найкращим. Участь у конкурсі беруть поети
віком до 28-ми років (імовірність комплексу Шеллі!), які ще не мають власної
поетичної книжки. Рукопис лауреата 1-ї премії видається окремою збіркою.
Паралельно з нею виходить річний збірник “Привітання життя” – своєрідна
антологія з найкращих віршів усіх інших учасників конкурсу. Незмінним
головою журі є І. Калинець, в 1994–96-му рр. членом журі був В. Неборак.
Лауреатами премії першого ступеня були: 1994 р. – Ярина Сенчишин (збірка
поезій “Гра в королеву”), 1995р. – Данило Кубай (“Квартал облуд”), 1996р.
– Галина Крук (“Мандри у пошуках дому”), 1997р. – Остап Сливинський (“Жертвоприношення
великої риби”). Літературна премія “Привітання життя” є одним із прикладів
успішного функціонування нової ініціативи в “новій літературі” і являє
собою альтернативу щодо вельми численних, але переважно вельми сірих “премій
місцевого значення”.
Юрій АНДРУХОВИЧ
“ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА” – (з 1924 до 1941 і з 1945 – “Літературна
газета; в 1941–1945 – “Література і мистецтво”) – газета письменників
України. Заснована у 1927 р. як орган Всеукраїнської спілки пролетарських
письменників (ВУСПП), з 1930 р. – орган Федерації Об’єднань Радянських
Революційних Письменників України (ФОРРПУ), з 1933 р. – Оргкомітету Спілки
Рад. Письменників, з 1934 – Спілки Рад. письменників України, з 1941 –
СРПУ та Управління у справах мистецтв при РНК УРСР, з 1945 – Правління
СРПУ. Головні редактори: П. Загребельний (1961–1963), Д. Цмокаленко (1963–
1966), І. Зуб (1966–1973), А. Хорунжий (1973–1975), В. Виноградський (1975–1980),
П. Перебийніс (1980–1981), Б. Рогоза (1981–1996), В. Плющ (з 1996). Для
“Літературної України” наших днів характерне загалом хронічне невстигання
за реальним літ. процесом, нездатність подолати межі “єдино правильного”
дискурсу на тлі примітивної заполітизованості, догматизму й вірнопідданства.
“Свідомо українська” на перший погляд, вона й далі залишається по суті
совєтською й аж ніяк не спроможна заповнити собою нішу всеукраїнської
літературної газети (Див. статтю ТР-ДИСКУРС).
Ю. А., О. Г.
ЛОТМАН Юрій (1922–1993 рр.) – російський семіолог, культуролог-структураліст.
Засновник Тартуської школи семіології. Основні праці: “Лекції із структуральної
поетики” (1964), “Структура художнього тексту” (1970), “Аналіз поетичного
тексту” (1972), “Семіотика кіно і проблеми кіноестетики” (1973), “Роман
О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”: Коментар” (1980). Лотман постулював дві
опозиції: “первинні/вторинні моделюючі системи” та “вербальне/невербальне
мистецтво”. У першій опозиції до первинної моделюючої системи належить
мова, до вторинної – мистецтва, релігії, міфи. У другій опозиції “вербальне”
мистецтво є символічним і зорієнтованим на майбутнє, невербальне – іконічним
і, відповідно, зорієнтованим на минуле. Лотман розглядав культуру як специфічний
метатекст, що досягає вершин абстрактного через невідчуження невербальних
систем. Лотман розрізняє в культурних текстах “коди” і “повідомлення”
як ще одну фундаментальну дихотомію для типології культур.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ЛУГОВИК Микола (нар. 1946 р.). Поезо-маляр. Живе і працює у Києві.
Автор книги візуальних поезій “Скрипка для Орфея”. Вважає себе спадкоємцем
візіопоетичної креації М. Семенка та Ґ. Аполлінера. Член гурту “Геракліт”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ЛуГоСад – поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами
Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 вони видали
(все в одному примірнику) альманах ЛуГоСад I і ЛуГоСад II, а теж збірки
Н. Гончара “Усміхнений Елегіон” та Р. Садловського “Антологія”. “Методологічна
основа” творчості ЛуГоСаду – теорія поетичного ар’єрґарду (ідея і арґументування
лугосадівсько-ар’єрґардної теорії – Тарас Лучук). У лютому 1994 відбулася
академічна наукова конференція “Літературний ар’єрґард”, присвячена 10-літтю
ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ). Окремі вірші
лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою,
болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується
тритомник ЛуГоСаду.
Іван ЛУЧУК
ЛУЧУК Іван (нар. 1965 р.). Поет, поезієзнавець. Кандидат філології.
Живе і працює у Львові. Автор книжок: “Ритм полюсів” (ЛуГоСад: Поетичний
ар’єрґард, 1996), “Сонетії” (1996), “Трохи поезієзнавства: П’ять етюдів”
(1997), “Ніби поезієзнавчі шкіци” (1996), “Поезієзнавча кафедра: Лекційні
начерки” (1997), “Паліндромони” (1997), “Триєдине поезієзнавство” (1998),
“Уліссея” (2000). Член літугрупування ЛуГоСад. Друкувався також під псевдонімами
Іван Головерса, Іван Сенатович, Іван Різнер, Іван Богословський, Іларіон
Паркер та інш. Паліндроміст. Вважає себе автором найоб’ємнішого у світі
паліндромного тексту (“Епос і нині сопе”, 3333 літературні знаки). Творчість
Івана Лучука спрямована на створення процесуальних ігрових ситуацій в
лі-тературному ґештальті. В літературному процесі він виступає у якості
батька стилістичних, мовних та концептуальних провокацій, добре поцінованих
літературною критикою.
В. Є.
ЛУЧУК Тарас (нар. 1962 р.). Перекладач, літературознавець, кандидат
філології. Живе і працює у Львові. Перекладав Архілоха, Сафо, Катулла,
Марціала, Хлєбнікова, Мандельштама, Пушкіна, В. Соловйова та інш. Займався
дослідженнями паліндромів, автор поетичної концепції ар’єрґарду (Див.
статтю АР’ЄРҐАРДУ ПОЕТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ).
В. Є.