бібліотека
Ї “Плерома” - часопис з проблем культурології,
теорії мистецтва, філософії
Зміст
ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л
| М-О | П-С | Т-Я
ТАРНАВСЬКИЙ Юрій (нар. 1934 р.). поет, прозаїк та перекладач.
Живе і працює у Вайт Плейнс (США). Приналежний до Нью-Йоркської групи.
Автор поетичних збірок “Життя в місті” (1956), “Пополудні в Покіпсі” (1960),
“Ідеалізована біографія” (1964), “Спомини” (1964), “Без Еспанії” (1969),
“Пісні є-є” (1967), “Анкета” (1969), “Вино і ропа”, “Поезії про ніщо”,
“Поезії про ніщо та інші поезії на ту саму тему” (1970). Видав три романи
українською мовою і англійською – роман “Три бльондинки і смерть”. Патріарх
і харизмат НМ-дискурсу в українській літературі. У поезії тяжіє до верлібрів
та констатаційної ритміки. Образні комплекси Тарнавського будуються з
елементів найширшого діапазону – від побутових деталей, схоплених авторською
уявою на рівні напівпробуджених ранкових знаків, до есхатологічних символів.
Прозу та поезію Тарнавського просякає естетизована хвороблива еротика,
в якій об’єктом межового концептуалізованого еротизму є речі, марґінальні
звичному терену уможливлення. Тарнавський є майстром нюансованої ритміки
у прозі, склянисто-дзвінкого інтонаційного мережива, з якого він будує
не інтер’єрне оздоблення творів, але ґібралтарські мости та вавилонські
вежі великих текстових періодів. Пізня творчість Тарнавського оповита
фонтануючою ненавистю (“У ра на”) та сумом інтроверсивних роздумів про
марноту буття.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТВОРЧА АСОЦІАЦІЯ “500” – об’єднання авторів та літдіячів, поколіннєво
приналежних до ПМД-90. Утворилась 1993 р. в Києві. Разом з Державним Музеєм
літератури України ТА “500” організувала ряд поетичних вечорів під гаслом
“Молоде вино”. Активними учасниками ТА в 1993-1994 рр. були М. Розумний,
С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інш. У 1993 р. ТА упорядкувала
і в 1994 р. видала антологію поезії 90-х років “Молоде вино”. У 1995 р.
була видана антологія прози 90-х “Тексти”. У 1997 р. під егідою ТА “500”
був проведений Всеукраїнський фестиваль поезії “Молоде вино”. Співробітництво
з видавництвом “Смолоскип” та численні літературні вечори, проведені активістами
ТА в чільних містах України у 1994–1996 рр., сприяли популяризації творчого
доробку учасників ТА. Одною з цілей ТА “500”, задекларованих С. Руденком
у передмові до антології “Молоде вино”, стало подолання “неуваги старших”
(літераторів ПМД-80?) до “покоління дев’яностих років” у письменстві.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТЕКСТ-ГЕПЕНІНҐ (від англ. – happening, випадок, подія). театралізована
акція з елементами перформенсу, мистецького експромту, обумовленості ситуацією
та місцем дії (Webster’s New World Dictionary of Аmerican English – NY,
1989, Р. 613). Текст-подія, текст-акція, який існує у часі і просторі
тільки під час мистецького акту, а потім свідомо або спонтанно знищується.
Мистецтвознавці розглядають тексти-гепенінґи як артефакти ненаративного
мистецтва. Прикладом тексту-гепенінґу можуть бути анаграми, які виникають
при випадковому змішанні карточок з літерами. Деякі дослідники вважають
тексти-гепенінґи відродженням кабалістичних практик, що сприймали об’явлення
від Бога як похідне ненаративної герменевтики (наприклад: священний текст
відкривається на випадковій сторінці, і перший рядок її сприймається як
пророцтво).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ТЕКСТИ” (АНТОЛОГІЯ) – антологія прози, видана у 1995 році “Смолоскипом”.
редколеґія: А. Кокотюха, Р. Кухарук, М. Розумний та С. Руденко (автор
передмови). Серед прозових текстів 28 авторів антології критики (зокрема
М. Бриних) відмітили як успіх повість “Некрополь” Т. Прохаська. Більшість
творів антології за естетичним рівнем близька до кічу. Нерідко – до графоманії.
Фактичне фіаско дебютів молодих прозаїків у “Текстах” породило сумнів
у можливостях літературної спадковості між ґенераціями ПМД-80 та ПМД-90
(Див. статтю ПМ-ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ТЕРЕН” – літературний збірник (альманах). Видається у Луцьку.
Рік заснування – 1998. Засновник Андрій Криштальський. На сторінках збірника
розміщуються літературно-художні та літературознавчі тексти. В групі оглядачів
українського літпроцесу – І. Бондар-Терещенко, Є. Баран.
В. Є.
“ТЕРМІНУС” – журнал молодих українців Канади, нерегулярник. Виходив
у 1986-1989 рр. Заснований, Марком Стехом, Адріяном Івахівом Нестором
Микитином та Романом Ващуком – членами театральної групи АУТ (Аванґардний
Український Театр, Торонто). Попри незаперечну мистецьку вартість презентованих
текстів та новаторський (за українськими мірками) підхід до журналотворення
“Термінус” майже не відомий в Україні і практично не вплинув на материковий
літпроцес, хоча користувався авторитетом та популярністю в колах мистецького
андеґраунду і мав безумовний вплив на альтернативні художні видання, такі,
як, скажімо, “Четвер”. Практична недоступність “Термінуса” для вітчизняного
читацького загалу призвела до виникнення багатьох мітів і леґенд про журнал,
що, в свою чергу, призвело до численних казусів і фактологічних неточностей
у присвячених “Термінусові” публікаціях. Тому, не зважаючи на реалії,
для рідкісного й незаанґажованого українського читача автура “Термінуса”
асоціюється передовсім із знаними постатями В. Барки, Ю. Тарнавського,
Е. Андієвської, Ю. Онуха та ін., а колоритні псевда Джавеґ та Рак Сурреаліст
навіть поповнили номінативне поле персонажів української прози.
Юрко ІЗДРИК
ТОЛКІЄН Джон Рональд Руел (Tolkien, 1892–1973 рр.). Професор Оксфордського
університету (з 1925 р.), один з упорядників Great Oxford’s Dictionary,
міфолог, лінґвіст, семантик. Автор філософського епосу у 5-ти книгах:
“Гоббіт” (1937), 3-томний “Володар Перстенів” (1948–1953) та “Сільмарілліон”
(виданий посмертно у 1975 р.). В означеному епосі Толкієн створив власний
деміургійний Всесвіт (Еа), символічний знаковий аналог Землі (Арду) та
комплекс знакових, мовних, метасимволічних та метаісторичних обумовлень
існування Еа та Арди. Предтеча Деміургійного дискурсу (див. статтю ДЕМІУРГІЯ),
Толкієн вперше у світовій історії здійснив проект введення через літературний
текст у метаґештальт повноцінної плеромічної цілісності (персонального
Всесвіту – Еа), пов’язаної з історичними наративами (англійський, валлійський,
ірландський, шотландський епоси). Цей проект перегукується з ідеєю Х.
Л. Борхеса, запропонованою в його оповіданні “Тльон, Укбар, Orbis Tertius”
(1944 р.), де група анонімних енциклопедистів через текст псевдоенциклопедії
накидує на свідомість людства культурну історію вигаданого ними світу,
яка, завдяки своїй логічності та операбельності, поступово замінює собою
справжню культуру та історію людства.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТРАКЛЬ Ґеорґ (1887–1914) – австрійський поет, життя якого цілком
і повністю вписується у добу на зламі сторіч і творчість якого не вписується
у жодний з тодішніх численних літературних напрямків, шкіл і течій. Слушні
ключові слова для бодай часткового ототожнення: пізній імпресіонізм, символізм,
експресіонізм. Тексти позначені впливами, суть яких можна відтворити дихотомічними
(духовний брат – духовна сестра, мисливець – звірина, переступ – кара)
та синонімічними (Каспар Гаузер, Себастян, Еліс, Геліан; Магдалина, Афра,
Соня; Синя Борода, Дон Жуан, Кермор) рядами. Образний світ сформований
під впливом християнської метафізики, вина європейської поезії, запаморочливих
пахощів бодлерівського розарію, морської хвороби на п’яному кораблі, хлороформу
і, либонь, багато чого іншого, як, наприклад, життєвих обставин, які варто
розглядати не від часу появи віршаря на світ, а, принаймні, від оказій
навколо укладання шлюбу його батьками. Не цурався кадансів і перенесень,
а також рим, асонансів, алітерацій. Писав вірші у стовпчик, у рядок і
від персонажів. Семіотика Тракля покоїться на двох китах: повторюваності
і варіативності. Мотиви та символи мандрують з вірша у вірш і в нових
контекстах відкривають нові відтінки значення, збагачуючись конотативно:
хліб і вино, ставок, смерть, розпад, птах, недужі, порожні покої, ченці,
черниці, дитинство, плач дрозда. Сюди також і найперше належать кольори:
брунатний, чорний, зелений, жовтий, червоний, пурпуровий, золотий, синій.
