бібліотека Ї

Відродження держави та людина
Аспект Обіцяного Краю та Спасіння. Спільне і відмінне у відродженні Ізраїлю та України

На карті світу останнім часом усе появляються та з’являються нові держави. І то не у якомусь забутому куточку землі, а у самій Европі, ба, навіть, у її центрі. Появляються держави, про які світове співтовариство знало і яких десь навіть очікувало. Однак незбагненним чином появляються і держави, які “заскакують” його зненацька.

Однією з таких незнаних і нечеканих держав-фантомів є і найбільша з новоутворених та чималенька, як для Европи, держава – Україна. Почасти, якщо бути до кінця щирим, то вона й сама собі здивувалася і ніяк не може прийти до тями щодо своєї самостійності, а у чомусь і досі не знає, що з цією самостійністю робити.

Не так давно подібний політичний шлях відновлення чи побудови пройшло (і, як на мене, то і далі проходить) держава Ізраїль. Його поява є ще дивнішим феноменом та несподіванкою, хоча вже впродовж двох тисяч років майже вся середземноморська цивілізація (у її найширшому сенсі) очікувала його відновлення. Правда по-різному. Одні народи очікували відновлення Ізраїлю на землі, інші – у Царстві Божому на небі.

Та держави постали і це є доконаний факт. Тому тепер ми маємо нагоду задуматися над тим, що було передумовою таких дивних воскресінь. Я вживаю тут слово “воскресіння” тому, що був час, коли здавалося, що сама ідея, ба й навіть народи – носії цих ідей – Ізраїлю та України – майже вмерли до політичного чи державного життя. Дехто заводив навіть мову про ефемерність самих гебрейського та українського народів.

Мало того – ця проблема повинна викликати велике зацікавлення у обох цих країнах та державах ще й тому, що доля і проблеми у них багато у чому подібні. Обидві держави перебувають ще у стані становлення. Водночас в Україні є чимала гебрейська громада, а своєю чергою новітня гебрейська культура просто таки закорінена в українську землю, багато що у ній народилося і розвинулося саме на Україні. Гадаю, що не варто перелічувати сотні й сотні імен політичних та культурних діячів, які так чи інакше пов’язані з Україною. Тобто український контекст, як би його за формальною державною приналежністю не називали – польським, російським чи австрійським, усе одно буде значною домінантою нової гебрейської культури. З іншого боку Україна не може не доцінити ваги та впливів світового гебрейства, а Ізраїль – величини та можливої ролі України у Европі та світі. Не менш плідним мав би бути і взаємообмін у сфері державного будівництва – тут теж багато проблем і у Ізраїлю, і в України. Великими є і проблеми відродження рідних мов.

Та повернімося до нашої проблеми. Отже, утворилися дві держави. На якому ґрунті? Хто був вершителем цієї справи? Очевидно, що народ. Державу Ізраїль, кажемо ми, заснував і розбудував гебрейський народ. Однак, що то за народ? Що згуртувало його у народ, бо ж і мова, і колір шкіри чи волосся у того народу різні. У певний час побутувала навіть думка, що такого народу немає, що це просто міт. Але ж народ таки збудував свою державу і він настоює на тому, що він таки є! І ніщо йому не заважає так вважати. Що ж єднає його? Та очевидно сам Ізраїль. Але Ізраїль не як просто держава (хоч і як держава на різних стадіях історії також), а Ізраїль як надія, як об’єднуючий принцип, як катеґорія духовна. Духовною підвалиною держави Ізраїль, без сумніву, є юдаїзм. Під відновлення держави Ізраїль з самого початку була відведена потужна онтологічна, чи, якщо хто бажає, – ідеологічна основа. “На другий рік – у Єрусалимі!”– вітали себе тисячі років гебреї на весняне свято Песах по всіх куточках світу. І так сталося – бо саме на цьому було побудовано державу Ізраїль. Мені можуть нагадати про безпосередні чинники, що призвели до відновлення сучасного Ізраїлю – антисемітизм, просвітницьку роботу, Голокост, ріст добробуту світового гебрейства і його впливів. Однак корінь усе ж у духовності. Ізраїль готувався і переховувався і у Вавилонському полоні, і у Хазарському Каганаті та по малих містечках в Україні, вже тоді він плекався поколіннями гебреїв. Можна навіть настоювати на тому, що він не лише зберігався у діаспорі весь цей час, але і зберігається зараз, попри те, що існує Ізраїль сучасний. Доля держави Ізраїлю пов’язана з якимось зовсім іншим Ізраїлем. Причому цей Ізраїль духа є поняттям набагато ширшим і багатограннішим, а може і фундаментальнішим. Як би це контраверсійно не звучало, але навіть у випадку якогось катаклізму і можливої катастрофи Ізраїль духу збережеться у діаспорі. Тобто він надзвичайно стійкий, оскільки витримав стільки полонів та розсіянь. Мало того, у чомусь Ізраїль духу оберігали і народи, які не є юдейськими. Вся юдео-християнська цивілізація оберігала цю традицію, ба, навіть, щоправда у дещо іншій формі, постійно її розбудовує та очікує на Новий Єрусалим. Однак про це піде мова далі.

