бібліотека Ї

Передмова

28 квітня 1986 року, коли загадкова аварія на совєтській АЕС «засвітила» детектори атомної станції у Швеції, я щойно перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса на нове місце праці у великій правничій компанії. Очікуючи, поки буде обладнане моє робоче місце, я влаштувалась за широким столом тимчасово відсутнього колеги. Телефонний дзвінок з Нью-Йорка пролунав, коли я проглядала папки із справами: «В Україні вибухнула атомна бомба» – повідомила приятелька, котра не простила мене за те, що я покинула Мангетен. Не памятаю, як я висловила шок, що огорнув мене тієї миті. Ввібравши крихти відомої їй на той момент інформації, я рвонула на кухню фірми і увімкнула СNN.

За типом радіації, котра перетнула кордони багатьох европейських країн, західні науковці швидко визначили, що вибухнула не атомна бомба, а цивільна атомна станція. Щойно по тому Совєтський Союз визнав, що 26 квітня аварія знищила частину чогось, що до того було Чорнобильською атомною станцією в Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.

Перегляд телевізійних програм у робочий час (особливо працівниками, щойно прийнятими на роботу) не належить до занять, які схвалюються керівництвом фірми. Але атомна трагедія прикувала до себе увагу геть усіх, і моє українське етнічне коріння зробило мене офісною знаменитістю на ті п’ятнадцять хвилин, після яких мозок кожного повернувся до своїх клієнтів, справ і документів. Мій мозок ніколи не повернувся – це, зрештою, стало очевидним і для партнерів. Як висловився один з них перед тим, як я вирішила розпочати иншу кар’єру, «у її шлунку погас сутяжницький вогонь». Він мав рацію – цілковито. Вогонь тепер горів у моєму серці, але то не був «юридичний» вогонь. Це була атомна заграва – прагнення будь-що дізнатись правду про Чорнобиль.

Шукати істину було важко, принаймні спочатку. На відміну від трагедії з «Челенджером», котрий вибухнув на телевізійних екранах кілька місяців перед тим, громадськість не побачила живих, драматичних картин Чорнобиля, а тільки деякі невиразні, зернисті світлини темного кратера зруйнованого четвертого реактора. А це була всього лиш будівля, більше схожа на обвуглені шматки меблів, ніж на речі, що викликають жах, співчуття, тривогу. Вона була статичною і далекою, на відміну від радіоактивної хмари, котра, дрейфуючи навколо північної півкулі, надихала Лос-Анджелеських диск-жокеїв на жарти про Чорнобильські парасольки, що придадуться, коли ця хмара на початку травня досягне Південної Каліфорнії.

Небагато було голосів, які олюднювали сухі коментарі офіційних совєтських агенств новин чи совєтських вчених. У ті часи ще не було інтернету, і лише лист з оказією чи радіолюбитель-короткохвильовик міг розірвати непроникну Залізну завісу і розповісти нецензуровані новини про перебіг катастрофи. Згодна, вживати тут слово «новини» – це занадто. Це були зазвичай чутки, припущення і наукова фантастика – скажімо, ідіотські розповіді про чорнобильських курчат заввишки у шість футів¹ у деяких жовтих таблоїдах. Звичайно, я не вірила у ці байки, але добросовісно збирала і підшивала до справи.

Як і власне радіація, історія Чорнобилю була невидимою, утаємниченою настільки, що навіть Горбачовська політика «гласности» її не стосувалась. І навіть коли «гласность» перемогла, продовжували діяти традиційні правила таємности міжнародної атомної індустрії. Так, навіть під час безпрецедентної Віденської зустрічі совєтських вчених із їхніми західними колегами у серпні 1986 року, присвяченої обговоренню Чорнобильської аварії, видавалось, що обидві сторони, дотримуючись неписаної угоди, прагнули применшити наслідки трагедії. Вони казали правду, але, послуговуючись професійним жаргоном, ховали її у такі глибини своїх наукових доповідей, що майже ніщо не могло збурити громадську свідомість.

Звільнившись з постійної роботи у 1988, я рік наркотично досліджувала Чорнобиль, збавляючи майже увесь свій час у бібліотеках Нью-Йорка і Лос-Анджелеса, підробляючи грошей виконанням випадкових короткотермінових юридичних замовлень. Моїм улюбленим місцем була бібліотека Брукхейвенської національної лабораторії з обмеженим доступом (вже не пригадую, як я туди проникла). Копіювання було безкоштовним, і я могла годинами безперешкодно виловлювати пікантні подробиці про справжні Чорнобильські дивовижі, такі як «Мінський черевик», про який я згадую у першому розділі. Я сподівалась, що напишу книжку, і була дуже близькою до підписання контракту з видавцем, однак нічого не вийшло. Усвідомлюю, що кажу це згодом, але я тішуся, що так сталось. Инакше, моя друга книга на цю тему була б спростуванням першої. Не було й крихти інформації, яку б я вважала просто фактом. Усе було ключем до відкриття грандіозної змови приховувати істину як Сходом, так і Заходом. Моє українсько-американське виховання вселяло інстинктивну недовіру до Совєтського Союзу. Голівудівські сценарії, такі як Китайський Синдром породжували у мені недовіру до атомної індустрії Заходу. Були серйозні підстави для подібного скептицизму. Неможливо простити запізнення, з яким совєти оприлюднили елементарні поради про те, як уникнути потрапляння в організм радіоактивного йоду. Утім, Захід теж спершу відмовився визнати епідемію раку щитовидної залози, що через п’ять років стала очевидною. Щодо багатьох инших речей обидві сторони казали правду – проте дозовану і з великим запізненням. Деякі відомості оприлюднили лише після розпаду Совєтського Союзу у 1991 році.

Можна по-різному оцінювати значення цих фактів. Спочатку аварія зробила мене (і, я впевнена, багатьох людей теж) противником атомної енергетики. У 1986 подібна позиція не була болісною, бо американська залежність від иноземної нафти ще не була оплачена двома іракськими війнами, друга з яких триває і є непередбачуваною як за вартістю, так і за наслідками. Тоді я ще не їздила до України, чия цілковита залежність від російських енергоносіїв серйозно загрожує політичній незалежності молодої держави. Це було також до того, як я на власній шкірі відчула наслідки глобального потепління.

