бібліотека
Ї “Плерома” - часопис з проблем культурології,
теорії мистецтва, філософії
Зміст
ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л
| М-О | П-С | Т-Я
ПАВЛИЧКО Соломія (1958-1999 рр.) Літературознавець, перекладач.
Доктор філології. Автор книжок: “Філософська поезія американського романтизму”
(1988), “Байрон. Нарис життя і творчості” (1989), “Letters from Kiev”
(1992), “Лабіринт мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії”
(1993), “Дискурс модернізму в українській літературі” (1997), автор численних
перекладів з англійської, зокрема “Володаря мух” В. Голдінґа і “Коханця
леді Чаттерлей” Д. Г. Лоуренса. Фундаментальна праця С. Павличко, присвячена
генезі модерністського дискурсу в Україні, насьогодні є практично одинокою
літературознавчою розвідкою монографічного рівня, базованою на понятті
“дискурс” та категоріальному апараті постструктуралістських філософських
шкіл. Павличко розуміла “дискурс модернізму” у широкій аспектації, як
певну стадію розвитку естетичної компоненти світової культури і підтримує
Дж. Грабовича в його опозиції до вузького трактування українського модернізму.
Павличко знімала з порядку денного мистецтвознавчої дискусії дихотомію
“реалізм-модернізм” як профанійну через доктринальний висновок М. Фуко,
який вважав модерність запереченням основної проблеми класичного мислення
як “проблеми відносин між іменем і порядком”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПАВЛИШИН Марко (1955 р. н.) – літературознавець, критик, перекладач.
Доктор філології, викладач Ун-ту Монаша у Мельбурні, Австралія, де з 1983
р. очолює Лекторат ім. Миколи Зерова, з 1992 р. є головою відділу славістики
цього ж ун-ту. Голова Асоціації Українців Австралії. Лауреат премії ім.
О. Білецького в галузі літ.-художньої критики. Автор книжки “Канон та
іконостас” (К., 1997), цілої низки статтей, друкованих у періодиці і присвячених,
зокрема, ПМ-дискурсові в укр. літературі 80-х – 90-х років. Програмовою
в цьому сенсі можна вважати статтю М. Павлишина “Українська культура з
погляду постмодернізму” (1992), яка знайшла тематичне продовження у “Що
перетворюється в “Рекреаціях” Юрія Андруховича?” (1993) та принциповій
дискусії з О. Ільницьким на сторінках 10-го числа “Сучасності” за 1995
р. Тезі О. Ільницького щодо сумнівності існування в українській літературі
постмодернізму (“Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача”)
М.Павлишин відповідає у статті “Застереження як жанр”. Переклав англійською
і підготував до друку роман Ю.Андруховича “Рекреації”.
Олександр КАЦ
ПАГУТЯК Галина (нар. 1958 р.). Прозаїк. Живе і працює у Львові.
Авторка книжок “Діти” (1982), “Господар” (1986), “Потрапити в сад” (1989),
“Гірчичне зерно” (1990) та ін. Зацікавлення літературознавців викликала
повість “Захід сонця в Урожі” (“Перевал” 3-4, 92) з елементами ігрової
настанови, притаманної ПМ-дискурсу, у побудові текстового простору. Дослідник
творчості Пагутяк В. Габор вважає, що письменниці притаманне “прагнення...
заглянути за межу людської свідомости, досліджувати приграничний стан
людського буття”. У творчості Пагутяк можемо припускати орієнтацію на
жіночу екзистенціалістську прозу Західної Європи.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПАЛІНДРОМІЯ (теж: паліндромотворчість, “ракотворчість”). В українському
контексті – засновники: Іван Ужевич, Іван Величковський (XVII ст., першодруки
– ХХ ст.). Простежується вплив паліндромії на Платона Лукашевича (дослідження
“корнесловів”, ХIХ ст). Літературне відродження паліндромії – поч. 70-х
років (Володимир Лучук). Функціональні паліндромісти: Микола Мірошниченко,
Іван Лучук, Назар Гончар. Решта – оказіональні паліндромісти. В паліндромії
існує практичне і теоретичне розрізнення термінів паліндром і паліндромон.
Паліндром: віршовий рядок-рак. Паліндромон: віршовий суцільний текст-рак.
Іван ЛУЧУК
ПАРНАСЛЕНД – поетична рубрика львівської газети “Ратуша”, яка
існувала від жовтня 1990 р. до грудня 1995 р. Ведучим рубрики був І. Лучук.
Було здійснено 194 публікації. Неодноразово друкувались: Н. Гончар, М.
Шунь, В. Стах, Н. Чорпіта, Н. Федорак. Саме у “Парнасленді” вперше з’явились
публікації літугрупування “Червона Фіра”.
В. Є.
ПАХАРЕНКО Василь (нар. 1964 р.). Поет, літературознавець. Живе
і працює в Черкасах. Автор декількох літературознавчих монографій. У монографії
“Нарис української поетики” (1997) спробував дати характеристику перебігу
літературного процесу у ПМ-дискурсі української літератури. Вважає постмодернізм
естетично близьким до декадансу. Дав детальний аналіз роману Ю. Андруховича
“Московіада” як взірцево постмодерністського. Літературознавчі тексти
Пахаренка є прикладом об’єктивно-суб’єктивного дискурсивного відчуження,
коли об’єкт (ПМ-дискурс) та суб’єкт (Пахаренко) знаходяться у різних дискурсивних
площинах, хоча простежується щире прагнення суб’єкта оволодіти списком
цінностей та термінологією постмодернізму. У сфері наукових зацікавлень
Пахаренка перебуває також творчість Т. Г. Шевченка. Він автор шевченкознавчої
розвідки “Незбагнений апостол: нарис світобачення Шевченка” (1994).
В. Є.
ПАХЛЬОВСЬКА Оксана (нар. 1956 р.). Поетеса, літературознавець,
перекладач. Кандидат філології. Автор поетичної книжки “Долина храмів”,
перекладів з італійської, зокрема, поезії “герметистів”. У власній творчості
явила цікавий прецедент поєднання ТР- та НМ-цінностей. У 1998 р. в Римі
вийшла монографія Пахльовської “Civilta letteraria Uckraina” (“Українська
літературна цивілізація: історичний профіль”). В монографії автор намагається
дати читачеві гештальтне бачення розвитку українського літературного корпусу
від найдавніших часів до сучасності.
В. Є.
ПАШКОВСЬКИЙ Євген (нар. 1962 р.). Прозаїк, есеїст. Живе і працює
в Києві. Автор романів “Свято” (1989), “Вовча зоря” (1991), “Безодня”
(1992), “Осінь для ангела” (1996), “Щоденний жезл” (1997), кількох есеїв.
Лауреат премії фундації М. Дем’яніва (1993). Один із найпомітніших письменників
ПМ-дискурсу в Україні. В його творах лексично нюансований потік свідомості
означує ситуацію тотальної безпритульності Людини, вичакловує алхімію
соціальних і текстових марґіналій, де “мозок б’є з голови, немов іржава
вода з вирватого крану”. В цій алхімії Grude Materiaе – грубою матерією
Буття виступає соціальне середовище, сприйняте можливо чуттєво, попри
знак фатальної зорі нації. Потік свідомості вичакловується аналогом алхімічного
Discrasia – розмішування, котре породжує однорідне тропне середовище у
текстах Пашковського, яке автор переживає in silentio et spe – мовчки
та сподіваючись. Ніде і ніколи Пашковський не підноситься до констатації
Materia benedicta – благословенної речової субстанції. У всіх його творах
RES (річ) обумовлена незбутою у Вічність недосконалістю. Тексти Пашковського
нагадують площину розчленованих ієрогліфів, в яких лексика незбагненним
чином повстає супроти знакової складової, упосліджує її до нісенітниці
та пірнає у безглуздя, як у ванну Numen’у – алхімічного Свята роблення.
Можна погодитись із Валерієм Шевчуком щодо образної “захлиненості” Пашковського.
У будь-якому разі він творить навколо себе і своїх текстів важкострибаючий
міф як підставу для ускладненості і, зрештою, феноменальності своїх креацій.
Похаплива безлюдність зобов’язує до дії – такий творчий імператив текстотворення
Пашковського. У деяких дослідників його творчості виникають сумніви щодо
приналежності Пашковського до постмодернізму. Ці сумніви базуються на
твердженні, що алхімія Пашковського не зовсім Гра (або зовсім не Гра).
Відповіддю на це може слугувати стара теза старого герменевтика Р. Картената:
“Будь-який символ відчуває себе загроженим у світі, сповненому профанами”.
Володимир ЄШКІЛЄВ, Роман БОНЧУК
ПЕРЕВАЛ – всеукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний
журнал. Заснований Івано-Франківською організацією Спілки письменників
України у 1991 році. З 1991 до 1997 р. вийшло 12 чисел “Перевалу”. У 1991–1996
рр. головним редактором був В. Добрянський, з 1997 р. – Б. Бойко. До 1996
р. часопис належав до теренів уможливлення як ТР-, так і ПМ-дискурсів.
