“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

ГЛОСАРІЙНИЙ КОРПУС
А-В | Г-З | І-Л | М-О | П-С | Т-Я

МАЛКОВИЧ Іван (нар. 1961 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Автор поетичних збірок “Білий камінь” (1984), “Ключ” (1988), “Вірші” (1992), “Із янголом на плечі” (1997), кожна з яких ставала подією літературного процесу. Поезії Малковича, неомодерні за дискурсом уможливлення, стали Purum ab impuro – звільненими від домішків рустикальних субстанцій, взірцями витриманого смаку поетики “нової хвилі” НМ-дискурсу кінця 80-х років.
В. Є.

МАХНО Василь (нар. 1964 р.). Поет, перекладач. Живе і працює в Тернополі. Кандидат філології. Автор поетичних збірок “Схима” (1993), “Самотність Цезаря” (1994), “Книга пагорбів та годин” (1996) та збірки перекладів “Струни світла” (1996), “Лютневі елегії та інші вірші” (1998). В антології “Іменник” (1997) висловив деміургійне побажання створення ієрархії для корпусу сучасної української літературної інтертекстуальності. Член літугрупування “Західний вітер”. Упорядник антології “Дев’ятдесятники”.
В. Є.

МЕДВІДЬ В’ячеслав (нар. 1951). Прозаїк, есеїст, літературознавець. Живе і працює в Києві. Автор книг “Розмова” (1981), “Заманка” (1984), “Таємне сватання” (1987), “Збирачі каміння” (1989), “Льох” (1999), “Філософія страху, або ж Проклятий народ”, роману “Кров по соломі” (1998). Проза Медвідя оформлена як сецесійне намагання поєднати рустикальну естетику прози 70-х років з неомодерними шуканнями діаспорних літераторів повоєнної доби. У своїй творчості Медвідь неухильно, ретельно зберігає традиційні етичні настанови “сакралізації” Стефаника, протиставлені космополітичним цінностям лібералізму ХХ ст. Наративний бік прози Медвідя розвинутий у напрямі психологічної описовості наявного, з визначеною (на рівні концепції) підпорядкованістю формотворення етичним та психологічним настановам модернізму еліотівської епохи.
В. Є.

МЕДВІДЬ Леся (нар. 1977 р.). Прозаїк. Живе і працює у Києві. Авторка емоційно нюансованих текстів, зокрема “Часу птеродактиля” (“Сучасність” 96’1), що привернули увагу критиків свіжістю образних віддзеркалень підсвідомості.
В. Є.

МЕЛЬНИК Лідія (нар. 1976 р.) – “поетеса-депресіоніст” (за власним визначенням). Живе і працює у Львові. Дипломант фестивалю “Пам’яті жертв голодомору”, лауреат літературної премії ім. Б.-І. Антонича, фестивалю “Лір-95”, нагороджена грамотою видавництва “Смолоскип” за 1997 р. за збірку “Вистава з одним антрактом”.
О. Г.

МЕЛЬНИКІВ Ростислав (нар. 1973 р.) – поет. Живе і працює у Харкові. Член літугрупування “Червона фіра”. Автор книги поезій “Полювання на оленя” (1996). Його творчість трактується як “міфологічний неомодернізм” (А. Кокотюха), лірика “аванґардної тональності синтезу імпресіонізму з символізмом” (І. Оржицький).
О. Г.

МЕЛЬНИЧУК Тарас (1939-1995 рр.). Поет. Автор збірок “Несімо любов планеті” (1967), “Із-за ґрат” (Торонто 1982), “Князь роси” (1990), за яку отримав Державну премію ім. Шевченка в1992-му, “Чага” (1995). Поезія Мельничука мало досліджена і погано піддається класифікації передовсім через надзвичайно широкий діапазон образних систем, неоднозначність семантики та паралінґвізм. Подібно, самого Мельничука важко зарахувати до якоїсь поетичної ґенерації за суто хронометричними ознаками – серед поетів свого покоління він видається марґіналом як в онтологічному так і в мистецькому сенсі. “Позаґештальтність” – найзагальніший (і найнеобов’язковіший) термін, яким можна означити феномен Тараса Мельничука.
Юрій ІЗДРИК

(Вірш “з якихось пір” друкується за антологією “Вісімдесятники”).

з якихось пір
я люблю ногами купати

це не корова мене навчила
що вибивала мамі з рук
дійницю

не дєдів кінь
що так любив
давати прочитати
хлопцям копито

це ні
це зовсім інше

кінь грається
коли б’є

і корова заввиграшки
б’є
щоб я пас її
не за молоко
а за так

а це інше
кажу вам: це інше
це отак:

ідеш – кіт – копнув
ідеш – вівця – копнув
ідеш – богородиця – копнув
ідеш – вухате сонце –
бац
(марш у лопухи)
за сонцем – колорадський жук –
бац – нема
за жуком снігурка –
бац – убив
ще й опудало зробив
людина – бац – убив
ще й барабан зробив

а як уже всіх переб’єш –
розбігаєшся
і себе в черево
в пах –
бах-бах
в купу очей
в спину вух –
бух-бух

а потім виходиш
крізь вікно на дорогу –
і не видно жодного німця

МЕТАҐЕШТАЛЬТ (від грецького мета... – над та німецького Gestalt – вид, постава) – світова соціокультурна цілісність, яка об’єктивно існує і волить себе в історично визначений час та продукує в ньому феномени метаісторії, такі, як, наприклад, циклічне повернення стилів.
В. Є.