Для протоколу: з табору твердих супротивників атомної енергії я перейшла до табору її обережних прихильників – бо вона, принаймні, дозволяє виграти час, потрібний для пошуків альтернативних джерел енергії, що зменшать нашу залежність від органічного палива. Але й альтернативи теж мають свою ціну. Наприклад, приборкавши Дніпро, третю за величиною ріку Европи, совєти перетворили її на низку мілководних водосховищ, де спекотного літа риба гине тисячами. Хоча, імовірно, використання сонячної чи вітрової енергії безпечніше для довкілля, видається, що ми мало що можемо зробити, аби задовільнити зростаюче споживання енергії, не породивши нових ризиків. Це вибір меншого зла.

До Чорнобиля імовірність руйнування реактора, хоча б одного з трьохсот існуючих у світі, вважалась настільки малою, що нею практично нехтували. Чорнобиль змінив її, збільшивши до одного розплавленого реактора кожні 30 років. Чи не зависока ціна? Дивовижна і неочікувана доля евакуаційної «Зони відчуження» навколо Чорнобиля – це лише частина відповіді. Я сподіваюся, що повна відповідь з’явиться у читача, котрий разом зі мною пройде стежками чарівного, прекрасного – і радіоактивного – Полинового лісу.

Пишу ці рядки після української Помаранчевої революції – мудрого, мирного, радісного пробудження, що змело авторитарного президента Леоніда Кучму і привело до влади опозиційного лідера Віктора Ющенка. Діоксинове отруєння, котре поскородило обличчя нового президента, вкривши його рубцями і шрамами, є німим свідченням диявольських методів старого режиму. Я палко сподіваюсь, що спотворення Ющенка буде подібним до радіоактивного забруднення Чорнобиля: жахлива рана, яка поступово щезає, зостаючись тривожною згадкою про минуле – і міцною підвалиною майбутнього.

Київ, Україна
Вересень 2005

---

1
Полин

І засурмив третій Янгол, – і велика зоря спала з неба,
палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок
та на водні джерела.

А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин,
і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона.

Об’явлення Св. Івана Богослова 8:10-11

Починаючи з 1986 року зруйнований реактор Чорнобильської АЕС вивергає радіацію, розсіюючи її поверхнею земної кулі та каляючи карту колишнього Совєтського Союзу плямами радіоактивного забруднення; саме слово «Чорнобиль» стало синонімом «жахливої катастрофи», що асоціюється з потворними радіоактивними пустелями Атомної доби, описаними у науково-фантастичних оповіданнях, та сильно резонує у сучасній суспільній свідомості, котру терзають видива атомної війни.

Щоразу, коли я думала про опромінені землі у 50 милях на північ від Києва, це було щось схоже на чорну діру. Я могла уявити лише мертву зону, подібну до гігантської автомобільної стоянки, залитої асфальтом, чи безплідної пустелі, засипаної піском і попелом, де нічого не росте і ніщо живе не може вціліти без захисного спорядження. Лише похмурі відтінки чорного та сірого забарвлювали картини, що вимальовувались у моїй голові.

Натомість, коли я вперше відвідала регіон Чорнобиля, через 10 років після аварії, то несподівано виявила, що домінує зелений колір. Мої записники рясніють підкресленими та обведеними виразами на кшталт «здичавілі поля», «ліси» і «жива природа». На противагу мітам і легендам, у районі Чорнобиля утворилась нова, унікальна екосистема. Ігноруючи похмурі пророцтва, чорнобильська земля повернулась до життя, ставши найбільшим у Европі природним заповідником, що аж кишить живими істотами. Усі тварини, так само як і ліси, поля і болота, що стали їх несподівано гостинною домівкою, є радіоактивними. Дивовижно, але видається, що усі вони благоденствують.

Аби належно оцінити це неймовірне воскресіння землі, ми повинні дізнатись усе про її загибель.

Старий ЗАГС у Прип’яті знайти нелегко, навіть знаючи адресу. Каркас порожньої багатоповерхівки на вулиці Дружби народів позбавлений будь-яких розпізнавальних знаків, включно з металевими вивісками крамниць, майстерень чи хімчисток. Хоча це радіоактивне місто-привид, що лежить менш ніж за дві милі від Чорнобильської станції, обгороджене по периметру колючим дротом, колишні жителі та мародери обдерли помешкання і громадські установи аж до вицвілих шпалер. Лише одна порожня кімната викрила своє минуле призначення, напевно тому, що табличка «Школа комуністичної праці» нікому не була потрібна. Проте, не було жодних ознак приміщення, у якому колись реєструвались шлюби.

Розгублена Римма Киселиця вивела нашу групу мандрівників назовні, до маленького скверу поблизу порожніх багатоквартирних будинків. Вона ще раз перевірила номер, написаний на стіні будівлі і здивовано стріпнула русявими кучерями. «Адреса правильна. Де ж це?»

Оскільки саме Римма була провідником, я та моя супутниця – ботанік Світлана Бідна – лише безпорадно знизали плечима.

Мій дозиметр злегка попискував. Рідкокристалічний монітор показував 80 мікрорентгенів на годину. Це у кілька разів перевищує нормальний радіоактивний фон, який у більшості місць на Землі становить від 15 до 25 мікрорентгенів. Знезараження, дощі і час змили багато радіоактивного пилу, що покрив місто по тому, як 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок. Прип’ять була «спальним» районом Чорнобильської АЕС. Оголошеному наймолодшим містом на світі у середині 70-х, йому судилось недовге життя.

Короткі бетонні сходи, крізь які проросли молоді деревця і мох, привели нас до тильної стіни будинку, де Римма виявила ряд чогось такого, що колись було крамницями й офісами. Скляні вітрини були розбиті, демонструючи оголені нутрощі кімнат, і вона швидко зауважила вицвілу червону килимову доріжку, забруднену і покручену, всіяну уламками скла, тиньком і великими купами жовтого паперу.