Після виходу у 1996 р. з редакції “Перевалу” Ю. Андруховича часопис повністю
перейшов у площину ТР-дискурсу. Андрухович як редактор випуску підготував
два номери “Перевалу” – 1/93 та 1/95 (який відомий також як “Четвер-7”,
або “Псевдоперевал”). У номері 1/93, який став літературною подією в Україні,
були вперше надруковані такі тексти, як “Вступ до географії” Андруховича,
“Вірші з-за перевалу” П. Мідянки, “1992 р.” О. Ірванця, “Емоційні тези”
С. Процюка, уривки з роману В. Неборака “Пан Базьо та решта”. “Псевдоперевал”
(1/95) продовжив традицію концепційного добору текстів, які супроводжувало
графічне оформлення Ю. Іздрика. У цьому номері вперше був надрукований
уривок з роману Іздрика “Воццек”, переклади Т. Гавриліва, неомодерністська
жіноча поезія Л. Таран, О. Буєвич, Н. Сняданко, М. Савки. Особливістю
обидвох проектів Андруховича в “Перевалі” став кристалізований європеїзм
– концепт географічного етосу, для котрого географічна опозиція Захід
– Схід набуває морально-історичної та естетичної настановленості. Захід
(Європа) виступає як позитив, Схід – як негатив, хаотичний простір руйнівної
волі. Заслуговує на увагу також “Перевал” 2/93, підготовлений і спроектований
Іваном Андрусяком, який спробував комплексно презентувати творчість молодої
ґенерації “дев’ядесятників”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЕРЕПРИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ – термін з “Логіко-філософського трактату”
Людвіга Вітґенштайна. Спосіб створення особливого естетизованого текстового
простору в постмодерністських та деміургійних літературних практиках.
Полягає у навмисній зміні статусу узвичаєних назв, понять та категорій.
У свідомості читача завдяки цьому виникає два “рівні” сприйняття фрейму:
стереотипний, пов’язаний із звичним вживанням назви та концептуальний,
пропонований автором тексту. Так, Ю. Андрухович в оповіданні “Самійло
з Немирова, прекрасний розбишака” перепризначує прізвище “Немирич”, відоме
читачеві в історичному контексті XVII ст., на означення опришкуватого
еротомана. Аналогічний засіб створення змістовно-естетичної амбівалентності
застосований Ю. Винничуком у повісті “Ги-ги-и!” (фрейм “незрівнянної Лоліти”).
Концептуальне застосування перепризначення понять різноманітно практиковане
у романі В. Пєлєвіна “Чапаєв і Порожнеча”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЕРСОНАЛЬНОГО СВІТУ НОМІНАНТНІСТЬ (від лат. nominatio – найменування,
називання) – корпус знакового наповнення створеного уявою автора персонального
світу. Знаки (імена), котрі виступають при деміургії основою фреймів (Див.
статтю ФРЕЙМІВ ТЕКСТОВІ ТІНІ), провокують оповідальність (наратив) як
розгорнення персонального світу. Дж. Р. Р. Толкієн зауважував: “Іменники
у моїй свідомості завжди обростають розповідями”. Аналогом розгортання
персонального світу через номінацію може слугувати створення мапи невідомої
країни середньовічним географом, якому нічого невідомо, крім назви цієї
країни.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЕРСОНАЛЬНОГО СВІТУ ПРИСУТНІСТЬ У ТЕКСТІ. Деміургійний феномен
(Див. статтю ДЕМІУРГІЯ), сутність якого полягає у розгорненні у текстовому
просторі світу, сконструйованого автором, фізичних законів, що йому притаманні,
географії, історії, мотиваційних аспектів поведінки істот, якими цей світ
населений (внутрішня енциклопедія твору, див. статтю ФРЕЙМІВ ТЕКСТОВІ
ТІНІ). Персональний світ несе в собі ознаки особистості автора, через
яку, немов через фільтр, пропускається зовнішня енциклопедія світу (Див.
статтю ОЛДІ ФЕНОМЕН). Так, для особистого світу Винничука притаманний
“знак щура”, Андрухович у своїх романах і в поезії постійно повертається
до образу “богемного лицаря” (від С. Немирича до Перфецького), Ульяненко
оточує своїх героїв символами радянського комунального побуту. У літературних
творах, які передбачають повне конструювання персонального світу включно
зі створенням його історичного виміру, присутня історична складова авторської
особистості. Так, в історії персонального світу Толкієна простежується
його німецько-англійське походження і біографія (історія придуманої країни
Рохан, як метаісторія Німеччини, історія Війни за Перстень, як метаісторія
двох світових війн і створення ядерної зброї тощо). Таким чином, чим розвинутіша
деміургія літературного твору, чим більша заглибленість автора у супернаративні
текстові практики, тим більшою є присутність у тексті персонального світу,
тим більші об’єм і насиченість внутрішньої енциклопедії, і здатність накинення
авторського буття на наявний світ збільшується відповідно.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЕТРОСАНЯК Галина (нар. 1969 р.). Поетеса, перекладач. Живе і
працює в Івано-Франківську. Авторка збірок поезій “Парк на схилі” (1996),
“Світло окраїн” (2000). Вірш з першої збірки удостоєний Премії Бу-Ба-Бу
“За найкращий вірш року”. Неодноразово друкувалась у періодиці (зокрема,
у часописах “Перевал”, “Четвер”). Поетична мова Петросаняк базована на
ритмічному поділі довгих оповідальних речень. Образ створюється на тлі
емоційно нейтральної нарації за допомогою нюансованих змістових акцентів,
стилізованих під неокласику, на зразок неокласичної гри у російській поетиці
(Бродський, Кублановський, Олеся Ніколаєва). Для поетики Петросаняк притаманна
історична фіксованість символів, коментованих скорше чуттєво, аніж концептуально.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЄЛЄВІН Віктор (нар. 1967 р.). Один із найвідоміших російських
прозаїків 90-х, автор збірки оповідань “Синій ліхтар” (мала Букерівська
премія, 1993), повістей “Омон Ра”, “Життя комах”, “Жовта стріла”. Перекладач
Карлоса Кастанеди та Артура Макіна. У 1996 р. Пєлєвін написав найвідоміший
свій твір “Чапаєв і Порожнеча”. Цей роман є синтезом декількох актуальних
літературних практик і його можна розглядати як феномен перехідного етапу
від постмодернізму до деміургійної епохи в метаісторії російської літератури.
Доктринально-наративним фундаментом роману “Чапаєв і Порожнеча” стала
від’ємна (апофатична) філософія Карлоса Кастанеди (“Вчення дона Хуана”,
“Дорога в Ікстлан”). Деміургійною “внутрішньою енциклопедією” твору виступають
анекдоти радянських часів “про Чапаєва і Пєтьку”, “про Котовського”. Метод
поєднання доктринальної складової з фреймами “внутрішньої енциклопедії”
(Див. статтю ФРЕЙМІВ ТЕКСТОВІ ТІНІ) у найкращих традиціях постмодернізму
запозичений з булгаковського “Майстра і Маргарити” (аналогія присутня
також у назвах обидвох романів). Загальною канвою роману слугує стандартний
для постмодерністської доби спосіб обумовлення оповідальної частини як
“знайденого рукопису” нібито створеного ординарцем Чапаєва у 1923–1925
рр. у селищі Кафка-юрт. Найцікавішою складовою роману видається розгортка
текстових тіней корпусу “чапаєвських” анекдотів і створення на кордоні
стилів специфічної естетики, основою якої є теорія “перепризначення понять”
(з “Логіко-філософського трактату” Л. Вітґенштайна). Так понятійний фрейм
“Чапаєв”, котрий в анекдотичній традиції перебуває у зв’язку з понятійними
терміналами “п’яниця, червоний командир, партизанщина”, перепризначується
для найменування “гуру”, персонажа, аналогічного кастанедівському дону
Хуану. Фрейм “Анка Кулеметниця” після перепризначення набуває понятійних
ознак “салонної леді” і т. п.
ЛІТЕРАТУРА: Кузнецов С. Василий Иванович Чапаев на пути
воина. – Коммерсантъ – daily. 27 июня 1996. Виктор Пелевин в Киберпространстве
– Zhurnal Ru, IRC, сеть EUnet, 11 февраля 1997.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПІРСА ПРИНЦИП. Сформульований американським філософом Чарлзом
Сандерсом Пірсом (Peirce; 1839–1914 рр.) принцип, згідно з яким поняття
про об’єкт досягається дослідженням всіх практичних наслідків, похідних
від операцій з цим об’єктом. Принцип Пірса фактично виносить за межу коректного
дискурсу питання про істину. Стосовно літератури Принцип Пірса виступає
як логічне обмеження для оцінки літературного тексту літературознавством.