Всім відома теза, що побудова держави Ізраїль була заздалегідь закладена юдаїзмом як сповідування союзу між Богом та вибраним чи покликаним Ним народом. Про що й говориться у П’ятій книзі Мойсеєвій “Повторення Закону”: “– Якщо будете виконувати Господні накази, то посядете Обіцяний Край”; “– Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустелі й Лівану, від Річки, річки Єфрату й аж до моря Останнього буде ваша границя” (1. 5М, 11:24). Під Останнім морем мається на увазі Середземне море. Тут чітко окреслені межі Обіцяного Краю, який Бог заповів праотцям – “що за нього Господь був присяг вашим батькам, – Авраамові, Ісакові та Якову” (1. 5М, 11:24).

Однак поняття Ізраїлю, гадаю, не є таким простим, суто територіальним. Воно включає у себе декілька понять, які сильно одне від одного відрізняються. Щонайперше слід очевидно розуміти під Ізраїлем не так територію чи державу, як власне народ Ізраїлевий чи просто Ізраїль. Ізраїль-територія та Ізраїль-держава є лише своєрідним одягом народу Ізраїлевого, тобто власне першопочаткового Ізраїлю. Але можна піти і далі – і тоді Ізраїль може постати перед нами як Обіцяний Край, тобто парафраза Раю чи прагнення до повернення втраченої невинности. Через обіцянку дарувати народу Ізраїлевому Обіцяний Край, Господь з допомогою сповнення Закону неначе повертає цей народ до первісної невинности (закону) і Раю. Причому уклав Він цей союз не просто з людьми як такими, а саме з Ізраїлем як народом, народом Ізраїлевим. І лише потім Ізраїль-народ виґенерував свою територіальну, а потім і державну компоненту. Коли мовиться про географічне поняття Ізраїлю чи якогось місця, де мало б центр духовне життя світу (а у даному випадку перебував сам Бог), то віссю, центром Ізраїлю як території, без сумніву є Єрусалим. Саме у ньому знаходився головний Храм, а у Храмі Скинія Заповіту, а у Скинії – Бог. І тоді Ізраїль як територія є лише околом Єрусалиму, як світ – околом Ізраїлю. І тоді Ізраїль (як держава) має свою історію і є набагато вразливішим як політичний організм та пізнішим як поняття від попередніх.

Нам було б цікаво розглянути поступовий розвиток і трансформації цих понять, бо ж ми самі переконалися, що онтологічне коріння Раю, Обіцяного Краю, народу Ізраїлевого, Ізраїлю як території та його осі – Єрусалиму – переплелося. Усі вони зав’язані з метафізикою юдаїзму. Однак навіть між цими поняттями є певна ґрадація у сенсі почерговости їх виникнення. Якщо коріння Раю передує поняттю Обіцяного Краю, то йому передує і поняття чи самоусвідомлення народу Ізраїлевого, а вже потім іде географічне поняття як Ізраїлю, так і Єрусалиму. Як не дивно, але навіть поняття Єрусалиму як святого місця у цьому ланцюжку є доволі молодим, попри те, що він є “центром світу”. Воно появилося лише після завоювання поганського Урушалему і перенесення до нього Скинії. Тобто перманентно віссю була саме Скинія. Натомість поняття Ізраїлю як держави появилося лише у 1000 р. д. н. е., у часи Царства Давидового (1, 2Сам., 6-7, 24:18-15). До того часу Біблія наказувала служити Богу “на місці, яке вибере Господь, Бог ваш” (1, 5М, 12:5)не називаючи безпосередньо гору Морія Храмовою Горою. Закріплення за Єрусалимом ролі центру не лише культу, але і, відповідно, світу, перетворення його у “світову вісь” відбулося саме у часи Давидові, коли він збудував Перший Храм, щоб перенести туди Скинію Заповіту.