«Це тут!» – вигукнула вона. Римма була татаркою з зеленими очима і реалістичним, позбавленим сентиментів ставленням до свого радіоактивного місця праці.

Червона килимова доріжка була неодмінним атрибутом церемонії цивільного совєтського шлюбу у Прип’ятському офісі, що реєстрував зміни у громадянському статусі жителів СССР. Установа, знана із своєї української абревіатури як ЗАГС, реєструвала не одні тільки шлюби. ЗАГС-и документували усі юридичні колізії життя громадян від колиски до могили, видаючи свідоцтва про народження, свідоцтва про смерть і довідки про все, що відбулось між цими подіями.

Великі купи старого паперу на підлозі були ЗАГС-івськими бланками і формулярами. Блідо-жовті картки, якими повідомляли наречених про дати одруження, перемішались із стосами свідоцтв про розлучення і проханнями про «компенсацію вартости золотих шлюбних обручок». Криво повішене на тильній стіні гасло червоними літерами повчало молодят: «Ви стаєте на поріг нового життя. Гідно продовжуйте славні традиції радянського народу!»

У сусідній кімнаті дві високі книжкові полиці упали, насипавши запліснявілу купу із дюжин картонних папок з документами. Архівних даних за 1986 не було: записи починались з початку 70-х, коли місто вперше відчинило свої двері. Судячи з однієї товстої папки, багато пар просило перемістити їх на початок черги, бо вони вже мали спільну дитину.

Шістнадцять шлюбних церемоній відбулось останнього дня проживання людей у Прип’яті. Єдиним загальнодоступним свідченням цих одружень є п’ятихвилинний фільм, який можна переглянути у Київському музеї Чорнобиля. Тепер він сприймається з великою печаллю. Миттєва поява нареченої та нареченого, що покидають приміщення ЗАГСУ, є надто швидкоплинною аби можна було побачити вирази їхніх облич, але сцена одруження у німому чорно-білому фільмі мала б показати, що 26 квітня 1986 року був звичайним, хіба що незвично теплим, суботнім днем у Прип’яті. Не звертаючи уваги на радіоактивну хмару, котра огортала їх невидимою попоною, подружні пари прогулювались із немовлятами у дитячих візочках. Більші діти у коротеньких штанцях захоплено ганяли м’яча на брудному майданчику. Жінки у літніх сукнях без рукавів купчились надворі коло яток продавців, утворюючи великі черги, характерні для Совєтського Союзу, котрий вічно потерпав від дефіциту.

Але анонімний оператор КҐБ знав, що щось негаразд. Гама-промені залишили світляні лакуни на кадрах, на яких бачимо двох чоловіків у камуфляжі і протигазах, що кивають головами у бік незахищеного і очевидно здивованого цивільного. Бронетранспортери їхали вниз Прип’ятським бульваром, тоді як офіцери у військовій формі вимірювали рівень радіації на шинах вантажних автомобілів. Поливальні машини мили вулиці пінним засобом, залишаючи калюжі, у яких купалися горобці. Із даху Прип’ятської багатоповерхівки оператор фільмував Чорнобильську станцію, оповиту такою товстою хмарою диму, що видно лише неясні обриси її корпусів.

У фільмі немає кадрів нічного вибуху, котрий розпоров четвертий енергоблок, викидаючи назовні полум’я, іскри і брили палаючих радіоактивних матеріалів, що згодом розпорошились всією північною півкулею. Розпечені до червоного шматки ядерного палива і графітових стержнів на даху спричинили загоряння у 30-ти місцях і призвели до руйнування даху та його падіння до залу реактора. Спершу палаючий дах гасили 37 пожежників, що працювали без захисного спорядження та дозиметрів. Переважна більшість занедужала на променеву хворобу у гострій формі. Тридцять один пожежник помер, але тоді ще ніхто не знав, що вибух повністю розгерметизував активну зону реактора. Урядова комісія з Москви прибула аж у суботу пізньої ночі, і лише в неділю вранці її члени, пролетівши на гелікоптері над розверстими нутрощами станції, побачили, що вибух викликав страшну графітову пожежу. Палаючий графіт вивільняв мільйони кюрі радіоактивности, що моторошною загравою осявала повітря над зруйнованим реактором. Катастрофа була по-справжньому масштабним, безпрецедентним, далеким до завершення лихом.

Цього ранку, у своєму помешканні недалеко від приміщення ЗАГСу Володимир Пасічник спостерігав, як його син-підліток бавився з перемикачем телевізійних каналів. Несподівано приймач упіймав додаткову частоту. «Зображення не було, лише розмова, імовірно, по рації» – пригадує Володимир, розмовляючи зі мною п’ятнадцять років по тому. «Говорили про «людей у лікарнях» і про «сотні автобусів для Прип’яті». Як і більшість людей у Прип’яті – а всі її жителі були якось пов’язані з підприємством – він чув поголоски про те, що щось негаразд з четвертим енергоблоком. Тієї миті він зрозумів, що трапилося щось жахливе. Почалась евакуація.

Офіційне повідомлення прозвучало по Прип’ятському радіо у неділю о 10 годині ранку. Упродовж всього лише чотирьох годин, починаючи з 2-ої пополудні, 1100 порожніх автобусів прибули до Прип’яті і вивезли майже усіх 45000 її жителів колоною, що розтягнулась на 10 миль. Урядовці казали, що це лише на три дні. Може, вони й справді так думали. Бо це було до того, як довідались, що графітова пожежа розтопила ядерне пальне і щодоби, упродовж 10 днів, реактор викидав еквівалент кількох Хіросім, сукупно вивільнивши уп’ятеро більше радіації, ніж при початковому вибуху.

Прип’ять уже ніколи не буде населеною. Ритуальні цикли народження і одруження, розлучення і смерти, вписані ЗАГС-івськими писарями у товсті гросбухи совєтської бюрократії, закінчились 26 квітня 1986 року. І стоси свідоцтв про цивільні хрестини з порожніми місцями, залишеними для імен нових совєтських громадян, уже ніколи не будуть заповнені.