Фактично літературний текст переходить із стану “речі-для-себе” у стан
“речі-для-нас” протягом вічності як умовно неперервного та безкінечного
ланцюга операцій з текстом-об’єктом та їх наслідків.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЛЕРОМА (ЗНАК) (від грецького pleroma – повнота). У неоплатоніків,
гностиків та кабалістів – знак Божественної Повноти, виконання передвічного
задуму. В сучасній філософії термін використовується як символ межової
ціннісної цілості, яка обіймає та узгоджує у повноті ознак будь-яку мовно-символічну
ієрархію. Текстова плерома – наявність текстової деміургії, себто єдності
творення метамови (власного коду автора) та плеромічної нарації (персонального
світу письменника, про який оповідає текст).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЛЕРОМА (ЧАСОПИС). Персональний журнальний проект автора цієї
статті. Часопис філософії візуального та текстового мистецтв, теорії мистецтвознавства
та культурології. 1–2 число “Плероми” вийшло у 1996 р. Нерегулярник. Часопис
віддзеркалює розвиток ПМ-дискурсу в сучасній українській літературі. Серед
авторів: Ю. Іздрик, А. Кац, З. Анатольський, О. Гуцуляк та інші. Проект
1–2 числа мав назву “Делоський нирець” і був присвячений герменевтичним
студіям.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПЛЕРОМІЧНА ТЕОРІЯ. Філософська система (доктрина), запропонована
автором цієї статті у теоретичних працях “Плеромічного циклу” (1991-1997
рр.). Опорним поняттям доктрини є “плерома” (Див. статтю ПЛЕРОМА (ЗНАК)),
яке тлумачиться також як “сфера життя знаків”. У літературному аспекті
Плеромічна теорія розглядає будь-який текст як “знакову істоту”, що існує,
живе і накидує своє буття на метаґештальт за певними знаковими законами,
незрозумілими для уявлень пересічної людини. Фактично у площині розгортання
ситуації “письменник – текст – читач” відбувається зіткнення буття знакової
істоти та людини, свідомість котрої в момент читання або написання твору
переноситься (віддається) до сфери життя знаків – плероми. У межах плероми
розгортається процес виокремлення з тексту “зрозумілості” – сукупності
інформативних, естетичних та деміургійних складових знакової істоти. Саме
з цієї точки зору Плеромічна теорія розглядає герменевтичне “коло розуміння”,
котре передбачає, що читач повинен вжитись у ситуацію автора тексту для
повного (або наближеного до повноти) розуміння текстового змісту. Сам
процес вживання читача в текст близький до відомого 146-го афоризму Ніцше:
“Коли ти дивишся у прірву, прірва теж дивиться у тебе”. Знакова істота-текст
подібним чином “вживається” у читача, накидує на його свідомість свою
деміургію, яка перебуває на інших рівнях життя і воління знаків, де не
мешкає проста літературна нарація. Фактично людина за життя перебуває
у сфері дії великої кількості різноманітних плером, обумовлених текстами,
які одночасно є одною Плеромою (у сфері життя знаків частина може дорівнювати
цілому). Плеромічна теорія, таким чином, є спробою подолати апорії (глухі
кути) постмодернізму та передбачити основні ознаки майбутніх літературних
дискурсів, зокрема деміургійного. У деміургійних текстах у межах ситуації
“текст-читач” виникає особливий феномен “суперпорозуміння”, коли читач
сприймає внутрішню енциклопедію твору достоту як свій операбельний список
ціннісних знаків. Плеромічна теорія, таким чином, щодо літератури є теорією
знакового буття внутрішніх енциклопедій та їх фреймів.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПМ-ДИСКУРС У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Постмодерний дискурс
(Див. статті ПОСТМОДЕРНІЗМ та ДИСКУРСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ)
в Україні виник як потреба та синтез постмодерних концепцій та непостмодерної
ситуації в українському мистецтві кінця 80-х – початку 90-х років, на
тлі панування та катастрофічної деґрадації ТР-дискурсу, і культурного
шоку, спричиненого швидким зростанням інформаційної відкритості суспільства
в Україні. Фундаментом ПМ-дискурсу в Україні став андеґраунд 80-х років.
Більш мобільними виявились візуальна та музична складові загальнокультурного
ПМ-дискурсу. Тому перші феномени ПМ-дискурсу в Україні мали синтетичний
характер, зокрема “автомобіль-опера” “Крайслер Імперіал” (Бу-Ба-Бу та
Сергій Проскурня, Львів, фестиваль “Вивих”, жовтень 1992 р.), часопис
текстів та візій “Четвер” (1990 р., Іздрик), Станіславський феномен. Характерною
ознакою перших феноменів ПМ-дискурсу в сучасній українській літературі
стала ґротескова складова, так званий “стьоб”. Деякі дослідники вважають
актуалізацію сміхової складової в мистецтві невідворотним наслідком руйнування
імперій та підсвідомого суспільного страху перед покаранням від вищих
сил за деімперіалізацію. Розвиток вітчизняного літературного ПМ-дискурсу
виразно поділяється на два періоди, що їх умовно означимо: 1) період 80-х
років і 2) період 90-х, або ПМД-80 та ПМД-90. Деякі дослідники означують
їх також як дискурс постгессеанський (ПМД-80), за іменем Германа Гессе
та дискурс постборхесівський (Див. статтю БОРХЕС). Відмінності ПМД-80
та ПМД-90 вказані у Таблиці № 2. У ПМД-80 були запропоновані перші знакові
стратегеми суверенного українського постмодерністського феномену: “малий
апокаліпсис” (Іздрик), “віденська ностальгія” (Петросаняк), “карнавал”
(Бу-Ба-Бу), “щуроград” (Винничук), “посткарнавальний синдром” (Андрухович),
“нечухана глухота нажита” (Пашковський), “рекомбінативність” (Прохасько)
тощо. У ПМД-90 відбулася певна деґрадація концептуальної, інтелектуальної
складової постмодерністського дискурсу. Нова ґенерація молодих українських
літераторів (презентована збірками “Тексти” та “Молоде вино”, не маючи
андеґраундного самоосвітнього потенціалу, притаманного авторам ПМД-80,
спростила завдання текстотворення до простих формалістських пошуків у
межах неомодерних та псевдомодерних оповідальних практик. Ситуація ПМД-90
насьогодні розкрита у притаманних знаках скорше як “настанова очікування”,
аніж “настанова знайдення”. Безплідним видається свідоме провокування
конфлікту між ґенераціями 80-х та 90-х, ініційоване учасниками ПМД-90,
котрі не бажають мати над собою “харизматійні авторитети вісімдесятих”
(Див. статті ХАРИЗМА ЛІТЕРАТУРНА, ДЕВ’ЯНОСТИКИ). Одночасно автори ПМД-90
більш толерантно сприймають список цінностей ТР-дискурсу (союз “дідів”
та “онуків” смолоскипівських).
Володимир ЄШКІЛЄВ
“ПОДАЙ МЕНІ ЛЮТНЮ З КАМІННЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІРИКА ХХ століття” (Reich
mir die steinerne Laute. Ukrainische Lyrik des 20. Jahrhunderts – Brodina
Verlag, 1996 – 164 S.) – антологія українських поетів-ліриків, перекладених
на німецьку Анною-Галею Горбач і упорядкованих Юрієм Андруховичем: “...всі
без винятку презентовані тут автори так чи інакше пов’язані з новаціями
й новаторством, оновленням поетичного мислення й мовлення, з відкриванням
мови, її можливостей, її безмежности” (Ю. А.). Названа за рядком із поезії
Б.-І. Антонича.
О. Г.
ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ Лесь (Олександр, нар. 1952 р.) Автор пародійно-сугестивних
п’єс і оповідань. Живе і працює в Києві. Член НСХУ з 1980 року. Графік,
театральний дизайнер. На початку вісімдесятих років з’явились самвидавські
пародійні п’єси Подерв’янського “Гамлєт”, “Данко” т ін., у яких за допомогою
ритмізованого наративу, наповненого арготизмами, ненормативною лексикою
та суржиком, упроявлювалось шизофренічне буття-яко-текст пізнього СРСР.
Ігровий аспект творів Подерв’янського приналежний постмодерністським практикам.
Автору вдалось синтезувати надзвичайно влучні гротескні тропні конструкції
(на кшталт: “Повинні ми любити всіх підарасів, злодіїв, убивць, бо кожний
з них – народ, всі богоносці...”, “Усюди смерть, розруха... Не буду більше
пити я! Хоч, правда, яка розумная цьому альтернатива?”), які насьогодні
увійшли до корпусу урбанічного українського неофольклору. Контркультурний
аспект творів Подерв’янського зосереджено на межовій травестизації хрестоматійних
образів радянської класики та авторитетів ТР-дискурсу. Подерв’янський
– автор одного з перших популярних українських літсайтів (на сервері ).
Дослідники відзначають незаперечний вплив Подерв’янського на стьобно-карнавальну
складову вітчизняного ПМ-дискурсу (Бу-Ба-Бу, “Пропала грамота”, ЛуГоСад).
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПОЕЗІЄЗНАВСТВО (можливі відповідники: англ. seience of poetry,
рос. поэзиеведение, нім. Dichtungskunde). Підвид літературознавства, задекларований
І. Лучуком. Лучук вважає, що дослідництво поетичної творчості необхідно
виокремити до спеціальної дисципліни. Цей висновок може бути сприйнятий
як усерйоз, так і в контексті гри зі стереотипами літературної критики.
В. Є.
ПОЗАДЕСЯТНИКИ – достатньо віртуальне поколіннєве літературне згромадження.
Термін “позадесятники” було впроваджено Б. Смоляком і Б. Чепурком у 1997
році, коли під такою назвою у Львові пройшли п’ять поетичних вечорів львівських
поетів, зокрема упорядника антологій “Позадесятники”(1999) і “Позадесятники-2”(2000)
Олександра Гордона. Окрім нього, до антологійного списку членів цієї конвенції
залучено І. Бондара-Терещенка, П. Вольвача, С. Процюка. В. Слапчука, І.
Павлюка. Незважаючи на задекларовану опозиційність літзгромадження до
провідних конвенцій сучасної української літератури, самі антології, з
наскрізною передмовою М. Жулинського, нагадують вже звичний для спостережника
літпроцесу дев’ядесятницький офіціоз в конвенційних рамках ТР-дискурсу.