Таким чином Ізраїль-народ та Ізраїль-Край-Обіцяний як суб’єкт і предмет присяги Господу є поняттями набагато фундаментальнішими, а тому і тривкішими, ніж Ізраїль-територія та Ізраїль-держава. І ніякі руйнування Храму, Єрусалиму, держави не зруйнували Ізраїлю як народу, що присягнув Богу, і не відмінив Його присяги повернути народ до Ізраїлю-Обіцяного-Краю. І навпаки – буквальне тлумачення конкретної частини світу як Ізраїлю-Обіцяного-Краю робить страшно вразливою саму загальну ідею Ізраїлю. А може саме ця матеріалізація його у конкретне географічне чи політичне поняття і стала передумовою чергового порушення Закону, руйнування і розсіяння. Державна і династична Давидівська традиція трансформувала чи принаймні мала тенденцію до трансформації народу Ізраїлевого, який присягнув на вірність, у населення держави Ізраїль, а Обіцяного Краю – у територію цієї держави. Фантом і завдання для народу Ізраїлевого – Обіцяний Край, у якому мав здійснитися Закон, який, по суті, мав стати Раєм на землі, про який постійно мав дбати “Господь, Бог твій” бо “завжди на ньому очі Господа, Бога твого, від початку року аж до кінця року” (1, 5М, 11:12) перетворився у територію Царства Давидового, а місто Урушалем – у Єрусалим зі всіма його реаліями. І хоч як Ізраїль намагався підтримати святість цього міста і місця (не допущення поховань всередині міста, поховання до заходу сонця), однак місто поринало у скверну і профанувало саме завдання Обіцяного Краю та Міста Храму, і поступово перетворювалося у “Єрусалимську блудницю”. Вже пророки бачили не лише велич Єрусалиму, але і гріхи та бруд його, які й підштовхували його до остаточної руїни. Єзекіїль ядуче пише про “розпусту” Єрусалиму та неминучу покару за неї (2, Єз., 16:22-23).

І наступив Галут – розсіяння. Але наскільки при цьому чистішим і непереможнішим став очікуваний Єрусалим, по якому тисячі років носило траур світове гебрейство, де б воно не знаходилося. Навіть жінки, прикрашаючи себе, не повинні були одягати на себе всі свої прикраси на знак трауру – про це вже було написано у моральних приписах Галахи. Однак у часи розсіяння все це стосувалося вже не справжнього Ізраїлю чи Єрусалиму, а знову Обіцяного Краю та Єрусалиму як “Корони пишноти, розради усієї землі” (1, Плач, 2:15). Тим не менше після всіх руйнувань Храму, після розсіяння чітко зафіксувалася, скажімо так, – єрусалимоцентричність гебрейського народу. Уже створені у вигнанні талмудичні приписи передбачали творення молитви лише лицем до Єрусалиму та Ерец-Ісраель.

Аґґада ще більше настоює саме на цьому місці, як центрі світу і світовій осі. Одна з аґґадичних версій твердить, що Адам був сотворений з землі взятої з того місця, де потім було побудовано Храм (5, Пдр. Е., 12; 4, Б. Р. 14:8; 8Ті:9, Наз. 7:12, 56б). Натомість інша твердить, що Сіон був ядром світу (10, Іома 54б). Згідно з Аґґадою центром світу є Ерец-Ісраель, у центрі Ерец-Ісраель є Єрусалим, а у центрі Єрусалиму – Храм, у Храмі – Скинія Заповіту, а перед нею знаходиться “евен штія” – кутній камінь світу (6, Танх. Б; 1, 3М, 78; 11, Санх 37а; 7, ПІсн. Р., 7:5, 3).