МЕТАТЕКСТ (від грецького meta – над та лат. textum – тканина, зв’язок, побудова) – знакова послідовність, що виникає як наслідок буття текстових знаків у метаґештальті. Метатекст не має конкретного автора, не прив’язаний до конкретної історичної наявності. Виявляється у літературному процесі у вигляді стереотипних образно-символічних конструкцій, впливає на трансформацію як розмовних, так і літературних семантичних практик.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МИКИЦЕЙ Марія (нар. 1965 р.). Поетеса. Живе і працює в Івано-Франківську. Друкувалась у часописах “Четвер”, “Дзвін”, “Лель”, в антології “Цех поетів” (2000). Відома як авторка урбаністичних верлібрів, зміст яких – програмова втеча від простих форм жіночої сповіді. Творче кредо Микицей: інтуїтивна поетика повинна стати продовженням інтуїтивного способу буття. Підсвідомо намагається побудувати в українській літературі знаково-образний комплекс “анти-Забужко” (див. статті ЗАБУЖКО, СНЯДАНКО) як альтернативну концепцію сучасної жіночої лірики.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МІДЯНКА “Ропет Камідян” Петро (нар. 1958 р.). Поет. Живе і працює на Закарпатті. Автор поетичних збірок “Поріг” (1987), “Осередок” (1994), “Фараметлики” (1994) та ін. Один із найяскравіших представників українського ПМ-дискурсу. Художній метод Мідянки базований на артистичному поєднанні трьох стильових компонентів: закарпатських діалектизмів та архаїзмів, філософсько відстороненій інтонації вічного спостережника та синонімічних рядах, що вражають необмеженою та примхливою різноманітністю. Об’ємність текстової гри у поезіях Мідянки продовжує ілюзію гранично-органічного синтезу, проникнення у сутність слова до глибинних, “атомарних” рівнів без втрати синтаксичної гармонійної тяглості віршованих періодів. У літературному процесі Мідянка долучився до креативного терену карнавальної постмодерністської культури, освоєного Бу-Ба-Бу. Премія Бу-Ба-Бу “За найкращий вірш року” (1995), премія “Благовіст” (1994).
Володимир ЄШКІЛЄВ

“МІРИ І МЕЖ” ІДЕОЛОГЕМА – спроба альтернативи на явище постання нерустикальних дискурсів у сучасному українському літературному процесі. Сформульована остаточно у публіцистиці Юрія Мушкетика, що у ній він закликає молодих літераторів “...вернутися до чогось старого, первісного, до себе самоцільного, незапльованого та нерозтраченого. Вернутися до потоптаних істин, до старих добрих реалій, до колишнього штибу життя, до Міри та Меж” (Див. статті ТР-ДИСКУРС та СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ).
ЛІТЕРАТУРА: М у ш к е т и к Ю. Колесо: Кілька думок з приводу сучасного українського поставанґарду // Літ. Україна, 1994. – 27 жовтня.
Олег ГУЦУЛЯК

МІРОШНИЧЕНКО Микола (нар. 1947 р.). Поет, перекладач. Один із засновників літгрупи “Геракліт”. Живе і працює в Києві. Автор книжок поезій “Рік-осокір” (1984), “Око” (1989), десяти книг перекладів з тюркських мов. Майстер паліндромів.
В. Є.

МІСТИЧНІСТЬ (від грецького mystis – таємничий) – здатність деяких текстів створювати деміургійний феномен трансцедентальної екзистенції (відчуття причетності до сфер буття поза наявним). “Містичність, – на думку Ю. Іздрика, – є наслідком специфічного обдарування, мистецтва вловлювати відгомін речей, котрі відбуваються по той бік. Цим мистецтвом блискуче володів Рільке (“Нотатки Мальте-Лаурідса Брігга”)”. У сучасній українській літературі претензію на містичність мають деякі автори НМ- та ПМ-дискурсів, зокрема О. Лишега, Т. Прохасько.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МОДЕРНІЗМ (француз. modernisme, від moderne – новітній, сучасний) – дискурс у мистецтві XIX–XX ст., в літературі зокрема, якому притаманна ціннісна увага до метафізичних явищ буття, знаків епохи (моди) та їх естетизація. Модернізм як номінативна складова мистецького корпусу передбачає: 1) ставлення під сумнів класичної ієрархії знаків буття, зокрема етичної дихотомії “добро-зло” (а в ширшій аспектації і дихотомії онтологічної “Порядок-Хаос”); 2) апологетику швидкоплинного, несталого, випадкового як системності на противагу Вічному; 3) самосвідомість мистецтва через самопояснення та специфічну увагу до біографії автора; 4) упослідження оповідальності перед символом та концептуальною складовою твору; 5) спроби неігрового “серйозного” поєднання знаків з різних галузей мистецького терену; 6) специфічну увагу до міфу як способу узагальнення символічних рядів поза ієрархіями, історично створеними культурою, 7) особливу увагу до творення “нового” і його сакралізацію. Предтечею теорії модерності став Шарль Бодлер, котрий у статті “Художник модерного життя” проголосив ознаку “бути сучасним” естетичним критерієм у мистецтві. Філософського виміру дискурс модернізму дістав завдяки Ф. Ніцше, який зруйнував “ієрархію імен та назв” у світовій історії культури, побудував онтологічне виправдання Хаосу і, через дихотомію “Аполлон-Діоніс”, увів ірраціональні знакові складові у легальний список операбельного мистецького корпусу. Після Ніцше дискурс модернізму набував ознак “леґітимного дискурсу епохи” (Ж.-Ф. Ліотар). Історично, від критики традиційних університетів (Ніцше, 1880-і роки) до свого завершення in fixum (для аванґарду 10-20-х модернізм вже здавався реакційним), модернізм пройшов фазу становлення за 25-30 років. Така швидкість леґітимації дискурсу пов’язана із надламом суспільного світобачення світової спільноти на межі XIX-ХХ ст. Модернізм упослідив такі якісні цінності класики як “відвертість”, “добропорядність”, “фаховість”, “свідоме ставлення”, “патріотичну домінанту”, “проґрес”, “правдиве відображення життя”, і натомість утвердив нові цінності: “складність”, “скепсис”, “містицизм”, “есхатологічне передчуття”, “підсвідоме як феномен якісного буття людини”, “антропоцентризм”, “суґестію”, “етичну амбівалентність” тощо. Амбівалентність модерного світогляду сприяла розгалуженню методично-методологічного корпусу модерністських креативних настанов. “Революційний” модернізм, заанґажований на руйнування класичних ієрархій та мистецьких практик вже у 10-20-ті роки ХХ ст. перейшов у іншу якість естетичного буття і, відповідно, у іншу дискурсивну площину – в аванґард. “Аристократичний” модернізм (зокрема “символізм”) відбув довшу еволюцію і уможливив у 40-60-ті роки світовий неомодерністський (НМ) дискурс. Особливістю українського літературного процесу у ХХ ст. став модерний ренесанс 60-80-их років і відкриття потужного (інколи – домінуючого) НМ-дискурсивного простору в сучасній українській літературі.
ЛІТЕРАТУРА: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: 1997. Гундорова Т. Дискусія українського модерну: Постмодерна інтерпретація: Дис... д-ра філолог. наук. К., 1996. Ліотар Ж.-Ф. Ситуація постмодерну.– “Плерома” 1–2, 1996. Фуко М. Слова и вещи. М., 1997. Хабермас Ю. Модерн – незавершённый проект // Вопросы философии. 4, 1992. Foulkner P. Modernism. London, 1977.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МОЙСІЄНКО Анатолій (нар. 1948 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Автор поетичних книг “Приємлю”, “Сонети і верлібри”, “Віче мечів” (1999), “Шахопоезія”. Відомий як конструктор верлібрів та паліндромів. Заглиблений у символічно-текстові складові НМ-дискурсу. Парадоксаліст.
В. Є.