Заява про те, що “позадесятництво” – це “спроба якісно іншого підходу
до виокремлення і узагальнення поетичного досвіду” (Гордон), не підкріплена
чітко визначеною методологією селекції текстів і автури. Внутрішній креативний
дисонанс проекта є присутнім у простому порівнянні художньої вартості
текстів: від питомо якісних Вольвача і Бондара-Терещенка, до відверто
сірих Гордона і Процюка. Очевидно, що поява “позадесятників” – це не зовсім
вдала спроба певної групи літераторів хоча б маніфестально сепаруватись
від дискредитованої конвенції дев’ядесятництва.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПОЗАЯК (Лисенко) Юрій (нар. 1957 р). Поет, мовознавець. Кандидат
філології. Автор поетичних збірок “Пропала грамота” (1991), “Шедеври”
(1997). Член літугрупування “Пропала грамота”. Творчість Позаяка є своєрідним
поверненням у поетичний текст непоетичного побутового контексту, створеного
зламом соціальних епох у 80-90-ті роки. Вірші Позаяка – специфічно пародійні,
містять у собі уламки розірваної повсякденності, зібрані на рівні колекції
стильових монстрів, спійманих у мовному потоці. Так звані “Алкохоку” Позаяка
за типом нарації наближаються до текстів-гепенінґів. Лауреат премії Бу-Ба-Бу
1997 року.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПОКАЛЬЧУК Юрій (нар. 1941 р.). Прозаїк, поет, літературознавець,
перекладач. Кандидат філології. Президент АУП (1997-2000). Член літгурту
“Пси святого Юра”. Живе і працює у Києві, Львові, Парижі. Автор літературно-критичних
праць “Самотнє покоління” (1972), “На шляху до нової свідомості” (1977),
“Сучасна латиноамериканська проза” (1978) та десятка художніх книг, зокрема:
збірок повістей та оповідань “Хто ти?” (1979), “Кольорові мелодії” (1984),
“Великий і малий” (1986), “Кава з Матаґальпи” (1987), “Те, що на споді”
(1998), “Озерний вітер) (1999), роману “І зараз, і завжди...” (1980, 1981,
1985), збірки поезій “Химера” (1994). Один із авторів та виконавців музично-поетичного
проекту “Вогні великого міста”. Твори Покальчука перекладались багатьма
мовами світу. Майстер “репортажно-епатуючої” прози, Покальчук створює
у своїх творах “потік присутності”, відтворення мережі часу і простору
вже вмерлого, екзистенційно відсутнього буття. Поетичні твори Покальчука
будуються здебільшого на традиціях та стильових знахідках НМ-дискурсу
і тяжіють до конструктивістського методу текстотворення. У прозових творах
дослідники Покальчукового доробку знаходять ремінісценції латиноамериканського
реалізму 50-х років з його важкуватою деталізацією та невимушеним психологізмом.
Знаково-образний список Покальчука не виходить за межі української літературної
традиції, але збагачений “географічною настановою” описів, яка віддзеркалює
персональний життєвий досвід автора.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПОП-АРТ (сленґ. попса; від анг. рор art, скорочено popular art
– популярне мистецтво). У 60-х роках був однією з модифікацій аванґарду.
У 70-х виник суверенний синтетичний дискурс Поп-арту. Як напрям мистецтва
поп-арт базується на естетичному “поверненні” побутового, серійного предмета
або штампу маскультури до сфери мистецтва, індустріалізованого образу
до індивідуальності. В літературі проявом поп-арту стали “філософські
комікси” та візуальна поезія (Див. статтю ВІЗІОПОЕЗИ). У 90-х роках дискурс
поп-арту став занепадати і в багатьох своїх складових наблизився до рівня
кічу.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПОСТМОДЕРНІЗМ (від лат. post – за, після, далі, та французьк.
moderne – новітній, сучасний). Згідно з Ж. Ф. Ліотаром постмодернізм –
це ситуація, яка виникла після розпаду “дискурсу леґітимації” (історично
у 50–60-х роках ХХ ст.), тобто після спроб вибудувати універсальну мовну
практику та універсальну ієрархію операбельних міфів (наративів). Занепад
“дискурсу леґітимації” об’єктивно співпав з “присмерками модернізму”.
В. Малахов дає таке поняття постмодернізму: “Постмодернізм – сукупне визначення
для тенденцій, що намітились в останні два-півтора десятиліття у культурній
самосвідомості розвинутих країн Заходу” (Современная западная философия:
Словарь/Сост.: Малахов В. С., Филатов В. П. – М., 1991, с. 237). Першу
згадку терміну “постмодернізм” відносять до 1917 р. Термін веде своє походження
від назви архітектурного стилю “постмодерн”. Більшість дослідників розглядають
змістовий бік терміну як констатацію ситуації “післясучасності”, де під
“сучасністю”, або “Новим часом” розуміється світоглядна та соціокультурна
ситуація, яка виникла у XV–XVII ст., базована на гуманізмі, просвітництві
та матеріалістичних тенденціях картезіанського світосприйняття (Див. статтю
УТОЄВА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ). У філософії, куди “дискурс про
постмодерн” увів Ж. Ф. Ліотар, постмодернізм розглядається як усвідомлення
вичерпаності звичного погляду на буття, як на динамічну, вічно перебуваючу
у процесі позитивного розгортання, маніфестацію первісних і непорушних
категорій. Постмодернізм ставить під сумнів такі фундаментальні “a priori”
класичного гуманістичного дискурсу: 1) настанову на розумну переробку
(гуманізацію) світу людиною; 2) абсолютизацію системності як умови подолання
Хаосу Порядком; 3) історичну спадковість змісту буття людства (тобто культурну
традицію); 4) абсолютну повноту змісту, який не знає пустот і розривів
присутності (presence); 5) непорушність архетипів; 6) можливість універсальної
мовної практики (універсального мистецького коду), а значить, можливість
універсального мистецького дискурсу. Закреслюючи ці шість стовпів класичного
гуманістичного світогляду, постмодернізм пропонує ірраціональні дискурси
в межах екзистенційно сприйнятої наявності. Це “тотальна гра” (Й. Гейзінґа),
“жива культура” (Х. Ортеґа-і- Ґасет), “дискурс спокуси” (Бодріяр), “філософія
Бажання” (Ж. Делез та Ф. Ґваттарі), “людина, яка прагне (desikant)” (М.
Фуко), “поганська імперія волі” (Ю. Евола), “мислення інтенсивностей”
(Ж. Ф. Ліотар), “розсіяння сімені” (Ж. Дерріда) тощо. Всі ці пропозиції
строкаті, ірраціональні, підкреслено антисистемні і базовані на песимістичному
висновку постструктуралістської філософії, що структурність та системність
пережиті людством і майбутнє належить ненаративним практикам (Див. статтю
НЕНАРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО). У світовій літературі постмодернізм виступає як
руйнівник чистоти мистецького феномену, коли у поняття “літературний текст”
уводиться межово універсальний зміст (від напису на стіні громадської
вбиральні до астрономічних каталогів). Постмодернізм ставить під сумнів
можливість “нового” в літературі і всі опозиції типу “нове – старе”, “справжність
– гра”. Звідси ознакою віддзеркаленої на тексті культурної ситуації стають
лапки, а цитата – знаком розуміння і сприйняття освоєності культурою практично
всіх сфер формотворення. У світовій літературі епохи постмодернізму щезає
різниця між самостійними сферами текстотворення – між “художньою” та “науковою”
літературою, елітарною та кічем тощо. Текстологічна увага переноситься
з твору на процес творення, з імперативу значення на імператив екзистенції.
Іноді постмодернізм пов’язують з “методом деконструкції” (батьком якого
вважається Ж. Дерріда), коли література твориться через занепад літературних
ознак. “Класичний” корпус постмодернізму в світовій літературі становлять
твори Г. Гессе, Х. Л. Борхеса, Г. Маркеса, Х. Кортасара, М. Юрсенар, Й.
Бродського, Т. Стоппарда, У. Еко та ін. В українській літературі ведеться
дискусія про можливість постмодерністського дискурсу в Україні, де практично
відсутня насичена до уможливлення постмодерністського світогляду соціокультурна
ситуація (див. статтю ПМ-ДИСКУРС У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ). Не
виключено, також, що, з часом, деякі письменники, приналежні ТР-дискурсу,
знайдуть у постмодернізмі певний виправдальний чинник для власної креативної
необов’язковості. Для цих останніх така спокуса ПМ-дискурсу, як “вирівнення
всіх щаблів шкали та руйнація шкали вартостей” (Т. Прохасько), може стати
нездоланною.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПРЕМІЯ БУ-БА-БУ “ЗА НАЙКРАЩИЙ ВІРШ РОКУ”. Літературна відзнака,
встановлена бубабістами (Див. статтю БУ-БА-БУ) 1988 р. і присуджувана
з 1989 р. З премією пов’язаний певний ритуал, виконання якого є обов’язковим
і незмінно дотримується. Кожен черговий лауреат мусить бути визначений
бубабістами під час їхньої першої зустрічі в новому календарному році.
Висування і обговорення кандидатур відбувається за закритими дверима.
При цьому розглядаються вірші, опубліковані (обов’язкова передумова) впродовж
минулого календарного року і обов’язково українською мовою (хоч це можуть
бути й переклади). Як зазначалося в першому варіанті “Положення про Премію
Бу-Ба-Бу ім. Пана Базя” (початкова назва), “вірші про скіфську бабу, Марусю
Чурай та комуністичну партію до розгляду не приймаються”. Лауреат визначається
більшістю голосів (два проти одного) або консенсусом. Матеріальний вияв
Премії – найдорожча пляшка алкогольного напою (віднедавна – тільки вітчизняного
виробництва), куплена в межах адміністративно-історичного центру міста,
в якому було визначено лауреата. Премія може бути вручена лише публічно
(під час літ.-мист. акції) і, бажано, особисто в руки лауреатові щонайменше
одним із бубабістів. Процедура вручення супроводжується читанням премійованого
вірша у виконанні лауреата. Кожен лауреат Премії автоматично стає академіком
Бу-Ба-Бу (Перелік лауреатів за станом на 1997 р. див. Академія Бу-Ба-Бу).
Юрій АНДРУХОВИЧ
ПРОБЛЕМА “ПРИСВОЄННЯ” В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Філософська проблема
“присвоєння” в ХХ ст. набула актуальності завдяки працям французького
філософа-антисистематиста Ґабрієля Марселя (Marcel; 1889–1973). Присвоєння
можна розглядати як накинення свого “я” на соціокультурну цілісність (ґештальт).