Біблійна ботаніка

Ми з Риммою та Світланою Бідною, ботаніком, крокуємо по товстому килиму з моху, що вистелив потрісканий асфальт Прип’ятських доріг. Світлана дає необхідні пояснення, наводячи назви розбуялих рослин. Рівні ряди тополь, що ростуть уздовж вулиць, посадили, коли будувалось місто. Айстри, котрі все ще квітнуть пізнього жовтня, були всього лиш квітами на клумбах, що оживляли шлакоблочну стерильність совєтського міста. Але тополі тепер ростуть із вітрин і сходових колодязів. Здичавілі айстри розрослись у великі лавандові поля. Різноманітна і буйна дика рослинність заповнює тріщини у бетоні і порожнечі, залишені людьми. Світлана, яка досліджує процес перетворення пост-чорнобильського міста у ліс, прогнозує, що будівлі простоять ще півсотні років. Якщо полишити все на самоплив, рослинність знищить більшість заасфальтованих доріг і забетонованих площ приблизно за десятиліття.

Лишайники, такі як світло-помаранчева Xanthoria, виділяють хімікати, що знищують кристалічну структуру мінералів у бетоні. Кислоти, що є у мохах, які ростуть на опалому листі, розм’якшують асфальт, подрібнюючи його на гальку. Берези, клени і сосни проросли зі щілин, прогинаючи корінням тротуари і створюючи тріщини, сприятливі для росту иншої зелені. Очерет ріс колоніями на мілководді, відтворюючи осушені колись болота. Ліс сріблястих беріз, верб, диких груш і сосен виріс на колишньому футбольному полі, а острівці трави на широких бетонних площах переходять у високі кущі фальшивого індиго із довгими суцвіттями, що висохли у чорні китиці.

Прип’ять почала нагадувати одне з казкових загублених міст, поглинутих джунглями. Пустка відлунює у кожному куточку крихкого пам’ятника трагедії. «Чортове» оглядове колесо і бампери дитячих автомобільчиків іржавіють у крихітному парку атракціонів, який планували відкрити 1 травня 1986 року і який так ніколи і не запрацював. Ущент зруйнований триповерховий скляний фасад міського басейну осипався у великі купи скла, змішаного з камінцями мозаїчних панно, що виглядали як незаповнені пазли. Малюнок неможливо було відтворити, бо зелені крейдяні лишайники заповнили втрачені шматки. Кущі і молоді деревця росли у приміщеннях дитячих садочків із розкиданими по підлозі іграшками, крихітними черевичками та маленькими протигазами, розміри яких ранили серце. Світлана вказала на досить велику березу, що росла просто з центру кухні, у якій не було нічого, крім перекинутого стола.

«Прип’ять почала повертатись до первісного стану одразу по тому, як її покинули люди і нікому було обрізати зайве гілля, прибирати та виполювати бур’яни», сказала Світлана, коли ми почали йти до машини. «Потрібно багато зусиль, щоб підтримувати міський ландшафт».

Коли знову проходили повз приміщення ЗАГСу, Римма нахилилась до низенького кущика, котрий виріс із тріщини між дорогою і тротуаром. Біля фута заввишки, з маленькими пухнастими квітами, що росли просто з пурпурових стебелець.

Вона зірвала один з листочків і, розтерши пальцями, дала мені понюхати. Неприємний, різкий аромат нагадував запах крему до взуття.

«Це полин, чи не так?» – запитала я, зморщивши носа і, сподіваючись остаточно розв’язати ботанічну проблему – центральну в біблійній символіці, повязаній з Чорнобильською катастрофою. Часто стверджують, що українське слово чорнобиль означає «полин», що англійською перекладаєтся «wormwood», і вважають, що аварія – це сповнення біблійного пророцтва про зорю Полин, що провіщає Армагедон. Але ботаніка все ускладнила.

Світлана глянула на рослину і заперечливо похитала головою. «Ні, чорнобиль – це Artemisia vulgaris. «Це Artemisia absinthium. Українською він називається «полин», сказала вона, подаючи мені листочок иншої рослини, дуже схожої на A. vulgaris, проте вкритої тоненькими шовковистими волосками, що надавали їй білуватого відтінку. Розглянувшись, я зауважила, що довкола повно таких рослин.

Я розтерла листок, вивільнивши летку олію, набагато їдкішу за сік першої рослини.

З погляду ботаніки та хемії, Artemisia vulgaris така схожа на Artemisia absinthium, що її деколи теж називають «wormwood», хоча правильною англійською назвою є «mugwort». Українською полин і чорнобиль теж часом використовують як синоніми. Обидві рослини багаторічні, морозостійкі, невибагливі і тому дуже поширені на піщаних землях Полісся, де дали назву містові Чорнобиль, що перше згадувалося у 12 столітті як маєток Київського князя, та віддаленій від нього на сім миль атомній станції, побудованій у двадцятому столітті. Обидві є гіркими лікарськими травами та природними репелентами: виганяють бліх з домів, слимаків з садів та глисти – з тіла. Їдкий запах мають через туйон – органічний токсин з психотропними, як вважалось, властивостями, що входив до складу абсенту – полинової горілки поганої слави, забороненої у більшості західних країн ще сто років тому. Казали, що абсент спричиняв неймовірну інтонсикацію та стійке звикання, хоча теперішні скептики сумніваються, твердячи, що причиною «неймовірної інтонсикації» та «стійкого звикання» було, найімовірніше, споживання трунку з 75 % алкоголю, потрібного, аби розчинити туйон і запобігти утворенню осаду у смарагдовому напої.

Якщо в сокові Artemisia vulgaris туйон розчинений, то у A. absinthium він у концентрованій формі. Розтертий листок полину-wormwood’у пахне набагато різкіше, ніж розтертий листок чорнобиля- mugwort’у. Він також більш гіркий та набагато токсичніший, тому тварини з задоволенням поїдають чорнобиль і не зачіпають полину. Навіть рослини уникають його. Надзвичайно гіркі хемікалії A. absinthium’у, вимиті з листя у ґрунт, роблять його отруйним для инших рослин.