Кольори розпадаються на найделікатніші відтінки, приголомшуючи поєднаннями
на кшталт “срібний голос вітру в коридорі”, коли в одному виразі у максимально
стислій формі дібрано дуже багато: біблійні срібляки; сріблясте мерехтіння
листу, невіддільне від вітру і закарбоване не тільки в зоровій пам’яті;
срібний місяць, срібний промінь якого падає у прочинені двері; зрештою,
срібна мелодія. Про мелодію Траклевої поезії писані дослідження. Це мелодія
в кубі: мелодія-ритм, мелодія-дзвін, мелодія-колір. Кольористика також
настояна на трьох, власне, травах: навколишній природі, християнстві (літурґія,
храмові розписи) і п’янкому труй-зіллі. Останнє чи то скрашало, чи то
руйнувало, чи то, скрашуючи, руйнувало поета. Поет зі свого боку послідовно
руйнував синтаксис нормативної граматики. Мова виявляла ознаки життя.
Читач прокидався з вербального сну або, наче звір із мисливської пастки,
звільнявся від вербальних тенет. Тексти Тракля – крик душі, крик доби,
крик людини і її самоти.
Тимофій ГАВРИЛІВ
ТРАНЗИТОЛОГІЯ ЛІТЕРАТУРНА (від лат. transitus – проходження, перехід)
– галузь літературознавства, дослідницький вектор якої спрямований на
вивчення і систематизацію тих літературних і навкололітературних явищ,
котрі виникають, або набувають ознак трансгресивності у періоди історичних
(також метаісторичних) зсувів у культурному гештальті. Епістемологічне
визначення дисциплінарного формату Т.Л. забезпечується тим типом уявлення
про культуру, при якому її звично розглядати як складно організоване ціле,
формоване двома типами різноспрямованих процесів: 1) креативним (творчим,
деміургічним), 2) структуруючим (впорядковуючим, нормативуючим, традиціоналізуючим).
Основна функція Т.Л. в межах інтерференції цих векторів: визначення переліку
і явищного наповнення феноменологічного спектру змін, зміщень і трансгресивних
“вибухів” як у фрагментах текстового знання, так і у комунікативних культурницьких
практиках літературоцентричного спрямування (зокрема, зміни у способах
мистецького висловлювання, комунікативних і знакових кордонах дискурсивних
конвенцій). Позаяк ці зміни і зміщення пов’язані із трансформаціями у
суспільному середовищі і сфері техносу, Т.Л. долучає до предмету своїх
досліджень межово широкі терени навкололітературної і культурної рефлексії.
Одною із базових проблем Т.Л. є “проблема розуміння” сприйнята як межово
плюралістична відкритість коннотацій і запитальності навколо дихотомії
“наявне – можливе”. Криза відповідності фундаментальних категорій і “ядерних
структур” позитивістського усвідомлення буття у філософських доктринах
ХХ століття актуалізує Т.Л. в якості “методологічної машини” для вивчення
виникнення “нового” у корпусі літературних і літературоцентричних практик.
Дискурсивною основою (метакритикою) для функціонування такої методологічної
машини може бути застосований “метод деконструкції” в межах ситуації постмодернізму.
У цьому аспекті Т.Л. стає конвенціонально опозиційною наративним традиціям
західної метафізики і наближеною до номадичного вектору культурології.
У світовій літературі кристалізація транзитологічного концепту пов’язана
з іменами Жоржа Батая, Анрі Бретона і Жака Дерріда. В українському літературознавстві
зацікавлення Т.Л. простежується з середини 90-их. Воно ситуативно пов’язано
з “постмодерністським надламом” у сучасній українській літературі і наростаючою
ревізією присутніх в ній традиційних і неоромантичних цінностей.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТРАНСАВАНҐАРД (від лат. trans... – крізь, через, по той бік, та
французьк. avant-garde – передова охорона). Мистецька течія в ситуації
постмодернізму, яка намагається створити суверенний та пролонґований у
часі ігровий дискурс в межах ситуації, творів та маніфестів аванґарду.
В літературознавстві термін “трансаванґард” вживається у дискурсивному
контексті. Теоретик трансаванґарду Акілле Боніто Оліва стверджує: “Трансаванґардизм
– це термін, який означає перехід, номадизм, тимчасовість, і, водночас,
тягне за собою поняття аванґарду... Це термін, за допомогою якого хочеться
позначити творчу стратегію, яка мириться з неможливістю передбачити майбутнє,
яка намагається жити у пеклі нинішнього часу, у життєвості нинішнього
буття... і в цій неможливості використовує минуле. Цитувати, брати з пам’яті,
з мови минулого і використовувати цитати як висловлення сучасності. Це
концепція трансаванґардизму, яку можна визначити як новий маньєризм”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТР-ДИСКУРС. Тестаментарно-рустикальний дискурс (від лат. testamentum
– заповіт та лат. rusticus – простий, селянський). Заповітно-селянський
або просвітницько-народницький дискурс в українській літературі, список
цінностей якого був у цілому сформований у кінці XIX – на початку ХХ століття.
Спосіб творення текстів ТР-дискурсу базується на “реалістичній” традиції
із значним впливом романтизму (особливо в історичній прозі) та вкрапленнями
модерну як стильової складової (“тестамент” В. Стефаника або М. Зерова).
Особливістю ТР-дискурсу в українській літературі є “хрестоматійна настанова”
– складання освяченого просвітницькою традицією корпусу операбельної класики,
на критичне ставлення до якої накладено заборону (Т. Шевченко, І. Франко,
в радянський і пострадянський час – А. Малишко, О. Гончар. Є. Гуцало та
інші). “Хрестоматійна настанова” значно звужує спектр творчих пошуків
письменників ТР-дискурсу та практично унеможливлює існування в його межах
фундаментальної літературної критики. В дискурсі застосовуються позалітературні
критерії оцінки літературних творів (наприклад: “потрібний і корисний”
чи “непотрібний та некорисний” твір для побудови української державності).