Присвоєння – один зі способів подолання відчуженості у бутті, самознаходження
людини. З появою проблематики творення особистістю власних віртуальних
світів та деміургії філософська концепція “присвоєння” набуває мистецькознавської
конкретики. В ПМ-дискурсі сучасної української літератури проблема “присвоєння”
виникає у дискусії навколо текстів О. Лишеги і Т. Прохаська – представників
“медитативної” літератури. Існує концепція, згідно з якою “медитативний”
напрям у літературі є текстовою спробою зняття відчуження між “я” та невіртуальним,
неприсвоєним, а тому онтологічно ворожим наявним світом.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПРОПАЛА ГРАМОТА – літературне угрупування трьох київських поетів:
Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х
– на початку 90-х років. “Пропала грамота” була заявлена як аванґардний
проект, у текстах її креаторів прослідковуються спроби спіймати в океані
урбаністичної ехолалії київського натовпу живих рибин ненаративного тексту.
Це своєрідна екстраполяція деконструктивуючих практик Дерріди на попсове
голосіння межичасся, з якого виймаються репресовані голоси анонімних творців
міського фольклору кінця ХХ ст. У 1991 році “Пропала грамота” випустила
книгу з однойменною назвою.
В. Є.
ПРОХАСЬКО Тарас (нар. 1968 р.). Прозаїк. Автор книги “Інші дні
Анни” (1998). Письменник, інтеґрований у ПМ-дискурс сучасної української
літератури. За світоглядом, дружніми зв’язками, способом творення текстів
та місцем мешкання належить до Станіславського феномену. Дебютував у часописі
“Четвер” (1991). Автор чотирьох медитативних повістей: “так повільно і
точно могла б писати рослина” (Андрухович). Поява у ПМ-дискурсі письменника
такого типу була передбачена. “Є те, чого не має бути, але ж нема того,
що бути має... зрештою, з’явиться людина, котра, незважаючи на все, наповнить
нутрощі фісгармонії горіхами... і буде довго тримати Один Звук” (Сильвія
Ерл). Один звук Прохаська – це звук природної самотності, тонкої естетизованої
рослинної філософії. Ботанік за фахом, Прохасько означив у своїх текстах
формоохоронну функцію оповідальності. Світ-текст Прохаська відчуває свою
тут-присутність і провокує наше пробудження посеред сухого листя погано
захищеного світу, де шаманський затятий твір “є повним свавіллям Форми
в марґіналіях змісту” (Єшкілєв).
Роман БОНЧУК
ПРОЦЮК Степан (нар. 1964 р.). Поет, прозаїк, есеїст, літературний
критик. Живе і працює в Івано-Франківську. Кандидат філології. Автор поетичних
книжок “На вістрі двох правд” (1992), “Апологетика на світанку” (1995),
“Завжди і ніколи” (1999), книги есеїв “Лицарі стилосу і кав’ярень” (1996),
збірки повістей “Переступ у вакуумі” (1996), повістей “Шибениця для ніжності”
(“Кур’єр Кривбасу” ’99), “Там, де поплутані кольори” (“Кур’єр Кривбасу”
’2000). Член літгрупи “Нова деґенерація”. Був одним із літераторів НМ-дискурсу,
який виступив проти “хрестоматійних настанов” (див. статтю ТР-ДИСКУРС)
в історії української літератури у статті “Емоційні тези” (1993). У прозових
творах сповідує “неоромантичну еквілібристику з елементами психологічного
надриву” (І. Андрусяк). В есеї “Аристократичний триптих” (“Кур’єр Кривбасу”
6’2000) покаявся за “новодегенаратівське” минуле і перейшов на позиції
відвертого хуторянства.
Володимир ЄШКІЛЄВ
ПСИ СВЯТОГО ЮРА. Літературна майстерня, неофіційне творче об’єднання
із семи українських письменників, що таким чином вирішили шукати не стільки
естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними,
іноді засадничо різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне
обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редаґування та кориґування).
Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович,
І. Римарук) під час міжнародного круїзу “Хвилі Чорного моря” на борту
корабля “World Renaissance” і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту
в стінах афінського готелю “Св. Юрій Ликаветський” (листопад 1994 р.).
До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим’юк, В. Медвідь, В.
Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої
творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість до Псів приєднався
Т. Федюк. Тим не менш єдиний насьогодні альманах “Пси святого Юра” (Львів,
1997 р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще
1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок “поєднання непоєднуваного”
і досьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних (причому не обов’язково
в позитивній тональності) новинок сучасного літературного процесу. Концепційну
добірку “псячих” творів також опубліковано “Сучасністю” (№ 3, 1997). Дехто
зі спостерігачів схильний приписувати Псам деструктивні (за іншою термінологією
– “революційні”) щодо Спілки письменників України наміри (намагання захопити
“майно”, “владу”, “крісла”), котрі врешті й було унаочнено “жовтневим
розколом” 1996 р. та подальшим заснуванням Асоціації українських письменників
(Див. статтю АУП). Насправді таке бачення, хоч і має право на існування,
проте не відбиває всієї складності та заплутаності професійних, естетичних
і морально-психологічних мотивацій кожного із приналежних до майстерні
письменників.
Олександр КАЦ
РЕАЛІЗМ (від латинського realis – дійсний, суттєвий, той що даний
у предметній аспекції, res – річ). У понятійному апараті літературознавства
(переважно французького та російського) другої половини XIX – початку
ХХ ст. термін використовувався для означення творчого методу, який при
побудові сюжетних образних комплексів передбачав, “окрім правдивих подробиць,
правдиве відображення типових характерів та типових обставин” (Ф. Енгельс).
Історично реалізм у літературі був пов’язаний з тим відгалуженням псевдокласицизму,
котре особливу увагу приділяло віддзеркаленню соціальних аспектів буття
(Е. Золя, М. Горький, Т. Драйзер, І. Франко та інші). У радянському літературознавстві
була надзвичайно популярна опозиція “реалізм – формалізм”, в якій реалізм
сприймався як позитивна і проґресивна складова мистецтва, а до реакційного
“формалізму” відносили всі спроби формальних модифікацій тексту. Реалізм
– класичний та у соцреалістичному варіанті – став одним із фундаментальних
опорних знаків у ТР-дискурсі. У світовому літературознавстві останнього
п’ятдесятиліття були популярні назви креативних методів, морфологічно
пов’язані з поняттям реалізму: неореалізм (стосовно творчості Е. Гемінґвея,
Італо Кальвіно тощо), магічний реалізм (стосовно романів Ґ. Ґарсіа Маркеса).
Після утвердження постмодерністського світоглядного дискурсу (Див. статтю
ПОСТМОДЕРНІЗМ) термін “реалізм” втратив наукову актуальність. Сучасна
філософія відійшла від класичного некритичного вживання поняття “реальність”,
ознаки якого тепер перебувають у почті таких чотирьох філософських категорій:
1) предметна наявність; 2) варіант наявного, детермінований присутністю
історичного часу; 3) екзистенційне тут-буття; 4) стабільна домовленість
про пріоритет наявного у межах дискурсу. Відповідно до світоглядної дифузії
поняття “реальність” термін “реалізм” можна вважати науково застарілим.
Володимир ЄШКІЛЄВ
РЕҐІОНАЛІЗМ МИСТЕЦЬКИЙ – одна з особливостей розвитку української
культури (розмаїття творчої географії), що викликана культурним ландшафтом
(див. статтю ЛАНДШАФТ КУЛЬТУРНИЙ). Під цим поглядом Україна становить
переконливу паралель до Німеччини, де так само реґіональні місцеві традиції
відзначалися значною диференціацією (ваймарська та ляйпцігська школи в
музиці, сілезькі школи та нюрнберзьке коло в поезії бароко). В українській
поезії виділяється в XIX ст., зокрема, харківське коло поетів-романтиків,
а у ХХ ст. – київська група неокласиків і пізніше – Київська школа поезії,
івано-франківський феномен (див. статтю СТАНІСЛАВСЬКИЙ ФЕНОМЕН), київсько-житомирська
прозова школа.
Олег ГУЦУЛЯК
РИБНА ТЕМАТИКА. У творах авторів, приналежних до “станіславського
феномену” та деяких інших метапросторових явищ сучасного українського
літературного процесу нав’язливо часто зустрічається символ Риби (Великий
Риб-Перфецький у Андруховича, персонаж з ім’ям Карп у Іздрика, Чорна Риба
в романі “Адепт” Єшкілєва і Гуцуляка та збірка О. Сливинського “Жертво-приношення
великої риби”). Згідно з К. Юнґом символ Риби є визначальним для поточного
християнського еону. Не виключено, що феномен “рибної тематики” пов’язаний
з підсвідомим тяжінням сучасних українських літераторів-постмодерністів
до універсальних знаків Сущого, які онтологічно абсолютно “не даються”
до мистецької гри.
Роман БОНЧУК
“РИБО-ВИНО-КУР” (Rybo-Wino-Kur. Antologia literatury ukrainskiej
ostatnich dwudziestu lat) – упорядкована О. Гнатюк та видана 1994 р. у
Варшаві видавництвами “Swiat Literacki” i “Tyrsa” антологія актуальної
української літератури. Автори антології: В. Стус, І. Калинець, В. Голобородько,
Г. Чубай, О. Лишега, Ю. Андрухович, І. Малкович (поезія), Вал. Шевчук,
Ю. Андрухович (проза), М. Рябчук, О. Гриценко, М. Павлишин (есеїстика).
Серед перекладачів: О. Гнатюк, В. Ворошильський, Б. Задура, Т. Голинська,
В. Назарук та ін. Антологія була чудово сприйнята читацькою публікою,
блискавично щезла з книгарень, засадничо змінила уявлення багатьох польських
спостерігачів про українську літературу і спричинила подальше стійке зацікавлення
новим українським письменством у Польщі.