Фіксація і літурґійге оформлення прив’язаности Обіцяного Краю до конкретного Ерец-Ісраель та Єрусалиму здійснилася і у клятві, яку народ Ізраїлевий склав “на ріках Вавилонських” – “Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, – хай забуде за мене правиця моя! Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати, якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою!” (1, Пс, 136 (137)). Згадується Єрусалим у кожному богослуженні. Це теж тисячоліттями повертало гебреїв лицем до Ерец-Ісраель і готувало його відродження.

Підсумовуючи цю частину наших міркувань, ми повинні констатувати троякість самої ідеї Ізраїлю і її постійну динаміку у часі. Отже, спочатку під Ізраїлем розумівся сам народ, гебреї, що розмовляли на івриті у Ерец-Ісраель і до нього зазвичай називали себе Ісраель (Ізраїль). А з часів Езри цей термін майже повністю витіснив усі інші самоназви цього народу. Кочовий спосіб життя народу і постійне вигнання не давав змоги закріпити цю назву за якоюсь територією з самого початку. Ізраїль був там, де був народ. І у цьому, напевно, закладено найбільший і, гадаю, втрачений нами (у подекартову, просторово мислячу епоху) сенс Ізраїлю як народу – носія духу. Ніяка територія, ніяке місце не може підмінити поняття Ізраїлю як народу, який є носієм і суб’єктом сакрального договору і, відповідно, хранителем істини. Ця теза просто і фундаментально стверджує – я, народ, є Ізраїлем, і я, народ, присягаю на вірність Господу, Богу моєму. Власне у цьому присяганні й утверджується справжній Ізраїль. Тобто визнання вірности і сповнення Закону насправді й творить Ізраїль, утверджує його у світі як народ Бога свого. Причому цікава форма, у якій утверджується це “я є” – у найдавніших фраґментах тексту Старого Заповіту народ утверджується через екзистенціали – “жив”, “породив”. Тобто мислення з самого початку йшло від “я єсьм” (у формі “жив”/”породив”) до наступного просторового окреслення – “заповів певну територію” як Обіцяний Край. Буття собою (Авраам) як народом (“Подивися на небо, та зорі злічи, коли лише потрапиш ти їх полічити”. І до нього прорік “Таким буде потомство твоє!” (1. 1М, 15:5)) передує обіцянці та ідентифікації себе з Обіцяним Краєм, тобто ідентифікацією просторовою. Присяга Авраама як народу Ізраїлевого Богу своєму мала результатом витворення Ізраїлю як Обіцяного Краю, яким Господь присяг з народом Ізраїлевим. Без “я єсьм Ізраїль”, суб’єкт договору, не можливим був би і Обіцяний Край. Це “я єсьм” як Ізраїль, тобто вже не просто рід людський, що весь погруз у гріху, а саме гебрейський народ, вибраний з-поміж інших народів, вперше було заявлене Аврааму у “Покликанні Авраама” – “І народом великим Я тебе вчиню” (1, 1М, 12:2). Причому не царем (державний аспект), можновладцем (територіальний аспект), а саме народом великим, що відтепер обирається для якоїсь мети. Заповіт Господа з Аврамом ( саме ім’я перекладається як “високий сильний батько”) не лише перетворив його у Авраама (“батька багатьох, тобто народу”), але і вперше окреслив землю обіцяну цьому народу, “землю від річки Єгипту аж до річки великої, до річки Ефрата” (1, 1М, 15:18).