ТР-дискурс тяжіє до дидактично-шкільної прагматики, практично не інтеґрує
в себе знакових, концептуальних та формотворчих досягнень літературних
практик ХХ ст. Причиною цього є специфічне рустикальне мислення літераторів
ТР-дискурсу, світоглядно обмежених обрієм “селянського терену турботи”
(Гайдеґґер) (Див. статтю СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ). Так, редакція часопису “Перевал”
маніфестує цей феномен у статті-післямові до 1-го числа журналу за 1997
р.: “Хотілося б, аби до часопису пристав символ – ота глибока оранка на
нашій багатющій українській ріллі, при якій шар землі переміщується на
місце нижнього... І знову переміщується. І знову... Вічно... А для цього
треба так мало: трохи коштів, трохи рукописів...” (цитата без купюр: “Перевал”
1, 1997, с. 181). У наведеній цитаті репрезентовано циклічне рустикальне
світосприйняття, характерне для ТР-дискурсу, пов’язане з символами та
ритуалами річного господарського циклу, котре не сприймає якісно нового,
іншого (абстрагованого до філософської категорії) способу мислення. Наслідком
такої знаково-образної циклічності є самодостатність текстових практик
ТР-дискурсу, що, в свою чергу, сприяє його поступовому виродженню. До
80-х років ХХ ст. література ТР-дискурсу виконувала етноохоронну та мовоохоронну
функції (Див. статтю “БЕРЕГИНІЗАЦІЯ”), але в сучасній ситуації відкритості
щодо метаґештальту та занепаду закритих тоталітарних дискурсів ця функціональність
стає сумнівною. Було б некоректно ототожнювати ТР-дискурс із спадщиною
дискурсу “соціалістичного реалізму”, але слід визнати, що способи і принципи
текстотворення, притаманні соцреалізму, досі зберігають у ТР-дискурсі
актуальність (Див. статтю ХУТОРЯНСТВО).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ТРЕТЄ ПРОЧИТАННЯ НІЦШЕ. У сучасній українській літературі виникає
необхідність нового тлумачення філософського та мистецького спадків Фрідріха
Ніцше (Nietsche, 1844–1900 рр.). Якщо “перше прочитання” Ніцше в світі
і в Україні на початку ХХ ст. концентрувало увагу на аспектах антигуманізму
Ніцше, відкинення ним християнської моралі, на ніцшеанських проектах відродження
арійського ідеалу волі як споконвічного прагнення влади надлюдиною, якщо
“друге прочитання”, котре пов’язане з іменем М. Гайдеґґера, здебільшого
актуалізовувало ніцшеанський нігілізм щодо апріорних категорій філософії
та принципу історизму, то “третє прочитання” праць Ніцше пов’язане з його
постулатом високої цінності малого, внутрішнього та невидимого, того,
“що здійснюється у тиші, непомітно”. Фактично, вичерпавши до безглуздя
ідею екзистенційного протистояння речей-у-собі та відчуженої формальної
предметності, ми знову підходимо до межового, змістового запитання: “Як
приходить у світ те якісно “нове”, що становить суть будь-якого мистецького
зрушення, будь-якого зіткнення історичної протяглості з метаісторичним
(культурою)?” Шукаючи відповіді на це запитання, ми наштовхуємось на 566-й
фраґмент ніцшеанської “Волі до влади”: “Справжній світ, у яких би формах
він не поставав конструктивно, завжди був тим самим світом явищ, узятим
ще раз”. Таким чином, ніцшеанське уявлення про невідворотно кармічну циклічність
метаісторії народжує нове, деміургійне (Див. статтю ДЕМІУРГІЯ) бачення
екзистенційного зіткнення лінійного історичного та циклічного метаісторичного
(культурного) часів. Причинна обумовленість такої екзистенції (співбуття
двох способів мислення часу-простору) залишає надзвичайно мало місця для
виправдання тотальності постмодерністських ігор у мистецтві (фраґмент
568-й “Волі до влади”: “Певна міра могутності визначає, яка ж саме сутність
іншої міри могутності, під якою формою, з якою силою, необхідністю ця
інша міра могутності взаємодіє. Наш (самого Ніцше. – В. Є.) приватний
випадок є доволі цікавим: ми створили певну концепцію для того, щоб мати
можливості жити у певному світі та сприймати рівно стільки, скільки ми
взагалі ще спроможні витримати”).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ТРЕТЯ КУЛЬТУРА” – явище аматорства, в літературознавстві використовується
також термін “графоманство” (Див. статті ГРАФОМАНІЯ, ЮНҐВАРТА-ДЕССА ТЕОРІЯ),
що має свою власну специфіку, яка не піддається аналізу з позицій професійного
мистецтва і фольклору і не отримала чіткої концептуалізації як явище і
поняття. “Третя культура” прагне “високого” мистецтва, залишаючись дилетантською,
не досягаючи зрілості й цілісності творчості професіоналів. Вона позбавлена
“школи” (інституалізованої системи навчання, яка диктує певні канони,
добір художніх і технічних засобів). Водночас “Третя культура” дарує певну
перевагу – “вічну молодість” (найуніверсальнішою барвою у творчості представників
третьої культури виступає “зелень”). У сучасному українському літературному
процесі виразними репрезентантами “третьої культури” є Р. Кухарук, В.
Квітка, автори журналу “Прообраз” (ред. – Ст. Процюк, Є. Баран), рубрики
“Крицевий Край” журналу “Кур’єр Кривбасу” (тут використовується термін
“самодіяльний письменник”), відділів “Творчість наших читачів” у виданнях
Спілки письменників України та публікацій у багатотиражних та районних
газетах.
ЛІТЕРАТУРА: П р о к о ф ь е в В. О трёх уровнях художественной
культуры Нового и Новейшего времени // Примитив и его место в художественной
культуре Нового и Новейшего времени. – М., 1983. – С. 5; К у з н е ц о
в Э. Искусство Нико Пиросманишвили как явление “третьей культуры” // Примитив
и его место... – С. 116.
Олег ГУЦУЛЯК
ТРУБАЙ Василь (нар. 1952 р). Прозаїк, поет. Живе і працює в Обухові
на Київщині. Автор збірки оповідань “Кінець світу” (1996). Творчий метод
Трубая є синтезом екзистенційної есхатології та текстотворення на межі
ціннісних списків ТР- та НМ-дискурсів. Естетика його прози перегукується
з естетичними конструкціями Ульяненка. Працює в жанрі візіопоезії.
В. Є.
ТУПІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА (латинське syndromus debile encyclopaedianae
– синдром енциклопедичної кволості). Інформативно-герменевтичний парадокс,
пов’язаний з енциклопедичною формою розміщення знань. Виходячи з того,
що будь-яка енциклопедія базована на умовній (домовленість в межах епістеміологічного
дискурсу) класифікації, можна припустити пряму залежність коректності
енциклопедії від коректності принципу класифікації. Синдром енциклопедичної
тупості доречно проілюструвати уривком з оповідання Борхеса “Аналітична
мова Джона Вілкінза”, де описано вигадану автором оповідання межово некоректну
класифікацію: “(...)Приблизні та невдалі визначення нагадують класифікацію,
яку доктор Франц Кун відносить до однієї китайської енциклопедії під назвою
“Небесна імперія благодійних знань”. На її древніх сторінках вказано,
що тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператору, б) набальзамованих,
в) свійських, г) сисунців, ґ) сирен, д) казкових, е) окремих псів, є)
наявних у цій класифікації, ж) тих, що бігають як навіжені, з) незчисленних,
и) намальованих найтоншим пензлем з верблюжого смуху, і) інших, ї) тих,
що розбили вазу для квітів, й) подібних здалеку на мух. У Брюссельському
бібліографічному інституті також панує хаос; світ там розділений на 1000
відділів, з яких 262-й містить все, що стосується Папи, 282-й все, що
стосується Римської Католицької церкви, 263-й – свята Тіла Господнього,
268-й – недільних шкіл, 298-й – мормонства, 294-й – брахманізму, буддизму,
сінтоїзму та даосизму (...)”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“UKRAINA IRREDENTA. 13±2” – бібліографічний проект Творчої Асоціації
“Нова Література” при допомозі журналу “Українські проблеми” та журналу
“Ї”. Упорядник і автор передмови – Сергій Квіт. Проект-антологія представляє
т. зв. “продукуючих літераторів”, які безпосередньо беруть участь у творенні
літпроцесу. На думку упорядника, такими є Юрій Андрухович, Тарас Возняк,
Василь Врублевський, Василь Герасим’юк, Юрій Гудзь, Тамара Гундорова,
Микола Закусило, Ніла Зборовська, Сергій Квіт, Сергій Лавренюк, В’ячеслав
Медвідь, Віктор Неборак, Євген Пашковський, Василь Портяк, Володимир Цибулько.
ЛІТЕРАТУРА: К в і т С. UKRAINA IRREDENTA: 13+2. – К.:
Нова література, 1997. – 72 с.
О. Г.
“УКРАЇНСЬКІ ПРОБЛЕМИ” – журнал України та Діаспори. Заснований
у 1991 р. в м. Стрию (Львівщина) З. Красівським, нині виходить у Києві.
З 1997 р. – видання Всеукраїнського Наукового та Професійного товариства
ім. М. Міхновського. Головний редактор С. Квіт. Серед рубрик журналу –
“Поезія”, “Проза”, “Есеїстика”, “Критика”, “Літературознавство”. У складі
редколеґії – І. Драч, І. Калинець, С. Лавренюк, В. Медвідь, В. Цибулько,
Є. Сверстюк. За деякими змістово-тенденційними ознаками часопис являє
собою чергову химерну суміш націоналістичних ідео- та, частіше, фразеологем
з поверховим “інтелектуалізмом”, виразно не дотягнутим принаймні до донцовського
рівня. За спостереженням анонімних дотепників, його теперішній головний
редактор “вважає українськими свої особисті проблеми, і в цьому проблема
його часопису”.
В. Є., Ю. А.
“80 УКРАЇНСЬКИХ СОЛОВ’ЇВ” (“80 de Privighetori Ucrainene”) – антологія
сучасної української поезії в трьох томах, перекладених румунською мовою
Степаном Ткачуком. Видана у 1996 р. і представляє сучасних поетів найрізноманітніших
поколінь та дискурсів.
О. Г.