Через здатність відлякувати комах, багато людей вірить, що полин має надприродну силу. Вважають, що чорнобиль теж має магічні властивості, хоча й не такі великі. В українському фольклорі обидві рослини захищають від русалок – спокусливо чарівних та небезпечних водяних німф, що приваблюють жертв чудовими піснями та залоскочують до смерти у кришталевій глибіні.

За християнською легендою, коли біблійного змія вигнали з Раю, полин проріс по його слідах, щоб завадити поверненню. Справді, у біблії ця трава є символом гіркоти, горя та смутку; про неї згадано у третьому апокаліптичному гласі, що відкриває цей розділ, її пов’язують із спустошенням, котре настане наприкінці світу.

На момент Чорнобильського вибуху мало хто в офіційно атеїстичному Совєтському Союзі мав Біблію українською мовою. Але дехто з тих, хто мав, завважив, що ймення зірки в книзі Об’явлення було перекладене саме як «полин» – назва рослини, дуже близької до чорнобиля, її ботанічного кузена. Біблійне пророцтво несподівано набуло сучасного значення: полин став радіацією – прикметою атомного апокаліпсису, що призведе до кінця світу. Знаменитий совєтський млин чуток і поголосок перемолов цю історію, і вона поширилась із швидкістю лісової пожежі аж до Вашинґтона: кажуть, що навіть президент США Рональд Рейган повірив у неї.

Я дізналась про цю асоціацію з Апокаліпсисом десь через місяць після аварії, коли мій український приятель з Польщі написав про це у листі. Я допіру перебралась з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, що можна було вважати моїм «американським експериментом». Я не хотіла цілковито поривати з моїм українсько-американським корінням. Я прагнула лише позбутись опіки (часами задушливої) української діаспори, яка було невід’ємною частиною мого життя у Мангетені. Чорнобиль перервав мій експеримент на самому початку. Я пригадую, як плакала під час телефонної розмови з моєю найліпшою подругою з Нью-Йорка, усвідомлюючи, що лише той, хто походить з України, може зрозуміти біль, який я терпіла, пробуючи осмислити вихор телевізійних повідомлень, гіпотез і домислів про згубний вплив радіації на землю, яка була такою важливою для мене і якої я ніколи не бачила, бо вона була там, за Залізною завісою.

Уявлення про зв’язок між Чорнобильською катастрофою та Апокаліпсисом, що поєднував страх перед радіацією із жахом Апокаліпсису настільки поширились, що контрольовані державою засоби масової інформації Совєтського Союзу вдались до безпрецедентних кроків, оприлюднивши інтерв’ю з владиками Російської Православної Церкви – найбільш толерованої властями СССР релігійної конфесії. Спростовуючи ці уявлення, отці переважно нагадували, що ніхто із смертних не може знати, як близько є кінець світу.

Хоча і в ботаніці можна відшукати переконливі аргументи. Поза тим, що полин і чорнобиль є різновидами Artemisia, неправдоподібно, що Об’явлення стосувалось якоїсь з цих рослин. Як найвірогіднішого кандидата на біблійний полин найчастіше називають Artemisia judaica.

Судячи з даних Інтернету (пошукова система дає 975 посилань на комбінацію слів «chernobyl wormwood»), дозорці Армагедону не переймаються подібними дрібницями (думаю, вони стурбовані иншим – доведенням того, що «стала третина води, як полин», як пишеться в Об’явленні 8-10). Для них Чорнобиль рівнозначний полинові, і кінець світу близький, як ніколи. Я далека від того, щоб нехтувати біблійним пророцтвом, але коли ми залишали потрощений Artemisia асфальт Прип’яті, видавалось що єдиним кінцем, який пророкувала Чорнобильська аварія, був кінець Совєтського Союзу.

Ядерна енергія

Вертаючи із Прип’яті по єдиній дорозі у орендованому автомобілі, я почула, що дозиметр почав пищати частіше, чим далі ми просувались від атомної станції на захід. Несподівано рідкокристалічні цифри стали швидко зростати: 135, 165, 170, 228, 485 і далі, досягнувши максимальної позначки – апокаліптичних 666 мікрорентгенів – тієї миті, коли автомобіль зупинився під високою білою колоною, увінчаною червоним трикутником.

Знак часів Совєтського Союзу прочитувався: «Чорнобильська атомна станція імені В.І.Леніна», проте я не зрозуміла, що означав монумент.

«Це факел» – пояснила Римма. «Він символізував світло, яке виробляла атомна станція».

Полинова зоря теж палала, як факел, пригадала я. Проте біблійний символізм не допоможе зрозуміти, чому сталося лихо. Потрібен короткий виклад основ ядерної фізики.

Як і термальні станції, ядерні реактори такі, як Чорнобильський, виробляють електроенергію. У процесі реакції виділяється енергія у виді тепла, яке нагріває воду, перетворюючи її на пару, що обертає турбіни генератора, який і виробляє електроенергію. На звичайних станціях реакцією є хемічне окислення (горіння) складних вуглеводневих молекул органічного палива. У реакціях окислення задіяні хемічні зв’язки, які поєднують атоми у молекули за допомогою спільних електронів – негативно заряджених квантових хмаринок на зовнішніх (найдальших) орбітах. Тепло розриває зв’язки, що з’єднують докупи атоми вуглецю і водню, і руйнує вуглеводневу молекулу.

Але зовнішні електрони більшости атомів є неперебірливими: звільнившись, вони прагнуть утворити новий зв’язок з будь-яким хемічно підходящим атомом, що дрейфує неподалік. Завдяки цьому світ не є примарною пеленою ізольованих атомів, таких як інертні гази. Звільнившись від зв’язку, атоми вуглецю і водню, які не можуть жити самостійно, прагнуть прореагувати з найближчим атомом, найчастіше – з киснем, якого так багато в повітрі. Утворюються простіші молекули, як от двоокис вуглецю, що складає левову частку серед парникових газів, які спричинюють глобальне потепління. Атомам вуглецю та кисню потрібно набагато менше енергії, щоб утриматись разом, ніж атомам вуглецю і водню у вихідній вуглеводневій молекулі. Зайва хемічна енергія виділяється у виді тепла.