“МОЛОДЕ ВИНО” – антологія поезій, видана “Смолоскипом” у 1994 р. Упорядники антології: М. Розумний та С. Руденко. В антологію увійшли твори 20-ти поетів, що претендували на знак “дев’ядесятництва” і були пов’язані з діяльністю Творчої Асоціації “500”. Разом із вартими уваги творами І. Андрусяка, Ю. Бедрика, С. Жадана та ін., в антології присутня відверта графоманія І. Андрущенка, В. Квітки, С. Миронюка. У літературному процесі антологія стала одним з каталізаторів створення естетичного простору “дев’яностиків”.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МОРАЛІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ВИНИКНЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ – “...постмодернізм виник у Парижі в специфічно лівому, якщо не суто прокомуністичному середовищі. Ліотару й Бодріяру довелося в 70-х роках оголосити себе постмодерністами, щоб скинути з себе ветхе прикриття лівих модерністів 60-х років і виправдати у власних (як і чужих) очах тривіальність своїх захоплень прямим догматичним марксизмом у 50-х... Необхідно було придумати назву для того, що лишилося, для тих, хто залишився без свого рідного комунізму, марксизму, без Сталіна, Мао і Сартра... Себто: той, хто потерпів поразку, описує свій власний крах як всесвітню катастрофу. Чи не тому постмодерністи так люблять говорити про кінець історії, літератури, людства взагалі, прагнучи свою особисту вичерпаність перенести в універсальний вимір?..” (Олександр П’ятигорський). “Контрпостмодерніст” Девід Гірш у праці “Деконструкція літератури” звинувачує постмодернізм та його попередників, лівих модерністів, у сучасному імморалізмі, а український критик Юрій Гудзь наголошує на відносності будь-яких моральних імперативів, на неодмінній “амбівалентності” українського постмодернізму, що проштовхується на широку арену завдяки вмілому маніпулюванню неперетравленими як слід бахтінізмами про сміхове перевертання й взаємне заміщення “високого” і “низького”: “...вся схема т. зв. карнавальної культури лежала в основі саме тоталітарного соціуму, який забудь-яку ціну прагнув позбавити людину реальних орієнтирів на традиційні, усталені цінності, намагався перетворити її внутрішні опори на вихор здичавілих колективних дійств... Бо що є ГУЛАГ, як не величезний кін для здійснення страшного карнавалу? Там і справді абсолютно все позбавлене реального глузду, перекинуте з ніг на голову доконаною, нічим не обмеженою свавільністю нищення людського в людині (...) І саме звідти (...) Михайло Бахтін започаткував свої теоретичні розробки...” (Ю. Гудзь). Антитезою постмодернізму моралістична критика розглядає практику “...вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання... Бо ж саме готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначалась Альбером Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности... Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою “хутірську” покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді... й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування не пропаде марно...” (Ю. Г.).
ЛІТЕРАТУРА: Г у д з ь Ю. P. S. – На припочатку ста літ самотности // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – Ч. 8. – С. 139–143.
Олег ГУЦУЛЯК

МОРГОВСЬКИЙ Антон (нар. 1957 р.). Прозаїк, перекладач. Живе і працює в Івано-Франківську. Автор збірок повістей “І тоді я прийду” (1983), “Свято білої сорочки” (1989), романів “Фіропа єси...” (1996) та “Фіфті-фіфті” (1997). Морговський – представник репортажно-іронічної складової НМ-дискурсу, в нових своїх романах тяжіє до ущільнено-образної оповідальності.
В. Є.