УЛЬЯНЕНКО Олесь (нар. у 1962 р.). Прозаїк. Живе у Києві. автор
романів “Зимова повість” (“Українські проблеми” 1/95), “Сталінка” (“Сучасність”
9/95), “Передчуття” (1994), “Богемна рапсодія” (1994), “Вогненне око”
(1997). За стилістичними особливостями проза Ульяненка подібна до російської
“чорнушної прози” 80-х років (Петрушевська, Орлов, Токарєва). Текстологічно
прослідковується спроможність Ульяненка створювати специфічну емоційну
площину, у котрій він вибудовує сюжетну тяглість твору. Конструктивний
бік творів не відзначається високим рівнем структурності, креативні засоби
нескладні та незмінні. Одночасно простежується тяжіння прози Ульяненка
до ущільненого образного потоку. Дослідник прози Ульяненка зауважує: “Він
вичаклував дивне місиво, крихке, як пульсація мелодійних контурів Онеґґера,
гостре і болюче, немов врубелівський бузок або ж скляні будови Соостера.
Він оспівує суєту дрібниць та буденні турботи юдолі сліз з важким передбаченням
минулого за відсутністю майбутнього. На порозі ситуації все скисле та
гнійне набрякає і “випливає рядами перлових зубів, сяянням зелених очей
в напівмороці, витиранням гарячої сперми об траву, вибризкуванням споганеного
сім’я”. Так текстові ландшафти вибухають, спричиняючи біль, але, як зауважив
колись Єжи Лец “що можна сказати після того, як все сказане?”. (Р. Бончук).
Наративний бік прози Ульяненка тяжіє до т. зв. “потоку свідомості” і належить
до того ж типу оповідальності, що й проза В. Медвідя та Є. Пашковського.
У 1997 р. Ульяненко за роман “Сталінка” отримав Малу Шевченківську премію.
Володимир ЄШКІЛЄВ
УНСО ПОЕЗІЯ – літературний феномен, пов’язаний з творчістю лідерів
політичної організації УНСО (Українська народна самооборона) – Анатолія
Лупиноса та Дмитра Корчинського. Зокрема, Корчинський реалізував поетично-інсталяційний
проект “УНСО” в межах діяльності Українського Культурологічного Клубу
(з кінця 80-х років). Поезія Корчинського має характерне тяжіння до текстових
конструкцій дзен-буддизму і феноменально належить відлунню контркультури
з її пошуками екстремальних антитехногенних форм літературного буття.
О. Г.
УТОЄВА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ – доктрина, автор якої
новосибірський філософ С. М. Утоєв (нар. 1951 р.) вважає, що постмодернізм
є “ситуацією, в яку обов’язково потрапляє стомлена культура”. Екстраполюючи
на культурні процеси історіософську теорію Лева Гумільова, Утоєв вважає,
що метаісторично національні та імперські культурні ґештальти проходять
низку послідовних фаз зародження, розквіту та занепаду. Утоєв називає
ці фази відповідно: 1) акматичною, 2) діонісійною, 3) аполлонічною і 4)
уранічною. Появу дискурсу з ознаками постмодернізму він пов’язує із уранічною
фазою внутрішньокультурного процесу, коли з’являються ознаки “стомленості”,
“оберненості на минуле”, “цитування класиків”, “холодної атракційності”.
Ці ознаки за Утоєвим перебувають під знаком Уранії – холодної відчуженої
небесної гармонії. Тому теорію Утоєва іноді ще називають “теорією уранічного
постмодернізму”. До історичних прикладів культури, що досягла уранічної
фази, автор теорії відносить, зокрема, єгипетську культуру періоду Пізнього
Царства (VIII–VI ст. до н. е.), Олександрійський еллінізм (II ст. до н.
е. – III ст. н. е.), культурний ґештальт Середньовічної Європи XV ст.
Особливу увагу приділяє Утоєв “Олександрійському феноменові”, де він бачить
“майже рафінований прообраз ситуації постмодернізму кінця ХХ століття”.
Зокрема, він зауважує “нестримний потяг до цитування Гомера, Гесіода,
Арістофана на тлі майже повної відсутності нових ориґінальних творів”.
Незаперечно, що Утоєв у своїй теорії значно спрощує поняття постмодернізму,
не враховуючи епістеміологічних факторів, які передували виникненню ПМ-дискурсу.
Не враховує він також специфіки розвитку у ХХ столітті сфери техносу як
контексту ситуації постмодернізму. З іншого боку, помічена Утоєвим циклічність
розвитку етнічних та метаетнічних цілісностей заслуговує на увагу та подальше
дослідження.
ЛІТЕРАТУРА: Утоев С. М. Под знаком Урании. – Новосибирск,
1994.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ФІЛОСОФУВАННЯ УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ (від грецьк. philosofia –
любомудріє) – специфічний феномен (суб-дискурс) в операбельних практиках
тестаментарно-рустикальної (див. статтю ТР-ДИСКУРС) та криптотелуричної
конвенцій в українській літературі. Ігор Бондар-Терещенко,
рефлексуючи на прозу В’ячеслава Медвідя, так означив витоки Ф.У.Л.:
“В Україні не було власної філософської тенденції, не було і не могло
бути публіцистики в європейському сенсі слова (обговорення політичного
питання завжди заборонялось урядом). Навзамін того і другого виник специфічний
дискурс – філософування, в основі якого – проблеми призначення України,
майбутнє українського народу і т.ін. В суті речі, основна методологія
малоросійського філософування – від Сковороди до Медведя – це самопізнання
і самоаналіза, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія
була виведена свого часу з філософії Шеллінга і запроваджена у нас в якості
універсального засобу пізнавання світу”. З’єднане з світоглядними інтенціями
українських письменників селянського походження, Ф.У.Л. набуло певної
дискурсивної самодостатності у творах Р.Федоріва, Р.Іваничука, Є.Гуцала,
Ю.Мушкетика, Л.Костенко, хуторян (див. статтю ХУТОРЯНСТВО), криптотелуриків.
Наскрізний історизм Ф.У.Л. та його специфічна (пов’язана з культивуванням
етнонаціональних комплексів) антропологія, знаходять своє місце і у творах
найновішої генерації українських літераторів (проза Д.Білого, Т.Прохаська,
поезія І.Андрусяка, Т.Григорчука). Не виключено, що трансформації
присутності Ф.У.Л. в українських літературних дискурсах, стануть одним
з основних предметів дослідження вітчизняної літературної транзитології.
Володимир Єшкілєв
ХаДЛА – Харківсько-Донецький літературний альянс. Виник у 1998-1999
роках завдяки консолідуючим тенденціям навколо роблення часопису “Кальміюс”
та розширенням претензій літературного побутування донецького літзгромадження
OST. Найбільш помітні постаті ХаДЛА: І.Бондар-Терещенко, С.Жадан, О.Соловей,
А.Біла, О.Кажан. Остаточне виокремлення тусовково-концептуальних преференцій
ХаДЛА, базованих на вичакловуванні специфічного (з присмаком германофілії)
східноукраїнського неомодерну, відбулось під час скоординованої публіцистичної
атаки на київського графомана та номенклатурника НСПУ О.Ярового,
чия стаття “Крутіть хлопці назад...” (“Літературна Україна”, жовтень 2000)
була сприйнята членами ХаДЛА як невмотивований рептильний напад старосвітських
рустикалів на художньо-естетичні принципи молодої генерації українських
літераторів.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ХАЗАРСЬКИЙ СЛОВНИК” (“Хазарски речник”, “Lexicon cosri”) – назва
роману (виданий у 1984 р.) відомого югославського письменника та науковця
Милорада Павича (нар. у 1929 р.). Роман-лексикон, створений автором у
двох варіантах (чоловічому та жіночому), є грою із словниковою формалізацією
художнього тексту. Роман має підзаголовок: “Досвід реконструкції первісного
видання Даубмануса, оприлюдненого у 1691-му році і знищеного у 1692-му,
з доповненнями аж до новітніх часів”. У своєму романі М. Павич зробив
спробу, використовуючи методи постмодернізму, вивести змістовий та формальний
контекст художнього творення за межі звичайної нарації, створити шляхом
дублювання текстових версій оповіді (християнська, іудейська та мусульманська
варіації “словника”) паралельний метаоповідальний або наднаративний дискурс.
Більшість коментаторів “Хазарського словника” вважають (Pal Shemany “Ordo
cosri”. – In.: “Realis digest” 31/87), що “цей постмодерністський твір
має фундаментом постмодерністський концепт, починається постмодерністською
грою, і нею ж закінчується”. У найкращому випадку Павич створив взірцевий
(а тому питомо нудний) роман епохи розвинутого постмодернізму. “Хазарський
словник” вражає тотальністю ігрового методу, коли метаоповідальна іронія
просякає навіть дешифрацію текстових імітацій словникової нарації (одночасно:
нарацію словникових імітацій текстової дешифрації). Замкненість роману
на себе вибудувана настільки логічно і послідовно, що не потребує коментарів
псевдоепіграф твору: “На цьому місці (перша сторінка роману – В. Є.) лежить
читач, котрий ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спочиває вічним сном”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ХАРИЗМА ЛІТЕРАТУРНА (від грецького charis – відзнака). Особливий
дар Бога або долі, завдяки якому творчість письменника набуває ознак суспільно-історичного
феномену, виходить за межі внутрішньолітературних, професійних практик.