Олександр КАЦ
РИМАРУК Ігор (нар. 1958 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент
АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду”
(1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології
“Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”.
У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного “прихованого Верґілія”,
Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного
напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно
поєднується з його присутністю у “Псах святого Юра”; в поезіях Римарука
відчутний перманентний протест проти “леґітимації”, охрестоматійнення
неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах
НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних
предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану
інтеліґентність “вісімдесятників”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“РОБОТ” – експериментальний контркультурний альманах. Проект Віталія
Мужа та Ігора Кошуби (м. Київ). “Перший модуль” альманаху видано у 1998.
Назва модуля – “Цвях”. Для питомої концептуалізації до обкладинки кожної
книжки альманаху скотчем приторочено справжнього цвяха. Креативні і художньо-естетичні
калібри презентованих у модулі творів надзвичайно інтеґровані – від симпатичних
стьобових мініатюр до відвертого кемп-арту.
В. Є.
РУБЧАК Богдан (нар. 1935р. в м. Калуш) – поет, прозаїк, літературний
критик. Мешкає в Чикаґо, США, викладає в Іллінойському університеті. Довший
час співпрацював із часописом “Сучасність”. Дебютував у 1956 р. збіркою
“Камінний сад”. В Україні 1991р. вийшла друком збірка віршів “Крило Ікара”.
Рубчак вважається одним із найвидатніших поетів української діаспори,
його творчість є яскравим прикладом природної еволюції національного ментального
генотипу, не ураженого лабораторними експериментами радянської доби.
Юрко ІЗДРИК
РЯБЧУК Микола (нар. 1953 р.). Поет, критик, перекладач. Один з
авторитетів сучасної української літературної критики. Свідок і персонаж
львівського андеґраунду 70-х років. Живе і працює в Києві. Автор книжок:
літературно-критичної “Потреба слова” (1985) та поетичної “Зима у Львові”
(1989). Відповідальний секретар часопису “Критика” (з 1997). Рябчук із
перших критиків, що піддав сумніву як методи формалізації, так і змістовий
бік ТР-дискурсу укр. літератури 80-90-х років. Послідовністю боротьби
з рустикальною ортодоксією (Див. статтю СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ) Рябчук виділився
із загалу літ. критиків, його позиція набула ознак воліючого себе фахового
феномену і стала однією з площин кристалізації “протестантського” руху
всередині СПУ та створення АУП. У літературознавстві Рябчук відомий глибокими
та нетрадиційними дослідженнями української прози, в яких намагається
встановити ієрархію якості естетичних оцінок прозових творів. У 2000 р.
вийшла культурологічна книга Рябчука “Від Малоросії до України: парадокси
запізнілого націотворення”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
САВКА Мар’яна (нар. 1973 р.) – поетеса, приналежна до літ. гурту
“ММЮННА Туга”. Живе і працює у Львові. Автор книги “Оголені русла” (1995),
“Малюнки на камені” (1998), публікувалася у журн. “Четвер” (проект “Псевдо-Перевал”).
Поезію Савки відзначає проникливий ліризм і рафінована чуттєвість.
О. Г.
САДЛОВСЬКИЙ Роман (нар. 1964 р.). Поет, автор візіопоезій. Живе
у Львові. Автор книги візуальної поезії “Сонні сонця” (1996), “Два вікна”
(1999). Член літугрупування “ЛуГоСад”. Тяжіє до синтетичних нарацій поезомалярства.
В. Є.
САЛОН (французьк. salon, італійське salone – великий зал). Наявність
в літературному процесі ситуації, коли в межах певного дискурсу існує
група авторитетів (письменників, мистецтвознавців), спроможна впливати
на естетичні критерії літпроцесу та вибудовувати ієрархії естетичних,
етичних, наукових принципів творення національних культурних практик.
Володимир ЄШКІЛЄВ
“СВІТО-ВИД” – літературно-мистецький журнал (до 1991 р. – збірник)
– початково один із найпомітніших журнальних проектів сучасного українського
літературного процесу. Заснований у 1990 р., видається Київською організацією
Спілки письменників України, Спілкою театральних діячів України та Нью-Йоркською
групою. Відп. редактор – Богдан Бойчук, редактори (в різний час) – Марія
Ревакович, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Роман Бабовал, Віра Вовк,
Тадей Карабович, Марко Павлишин, Павло Романюк. На жаль, з роками часопис
поступово втрачає значення і позицію в літпроцесі, дедалі більше перетворюючись
на типового “марґінала-невдаху”. Редакція вважає, що продовжує літ.-мист.
традицію журналу “Дажбог”, редаґованого Б.-І. Антоничем. Семантика назв
обох видань виявляє їх мету – висвітлювати неозовнішнюваний шар буття.
Орест ЩЕЗНЯК
“СВІТ СОФІЇ” – роман про історію філософії Юстейна Ґордера (Gaarder,
нар. 1952 р. у Норвегії). Головна героїня роману – 14-річна Софія знаходить
у поштовій скриньці листа від загадкового філософа, в якому лише два запитання
“Хто ти?” і “Звідки взявся Світ?” З цих запитань починається мандрівка
Софії у світ філософії і деміургійна побудова Ґордером цього персонального
“світу Софії” від мислителів Стародавньої Греції до доби екзистенціалізму
(Див. статтю ДЕМІУРГІЯ). “Світ Софії” став світовим бестселером 1995-1996
рр. Як і деміургійний проект Толкієна, книга Ґордера породила світову
мережу Клубів прихильників “Світу Софії”, котрі стали феноменом накинення
персонального світу Ґордера через романну оповідь на суспільство. Деякі
теоретики мистецтва (Блоз, Маарвельдер) пов’язують з цим літературним
феноменом “філософський” ренесанс кінця ХХ – початку ХХI століття.
Володимир ЄШКІЛЄВ
СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ (або рустикальний синдром – від лат. rusticus
– простий, селянський). Специфічний феномен у країнах пострадянської ойкумени
(зокрема в Україні) та в деяких країнах “третього світу”, коли переважаюча
більшість літераторів (письменників, редакторів часописів, критиків),
завдяки своєму селянському походженню обумовлена у своїй творчості рустикальним
світоглядом. Наслідками селянського синдрому в українській літературі
є: 1) велика кількість творів квазіісторичної тематики, 2) домінування
псевдокласицизму, формально зорієнтованого на взірці ХIХ ст., 3) антиурбаністичний
контекстуалізм, 4) дидактична обтяженість художніх текстів, 5) соціально-політична
заанґажованість літератури (“соцарт”, “нацарт”), 6) вузькість національної
складової ПМ-дискурсу, 7) переважання графоманії у літературно-видавничому
процесі, 8) присутність держави в організаційній сфері літературно-видавничого
процесу, 9) нерозвиненість літературної критики, її спрямованість на взаємозахвалювання.
Особливістю феномену “селянського синдрому” є ворожість рустикальної літератури
до побудови будь-якої ієрархії якості літературних текстів, настанова
на сприйняття художнього тексту за його інформаційним наповненням, етичним
змістом, але не за формою. Звідси текст сприймається не як річ-у-собі,
що існує за власними законами (мовними, тропними, герменевтичними, деміургійними),
а як річ-для-чогось, що має виконувати дидактично-освітню, соціальну,
наприклад “визвольну”, функцію (Див. статтю ТР-ДИСКУРС).
Володимир ЄШКІЛЄВ
СЕМІОЛОГІЯ (від грецького semyon – знак, logos – слово, знання).
Наукова дисципліна, котра вивчає загальні принципи, що становлять основи
знаків. Іноді використовується синонім – “семіотика”. Греймас та Курте
вважають, що семіотика як математизована теорія логічних мов протилежна
семіології, що вивчає природні мови та їх універсальні посередницькі функції.
Згідно з Ч. В. Моррісом (США), для семіологічного методу притаманне виокремлення
трьох рівнів дослідження знакових систем: 1) синтактика вивчає відношення
між знаками та їх мовну операбельність, 2) семантика інтерпретує знаки
і повідомлення, 3) прагматика вивчає відношення між знаковими системами
та їх інтерпретаторами. Основи семіології були закладені Р. Я. Якобсоном,
Я. Мкаржовським, В. Шкловським, В. Проппом, М. Бахтіним, К. Леві-Строссом.
Володимир ЄШКІЛЄВ
СЕНЧИШИН Ярина (нар. 1969 р.). Поетеса, шахістка, перекладач.
Живе і працює у Львові. Авторка збірки віршів “Гра в королеву”, за яку
першою отримала премію ім. Богдана-Ігоря Антонича (1994), що й спричинило
вихід збірки у світ 1995 р. Друкувалась також у періодиці (“Дзвін”, “Сучасність”).
Перекладає з польської, зокрема Т. Ружевича (двомовна збірка Тадеуш Ружевич.
“Вибрані вірші”, 1997).
Юрій АНДРУХОВИЧ
СЕЦЕСІЯ (від латинського secessio – акт виходу). Згідно з традицією
в сучасному мистецтвознавстві терміном “сецесія” означають специфічні,
перехідні ситуації у розвитку соціокультурної цілісності та, відповідно,
мистецтва. У часи становлення гуманістичного світогляду сецесія визначається
кордоном кватроченто (XV ст.) та чінквеченто (XVI ст.). У нові часи словом
“сецесія” традиційно позначають початок леґітимації дискурсу модернізму
(art-nоuveau) у кінці (на виході) XIX ст. Поточна ситуація в мистецькому
процесі також проходить під знаком сецесії (кінець II тисячоліття) і відзначається
певною вичерпаністю як наративної традиції, так і ненаративних практик
(Див. статтю ПОСТМОДЕРНІЗМ). Сецесійна ситуація завжди пов’язана з есхатологічним
передчуттям Апокаліпсису, кінця світу, межі буття.