МОРЕНЕЦЬ Володимир (нар. у 1953), – поет, критик, літературознавець, перекладач. Доктор філології. Дебютував як критик 1974 р., відтоді постійно виступає зі студіями, присвяченими в основному жанру поезії. Вийшли у світ кілька збірок та “Поема для браття” (“Березіль”, 1996, № 7-8). 1982 р. захистив кандидатську дисертацію “Джерела поетики К. І. Ґалчинського”, в якій виклав та обґрунтував концепцію художнього діалогізму. 1994 р. захистив докторську дисертацію на тему “Сучасна українська лірика. Особливості розвитку і логіка саморуху”, де дослідив природу повсякчасної взаємодії сталих чинників саморуху поетичної думки у вигляді її традиційних, модерних та аванґардних виявів (духовно-інтелектуальних). Із 1996 р. – професор, завідувач кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Один з ініціаторів створення, а від січня 1997 р. – один з віце-президентів Асоціації українських письменників. Автор книжок “Джерела поетики К. І. Ґалчинського” (1986), “На відстані серця” (1986), “Борис Олійник” (1987), “Володимир Сосюра” (1990), низки колективних праць, у тому числі “Історія української літератури ХХ ст.” у 2-х та 3-х кн. (за ред. В. Г. Дончика), відзначеної Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка 1996 р. Переклав з польської фундаментальну працю А. Валіцького “В колі консервативної утопії” (К., Основи, 1997). У докторській дисертації висунув тезу про трактування аванґарду як мистецької ситуації відповідальності. “Аванґард, – пише Моренець, – повертає особистість до відповідальності, до необхідності власного вибору, створюючи безпрецедентну морально-естетичну ситуацію”. Моренець також стверджує, що для постмодерної ситуації в мистецтві характерна дезінтеґрованість світогляду і відповідна до цього стилістика (прикладом чого, на його думку, є збірка “Нова деґенерація. Поезії” (Див. статтю НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

МОСКАЛЕЦЬ Кость (нар. 1963 р.). Поет, прозаїк, критик. Живе на Чернігівщині. Був одним із засновників естетико-філософської робітні “ДАК”. Автор поетичних збірок “Думи” (1989), “Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)” (1994), “Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика” (1999). Лауреат фестивалю “Червона рута-89” у номінації авторської пісні. Лауреат премії журналу “Сучасність” (1994) за прозовий твір “Досвід коронації”. У поетичній творчості Москальця воліє себе синтез війонівської балади з ностальгією за повнотою буття. У прозі видається більш винахідливим і навіть майстерним (поезіям притаманна деяка “розхристаність” у “речовині”). Автор “супергіта” “Вона”, який, щоправда, супергітом став завдяки зусиллям рок-групи “Плач Єремії” та особисто Тараса Чубая. Останньому, як правило, тінейджери і приписують авторство “Її”.
Юрій АНДРУХОВИЧ

“МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК, 8” – літературний “неокласичний гурт”. Виник 1990 р. з ініціативи Віталія Бориспольця, Олександра Бригинця та Володимира Жовнорука. 1992 р. видано колективну збірку “Гуманітарна допомога/Humanitare Hilfe” (укр. та нім.). Характерною для гурту була відсутність будь-якої характерності, себто знана і легко впізнавана невиразність, за котрою відразу вгадується перо журналіста, що переплутав “гобі” з літературним покликанням. Таким чином, самоозначення гурту (“неокласичний”) залишається сприймати хіба що як недотепний жарт.
Ю. А.

МУЛИК Володимир (нар. 1964 р.). Прозаїк, поет, автор пісенних текстів. Брав участь у самвидавському проекті “Гей-гоп” (80-ті роки), оповідання друкувались у “Четверзі”, а також в антології В. Даниленка “Квіти в темній кімнаті”. На думку окремих спо-стерігачів, є важливою постаттю івано-франківського середовища, безпосередньо дотичною до станіславського феномену.
Володимир ЄШКІЛЄВ

МУРАШКО Тарас (1970 р.н.) – поет, прозаїк. Народився у Пряшеві (Словацька республіка), живе і працює в Празі. Студент філософського ф-ту Карлового ун-ту. Власним накладом видав збірку віршів “Поезії та інтерпретації” (1992). Уривок із оповідання “Кохання є інде” було надруковано у пряшівському часописі “Дукля” (1997). Творчість Мурашка є достатньо показовим прикладом “останнього стилю” в літературі наймолодших нащадків української еміґрації.
Юрій АНДРУХОВИЧ

НАБОКОВ Володимир (1899–1977). Прозаїк, есеїст, поет, літературознавець, найвідоміший письменник російської еміґраційної літератури ХХ ст. Автор романів “Машенька” (1925), “Захист Лужина” (1929–1930), “Камера обскура” (1932–1933), “Розпач” (1934), “Дар” (1937), всі рос. мовою, та англомовних “Лоліта” (1955), “Пнін” (1957), “Ада” (1969), “Подивись на арлекінів” (1974), дослідження “Микола Гоголь” (1944), книги спогадів “Інші береги” (1951), “Бесіди. Спогади” (1966), коментованого прозового перекладу пушкінського “Євгенія Онєгіна”, чотирьох збірок оповідань та інш. Набоков – один із найбільших літературних міфів двадцятого століття. Попри надзвичайну стилістичну довершеність і позірно класичну будову, кожен твір Набокова являє собою складну семантичну конструкцію з безліччю прихованих значень і зашифрованих символів. Багаторівневість прози Набокова дозволяє розглядати її як різновид лабіринту або ж ландшафту, що закономірно приводить дослідників Набокова до складання путівників по його романах (такий рецепт підказаний самим автором: див. роман “Pale fare”). З огляду на це навряд чи можна твердити, що літературна спадщина Набокова прочитана. Будучи одним із найвидатніших модерністів (див. статтю МОДЕРНІЗМ), Набоков майстерно приховує модерність своєї прози, відсторонюючись від мовної гри за маскою самоіронії або пародіюючи власних протагоністів. Це певним чином виокремлює Набокова з ряду інших письменників, для яких самоцінність методу була очевидною, і дозволяє спростувати відому тезу про те, що модернізм базується на запереченні класики. Довголітнє гостре протистояння масовій культурі закономірно привело Набокова до створення “Лоліти” – однієї з найвідоміших пам’яток маскульту, в якому апологетика і апофатика становлять парадоксальну єдність. Набоков є також рідкісним прикладом успішного білінґвізму. Під цим кутом зору особливо цікавими видаються спроби автоперекладів, котрі яскраво засвідчують, що окремі ідеї можуть матеріалізуватися лише в рамках певних лексично-морфологічних структур. Феноменальність прози Набокова полягає ще й у тому, що її неможливо наслідувати. Набоков – письменник, приречений на відсутність епігонів. Драматургія і поезія Набокова носять відверто графоманський характер.
Юрко ІЗДРИК