Для української літератури взірцево-харизматійною стала доля творів Т.
Г. Шевченка. У світовій літературі ознакою харизматійної претензії у ХХ
ст. стала Нобелівська премія з літератури, хоча деякі з письменників-харизматів
(Борхес, Джойс, Набоков) не були Нобелівськими лауреатами (Див. статтю
НОБЕЛІАТА УКРАЇНСЬКА).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ХАРЧУК Роксана. Літературознавець. Живе і працює у Києві. Друкувалась
у часописах “Сучасність”, “Світо-Вид”, “ArtLine” та ін. Автор повісті
“Пора заборон” (Кур’єр Кривбасу. 5’97). Досліджує творчість письменників
НМ- та ПМ-дискурсів з позицій загальнокультурної ерудитативної проблематики
в межах операбельного простору модерністської настанови, щоправда, не
без систематичних провалів у неонародництво.
В. Є.
ХОМСЬКИЙ Микола. Псевдонім напівлеґендарного івано-франківського
андеґраундного філософа і літератора Михайла Шота (1953–1990 рр.). Псевдонім
був узятий ним на честь Ноама Хомського (Chomsky, нар. 1928 р.), американського
лінґвіста та філософа-семантика. У 80-х роках Шот-Хомський разом з Борисом
Шапіро та Євгеном Цвєтковим розробив деміургійний проект апофатичної (від’ємної
антиознакової) мови (Див. статтю ХОМСЬКОГО МОВА). Шот-Хомський був також
автором перекладів з французької (Дерріда, Ж.-П. Сартр, М. Фуко) та декількох
власних літературних текстів невизначеної жанрової спрямованості, зокрема
“Онагру” (1981?). Йому належить пріоритет у формуванні так званого Парадоксу
Хомського.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ХОМСЬКОГО МОВА. Мовний проект М. Хомського (Шота), метою якого
стало створення принципово антиознакової мови, було реалізовано у 1977–1981
рр. Він кристалізував у собі передчуття сецесійної вичерпаності кінця
2-го тисячоліття (Див. статтю СЕЦЕСІЯ). Мова Хомського складалась переважно
з катахрез, мовних помилок, піднесених до норми вживання. 90% слів містили
як конструктивний елемент часточку “СУ” – “ні, нізащо, навпаки”. Другим,
за рясністю вживання, був елемент “ДЖО”, або “ДЖА”, який презентував семантичне
означення цілісної зворотності. У мові Хомського були відсутні чисельники,
всі синоніми слова “Бог” та будь-які антоніми. Залишки змістовності знищувались
особливими тропами, яким Хомський дав назву “емерджентів незмінності”.
Фактично мову Хомського можна вважати постмодерністською мовою (Див. статтю
ПОСТМОДЕРНІЗМ), – вона межово ситуативна, рафіновано екзистенційна. Створити
нарацію будь-якої тривалості за допомогою мови Хомського неможливо. Це
– позаісторична мова, котра у формі проекту є одночасно метаісторичною.
У станіславських реаліях 80-х років літературна гра навколо мови Хомського
не відбулась, хоча Хомський (Шот) та його співпроектант Є. Цвєтков намагались
писати художні твори новоствореною мовою. Деякі з цих текстів уміщені
в оповіданні автора цієї статті “Парадокс Хомського”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ХОМСЬКОГО ПАРАДОКС. У 1981 р. Хомський (М. Шот) (Див. статтю ХОМСЬКИЙ)
сформулював парадокс, який описує специфіку взаємопроникнення тексту в
буття автора і буття автора у текст. Апофатичною мовою цей парадокс сформульований
реченням: “Сутісні к’йсу тізнусу сутіс суо”. Розгорнутий переклад цієї
формули може бути наступним: “Переходячи у буття автора як віддзеркалення
його світу, котрому надано певної самостійності, текст стає відносним
метабуттям, унезалежненим від історії як тривалості, і приречений на блукання
у позачассі, де накидує своє знакове життя на інших людей та інші ситуації
у наявній тривалості (історичному часі)”. Інші переклади парадоксу Хомського
уміщені в оповіданні автора цієї статті “Парадокс Хомського” (1994).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ХРОНІКА-2000: НАШ КРАЙ” – український культурологічний альманах,
заснований у 1992 році. Головний редактор Ю. Г. Буряк, редактори – В.
В. Гелега, С. С. Гречанюк, О. А. Буценко, Ю. М. Олійник, А. М. Макаров,
В. П. Литвиненко. Як було задекларовано у редакційній статті першого числа
часопису, журнал продовжує певною мірою традиції волинських хронографів
XVII ст., журналів “Киевская старина”, “Чтения в Обществе Нестора-летописца”,
“Літературно-науковий вісник”, “Нова ґенерація” тощо і має на меті створення
єдиної концепції української культури. Більшість матеріалів альманаху
– републікації, але інколи друкуються й ніде раніше не опубліковані твори
та дослідження.
Олег ГУЦУЛЯК
ХУТОРЯНСТВО – ідеологічний напрямок в межах ТР-дискурсу, адепти
якого вважають село (хутір) єдиним генератором правдивої і життєзможної
національної культури: “Але ж лишились люди, що мають той хутір у душі
як останній прихисток соборної української душі, де немає межі між мертвими
та живими. Як останній козацький кіш, що був у Тарасовій душі, розпросторився
по Вкраїні, пробуджуючи козацький нарід, може, отак і з наших душ розпросториться
по Україні і світі та сила, що зробить нашу культуру не україномовною,
а глибинно українською” (редакційна стаття-передмова до числа 1’93 “Основи”).
Ідеологи хуторянства підносять “духовний принцип хутора” до розмірності
філософського формату української національної ідеї: “Україна ще довго
(а може назавжди) такою буде – напівселянською державою. Адже очевидно:
Європа (що вже казати про США) надто програла у культурному поступі, урбанізуючи
сільський простір до техногенних рівнів. Село, як таке, з його етногенними
та природними умовами мусило б не зникати, а трансформувати здобутки цивілізації
у віками встояне життя-буття. Його метафізичне (за почуттям власного “я”)
перебування в об’ємно-просторовому середовищі все-таки відрізняється від
міста. Тому душа селянина ніби оберігається у ньому – не дає зачерствіти
їй відчуття причетності до одвічної материзни” (Л. Сироїд в часописі “Образотворче
мистецтво” 2’98). Тут упроявлюється справжня трагедія хуторянської дискурсивної
конвенції – предмет сподівань (українське селянство кінця 20 ст. – початку
21 ст.) у комунікативно-креаційній сфері не надається до буття у запропонованому
ідеологами хуторянства форматі ні за типом гештальтного способу мовлення,
ні за топосом відкритості Космосу. Такий конвенційний надрив породжує
цікаві феномени у світоглядних межах хуторянства, які було б коректно
визначити переліком “прагнень”: 1) прагнення автентичної органічності
митця, забарвлене специфічно і примітивно (на рівні расистських гасел)
сприйнятою аріософією: “Засмічений жидовізмом світ уперто залишає поза
увагою, а то й безцеремонно накладає анатему на тих одинаків, що вони
силою Божого провидіння намагаються очистити свідомість своєї нації від
гівнопродажних будяків хайливого інтернаціоналізму, чи то пак – нищівного
ожидовлення; котрі розпочинають немилосердну боротьбу за чистоту і високу
ідеї” (М. Бриних в газеті “Слово” 1’95); 2) прагнення по новому мистецьки
обумовити традиціоналістський (і підтримуваний естетично-філософською
настановою соцреалізму) архетип “Матері-Батьківщини”: “А велике українське
серце лежало, зранене і забуте, у бур’янах і кропиві. Хтось підходив до
нього, пробував обмацувати, та не вистачало кілометрів рулетки, прицмокував
язиком, але той брався пухирями. Хтось байдужо дріботів мимо, і його теж
покривав холодний порох пустелі. Підбігла дитина. Глянула на страдницьке
серце, що розрослося від Карпат до Криму, глянула і... заплакала. Падали
на серце дитячі сльози, обмивали гримаси яничарства і струпи збайдужіння,
гоїли мікро- та макроінфаркти. Крапали на велике українське серце дитячі
сльози, птахи відмерзали, оживала вода. А сльози крапали. Чи вистачить
дитячих сліз?” (уривок з повісті С. Процюка “Там де поплутані кольори”
у “Кур’єрі Кривбасу” №125-126); 3) прагнення сформулювати і зреалізувати
хуторянську концепцію нової мистецької еліти: “Митець потрібний власній
землі. Отже, її речнику і трудівнику селянину, а не утриманцю “в городах”.