Володимир ЄШКІЛЄВ
СКАЛІЦКІ Михалко (нар. 1959 р.). Літературний критик, прозаїк.
Живе і працює у Миколаєві. Друкувався в часописах (роман “Амінь”, журнал
“Сучасність”, 1992). У літературних дослідженнях – цілком у згоді з власною
прозовою практикою – Скаліцкі робить акцент на посттоталітарну ситуацію
у суспільстві як головне джерело особливостей сучасного українського літературного
процесу.
В. Є.
СКИБА Роман (нар. у 1969 р.). Поет. Живе у Львові, за його власними
словами, “в телефонній будці”. Автор поетичних збірок “Мене назовуть листопадом”
(1992), “Осінь на місяці” (1993), “Листопадом назовуть мене” (1993), “Тінь
сови” (1994), аудіоальбому “Вісті з телефонної буди” (1994), поетичної
книги “Хвороба росту” (1997). Іноді твори Скиби відносять до ПМ-дискурсу,
хоча переважна більшість поезій відверто модерністична. У 1990–1994 рр.
творчість Скиби зазнала швидкої трансформації від римованих конструкцій
з сильними елементами неокласицизму до спроб межового трансаванґарду.
Така sacrificium intellectus – свідома офірна відмова від раціонального
– виштовхнула Скибу у світ почуттєвих об’єктів, де “примхливість перебування-у-світі
насвітлюється епістолярною спадщиною поетичної миттєвості” (Пас). За збірку
поезій “Мене назовуть листопадом” Скиба отримав премію “Гранослов”. Відомий
також як дещо натужний екзот молодої львівської літературної богеми та
організатор поетичних фестивалів “ЛІР”.
Володимир ЄШКІЛЄВ, Роман БОНЧУК
СЛАПЧУК Василь (нар. 1961 р.). Поет, прозаїк, літературний критик.
Автор поетичних збірок “Як довго ця війна тривала” (1991), “Німа зозуля”
(1994), “Трикнижжя Явіна: максими і простотаки” (1996), “Укол годинниковою
стрілкою” (1998), “Крапка з середини”(2000). Продовжувач традицій неомодерного
верлібру, започаткованої В. Голобородьком. Член літзгромадження “позадесятників”.
Володимир ЄШКІЛЄВ
СНЯДАНКО Наталка (нар. 1973 р.) – поетеса, прозаїк, журналіст.Входила
до складу літ. гурту “ММЮННА ТУГА”, публікувалася в періодиці. Проза Сняданко
вирізняється точністю фактологічних деталей, замасковано-маскулінізованою
іронією та своєрідним, непритаманним український жіночій літературі, еротизмом,
який Іздрик означує як “комплекс анти-Забужко”.
Орест ЩЕЗНЯК
СОЛОВЕЙ Олег (нар. 1970). Поет, літературний критик. Канд. філології.
Живе і працює в Донецьку. Видавець і літературний редактор літ. – мистецького
альманаху “Кальміюс”. Автор поетичних книжок “Місто” (1998) і “Маргіналії”
(1999). Член літугрупування “OST”. Визначає себе яко “пролетарського письменника,
апологета Східного літературного реваншу”.
В. Є.
СОРОКА Микола (нар. 1966 р.). Автор зорових віршів, літературознавець.
Живе і працює у Києві, кандидат філології. Автор монографії “Зорова поезія
в українській літературі кінця XVII–XVIII ст.” (1997), ряду наукових публікацій,
перекладів, збірок поезій “Ще не вмерла Україна...” (1994, назва заслуговує
особливого захвату!) та “Зорові поезії” (1997). Учасник конференції “Еye
Rhymes” в Едмонтоні. Як теоретик візіопоезії Сорока вважає, що корені
української зорової поезії знаходяться історично на теренах бароко (Див.
статтю ВІЗІОПОЕЗІЯ).
В. Є.
СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ. Утворилася як Спілка радянських письменників
України (СРПУ) на I Всеукраїнському з’їзді радянських письменників 17.06.–12.08.1934
р. у Києві. На II з’їзді 6–12.12.1948 р. у доповіді О. Корнійчука була
названа кількість членів СРПУ – 263. На час III з’їзду (27.10.–1.11.1954
р.) СРПУ нараховувала 323 члени і 35 кандидатів. 10–14.03. 1959 р. IV
з’їзд перейменував СРПУ на СПУ (534 члени). V з’їзд (16–19.11. 1966 р.)
нарахував 770 членів СПУ, VI (18–21.05.1971 р.) – 858 членів, VII (14–16.04.1976
р.) – 922 члени, VIII (7–9.04.1981 р.) – 1009 членів, IX (5–7.06.1986)
– 1095 членів. Х з’їзд (1991) був перейменований на I з’їзд СПУ, що повинно
було свідчити про відокремлення від СП СРСР і початок самостійного існування.
II (XI) з’їзд пройшов у листопаді 1996 р. СПУ очолювали: О. Корнійчук
(1938–1941; 1946–1953), М. Бажан (1953–1959), О. Гончар (1959-1971), В.
Козаченко (1973–1978), П. Загребельний (1979–1986), Ю. Мушкетик (з 1986
р). Створена у часи СРСР, СПУ стала організаційною основою розвитку і
тотального насадження комуністичного просвітництва в українській літературі,
суспільною структурою, яка репродукувала та репродукує в наш час ТР-дискурсивний
простір (Див. статтю ТР-ДИСКУРС). У часи культурно-національного колоніалізму
утримання української культури взагалі та української літератури зокрема
в межах ТР-дискурсу було функційно необхідним для створення ситуації “вторинності”
україномовної літератури, яка без урбаністичної, модерної складової неспроможна
була конкурувати з російськомовною літературою, що інтеґрувала до своїх
найкращих проектів досвід світового та російського дореволюційного модерну.
Одночасно СПУ виконувала мовоохоронну та етноохоронну функції, зберігаючи
певний потенціал антирусифікаційного спрямування та інституції, знаково
опозиційної тоталітарній ідеології КПРС. Під час розпаду СРСР (1986–1991)
СПУ поступово відхрестилась від комуністичної ідеології, але продовжила
продукувати письменство в межах ціннісного списку ТР-дискурсивного простору.
Це привело до занепаду і кризи в СПУ. У 1993–1996 рр. велика група письменників
з СПУ перейшла на відверто позадницькі позиції “хуторянства” (неошпенґлеріанства)
і почала ідеологічну війну проти будь-яких спроб затвердження в літературі
урбаністичного дискурсу, ненаративних текстових практик. На XI (II) з’їзді
СПУ відбувся розкол, формально спричинений незаконним позастатутним обранням
Ю. Мушкетика головою правління СПУ на третій строк. Група письменників
(Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, М. Рябчук, І. Римарук та інші) вийшли з
СПУ і утворили у 1997 р. альтернативну організацію (Див. статтю АУП).
ЛІТЕРАТУРА: Письменники Радянської України. 1917–1987:
Бібліографічний довідник. К., 1988.
Володимир ЄШКІЛЄВ
СТАНІСЛАВСЬКИЙ ФЕНОМЕН (іноді – Станіславівський феномен, Івано-Франківський
феномен). Феномен наявності у місті Івано-Франківську (до 1939 р. – Станіславів,
у 1939–1962 рр. – Станіслав) групи письменників та художників, у творчості
яких найбільш рафіновано були інстальовані цінності знакового списку українського
ПМ-дискурсу. Творча та організаційна діяльність цієї групи уможливила
низку синтетичних проектів, які відкрили і довели до певної повноти ознак
ПМ-дискурс в українській сучасній літературі. Серед цих проектів стрижневу
позицію займали і займають концептуальні часописи “Четвер”, “Плерома”,
редакційні проекти Юрія Андруховича під егідою часопису “Перевал”. У ширшому
культурологічному аспекті Станіславський феномен коректно розглядати як
виникнення “специфічної соціокультурної ситуації” (Іздрик), географічно
локалізованої у Івано-Франківську, що розгорталась і знаково, проектно
та організаційно кристалізувалась 1989–1996 рр. Історичним тлом для Станіславського
феномену став розпад СРСР та ситуація культурної “відкритості”, котра
обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат, необхідність
неорганічного стрибкоподібного переходу від літератури, де домінував ТР-дискурс,
до світового літературного метаґештальту ПМ-дискурсу. Така ситуація породила
специфіку трансформаційного процесу, що полягала у постмодерному запозиченні
прийнятних елементів метаґештальту та, певною мірою, “мічурінський” спосіб
їх щеплення до неприйнятних українських реалій. Разом з тим, зіткнення
метаґештальту з органікою ізольованої “залізною завісою” культурної марґіналії
породило специфічні явища-гібриди, зокрема Станіславський феномен. Сам
термін “станіславський феномен” був уперше сформульований автором цієї
статті під час мистецької дискурсії на гепенінзі “Рубероїд” 13 червня
1992 року (організатори – художник А. Звіжинський та Р. Котерлін). Не
буде коректним долучати до Станіславського феномену всіх літераторів,
які мешкають в Івано-Франківську. Станіславський феномен обіймає своєю
плеромічністю (див. статтю ПЛЕРОМІЧНА ТЕОРІЯ) список письменників та креаторів
візуального терену, які волять себе у текстах через ситуацію постмодернізму:
Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, М. Микицей, Я.
Довган та інші. Дискусійним є твердження, що на базі Станіславського феномену
склалась “станіславська знаково-ігрова школа письменства”, яку іноді ще
визначають як “станіславсько-львівську школу”. Незаперечним є той факт,
що в межах українського літературного ПМ-дискурсу тільки Станіславський
феномен набув якості Салону як продуцента естетичної літературної ієрархії.