НА ДОБРАНОК, МІЛЕНІУМ! Сучасна українська проза – антологія сучасної української прози, проект В. Габора і Г. Гусейнова (див. статтю “КУР’ЄР КРИВБАСУ”).
В. Є.

НАЗАРЕНКО Володимир (нар. 1953 р.). Поет, прозаїк. Живе і працює в Києві. Автор поетичної збірки “Травневий тембр” (1989). Друкувався у періодиці. “Намагається відгородитись від цього світу й жити у власно створеному (деміургія! – В. Є.), й там будувати свої флотилії візій” (В. Габор).
В. Є.

НАРАТОЛОГІЯ (від лат. narrativus – оповідь і грецьк. loogos – слово) – наука, яка вивчає системні закони оповідальних жанрів та структуру сюжету.
В. Є.

НЕБОРАК Віктор (нар. 1961 р.). Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. Живе і працює у Львові. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні “Пси святого Юра”. Автор поетичних збірок “Бурштиновий час” (1987), “Літаюча голова” (1990), “Alter Ego” (1993), “Розмова зі слугою” (1994), “Епос про тридцять п’яту хату” (1999), незавершеного роману “Пан Базьо та решта”. Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, “рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень”. М. Рябчук вважає, що “поетичний карнавал В. Неборака – це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою... з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство”. (Вітчизна, 10’89). З середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є “Третє тисячоліття” – серія літ. вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються “письменники наживо”, а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.
Володимир ЄШКІЛЄВ

НЕДОСТУП Віктор (Лапкін В. І., нар. 1958 р.). Поет. Учасник літугрупування “Пропала грамота”. У 1991 р. разом з Позаяком та Либонем виступив у поетичній збірці “Пропала грамота”. Брав участь у кількох музичних проектах (найвідоміший – “Баніта Байда”).
В. Є.

НЕЖДАНА Неда (Мірошниченко Надія) – поетеса. Живе і працює у Києві. Автор збірок “Птахи і люди” (1993), “Котивишня” (1996) та багатьох публікацій у періодиці.
О. Г.

НЕКРОГЕРОЇКА (від грецьких слів nekros – мертвий, та heros – воїн казкової сили) – специфічний синдром набуття автором посмерної літературної харизми (хрестоматизації), характерний для ТР-дискурсу в українській літературі. Процес хрестоматизації автора саме після смерті має глибоку історичну традицію в літературах слов’янських народів і базований на ментальній недовірі суспільства до живого претендента на харизму. Ця ментальна недовіра має позалітературне джерело у політичній історії слов’янства, коли харизматизовані за життя суспільні діячі використовували набутий авторитет в особистих інтересах, часто – антисоціальних. Іншим джерелом некрогероїчного синдрому є суспільно-психічні фантоми “пошуку мученика” та “покаяння”, пов’язані з ментальними нашаруваннями язичницького та християнського світоглядів (так звані “офірні архетипи”). Так ,“покаяння” літературного загалу ТР-дискурсивного простору за колабораціонізм радянських часів породило некрогероїчний феномен хрестоматизації та актуалізації літературних творів письменників, які загинули або були переслідувані комуністичним режимом іноді за сприянням самих хрестоматизаторів. Некрогероїчний синдром байдужий до чисто літературної якості харизматизованих творів, але іноді за його допомогою актуалізується література справді високої якості (яскравий приклад – повернення читацькому загалу у кінці 80-х років творчості Василя Стуса).
Володимир ЄШКІЛЄВ

НЕНАРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО (калька з англійської – unnarrating art; narrative – від лат. narrativus – обмін знанням, розповідь про подію або процес (згідно з Webster’s New World Dictionariy of American English – NY, 1989, Р. 901). Мистецтво, яке намагається відмовитись від будь-якої інформативної оповідальності. Виникло у 80-х роках як антиконцептуалізм. Деякі дослідники розглядають ненаративне мистецтво як найновішу модифікацію аванґарду. Знищення інформативної оповідальності (нарації) досягається в літературному тексті завдяки або абсолютній герметичності, незрозумілості твору, або завдяки малому часові існування тексту (Див. статтю ТЕКСТ-ГЕПЕНІНҐ), коли написання і знищення тексту відбувається майже одночасно, у контексті мистецької акції. Подібні ненаративні тексти-акції фабрикували Енді Воргол, Свен Гундлах та інші.
Володимир ЄШКІЛЄВ