Власне, паразитові, продукрваному так званою цивілізацією” (Л. Сироїд,
ibidem). Деякі дослідники вважають хуторянство “дитячою хворобою” нації,
яка переживає здобуття суверенності. Звідси тяжіння “хуторян” до простих
форм псевдоміфогенної нарації. В ній хуторянство апелює до споріднених
практик 19 ст. Ідеологом своїм послідовники хуторянської доктрини вважають
Освальда Шпенґлера, котрий у “Присмерку Європи” (1918) писав: “Селянин
– єдина природна людина, єдиний пережиток культури, який зберігся”. Насьогодні
хуторянська філософія виглядає анахронізмом, але, за певних умов, її модернізована
версія може стати фундаментом майбутньої тоталітарної доктрини. Існують
помітні паралелі між українським хуторянством та сучасним російським “почвенничеством”
(Распутін, Лічутін, Кожинов, Дугін, О. Платонов та інші). Обидві ідеологічні
течії мають спільні корені у славянофільстві 19 ст., зорієнтовані на неоязичницькі
та “народно-православні” релігійні культи, на неотрадиціоналістські духовно-реставраційні
практики. Одною з ознак непродуктивності хуторянства є низький креативний
рівень літературних творів сучасних хуторян (Валерій Ілля, Вадим Пепа,
Валентина Отрощенко, Сергій Плачинда). Насьогодні часописи “Основа”, “Перевал”,
“Артанія”, “Образотворче мистецтво” перетворились на рупори рафінованого
хуторянства.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ЦИБУЛЬКО Володимир (нар. 1964 р.). Поет, есеїст. Президент Асоціації
“Нова література”. Живе у Києві та у Львові. Автор книжок: “Ключ” (1988),
“Піраміда” (1992), збірки поезій та есеїв “Ангели і тексти” (1996). Упорядник
(спільно з І. Римаруком) збірки “Поети української діаспори” (1990). Автор
текстів популярних пісень. Харизматійна особа у середовищі київської молодіжної
поп-богеми. У поезії та есеїстиці тяжіє до філософських (часто “філософічних”)
конструкцій. С. Квіт відзначає “мозаїчну варіативність” його творів, вважає,
що вони “вміщують декілька пластів розуміння проблеми, зокрема її зворотний
символічний бік”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ЦИПЕРДЮК Іван (нар. 1969 р.). Автор двох збірок прозопоезій “Химерії”
(1992) та “Переселення квітня” (1996). Прийняв участь у антології “На
добранок, міленіум!”. Живе в Івано-Франківську. Входив до літгрупи “Нова
деґенерація”. Кандидат філології. Творчість Ципердюка здебільшого експериментальна,
формалізована модерністськими креативними методами. Ципердюк веде текстовий
монолог сільського ґазди, що переповідає родинну історію, де є всі життєві
прикмети: смерть, річні цикли, народження та весілля. Звідси філософія
бажань у творах Ципердюка як “філософія пасивних синтезів”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ЧЕРВОНА ФІРА” – літкорпорація харківських поетів С. Жадана, Р.
Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко,
літугрупування постало на хвилі “антисистемного” харківського андеґраунду
початку 90-х років (ArtLine 3’97). Літературною концепцією “Червоної Фіри”
згідно із заявами її членів став неофутуризм (Див. статтю ФУТУРИЗМ). Провокативно-епатажні
твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного
карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою
побутової перверзизації створило своєрідний стиль “Червоної Фіри”, у котрому
ґротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом. У 1996–1997
рр. лідер групи С. Жадан у своїх творах урізноманітив та поглибив креаційні
та стилістичні пошуки на терені літературного стьобу.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ЧЕТВЕР” – літературно-мистецький журнал концептуального спрямування
за визначенням його фундаторів – часопис “тексту і візії”. Заснований
у 1989 році Ю. Іздриком, А. Селюхом і П. Турком, які й увійшли до первісного
складу редакції. Перші два числа були видані відповідно у 1990 та 1991
роках методом ксерокопіювання і мали обмежений наклад, характерний для
“самвидаву”. Однак вже в другому числі вдалося зібрати твори більшості
тих авторів, яких згодом зараховуватимуть до “станіславського феномену”
(А. Кирпан, М. Микицей, В. Єшкілєв, Т. Прохасько та ін.). У 1991 році
відбулися зміни в складі редакції: до роботи над журналом прилучився Ю.
Андрухович, а також Л. Рубановська і Т. Прохасько. Результатом співпраці
стала поява у 1992 році проекту “Глосарій”, котрий досьогодні залишається
хрестоматійним зразком альтернативного журналотворення. Наступні числа
виходили з інтервалом у рік: № 4 – проект “Імперія”, № 5 – “Четвер(г)”,
№ 6 – “Крайслер Імперіал”, № 7 – “Псевдо-Перевал”. У 1997 р. роботу над
журналом призупинено і відновлено 1999 р. з ініціативи видавництва “Лілеї-НВ”,
під егідою якого планується щоквартальний випуск “Четверга”. Насьогодні
з’явилося друком ще три числа, що мають менш епатуючий, порівняно з попередніми,
характер, однак зберігають основну засаду візуально-текстової концепційності
і залишається так само малотиражними й важкодоступними.
Юрко ІЗДРИК
ЧУБАЙ Григорій (1949–1982 рр.). Поет, перекладач. Автор посмертно
виданих поетичних книг “Говорити, мовчати і говорити знову” (1990), “Плач
Єремії” (1999). Один із чільних представників НМ-дискурсу у львівському
андеґраунді 70-х років. Творчість Г. Чубая справила видатний вплив не
стільки на поезію, скільки на “самоусвідомлення” деяких вісімдесятників.
Я. Довган вважає, що в українській літературі останнього тридцятиліття
постать Григорія Чубая співмасштабна постаті Т. С. Еліота в літературному
англомовному корпусі.
В. Є.
ШАМАНСТВО ЛІТЕРАТУРНЕ – спосіб творення текстів, при якому містичність
з’являється не в результаті неусвідомленого творчого акту, а внаслідок
доволі раціонального володіння певними технічними прийомами. Щоправда,
самі ці прийоми здебільшого лежать у сфері ірраціонального, що й дозволяє
віднести це явище до розряду шаманства. Як правило, шаманство літературне
притаманне письменникам, які в свій час досконало володіли містичністю,
але втративши цю якість, вдаються до містифікації. найяскравішим прикладом
шаманства у світовій літературі є “Дуїнянські елегії” Рільке.
Юрко ІЗДРИК
ШЕВЕЛЬОВ Юрій (псевд. Гр. Шевчук, Юрій Шерех, 1908 р. н.) – один
із найвидатніших українських славістів, мовознавець, літературознавець,
критик, публіцист. 1931 р. закінчив Харківський ун-т. Викладав у Харківському
комуністичному інституті журналістики (1933 – 39), Харківському ун-ті
(1939 – 43), в Українському вільному ун-ті (з 1946), в ун-тах Швеції та
США (Гарвардському, Колумбійському). Серед головних літературознавчих
праць: “Не для дітей” (1964), “Друга черга” (1978), “Третя сторожа” (1991,
київське видання 1993). Незліченні виступи в періодиці. Був редактором
багатьох академічних і літературних журналів, зокрема, “Арка” (1947 –
48) та “Сучасність” (1978 – 87). Надзвичайність Шевельова як постаті своєрідно
виявилася в епізоді з містифікованим самогубством і подальшим воскресінням
Юрія Шереха. Самогубство було пов’язане з наслідками якнайактивнішої участі
Шевельова в МУРі (Мистецький Український Рух). Замість вступу до книги
“Не для дітей” Шевельов удався до містифікації п. н. “Юрій Шерех (1941
– 1956). Матеріали до біографії”. Однак уже після задекларованого там
самогубства під псевдонімом Шерех з’являються ще дві книги, до того ж
у “Третій сторожі” після жартома кинутої фрази про те, що Шерех повернувся
з іншого світу, додається: “Він, звісно, ніколи не був особою. Він був
літератором, а це не обов’язково те саме”. І далі: 1956 р. його існування
скінчилося, бо мусило скінчитися, бо він зайшов у конфлікт зі своєю читацькою
публікою, адже “...не можна з кимсь воювати і для цього когось писати”.