Замість того, щоб виділяти енергію, переформатовуючи електронні звязки між атомами та створюючи нові молекули, ядерна реакція вивільняє енергію, перебудовуючи ядра всередині атомів та перетворюючи їх на атоми инших елементів (див. рис. 1).

Рис. 1. Планетарна модель атома

Сильна взаємодія – найпотужніша з існуючих у світі – міцно з’єднує нейтральні нейтрони та позитивно заряджені протони всередині ядра, переборюючи взаємне відштовхування між однаково зарядженими протонами. Сильна взаємодія діє на суб-суб-атомному рівні кварків: химерно названих згустків енергії, які не існують самі по собі, а лише триплетами, утворюючи протони та нейтрони. Вона склеює кварки докупи силою, яка зростає із збільшенням відстані між ними, немов еластичний джгут.

Майже у всіх типах речовини, що нас оточує, сильна взаємодія переважає взаємне відштовхування протонів, роблячи ядра стабільними. І хоча універсальна конструкція є чудова сама по собі, стабільне атомне ядро не робить нічого – лише втримує електрони, котрі творять хемічні зв’язки.

Це роблять позитивно заряджені протони, притягуючи негативно заряджені електрони. Саме протони визначають, ядром якого елемента є дане ядро. Елементи відрізняються за кількістю протонів у ядрі – це число визначає порядковий номер елемента у періодичній таблиці. Оскільки число протонів увесь час зростає – від водню з одним протоном до синтезованих людиною елементів з атомними номерами, що вже перевищили 110 – відштовхування між ними наростає. Зростає й число нейтронів, а отже і кварків, потрібних ядерній силі, щоб склеювати протони і нейтрони докупи. У ядрі атома гелію з двома протонами досить двох нейтронів для збалансування ядра. Ядрові атома вісмуту, крихкого металу білого кольору, потрібно аж 126 нейтронів, щоб утримати разом 83 протони. Ядро вісмуту є найбільшим стійким ядром у періодичній таблиці. Усі більші ядра не є стабільними, хоча деякі менші ядра теж нестійкі через те, що відношення кількости протонів до кількости нейтронів у них незбалансоване. Усередині нестабільних ядер діє занадто багато ворогуючих сил, тому вони врешті-решт розпадаються, позбуваючись зайвої енергії за допомогою субатомних частинок та гама-променів. Це виділення енергії називають «радіацією».

Як і всі елементи, уран, найважчий атом у природі, існує у багатьох формах, що називаються ізотопами. Маючи однакову кількість протонів і той самий атомний номер 92, ізотопи відрізняються кількістю нейтронів і, отже, атомною вагою і рівнем стійкости. Природній уран є сумішшю двох ізотопів. Урану з атомною вагою 238, що позначається U-238, є понад 99.3 проценти. Він слабо радіоактивний і розпадається дуже повільно.

Решта 0.7 процента припадає на инший ізотоп природного урану, U-235, який має унікальні властивості. Через виняткову нестабільність його ядра з 92 протонів та 143 нейтронів, уран-235 може спонтанно розпастися, розділившись на двоє чи більше ядер менших елементів та двоє чи троє вільних нейтронів. Розпад продукує дюжини різних елементів, але, за винятком плутонію, дочірні ядра, що називаються продуктами розпаду, далі не розпадаються. Проте вони набагато більш радіоактивні, ніж вихідний уран, тому ядерні відходи набагато небезпечніші, ніж свіже паливо.

Розпад – неймовірно швидкий процес. Ядро розщеплюється менш, ніж за 0,00000000000001 секунди з моменту поглинення нейтрона. Розпад надзвичайно енергоємний. Однією з найбільш промовистих ілюстрацій знаменитої формули Айнштайна E=mc² є те, що вона дає змогу оцінити, наскільки потужною є сила, що утримує протони та нейтрони разом: ядерна енергія, вивільнена при розпаді одного граму уранового палива еквівалентна енергії, отриманій при згорянні трьох тонн вугілля.

У природі U-235 занадто мало для того, щоб наслідком випадкових спонтанних розпадів було щось, окрім виділення мізерної кількости тепла. Є лише один геологічний виняток. Близько 1,7 мільйона років тому у місцевості Окло, що тепер належить крихітній західноафриканській країні – Габону, Земля самостійно запалила природню ланцюгову реакцію розпаду, яка тривала сотні тисяч років, спожила шість тонн урану і припинилась сама собою.

Якби концентрація U-235 була вищою, як-от три проценти у Окло, дочірні нейтрони вдарялися б у инші ядра U-235, спричинюючи нові акти розпаду, котрі породжували б ще більше нейтронів і ще більше розпадів у процесі самодостатньої ланцюгової реакції. Проте, окрім багатшої на U-235 суміші двох ізотопів розпадові потрібен ще й сповільнювач – уповільнювати нейтрони. Швидкі нейтрони гасять ланцюгову реакцію.

Нам дивно, що повільні нейтрони більш ефективні. Нам здається, що вони б’ють по ядру сильно і швидко, як кам’яна кулька, що розбиває яйце. А повільна кулька може лише штовхнути яйце, не розбивши його. Проте, у дивовижному квантовому світі кам’яна кулька нейтрона вміє у магічний спосіб прослизати всередину яйця, не розбиваючи шкаралупи. Шкаралупа розбивається після того, як кулька опиняється всередині. Швидкі нейтрони мчать занадто швидко, і цей фокус їм не вдається.

Реакція розпаду лежить в основі усіх ядерних реакторів, хоча конструктивно вони можуть відрізнятися, зокрема типом матеріалу сповільнювача. У більшості реакторів світу сповільнювачем є вода. Як і в природному реакторі в Окло, просякнутому ґрунтовими водами.