НЕОБАРОКО – стиль, що за українським культурфілософом та доктором мистецтвознавства Н. Корнієнко зароджується в українській культурі кінця ХХ ст., яка “почула” потребу у “коеволюції людської спільности та біосфери”, пропонує сьогодні у формі цього стилю КОД переналагоджування суспільства, код його руху до полівалентності, до знайдення максимально широкого “переліку виборів” – способів життя, якостей життя, еталонів поведінки. Необароко (де еклектика є “недоздійсненістю синтезу”) – це шлях до нової “художньо”-етичної мистецької складової суспільства. І головні ресурси цього стилю знаходяться у глибинному структурному механізмі його буття – це ланцюг завжди потужних внутрішніх авторських саморефлексій, а саме: “...Нова молода українська проза, поезія..., театр аванґарду, живопис аванґарду – зразки його. Творчість Х. Л. Борхеса є класичною енциклопедією цього механізму. В основі його пластики лежать нашарування: на цитату реального, колишнього сюжету напливає міф про “цитату”, далі – міф про міф; цитата з Біблії покривається рефлексією на неї автора або цілої культури – репрезентанта; леґенда про Дон Кіхота продовжується в нових перевдяганнях вічного персонажа і вічного сюжету – і далі за ланцюгом. І все це – симфонізм контекстів, полілог (діалог) деталей та фраґментів попередніх культур – впорядковується за сучасним критерієм синтетизму...” (Н. Корнієнко). Україна перебуває напередодні нового синтезу культурних ґештальтів: як, скажімо, “...латиноамериканський роман синтезував у собі три цивілізації, ставши проектом культури майбутнього, про яку говорили Р. Тагор, М. Реріх, Леся Українка, який втілював у поезії Велімир Хлєбніков (він поєднав у своєму візіонерстві богів Японії та Русі, релігію Китаю та греків, скандинавів та полінезійців) та яку випрацьовує натхнення молодої української поезії і прози 80-90-х...” (Н. Корнієнко). Певним апогеєм необарокового синтезу в українському мистецтві 90-их став проект Бу-Ба-Бу “Крайслер-Імперіал” і його літературне втілення у “Четверзі” № 6 (Див. статтю “ЧЕТВЕР”).
ЛІТЕРАТУРА: К о р н і є н к о Н. М. Масова й елітарна культура в “інтер’єрі” постмодернізму // Українська художня культура / За ред. І. Ф. Ляшенка. – К.: Либідь, 1996. – С. 361–363.
Олег ГУЦУЛЯК

НМ-ДИСКУРС – дискурс неомодернізму (Див. статтю МОДЕРНІЗМ) у сучасній українській літературі. Об’єднав у 60-80-ті роки практично всіх літераторів України, які мислили крізь естетичну настанову “примату форми над змістом” і відходили від канонів псевдокласичної оповідальності, культивованої в епоху соцреалізму та тотальної рустикальності. На відміну від модерністського дискурсу 20-30-х років, НМ-дискурс стверджувався у ситуації конфронтації не з класичними наративними практиками у мистецтві, а в перебігу ідеологічного протистояння з мистецьким офіціозом, що обслуговував тоталітаризм. Тому НМ-дискурс набув в Україні таких специфічних ознак: 1) соціальної маніфестальності (“класичний” модернізм, як відомо, дистанціювався від соціополітичної проблематики), 2) зорієнтованості на фольклорний матеріал (тут означилось його “походження” від рафіновано-рустикальної укр. літератури XIX – поч. ХХ ст.), 3) відрази до фаховості. Україномовний НМ-дискурс був розпочатий у середині 50-х років Нью-Йоркською групою. В УРСР перші ознаки маніфестально-опозиційної модерності прослідковуються у найкращих зразках літературного “шістдесятництва” (див. статтю ШІСТДЕСЯТНИКИ), але саме явище “шістдесятництва” з його домінуючим політичним ухилом перебувало у просторах самоусвідомлення, далеких від світових модерністських практик. Тільки у постшістдесятницькій ситуації, з іншого боку – у львівському середовищі зламу десятиліть (І. Калинець, Г. Чубай) в епоху Київської школи поезії, неомодерністський знаково-образний комплекс розгорнувся до проблематики, ціннісного списку та креативних практик повноцінного мистецького дискурсу. Остаточно його оформили “вісімдесятники”: І. Римарук, М. Рябчук, В. Герасим’юк, І. Малкович, О. Забужко, В. Медвідь, В. Неборак, Я. Довган та ін. Характерним явищем НМ-дискурсу у 80-ті роки стало співіснування та взаємодоповнення креативних корпусів НМ-дискурсу та ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ). На 1997 р. НМ-дискурс серед дискурсів укр. літератури посідає провідне становище серед продукуючих авторів.
Володимир ЄШКІЛЄВ

НОБЕЛІАТА УКРАЇНСЬКА – передчуття скорої (у метаісторичному часі) можливості отримання Нобелівської премії з літератури одним з українських письменників. Ця подія може стати певним символом світового визнання україномовного текстотворення. Для дискурсивного поля української літератури відкриється можливість побудови естетичної ієрархії текстів з огляду на світові критерії, уможливиться суспільне визнання сучасного українського літературного процесу. Не виключено, що список претендентів на Нобелівську премію з літератури в Україні вже формується в межах інтертекстуальної ситуації НМ- та ПМ-дискурсів.
Володимир ЄШКІЛЄВ

“НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ” – поетичне літугрупування, існувало у 1991-1994 рр., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області – Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також “Нова деґенерація”. Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів “Нової деґенерації” перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.
В. Є.