У попередній книзі (“Друга черга”) про це сказано так: “Убивць було багато
– всі байдужі, всі нечесні, всі невірні, всі інтриґани, всі примітиви,
всі засліплені, всі глухі...” Така нищівна оцінка української “літературної
громадськості” є достатньо показовою щодо своєрідної “самотності” Шевельова
в українському літпроцесі – як за межами України, так і в самій Україні.
Володіючи колосальною ерудицією, веселим недогматичним мисленням, витонченим
естетичним смаком та не менш чутливою естетичною інтуїцією, яскравим стилістичним
даром, Шевельов міг би означитись як найвищий авторитет, “старійшина національної
культури” (феномен, котрого так болісно бракує сучасній Україні), проте
анархізуючий український потік, здається, не залишає щодо цього жодних
шансів. В актуальному літ-процесі досить пильну увагу Шевельов приділив,
зокрема, Нью-Йоркській групі, В. Стусові, О. Забужко, Бу-Ба-Бу, Іздрикові.
Хоча кваліфікувати його лише як дослідника у просторі НМ- та ПМ-дискурсів
було б легковажною неточністю. З нагоди опублікування в 1996 р. статті-рецензії
“Го-Гай-Го” (зосередженої найбільше на романі Ю.Андруховича “Перверзія”)
відбулося чергове непередбачуване воскресіння Юрія Шереха.
Олександр КАЦ
ШЕВЧЕНКОВОЇ МІФОЛОГЕМИ СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ – спроби сучасних
українських літературознавців, філософів та культурологів пристосувати
до операбельної сфери нео- та постмодерного дискурсів деміургійний світ,
вибудуваний Т. Г. Шевченком в його творах та листуванні. До таких спроб
коректно буде віднести перш за все фундаментальні текстології: “The Poet
as Mythmaker. A Study of Symbolic meaning in Taras Shevcenko” Григорія
Грабовича (1982) та “Шевченків міф України” Оксани Забужко (1997). Грабович
здійснив спробу “перекодування” інтерпретаційних настанов шевченкознавства
з переліку цінностей ТР-дискурсу на загальносвітовий культурологічний
код кінця ХХ ст. Більш амбітне завдання поставила для себе Забужко, яка
у своїй монографії намірялась шляхом герменевтики конституативних символів
та опозицій Шевченкової деміургії зробити ревізію “внутрішньої енциклопедії”
персонального світу Тараса Григоровича. Вважаємо, що така ревізія виявилась
вдалою лише частково. Можна погодитись із герменевтикою шевченкових інтерпретацій
архетипів козацтва, Граду Сатани, “земного раю”, із топологією українського
аду, котрі запропоновані у монографії Забужко. Але досить не переконливою
є спроба (стор. 22–33) уявити Шевченка “реформатором православ’я”), хоча
б з огляду на те, що релігійний реформатор повинен: 1) перебувати в межах
теологічного конфесіонального дискурсу, 2) дистанціювати себе від всіх
теренів світського буття. Дискусійною виглядає також спроба ототожнити
місію Шевченка з місією пророчого руху в Ізраїлі VIII-VI ст. до н. е.
(Цей рух був якраз антиреформаторським). У цьому контексті виглядає дивним
підбір авторитетів, на які посилається у своїй монографії Забужко: з історії
православ’я – А. Мень, Й. Бродський (! – ред.), з проблеми давньоіудейських
пророків – А. Волік (? – ред.). Безперечно, що навіть при значних інтелектуальних
зусиллях перетворити Шевченка-деміурга на Шевченка-теософа навряд чи вдасться.
З іншого боку, такий ревізіонізм у шевченкознавстві є показовим. Характерними
для нього є: 1) намагання сучасних українських літературознавців будь-якою
ціною “перетягнути” Шевченка як авторитетний символ конституативного рівня
з ТР-дискурсу у дискурсивні сфери післямодерну, 2) апріорна ціннісність
шевченкової міфологеми в аксіології нових ґенерацій українських літераторів
(“вісімдесятників”, принаймні), 3) актуальність насьогодні герменевтичної
переоцінки всіх цінностей національного культурного корпусу як підстава
побудови нових літ.-історичних ієрархій, а в майбутньому – нових “хрестоматійних
настанов” (Див. статтю ТР-ДИСКУРС), 4) незавершеність у створенні постмодерністських
модифікацій основних архетипів національного буття України (Див. статтю
АРХЕТИП), 5) відчуття найбільш освіченими літературознавцями (Забужко
серед них) “деміургічної потреби” і некоректне віднесення деміургічних
практик у сферу релігійного реформаторства, 6) пошук у “внутрішніх енциклопедіях”
деміургів минулого знаків, символів і концепцій, які б протистояли постмодерністській
стандартизації поточної інтертекстуальності, 7) потреба сучасної анемічної
літкритики у критерійному ревізіонізмі. До сучасних інтерпретацій Шевченкової
міфологеми слід віднести також монографію Л. Плюща “Етюд Тараса Шевченка:
Навколо “Москалевої криниці” (1986), статті та есеї Ю. Шевельова-Шереха.
В цих працях пропонується “філософсько-антропологічний підхід до Шевченкової
творчості” (Забужко). На нашу думку, недоліком всіх праць новітнього шевченкознавства
є прагматично-позитивістська методологія досліджень, які лише забарвлені
постструктуралістською та герменевтичною термінологією. Майбутні дослідники
творчості Шевченка мають ґрунтовно дослідити зокрема проблему Шевченкового
варіанту ніцшеанства (згадаємо, що справжнє вивчення Достоєвського в Росії
почалось з постановки проблеми “Достоєвський і Ніцше”). Існуючі праці
з вищеназваної проблеми, на жаль, не задовольняють потреб часу (Див. статтю
ТРЕТЄ ПРОЧИТАННЯ НІЦШЕ). Існує ймовірність того, що у найближчий час у
шевченкознавстві актуалізується ґештальтне бачення феномену Шевченка як
явища саме деміургійного. Аналіз Шевченкової міфотворчості, проведений
Грабовичем, Забужко, Плющем, Шевельовим та Б. Рубчаком, є кроком до саме
такого інтерпретаційного прориву.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ШЕВЧУК Валерій (нар. 1939 р.). Прозаїк, перекладач, історик літератури.
Живе і працює у Києві. Автор прозових книжок “Серед тижня” (1967), “Набережна,
12”, “Середохрестя” (1968), “Вечір святої осені” (1969), “Крик півня на
світанку” (1979), “Долина джерел”, “Тепла осінь” (1981), “На полі смиренному”,
“Дім на горі” (1983), “Маленьке вечірнє інтермеццо” (1984), “Барви осіннього
саду”, “Три листки за вікном” (1986), “Камінна луна” (1987), “Птахи з
невидимого острова”, “Мисленне дерево” (1989), “Дзиґар одвічний” (1990),
“Панна квітів. Казка моїх дочок” (1991), “Стежка в траві. Житомирська
саґа” (1994, в двох томах), “У череві апокаліптичного звіра” (1995), “Юнаки
з вогненої печі: записки стандартного чоловіка” (1999) та ін. Автор літературознавчих
книг “Дорога в тисячу років”, “Із вершин та низин” (1990) та ін. Твори
Шевчука перекладені кількома мовами світу. Лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка,
премії Фундації Антоновичів, премії ім. Маланюка та ін. Проза Шевчука
об’єднала на ґрунті символістично-інтелектуальних форм текстотворення
художні методи, притаманні як ТР-, так і НМ-дискурсам. У пізніх творах
Шевчука (90-ті роки) прослідковуються спроби деміургійного творення метаісторичних
персональних світів (див. статтю ДЕМІУРГІЯ). Разом з тим філософія творчості
Шевчука здебільшого не виходить за межі символічно-культової хрестоматійної
настанови, притаманної ТР-дискурсові. У літературному просторі України
творчість Шевчука займає особливе місце міждискурсивного феномену, складна
цілісність якого важко піддається літературознавчій аутопсії, яку неможливо
класифікувати простою класифікацією (Див. статтю ТУПІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДІЙНА).
Одною з особливостей прози Шевчука є її імітаційна ігрова складова, присутність
якої дозволяє говорити також про небайдужість автора до методів постмодернізму.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ШЕЛЛІ КОМПЛЕКС. У 3-му (за 1992 р.) числі “Четверга” з властивою
згаданому виданню безвідповідальністю про це явище написано так: “Здатність
поетів “інтенсивного самоспалення” помирати у віковому проміжку від 26
до 28 років. Означена вікова межа дає час кожному з них остаточно розкритися
і відбутися, знаменуючи водночас повну розтрату духовної (? – ред.) енерґії.