Отже, відтепер неначе вводиться у обіг конкретне географічне поняття Ізраїлю. Називається воно Обіцяним Краєм. Усе, здавалося би, зрозуміло і просто. Однак чи лише про це тут йшлося? Чому предметом договору Авраама з Господом є саме цей шматок землі? Тай чи лише про добра цієї землі йшлося? Договір передбачає сповнення обраним народом Закону, Авраам прирік дотримуватися закону за всіх обставин і навіть пройшов випробування на абсолютність своєї віри. Очевидно не даремно власне дотримання Закону стало умовою отримання Обіцяного Краю – бо саме у ньому і мав сповнюватися цей Закон. І тоді саме поняття Обіцяного Краю наповнюється новим змістом. Це не просто шматок землі, яким би благодатним він не був – а радше завдання, що стоїть перед обраним народом, завдання жити у істині Божих Заповідей. Обіцяний Край наступає (!) тоді, коли здійснюються ці Заповіді. Отже, можемо гадати, що тут йшлося не лише чи не стільки про конкретну територію, а про відновлення Закону на землі, установлення істини і справедливости. Тобто це є ще одна спроба повернути те, про що мовилося у найперших розділах Біблії – первісний невинний і леґітимний щодо Творця стан, який ми описуємо як Рай. Причому це не була перша спроба. Розбудова Вавилонської вежі теж була спробою досягнути до неба, однак не через сповнення Закону, етичних приписів, а через розум, інтелект та вміння людське. Тобто ця спроба була побудована на гордині та непослуху людини. У чомусь вона нагадує і наші сьогоднішні спроби з допомогою техніки сягнути неба. Однак, як і тоді, – намарно. Повернути згублений Адамом первісний блаженний стан не вдалося і Вавилонська вежа не була добудована. Натомість перед народом Авраамовим були привідкриті ворота до цього Раю власне як Обіцяного Краю, але не через гординю людську, а через послух у служінні та сповненні Закону, тобто через безпосереднє утвердження на землі істини як того, що мовить Бог. З іншого боку це була констатація незмінности людської долі залишатися на землі через гріх Адамів, бо й Обіцяний Край окреслений не десь на Сході, як Рай, а у знаних і відомих на той час Авраму місцях. Чи це була обіцянка принаймні частково повернути Ізраїлеві свою прихильність за умови дотримання Закону в Обіцяному Краї – подобі Раю, чи повністю виправдати людину через служіння Йому, однак те, що не лише про територію йшлося у Заповіті, ми можемо стверджувати доволі однозначно.

Однак з часом реальне завоювання цих територій та перенесення Скинії до Єрусалимського Храму наповнило поняття (прагненного людиною після вигнання з Раю) Обіцяного Краю як Раю на землі у якому буде царство справедливости, реальним змістом. Так Ізраїль остаточно окреслився як конкретна територія, а також і держава (тоді у формі царства) з своїм центром у Єрусалимі. Але ніщо суще не є вічним. Така ідентифікація Ізраїлю з територією уможливила вигнання і полони, у побудові Храму були закладені всі його руйнування.

Після всієї цієї бурхливої історії всі ці поняття – народу, Раю на землі, Ерец-Ісраель та держави переплелися. Щось тут розвивалося далі, щось затушовувалося і забувалося. Поняття впливали одне на одне і почергово виступали на перший план у міру потреби. Аж врешті й призвели до відновлення ще однієї держави народу Ізраїлевого, яка теж бачить себе сповненням Заповіту Авраамового і поверненням Обіцяного Краю.

Приблизно так бачиться розвиток ідеї Ізраїлю, який і виразився у розбудові сучасної держави Ізраїль. Звичайно, усі ці аспекти детально розроблялися гебрейськими мислителями, засновниками цієї держави та їх попередниками. Однак не всі вони відіграють однакову роль у житті та діяльності доволі секуляризованого і значною мірою европейського суспільства ізраїльтян. За безпосередньою боротьбою за виживання, можливо, у чомусь недостатньо акцентуються моменти, які є дуже важливими підвалинами, що уможливлюють саме існування цієї держави.

Та пошук Обіцяного Краю людиною, прагнення його, тобто бажання повернутися назад до первинної невинности у людині пригаснути не може. Може у цьому пошуку вона й існує як людина, що втратила. Звідси й відомі екзистенціали, “закинутости”, “втрачености”. І лише Обіцяний Край поставив перед Ізраїлем завдання – дотримати Закону, щоб якось вирішити цю ситуацію. Однак реальної невинности та раю на землі досягнуто не було. За виключенням, можливо, кількох святих душ. Людина так і залишилася сущою у колі земних бід і у решті решт смерти, бо “вигнав його Господь Бог із еденського раю, щоб порати землю, з якої узятий був” (1, 1М, 3:23). Людина несе у собі скверну цієї падшости, гріха, тому правдивого відновлення своєї чистоти на землі очікувати не може. Шлях до подолання цієї гріховности по тисячоліттях після Авраама знову вказав Христос. Його розп’яття подолало смертність і сущість людини тією ж смертю. Знову було поставлене завдання перед людиною – сягнути обіцяного, сягнути через земне існування, але на небі.

І тут починається нова і зовсім інша історія, до якої причастилася вже й Україна, Україна, яка теж появилася на географічній карті не випадково. З розвитку християнської ідеї царства справедливости, у якому подолана буде скверна гріхопадіння та смерти розпочалася історія не лише України, ясна річ, але і її також.