НОВЕ В ЛІТЕРАТУРІ. Уперше категорія “нового” в європейській філософії була досліджена П. Гессенді (XVII ст.). Він вважав, що всі об’єкти однаково нові, бо “новина (новизна) тотожна наявності якості як атрибуту речі”. Дж. Г. Льюїс у праці Problems of Life and Mind вперше визначив два рівні виникнення “нового” – рівень результантів (коли елементи нового прослідковуються вже у “старому”) та рівень емерджентів (від англ. to emerge – раптово виникати), коли складові “нового” не присутні у “старому” у достатній повноті своїх ознак. Сучасна філософія пропонує ієрархію з трьох рівнів “нового”: 1) просто нове (результати); 2) якісно нове (емердженти); 3) принципово нове. В літературній творчості ієрархія “нового” пов’язана з тріадою “архетип-міф-образ”. Принципово нове в літературі виникає на рівні архетипів. Не буде перебільшенням вважати, що в сучасному мистецтві принципово нове виникнути не може. Виникнення принципово нового можливе лише за обставин, які самі є якісно новими у позамистецьких сферах буття (зміна “еону” згідно з К. Ґ. Юнґом, апокаліптичні трансформації сущого тощо). В літературному процесі ієрархія “нового” звужується до двох рівнів – якісно “нового” і просто “нового”. Всі модифікації образних комплексів, які виникають у межах існуючих дискурсів (див. статтю ДИСКУРСИ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ) є просто “новим”. При цьому всі дискурси, окрім постмодерністського, містять у собі як необхідну умову існування заперечення попереднього твердження. Постмодерністський дискурс не базується на утвердженні емерджентної ориґінальності своїх модифікацій і погоджується з “ситуацією цитування”, тобто роблення простого “нового” (Див. статтю ПОСТМОДЕРНІЗМ). Якісно “нове” виникає при створенні нових дискурсів, або персональних авторських світів і мовних просторів, тобто в ситуації деміургії.
Володимир ЄШКІЛЄВ

НОМАДИЗМ (від грецького nomados – пастух). У мистецтвознавстві – теорія, згідно з якою будь-яка культурно-мистецька тяглість в історичному часі є ефемерною, і культура, таким чином, має жити сьогоденням. Девіз номадизму: “Минуле забувається, майбутнє невідоме”. Номадизм став доктринальною основою для теоретиків трансаванґардизму (Див. статтю ТРАНСАВАНҐАРД).
Володимир ЄШКІЛЄВ

НСПУ – Національна спілка письменників України. З 1998 року – назва офіційної літературної організації, фінансованої та підтримуваної Українською державою. (Див. статтю СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ).
В. Є.

НЬЮ-АРТ (або ню-apт, від анг. new-art – нове мистецтво). Одне з відгалужень андеґраунду, опозиційне поп-арту. Головний принцип “нью-арту” – “вивернути світ, щоб Сонце побачило нутрощі речей малих та великих” (Лерок). Деякі дослідники вважають представником нью-арту у світовій літературі Семюела Беккета.
В. Є.

НЮАНСОВАНА ДЕМІУРГІЯ – здатність письменника створювати пер-сональний світ (Див. статтю ДЕМІУРГІЯ) з сюжетних, образних та символічних нюансів (тіней фреймів, див. статтю ФРЕЙМІВ ТЕКСТОВІ ТІНІ). Такий персональний світ автора може бути сконструйований з елементів наявного на 99%, що є свідченням компетенції автора в межах внутрішньої енциклопедії твору. Яскравим прикладом нюансованої літературної деміургії є роман В. Набокова “Ада”, написаний ним у 1968 р. В романі з елементів наявної дійсності Росії XIX ст. та США 50-х років ХХ ст. сконструйована неіснуюча країна в Північній Америці – Естотія. Протягом сюжетного розкриття роману Естотія розгортається в Антитерру – персональний світ Набокова, історія якого нюансовано відрізняється від Терри – наявної Землі читача. На опозиції Терра-Антитерра розігрується складний набоковський гамбіт із своєрідною естетикою “зручності персонального світу”, що нею відкрито, щиро, розсудливо на-солоджується автор.
Володимир ЄШКІЛЄВ

НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПА – угруповання українських літераторів північно-американської діаспори, засноване у 1958 р. молодою ґенерацією поетів, незгідних з ортодоксально-просвітницькими настановами заполітизованої української літератури 20-40-х років. Літератори Нью-Йоркської групи керувались принципом мистецької домінанти у літературі і намагались бути інтеґрованими у модерністський дискурс. “Первісну сімку” групи склали Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук. Останній як історіограф групи вважає, що за методом вживання мовних трансформацій у Нью-Йоркській групі виникла дихотомія “лівих-правих”, яких відповідно умовно очолювали Тарнавський та Андієвська. “Ліва” настанова Тарнавського полягала в інтенсивному впровадженні формальних знахідок американської та західноєвропейської літератур до українського семантичного простору. “Андієвська вживає мову фронтально, тобто традиційно” (Б. Бойчук), в той час, коли Тарнавський виокремлює символ, опорний знак з текстового потоку. Твори Нью-Йоркської групи започаткували НМ-дискурс в українській літературі, “другу хвилю” українського модерну, якій притаманний пластичний, але дещо нав’язливий символізм, заглиблений у реставрації, квазірелігійні практики “пошуку Книги національного буття”. З часом, у 60-х роках, нова ґенерація Нью-Йоркської групи (Юрій Коломієць, Олег Коверко та інші) типізували творчі знахідки “первісної сімки” до рівня малодинамічної модерної парадоксії.
Володимир ЄШКІЛЄВ, Олег ГУЦУЛЯК