Віртуальна компонента цього Салону розташована на сайті Університету штату
Індіана (США) .
Володимир ЄШКІЛЄВ
СТАРОВОЙТ Ірина (нар. 1975 р.). Поетеса, літературний критик,
культуролог. Живе і працює у Львові. Автор збірки поезій “Вже не прозорі”
(1997), численних статей та есеїв, присвячених актуальній українській
культурі. Творчість Старовойт формується в межах ціннісного списку модернізму,
відзначається широкою ерудованістю і доволі атракційною компілятивністю.
В. Є.
СТАХ Вікторія (нар. 1969 р.). Літературний псевдонім – Мстислава
Чайка. Поетка, есеїстка, перекладачка. Авторка поетичних книжок “Зустріч
біля трансформаторної будки”, “Пан Кухоль”. Живе і працює у Києві. Її
творчість належить до епатажно-еротичної складової НМ-дискурсу. У творах
Стах інтуїтивізм екзистенційно перемагає лексику, щоб продовжити специфічне
літературне прочанство в естетику вмерлого “горбачовського” андеґраунду
та замкнену на себе ексцентричність, кордоном котрої стає віддзеркалена
у текстах богема. Еротизм у творах Стах здебільшого декоративний, прозоро-ігровий
та неенерґетичний.
В. Є.
СТЕФАНІВСЬКА Лідія (1965 р. н.) – літературознавець, критик, перекладач.
Народилась у Горлицях, Республіка Польща. Закінчила Варшавський ун-т,
українську філологію. У зв’язку з підготовкою докторської дисертації про
Б.-І. Антонича живе і працює переважно в Гарварді – Бостоні – Нью-Йорку,
США. Однак сама характеризує своє актуальне місцеперебування як “постійне
зависання над Великою Водою”. З 1989 р. була одним із співредакторів незалежного
суспільно-політичного та культурно-мистецького часопису “Зустрічі”. Сфера
досліджень (крім Антонича): найновіша українська література, літугруповання
80 – 90-х рр. Серед опублікованих статтей: “Бу-Ба-Бу: дух блазенади бродить
Україною” (польською мовою), “Літературна комунікація як сфера напруги”,
“Декілька зауваг щодо української поезії 80-х” (польською мовою), “Час
у поезії Б.-І. Антонича”, післямова до українського видання “палімпсеста”
Іздрика “Воццек”. У періодиці (польській та українській) було надруковано
також два інтерв’ю Л.Стефанівської з В. Небораком – “Карнавал і українська
поезія”, “Кінець карнавалу в українській поезії?”. Як перекладачка опублікувала
в Польщі поезії В. Голобородька, Ю. Позаяка, В. Неборака. Підготувала
до друку переклад Іздрикового “Воццека”. Нині, окрім дисертації, готує
велику статтю “Описання світу в архівах цирку “Ваґабундо”, або Чому Марко
Поло казав неправду”, присвячену мовним аспектам творчості Ю. Андруховича.
Характерним для Л. Стефанівської є пошук в українській літературі проявів
“межової метафізики”, котра досліджується і препарується зі значним урахуванням
світових модерних і постмодерних досвідів.
Олександр КАЦ
“СТОКИ”. Часопис Романа Садловського. Виходив раз на рік (у 1994
і 1995) у Ризі (Латвія), де мешкає його редактор і упорядник. Друкувалися
твори лугосадівців, паліндромони, переклади з латиської поезії (дайни,
К. Скуєнієкс), переклад білоруської поеми (приписується К. Вєраніцину)
“Два дідьки”, переклади англійських паліндромонів Джей Ей Ліндона.
Іван ЛУЧУК
СТУС Василь (1938-1985 рр). Поет, перекладач, літературний критик,
публіцист. Харизматійний дисидент та правозахисник 60-80-их років, політв’язень.
Автор поетичних збірок “Круговерть”, “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар”,
“Палімпсести” (у кількох версіях). У 1992-1999 рр. під редакцією Дмитра
Стуса було видано Зібрання творів В. Стуса у шести томах. Впродовж життя
Стусові вдалось окреслити і кристалізувати власну версію герметичної поетики,
суверенну від способів поетичного висловлювання, притаманних українській
поезії останніх десятиліть. “Подеколи поезія Стуса може видаватися одноманітною,
його мова часом стає темною, переповненою лексичними раритетами або неологізмами...”
(Москалець). Поетика Стуса мало вплинула на український НМ-дискурс “вісімдесятників”
та “дев’яностиків”, не спостерігалось також впевнених та заманіфестованих
спроб продовжити Стусову поетичну традицію. “Парадоксально, але правда:
героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його,
як поета“. (Шевельов). Відродження зацікавленості літературною спадщиною
Стуса у 1998-2000 рр. пов’язано із публікаціями стусознавчих статей К.
Москальця. “...Деміфологізований молодими критиками Василь Стус має ще
менше шансів стати популярним культурним героєм України, ніж його міфологізована
народницька іпостась”. (Рябчук) (див. статтю НЕКРОГЕРОЇКА).
Володимир ЄШКІЛЄВ
СТРАХ ДЕМІУРГІЧНИЙ – різновид творчого безсилля, пов’язаного з
містичною властивістю зафіксованих психічних феноменів матеріалізуватися
в світі актуальної реальності. Матеріалізація відбувається, як правило,
в знаковій сфері, однак іноді призводить до значних метаморфоз у подієвому
шарі буття. Страх деміургічний тісно пов’язаний з т. зв. “відповідальністю
митця”, котра є вульґаризованою інтерпретацією трансцендентного взаємозв’язку
всіх креативних станів, присутніх у всезагальному метафізичному просторі
творення (див. статтю ДЕМІУРГІЯ).
Юрко ІЗДРИК
СТРИНАГЛЮК Любомир (нар. 1972 р.). Поет, літературознавець. Живе
і працює в Івано-Франківську. Вірші і статті друкувались у часописах,
зокрема у “Світо-Виді”, “Перевалі”, “Дзвоні”. Поезія Стринаглюка принципово
тяжіє до герметичної вишуканості та “психо-делічної” складової НМ-дискурсу.
Автор поетичної збірки “Медовий кумир” (1998).
В. Є.
СТРОКАТІСТЬ ТЕОРІЙ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИХ – теорії сучасного постмодернізму
суттєво різняться між собою в ставленні до “мовних ігор”, до “метаоповіді”
як єдності знання, до “гравців”, до “правил гри”. Якщо Вітґенштайн наполягає
на родовій єдності мовних ігор, тобто на присутності метамови, то Ліотар
стверджує їхню вихідну гетерогенність; якщо одні вбачають метою дискурсу
консенсус, то інші – не консенсус, а розбіжність, паралогію (Див. статтю
ДЕРЕВО ДИСКУРСІВ). Теорії постмодернізму демонструють тим самим власний
“постмодерністський метод” як гетерогенний феномен.
ЛІТЕРАТУРА: К о р н і є н к о Н. Ціннісні орієнтації і
картини світу в сучасній українській художній культурі: 80–90-ті роки
// Українська художня культура. – К.: Либідь, 1996. – С. 389.
Олег ГУЦУЛЯК
СТЬОБ – 1 (лінґв.). Різновид молодіжної сленґової практики. Тип
спілкування, в якому за маскою серйозності прихована іронія, насмішка
чи глум. 2 (культ.). Спосіб художнього мовлення, котрий, імітуючи передачу
інформації, насправді виступає деструктивним щодо інформації чинником.
Юрко Іздрик визначає стьоб як апофатичну, від’ємну мову, на відміну від
мови постмодернізму, котру вважає нульовою. Тип мистецьких ініціатив,
у яких використовується стьоб, не має офіційного визначення, однак термін
“стьоб-арт”, пропонований Іздриком, здається нам неприйнятним через невідповідність
глибинній суті явища. Художні форми, що використовуються для камуфлювання
стьобу, як правило, апелюють до кічу.
Орест ЩЕЗНЯК
“СУЧАСНІСТЬ” – щомісячний часопис незалежної української думки.
Друкує матеріали з літератури, науки, мистецтва, суспільного життя. Виник
у 1961 році після злиття двох діаспорних видань: “Української літературної
газети” (1955–1960) та часопису “Сучасна Україна”, що був друкованим органом
ОУН-“двійкарів”. З 1961 до 1991 р. “Сучасність” видавалася Українським
товариством закордонних студій. З 1991 по 1995 р. дослідно-видавничим
об’єднанням “Пролог”. Нині є виданням Української Всесвітньої Координаційної
Ради та Республіканської асоціації українознавців. В Україні “Сучасність”
видається з 1992 р. Співредакторами “Сучасності” нині є Іван Дзюба та
Богдан Певний. У редколеґії часопису працювали і працюють відомі літератори
та культурологи Микола Рябчук, Ігор Римарук, Вадим Скуратівський, Микола
Чубук, Михайло Москаленко. Часопис неодноразово друкував актуальні твори
новітньої літератури, зокрема: поезії В. Герасим’юка, поезію та прозу
Ю. Андруховича, вірші О. Лишеги, В. Неборака, прозу О. Ульяненка, Т. Прохаська,
літературознавчі праці Ю. Шевельова-Шереха (багаторічного редактора “Сучасності”
в екзилі), Г. Грабовича, М. Павлишина, М. Рябчука, С. Павличко, В. Моренця,
О. Забужко та інших. На сторінках “Сучасності” розпочалась дискусія про
можливість українського ПМ-дискурсу, власне часопис став тереном уможливлення
для ґенерацій ПМД-80, ПМД-90, літераторів різних напрямів НМ-дискурсу.
Встановлена щорічна премія часопису за найкращі літературні твори.
Володимир ЄШКІЛЄВ