Розвиваючись ідея України теж змінювалася і теж мала дуже різні аспекти. Це і Україна-народ, і Україна-територія, і Україна-держава, ба, навіть Україна-істина. Однак, як і Ізраїль, Україна починалася як певний принцип чи завдання, тобто у сфері духовній. У різні часи своєї історії вона по-різному, подібно до народу Ізраїлевого бачила себе носієм чи вмістилищем якогось правильного Закону, а у решті решт і Одкровення. Була вона ним, чи ні – це справа інша. Права чи не права вона була у своїх змаганнях за “істинну віру”, а то і просто “права на віру”, однак їй часто здавалося, що саме вона зберігає у недоторканості євангельські істини, і що саме своїм православ’ям, правильним сповненням віри, чи католицькістю і боротьбою з богоборчою державою рятує і себе і всіх від скверни смерти.

Та повернімося до найдавнішої історії. Звичайно, документально зафіксованих свідчень ґенези ідеї України як духу на ранніх стадіях історії ми маємо дуже мало. Але впродовж тисячоліть наша земля була заселена поколіннями людей, народів, нащадками яких ми є. Їх прагнення та світобачення у решті решт від Трипілля до сьогодення розбудовувало одну і ту ж Україну. З найдавніших часів, коли лише закладалися світоглядні основи людини, на території України формувалося поняття “універсального закону”, який здійснювався у природі, суспільстві та людині. Давні греки називали це поняття “космосом” – тобто місцем, у якому здійснюються певні закони і у якому і живе людина. А у праслов’ян цей космос описувався не прямо, а цілими низками визначень-понять. Одним з них, причому визначальним, було поняття “арта” (чи “рита”). У цьому понятті, як потім ми побачимо, воєдино злилось і поняття світового порядку, і народу, і території, яку він заселяє. В. М. Топоров вказав на етимологічну близкість німецького “ort” (місце), латинського “ars” (вільне поле), латинського “ars” (мистецтво, вміння), з цим “рита”-“арта”-“аре” та самоназвою нашого народу у ті часи Рось-Русь. Тим більше, що тоді під Руссю першочергово ото-тожнювалися саме “поляни” (“поляне, яке нине зовомая Русь”), що жили саме у полі, відкритому просторі, а не у лісі як древляни (між дерев). Тобто народ зразу був включений у “арту” як універсальний закон. Мало того, навіть теперішня назва нашого народу та держави вже була закладена у давньослов’янське поняття універсуму – одним з термінів, що його описував був і “край-украй, країна-україна”, тобто уділ, вкраєна, відкраєна частина землі, що дуже близьке до поняття Обіцяного Краю (в перекладі на українську мову саме так і говориться – Край). Але це не лише уділена народу “арти” частина землі, але і через семантичну зв’язку “уділ” як “доля”-“удел”-”судьба”. Таким чином у самоназві нашої землі закладені майже ідентичні семантичні структури, що і у мітологемі Обіцяного Краю – це і визначення народу, що проживає у космосі де діють правильні закони, і територія, що украєна цьому народу, і доля уділена йому (очевидно теж за умови сповнення цього закону). Причому самовизначення самих себе, свого народу та інколи навіть парадержавних утворень у формах близьких до “україни” доволі часто зустрічається і досі у різних слов’янських народів. Це була одна з форм самовизначення народу у “країні”, у якій здійснюється “закон”, яка вкраєна, вділена, украєна народу і як його доля, і як його територія, а у подальшому – держава. Очевидно саме тут слід шукати корені пра-України у якій людина теж живе у певній ідеальній відповідності “закону”, тобто у своїй непорочності. Прагнення жити у істині та відповідності з нею і формулювалося як життя у цьому украєному обіцяному краї. Щоб дати більше інформації, про цей “закон” слов’янства наведу визначники, у яких він різними слов’янськими мовами описується, це: бог, весна, власть-волость, доля, закон-покон, звичай, лад, літо, мир, пора, правда, рада, рік-рок, род, ряд-ряда, свет, стан, страна, сторона, строй-устрой-устроение, суд-судьба (3, 145). “Закон” слов’ян повертав коло року щораз відновлюючи порядок та союз між богом та родом/народом. Так він щороку повертав Обіцяний Край весни та літа народу своєму. Однак усе це лише передісторія подальшого розвитку ідеї України у її сучасному вигляді. Вже з самого початку ідеальним місцем для людини у індо-европейських культурах навіть епохи протонеоліту вважалося те місце, якого вона може досягти лише після смерти десь на краю землі (так звані “острови блаженних”). Тобто ідеальна країна виносилася за межі реального світу. І це стало важливою передумовою, що через тисячі років полегшило прийняття християнства та Христа, який саме “смертю смерть здолав”.