Відповідно знімається потреба в дальшому їхньому земному існуванні. Пішовши
з життя, поети з Ш.К. переходять у стан публікацій, книжок, віршованих
рядків і (зрідка) пам’ятників чи музеїв. Залишаються в пам’яті людства
(! – ред.) дуже привабливими, вічно молодими, таємничими і геніальними”.
Можна констатувати цілковиту відсутність носія такого комплексу ось уже
у двох поспіль ґенераціях української поезії – ані вісімдесятники, ані
дев’яностики на свого Шеллі (Кітса, Лермонтова, Тракля, Антонича) не спромоглися.
Можливо, послуговуючись умовиводами того ж таки “Четверга”, на наших очах
відбувається втілення іншого комплексу – “комплексу Гельдерліна” як “повільного
змаразміння”.
Юрій АНДРУХОВИЧ
ШИЗОАНАЛІЗ ЛІТЕРАТУРНИЙ. Термін “шизоаналіз” був уведений у мистецтвознавський
дискурсивний обіг постструктуралістами Ж. Делезом (Deleaze) та Ф. Ґваттарі
(Guattary). Він передбачає бачення раннього соціуму як “машини бажань”,
яка деіндивідуалізує людину, виводить її на “шизофренічну тему” розпаду
особистості через нестримне масове індустріальне продукування бажань.
Щодо тексту шизоаналіз існує як практика виявлення потреби літературного
тексту у механізмах суспільного несвідомого, у системі тотального розпаду
цілісної людської свідомості в надрах “машини бажань”, де бажання означає
ірраціональні, антиструктурні сили буття, котрі прориваються у структурне
свідоме через комерційну потребу їх задоволення. В літературі ці потреби
особливо рельєфно маніфестують себе в аванґарді та ненаративних текстових
практиках. Як вказував Р. Картенат: “Всяка зрада природності оповідальних
практик логічно закінчується психіатричною клінікою”. Шизопсичні прояви
прослідковуються також у текстах, приналежних графоманії. “Графоманія,
– писав Десс, – є індикатором масових бажань, хитань та стрибків суспільної
підсвідомості. Парадоксально, але це робить літератора-графомана носієм
тої специфічної актуальності, яка, в свою чергу, детермінує високочолу
літературу” (Див. статтю ЮНҐВАРТА-ДЕССА ТЕОРІЯ).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ШІСТДЕСЯТНИКИ – термін, запозичений українською літературною критикою
з лексикону російських гуманітаріїв. Можливі його трактування: 1) покоління
укр. письменників, творчість яких пов’язана з ситуацією “відлиги” в мистецтві,
обумовленої послабленням ідеологічного тиску на культурному фронті побудови
комунізму в СРСР у 1956–1968 рр., 2) група письменників України, творчий
доробок котрих перебуває у координатах як ТР-, так і НМ-дискурсів і для
яких найважливішими у дискурсивному списку цінностей стали поняття “відкритість”,
“відвертість”, “демократія”, “права людини”, “відродження національної
духовності”, екстрапольовані у 60-ті роки з політичного дискурсу антитоталітаризму
на мистецькі, зокрема літературний, терени. До канонічного списку “шістдесятників”
відносять В. Симоненка, В. Стуса, І. Драча, Л. Костенко, М. Руденка, Д.
Павличка та ін. Насьогодні дискурсивна сфера “шістдесятництва” остаточно
втратила ознаки внутрішньолітературної актуальності. Її надбання канонізовані
в історичному дискурсі, що описує ситуацію протистояння особистості тоталітарним
ідеологіям ХХ ст. Деякі ідеологеми шістдесятницького антитоталітаризму
використовуються представниками пізніших ґенерацій (наприклад – О. Забужко).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ШКОЛА ЛІТЕРАТУРНА – літературознавче поняття, що позначає письменницьку
спільноту певного типу. Поняття має виразну історико-літературну генезу
і увійшло в дефініційний обіг українського літпроцесу у другій половині
80-их років, як насслідок найменування Київської школи поезії. Дослідники
(П. Сакулін, А. Савенець) вважають, що це поняття є “блукаючим”, тобто
страждає на міждискурсивну гетероглосію і не має чіткого списку категоріальних
ознак. За домінуючою ознакою пропонуються такі ототожнення терміну “літературна
школа”: 1) школа – стиль, 2) школа – метод, 3) школа – напрям, 4) школа
– течія, 5) школа – літзгромадження, група, 6) школа – конвенція, 7) школа
– регіональний літературний альянс, 8) школа – схола. Видається коректним
зазначити наявність кожної з перерахованих ознак у тих літературних школах,
котрі досягли стадії ґенераційного наступництва (Іонічна школа в грецькій
літературі 19-го століття). “Вважається, що про літературну школу можна
говорити тоді, коли очевидною для певної групи митців є єдність програмно-творчої
установки, тематики, жанру й стилю. Важливо, щоб ця група заявила про
себе акцією, вчинком, маніфестом, колективним виданням” (М. Сулима). Можна
погодитись з А. Савенцем, що виведення єдиної формули літшколи принципово
неможливо, адже маніфестальна самоназва письмен-ницької групи є частиною
певного унікального в часі і просторі деміурґійного акту, сукупність феноменних
та дискурсивних ознак якого буде завжди за межами умовних класифікаторських
схем. Насьогодні дослідники виокремлюють в актуальній українській літературі
дві головні прозові літературні школи: галицьку (станіславсько-львівську)
і поліську (київсько-житомирську).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ЮДІАДА” – проект-антологія (1997), упорядкована і укладена Василем
Габором на тему суперечливої і складної постаті Юди Іскаріота. В антології
представлені як українські письменники нової та новітньої літератури,
так і зарубіжні.
О. Г.
ЮНҐВАРТА – ДЕССА ТЕОРІЯ – теорія структуральної детермінації графоманії,
вперше запропонована датським математиком Херемусом Юнґвартом (Iunqhwart,
1883–1936 рр.) і практизована американським журналістом та літературним
критиком Лінкольном Дессом (Dass, 1912–1975 рр.). Юнґварт у статті “Математичні
засади класифікації літературних текстів” (1931 р.) висунув припущення,
що головною та невід’ємною ознакою графоманії є специфічна структура художнього
тексту, котра не допускає ігрової амбівалентності і тяжіє до простих,
не обтяжених естетським обумовленням, форм оповідальності. Десс конкретизував
висновок Юнґварта у так званому “принципі Десса”: якщо автор тексту тяжіє
у прозі до простих діалогових форм розгорнення сюжету і якщо в описах
кількість порівнянь незначна, порівняно з довжиною цих описів, то цей
прозовий текст є графоманією. Юнґварт запропонував також “формулу якості
тексту”: W=2n/S, де W – умовна якість тексту, що обраховується у довільних
одиницях виміру, n – кількість застосованих у творі модифікацій нарації,
S – процентне відношення кількості діалогів до загального обсягу тексту.
Юнґварт розглядав цю формулу не як строго наукову, а скорше як унаочнення
його структуральної концепції. Досвід практизації формули Юнґварта автором
даної статті свідчить про некоректність її застосування до великих за
обсягом текстів (зокрема до романів). Однак вивчення великої кількості
творів сучасного кічу та попередня комп’ютерна обробка статистичних даних
стосовно структурних особливостей та закономірностей цих текстів переконує
у наявності помічених Юнґвартом і Дессом тенденцій.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ЯВОРСЬКИЙ Володимир (нар. 1953 р.). Прозаїк. Живе і працює в Києві.
Один із найцікавіших креаторів деміургійної прози в Україні. Автор циклу
оповідань “Напівсонні листи з Діамантової імперії і королівства Північної
Землі”. У кінці 70-х – на початку 80-х років – перебування у львівському
андеґраунді, уривки з його повісті “Радощі і муки Бориса Штоцького” надрукував
журнал “Кафедра” (2’80). “Напівсонні листи...” Яворського – нюансовані
хроніки з життя двох неіснуючих монархій, географія та історія котрих
є непроявленою можливістю екзистенційного буття реальної історії. Стиль
Яворського – зумисно емоційно розслаблений, розконцентрований марґінальними
описами ситуацій – створює метаоповідь, провокує читача на співучасть
у складанні енциклопедії Діамантової імперії та королівства Північної
Землі.
В. Є.
ЯГОДА Мирослав (нар. 1957 р.). Прозаїк, поет, художник. Живе у
Львові. У 1996 р. у варшавському журналі “Фронда” опублікував цикл графічних
робіт, а у січневому (1997 р.) номері журналу “Кур’єр Кривбасу” повість
“Война малого жорстокого Числа” (передмова – В. Габора), що є українською
ремінісценцією на повість Г. Гайне “Ідеї. Ле Ґранд”. Поезії, дещо психоделічні,
публікував також у часописі “Кремнюк”.
О. Г.