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДІЙНА (лат. objectivus – предметний). Для академічних (“зовнішніх”) енциклопедій – принцип неупередженості, відповідності “об’єктивній дійсності”, яка, в свою чергу, може сприйматись як: 1) наявність, що пізнається шляхом наукового дослідження, 2) сукупність того, що в межах епістеміологічного дискурсу домовлено вважати існуючим. Для деміургічних (“внутрішніх”) енциклопедій – принцип відповідності складових енциклопедії законам того персонального світу, номінантність якого вона встановлює (Див. статтю ПЕРСОНАЛЬНОГО СВІТУ НОМІНАНТНІСТЬ). Таким чином, деміургічна енциклопедія приймає як належне існування syndromus debile encyclopaedianae (Див. статтю ТУПІСТЬ ЕНЦИКЛОПЕДІЙНА) шляхом зняття з себе претензії наближення енциклопедійного переліку до “об’єктивної дійсності”. (Див. статтю ДЕМІУРГІЯ).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ОЛДІ ФЕНОМЕН – деміургійний літературний феномен, що виник у 90-х роках у Харкові завдяки творчості двох російськомовних майстрів фентезі: Дімітрія Громова (нар. 1963 р.) та Олега Ладиженського (нар. 1963 р.). Літературознавці відносять цих двох авторів, що пишуть під псевдонімом “Генрі Лайон Олді”, до “нової хвилі” російськомовного фентезі (Є. Харитонов). Тексти Олді є синтезом сюжетного потоку, притаманного фентезі, та якісно побудованих персональних світів (Див. статтю ДЕМІУРГІЯ). Романи Олді “Безодня голодних очей” (1988–1994), “Шлях Меча” (1992), “Герой повинен бути один” (1995), “Месія зчищує диск” (1996), “Той, хто чекає на перехрестях” (1993) та інші побудовані на енциклопедичному осягненні географії, культурних символів, ментальної характеристики, релігії тих країн (Польща, Індія, Китай, Греція), які обираються Олді як матеріал для конструювання персонального світу чергового роману. Найбільш цікаве в Олді-феномені – перетворення енциклопедії зовнішньої (загальноприйнятої) в енциклопедію внутрішню, персонально-деміургійну. Прикладом може слугувати роман “Шлях Меча”, у додатку до якого Олді вміщує енциклопедію холодної зброї всіх часів і народів. У романі мечі і сокири цієї енциклопедії діють як одухотворені живі істоти, персональні характеристики котрих виводяться Олді з особливостей застосування кожного типу зброї. Виникнення деміургійної енциклопедії мечів-персонажів з їх “характером”, “ментальністю”, “релігією” тощо детерміноване реаліями світу читача і несе, крім іншого, пізнавальний характер (знання про холодну зброю народів світу у наведеному прикладі).
Володимир ЄШКІЛЄВ

ОНИШКО Анатолій (нар. 1940 р.). Перекладач. Живе і працює в Калуші на Франківщині. Дебютував у 1982 р. перекладом “Ворона” та деяких інших поезій Е. А. По. Перекладав Ф. Ніцше (“Так говорив Заратустра”), С.-Т. Колріджа, А. Азімова, Р. Шеклі, М. П’юзо та ін. Друкується переважно у часописі “Всесвіт”. Майстер лексично насиченого перекладу із виразним перекладацьким стилем.
В. Є.

ОРДЕН ЧИНУ ІДІОТІВ (ОЧІ). Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово “ідіот” трактується товариством в первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган: рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). “Гімн Ідіотів” складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул.
Іван ЛУЧУК

“ОСНОВА” – літературно-мистецький та науково-популярний журнал Спілки письменників України (до Ч. 6), а з Ч. 9 – “Об’єднання поетів, які зазнали переслідувань”. Виданню часопису сприяли – Конґрес українських націоналістів (Ч. 1), Український Конґресовий Комітет Америки, Рада Оборони та Допомоги Україні (Ч. 2, 3), Владика Платон Корниляк (Ч. 4, 5, 6), Міжнародний фонд “Відродження” (Ч. 7). Заснований у 1993 році (ч. 1, 2, 3 вийшли в 1993 р., ч. 4, 5 – в 1994, ч. 6, 7 – в 1995, ч. 8, 9 – в 1996, ч. 10 – в 1997). Головний редактор – Валерій Ілля, редактори – Степан Сапеляк, Валентина Отрощенко, Костянтин Лавро, а також – Вячеслав Медвідь (ч. 1, 2, 3), Михайло Бриних (ч. 3), Микола Луговик (ч. 1, 2), Євген Пашковський (ч. 1, 2, 6), Богдан Чепурко (ч. 1, 2, 6), Ігор Калинець (ч. 1, 2, 4, 5) та ін. “Основа” є своєрідним продовженням журналу “Основа” (ХIХ ст.) (“видається з 1861 р.” – як нічтоже сумнящася зазначено на обкладинці) і трактується самими видавцями як “хуторянський часопис”. Відповідно і пропагується т. зв. хуторянська філософія (М. Я. Марр, П. Куліш, Ю. Липа) (Див. статті СЕЛЯНСЬКИЙ СИНДРОМ, ТР-ДИСКУРС). Після відходу від журналу таких авторів, як В. Медвідь, Є. Пашковський, І. Калинець, В. Барка, В. Цибулько, Р. Лиша, Л. Пономаренко, Г. Пагутяк, Р. Андріяшик, “Основа” перетворилась у рупор марґінальних авторів ТР-дискурсу.
Олег ГУЦУЛЯК

ОХРІМОВИЧ Андрій (нар. 1957 р.). Поет. Живе і працює в Києві. Автор збірки поезій “Замкнутий простір” (1993). творчість Охрімовича локалізована естетичним кордоном НМ- та ПМ-дискурсів, тяжіє до символічно-концептуального конструктивізму. Поезії гранично насичені інтелектуалізованими образами і знаками культурного метаґештальту кінця ХХ ст. У художньому методі Охрімовича відчутні впливи поезії “шістдесятників” та (інтонаційно) Й. Бродського.
В. Є.