Хрищення України-Руси включило її у загальносвітовий процес осмислення людиною самої себе і свого місця у світі. Вплинуло воно і на формування національної та державницької ідеї. Національну ідею скріпило саме хрищення, яке виокремило/включило народ спосеред/до інших народів, так само як і Заповіт Авраамів виокремив гебреїв з-поміж інших народів. Як ми бачимо щодо гебреїв, цей принцип спрацював на відосібнення. З Україною-Руссю ситуація була складнішою. Хрищення Київської Русі включило нас у вселенський християнський світ. І ми неначе стали, як інші. Однак, з іншого боку, таке хрищення певною мірою леґітимізувало нас та наші релігійні переконання серед інших народів. Однак з розколом Церкви, плекаючи Східну Традицію та через обставини й політиканство Польщі, яка узурпувала за собою право репрезентувати та абсолютизувати Західну Традицію, Україна у релігійних змаганнях усе більше відособлювалася та самоусвідомлювалася як особливий реґіон, де зберігається єдино істинний шлях до Спасіння. Таке відокремлення, яке почасти інспірувалося і ззовні, все більше кристалізувало ідею України як хоронительки певного сакраменту. Це і стало головною провідною ідеєю Козацьких війн, що проходили під гаслами оборони православ’я.

Однак наступне втягнення України у Російську імперію нівелювало цю її окремішність у пошуках та обороні “правильного Закону”, а тому у єдиновірній Росії не могла не послабитися й ідея України як чи не єдиної хоронительниці православ’я як правильної віри. У новій ситуації неначе й не потрібно було боротися за “свою” віру, за “духовний Єрусалим”. Не потрібна стала гострота розуму та полемічність її оборонців. Не потрібен став і духовний пошук – своєрідним “ґарантом” збереження православ’я стала Російська держава. Тому українськість сильно ослаблювалася. Ставши “єдиновірними” (принаймні формально, бо різниці між українським та російським трансформованим православ’ям теж чималі), ми мали б стати одним цілим і цілком природно втратити стержень своєї окремішности і трему втратити щось істинне та іншим не приналежне. Так процес і розвивався б, якби не наступили нові часи з їх секуляризацією та зовсім іншими критеріями диференціацій. У минулому столітті почала домінувати катеґорія народу, етносу, мови. Однак не вигасла до решти і велика метафізична ідея Обіцяного Краю чи Спасіння. Свою перверсію вона отримала у побудові вселенського царства божого на землі у вигляді комуністичної держави, яка з ще більшою силою пригнітила чи нейтралізувала українську окремішність. Мало б наступити загальне братство, однак чомусь не через плекання кожного таким, яким він є у своїй специфічності, а через уніфікацію, причому саме до російськости. Таким чином не таку вже й погану ідею вселенського братства, яке дійсно має під собою підстави, що б там не говорили, було доволі таки грубо профановано. Це не могло не відчуватися на Україні.