У Чорнобильському та в инших совєтських реакторах такого типу («реактор большой мощности канальный» російською, або скорочено «РБМК») сповільнювачем служив графіт – кристалічний вуглець (такий, як у олівцях). Схематично реактор можна зобразити як набір гігантських олівців, перекладених зубочистками та тоненькими соломинками. Олівцями були 2488 графітових колон. Зубочистками були 1660 тонких цирконієвих та сталевих паливних каналів із 200 тоннами слабо збагаченого урану. Соломинки були трубами всередині паливних прутиків; ними циркулювала вода, яка відводила від палива тепло. Коли дивитись згори, активна зона (ядро) реактора виглядала як гігантська кругла дошка для гри в слова з кісточками у вигляді різнокольорових кружечків та квадратиків².

У реакторах, де сповільнювачем є вода, втрата чи зменшення її кількости зупиняє ланцюгову реакцію розпаду через те, що протони стають занадто швидкими. У реакторах, де сповільнювачем є графіт, він продовжує діяти, навіть коли водяний потік міліє чи взагалі пересихає. Розпади тривають і, не маючи достатньої кількости води для охолодження, реактор стрімко нагрівається.

Судячи з усього, це й відбулось вранці 26 квітня 1986 року.

У неоковирному і погано спланованому експерименті, у якому були порушені чи не всі інструкції станційної техніки безпеки, зумисне відключили насоси, що постачали воду до систем охолодження активної зони реактора. Через падіння тиску вода, яка мала б циркулювати крізь паливні канали із швидкістю 28 тонн на годину, не встигала відводити тепло. Вода закипіла і згодом перетворилася у пару. За лічені хвилини тиск катастрофічно зріс і перегріта пара висадила реактор у повітря (див. фото 1).

Фото 1. Руїни четвертого енергоблока

Радіоактивний дощ

Вибух розтрощив графіт та паливо з силою від 30 до 40 тонн TNT, розкидавши найважчі та найбільш небезпечні уламки навколо реактора. На радіаційній карті, яка позначає зростаючі рівні радіаційного забруднення палітрою кольорів від зеленого до жовтого і помаранчевого та до все темніших відтінків червоного, плями від початкового вибуху темно-коричневі і виглядають, як кривобокі роги. Один з них – довга, тонка стріла завширшки приблизно у милю повзе на шість миль на захід, де починає світлішати і, поступово набираючи безпечніших барв, тягнеться ще на повних 60 миль. Инший ріг – коротка і широка мочка вуха, що впала на північний захід, на береги річки Прип’ять. Між ними лежить місто Прип’ять, забарвлене у світлі відтінки червоного. На щастя, смертельний радіаційний пил випав не на місто, а навколо нього. Ще більше пощастило, що в районі реактора не було дощу, бо тоді було б набагато більше жертв. У повітрі радіоактивний пил розпорошився і розчинився, як хмара диму. Дощ прибив би його до землі у більш смертельній концентрації, як на плямах у Бєларусі, таких самих коричневих, як і ті, що навколо реактора. Але й ці плями – знову ж таки на щастя – припали на рідко заселені ліси.

Віддалений на півмилі від бетонного укриття, збудованого над зруйнованим четвертим реактором, пам’ятник Чорнобильському факелу стояв просто на вузькій смузі довгої західної стріли, знаної у науковій літературі як Західний слід. Пищання дозиметра почастішало по тому, як наша маленька група покинула автомобіль і пішла вслід за Риммою, ступаючи по вкритому мохом, невисокою травою і молоденькими сосенками піщаному грунту, що тягнувся на захід від високої кам’яної колони.

Дивлячись одним оком під ноги, оскільки ми пересувались нерівною місцевістю, я спостерегла, що рідкокристалічні цифри змінюються: 800, 1230, 547 мікрорентген на годину. Несподівано екран спорожнів.

Я показала дозиметр Риммі, яка крокувала поряд зі мною. Зиркнувши на порожній екран, вона пояснила: «Перевищило два мілі і він виключився».

«Мілі», чи тисячна – це префікс перед спеціальною радіаційною одиницею – рентгеном – котрою вимірюють кількість гама променів у повітрі, крізь яке ми йшли. Римма сказала мені, що дозиметр перестав працювати, оскільки рівень опромінення перевищив дві тисячних рентгена на годину.

На Чорнобильських землях і через 15 років радіаційний фон, який у 2004 році становив у середньому 43 мікрорентгени на годину, у дюжини разів перевищує норму. Цей фон зазвичай вимірюють у мікро – мільйонних частках рентгена. Прогулянку місциною з мікроренгенним фоном, навіть у кілька разів вищим за нормальний, можна порівняти із звичною дозою мешканців Денвера. Мілі-земля – це вже инша ліга, така як чорні, природно радіоактивні піски Бразилійського узбережжя.

«Чи нам справді слід тут бути?» – ніяково запитала я, спостерігаючи за числами дозиметра, які то зникали, то з’являлись знову, залежно від того, де ми перебували. Ось спалахнули 1546 мікрорентгенів – чи одна і пів мілірентгена – перед тим, як екран знову став порожнім. Незважаючи на те, що на радіаційних картах плями одноколірні, забруднення було нерівномірним.

Мої супутниці засміялись: «Кілька хвилин не мають значення» – сказала Світлана, ботанік; її обличчя нітрохи не виглядало стривоженим.

Мали чи не мали значення – про це я не дізнаюсь ніколи. Радіація живе в імовірнісному та химерному світі квантової механіки. Про вплив малих доз опромінення на здоров’я сперечаються у колах радіологів. Я знизала плечима і попрямувала услід за своїми супутницями, заспокоюючи себе тим, що чорні піски Бразилії є принадою для туристів і що три мілірентгени на годину не так і багато.