Особливим елементом розвитку ідеї України у її найсучаснішій історії був своєрідний месіанізм Західної України останніх кількох десятиліть після війни. Цьому передувала низка передумов. По-перше Західна Україна не була вразлива на надмірне братання у православ’ї російського зразка. Так склалася історія, що вона головно є греко-католицькою, сповідує Східний Обряд, залишаючись у єдності з Римом. Тобто щодо якихось ідеологічних зазіхань як з боку Росії так і Польщі має доволі сильну резистивність, хоча і була леґітимною у Польському, Австрійському чи Угорському контексті. З приєднанням Західної України до СРСР ця, по суті, новітня російська імперія знову намагалася нівелювати її українськість та католицькість. І таки, хоч і насильно та формально, приєднала західне українство до російського православ’я. Однак ця держава забула, що вона держава атеїстична, і попри розрахунки кремлівських політиків, навіть будучи відрубана від свого кореня гілка української духовности у плеканні народної віри плекала і свою українськість, яку протиставила безбожности російської держави. Атеїстичній державі не вдалося те, що вдалося неначе б то відсталій імперії Романових. Опір йшов і по лінії христоносного народу – проти (принаймні уявно) народу атеїста, народу, що заблудився. Церковне життя Росії, яке теж мало місце, до уваги не приймалося. Західна Україна постійно відчувала себе хранительницею Закону, який дуже тісно був переплетений і з національною месіанською ідеєю (месіанською не щодо іншого народу, а щодо всього українського народу, який був далеко не такий свідомий у справах релігійних чи національних). Що і реалізувалося на початку дев’яностих років, коли саме Західна Україна (правда не на довгий час), стала тим ферментом, який не лише зберіг, але й почав втілювати з почуттям своєї “праведности” та “богоносности”, ідею України по всіх її теренах. Комусь може здатися, що я роблю занадто великий акцент на релігійному зрізі проблеми формування української національної та державницької ідеї. Однак я веду доволі загальний аналіз найфундаментальніших концепцій, які були підмурівком саме “праведности” нашої боротьби за незалежність, а виправданням такого права на окремішність могла стати лише “богоносність” (принаймні в умах). Не даремно передвісники її відродження майже завжди одягали її у біблейські шати. Писалися “Книги буття українського народу”. Кирило-Мефодієвське товариство було повито у біблейські пеленки. Україна, як і Ізраїль весь час пророкувалася. Пророкування і пророцтво появляється не саме по собі, а тоді, коли його очікують (навіть якщо воно реалізовується у літературних формах, як у Шевченка). Народ Ізраїлевий чекав на пророків і вони прийшли. Народ України теж чекав на пророків, і вони появились. Тобто потреба, запит на Україну був. І тепер, вже реалізувавши цей запит (принаймні так здається), ми повинні запитати самі себе, а у чому полягає ця Україна? До чого покликана ця самостійність, чим вона повинна виправдовуватися? А “виправдовуватися” означає – відповідати певній правді, істині. Якій правді чи істині повинна відповідати, чи яку правду повинна реалізовувати Україна? Наші предки відповіли б – Україна повинна жити у правильному законі, арсі; потім сказали б – у правильній вірі. Але як відповімо ми? Що ми будуємо?

Це ж запитання стоїть не лише перед нашими двома народами а отже і державами? Перед предками Ізраїлевими не було такого запитання, бо відповідь на нього була у самому Заповіті – Ізраїль був для того, щоб дотримувати угоди з Господом. Але чи так однозначно ця відповідь звучатиме для сучасної держави Ізраїлю? Це ж бо секуляризована сучасна держава. Те ж саме стосується посткомуністичної України, як держави, що хоч і була підмурована християнським месіанізмом, однак тепер неначе б то розбудовує своє громадянське суспільство. Чи маємо ми право накидати Ізраїлеві сповнення Закону, щоб він міг у Ерец-Ісраель доступитися Обіцяного Краю, а не просто побудувати ще одне “царство Давидове”? Чи маємо ми право накидати Україні, по стількох століттях поневірянь та жертв, віру, як шлях до Спасіння? Звичайно, ні у сенсі державному. Однак ми повинні усвідомлювати, на чому розбудовувався як Ізраїль, так і Україна – на вселюдському непереможному прагненні до Спасіння. А вже вибирати кожному своє. І чи відречемося ми від цього шляху, чи ні – такою буде і наша подальша доля. Тим більше, що попередження у формі Голодомору та Голокосту вже зроблені.

---

1. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту.
2. Евреи и еврейство. Сборник историко-философских эссе. – Иерусалим, 1991.
3. М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняков, Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.
Скорочені назви мідрашів:
4. Брешіт Рабба Б. Р.
5. Піркей де-раббі Елі’езер Пдр. Е
6. Танхума вид. Ш. Бубера 188 Танх
7. Шир ха-Шірім Рабба Пісн. Р.

Скорочені назви талмудичної літератури:
8. Талмуд Ієрушалмі Ті
9. Назір Наз
10. Іома Іома
11. Санхедрін Санх
12. Брахот Бр.