У цьому місці корисно дістати певне уявлення про те, що означають ці цифри. Кожен з нас безперервно перебуває під впливом природної радіації, джерелами якої є космічні промені та земні радіоактивні елементи, такі як радон і калій. Але деякі речі можуть збільшити дозу, отриману природним чином. Авіаційна подорож є однією з них, оскільки атмосфера Землі захищає нас від космічних променів, а літаки летять там, де атмосфера тоншає і її захисні функції слабшають. Справді, серед людей різних професій астронавти та екіпажі авіалайнерів отримують найбільші дози радіації – більші, ніж працівники ядерної індустрії. Що більша висота, то тоншим є шар атмосфери і більшим є опромінення космічними променями. Точні дані різняться. Переліт з Нью-Йорка до Парижа дасть вам десь три мілірентгени, подорож з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса і назад трохи менше – два мілірентгени.

30 квітня 1986 року рівень радіації на полях, якими ми блукали, становив понад 30-40 рентгенів на годину. Кілька годин такого опромінення можуть спричинити гостру радіаційну хворобу, день – означає смерть для більшости людей. Безпосередньо коло реактора рівень радіації був щонайменше 200 рентгенів на годину. Я кажу «щонайменше», бо для вимірювання тоді використовували прилади, придатні максимум для 200 рентгенів, так само як мій дозиметр зашкалював при двох мілірентгенах. До сьогодні ніхто не знає найвищого рівня радіації, що був першого дня після аварії.

Відомо лише, що із десь 600 працівників аварійних служб, що боролись з ушкодженим реактором, 500 було госпіталізовано. З них у 237 підозрювали гострий радіаційний синдром з симптомами поносу, випаданням волосся, нудотою, ушкодженням шкіри, але лише 134 випадки радіаційної хвороби були підтверджені. Серед хворих були деякі водії автобусів, які їхали з Києва до Прип’яті у суботу ввечері і у неділю вранці, нічого не знаючи про радіаційну небезпеку. Чекаючи наказу про евакуацію, вони вештались вулицями, грали у футбол, вилазили на дахи своїх автобусів, прагнучи ліпше роздивитись палаючу станцію, і навіть пекли картоплю.

Згідно з таємними документами, розсекреченими українським урядом, 30 квітня у Прип’яті, яка лежала між двома рогами смерти, гама-випромінювання складало 300 мілірентгенів на годину. У місті Чорнобилі годинна доза радіації складала від 3 до 10 мілірентген. Але рівень радіації був вищий, оскільки рентгенами вимірюють лише гама-промені і рентгенівські промені, тоді як альфа і бета частинки непоміченими пронизували повітря і бомбардували землю.

Гама-випромінювання просто легше поміряти. Як і видиме світло, гама-промінь є фотоном – пакетом електромагнітної енергії – просто у 10000 разів потужнішим. Фотонна частинка не має ані маси, ані розміру, ані заряду, і навіть не може існувати без енергії. Втративши енергію, вона перестає існувати. Як і всі субатомні об’єкти, фотон поводить себе як частинка і як хвиля водночас, але довжина хвилі гама-променя є надзвичайно малою, меншою за одну більйонну метра. Оскільки гама-промені є такими потужними і летять так далеко, гама-радіацію можна нанести на карту з повітря.

Не так з альфа-частинками: навіть дуже «енергійні» не можуть пролетіти в повітрі більше, ніж кілька дюймів, тому що вони складаються з двох протонів і двох нейтронів і є занадто важкими. Бета-частинки набагато легші, але й вони не летять далі, як на фут. Ось чому у 1986 на більшість карт Чорнобильського забруднення нанесли лише рівень цезію. Цезій випромінює бета-частинку і утворює барій-137 – винятково короткоживучий ізотоп, що випромінює гама-промені, які легко нанести на карту. Але внаслідок аварії вивільнились і инші радіонукліди.

Оскільки четвертий реактор працював упродовж двох років, він був наповнений надзвичайно радіоактивними продуктами розпаду: цезієм-134 і 137; йодом-131; стронцієм-89 і 90; плутонієм-238, 239, 240 і 241 та багатьма иншими радіонуклідами, які вилетіли з ядра реактора у кількостях, залежних від їхніх хемічних властивостей та динаміки катастрофи.

Леткі елементи (такі, що легко переходять у газоподібний стан), як-от йод – випарувались і змішались з цезієвим туманом (цезій – єдиний, окрім ртуті, рідкий при кімнатній температурі метал). Жар від графітового полум’я породив потужний конвекційний потік (як у димарі, тільки набагато сильніший), що підняв радіоактивні гази і пил на кілометр угору, у верхні шари атмосфери. Конвекційний потік багато зробив, щоб вберегти місцеве населення від смертельної небезпеки, але він дав радіації змогу дрейфувати навколо північної півкулі і, опадаючи з дощем, залишати радіоактивні плями у Швеції, Болгарії та Австрії, підказавши німецькій Партії Зелених слоган Чорнобиль – скрізь³, що став глобальним.

Ближче до землі ядро реактора розбризкувало радіонукліди, мов форсунка, змінюючи напрям залежно від напряму вітру, тому радіаційні плями навколо реактора неоднорідні: рожеві плями сусідять з більш інтенсивними рожево-ліловими та цегляними.

Коли 30 квітня вітер знову подув на південь, пожежа здавалась подоланою завдяки п’яти тисячам тонн піску, глини свинцю та доломіту, скинутим з гвинтокрилів на ядро реактора. Здавалось, що викид радіоактивности – все ще близько Хіросіми на день – стабілізувався.

Проте, 1 травня катастрофа несподівано почала розвиватись за сценарієм, не передбаченим найбільшими песимістами: ядро реактора почала розігріватись і вивергати радіацію, що пробивала товсту кірку вогнегасних матеріалів. Через нагрівання ядра – а температура зросла до 3000 за Цельсієм – паливо розплавилось. Менш леткі елементи – такі як стронцій, рутеній і цирконій, випарувались і полинули на південь до Києва, досягнувши його якраз у момент першотравневого параду, який відбувся за звичним сценарієм, з дітьми – у той час, коли партійні вожді і словом не прохопилися про небезпеку, таємно евакуювавши із столиці власні родини.

Тоді, звичайно, майже ніхто нічого не знав. Але, на щастя, совєтські вожді були далеко не єдиним джерелом інформації. Одяг, волосся і шкіра туристів із Заходу, які у різні дні побували у зачеплених катастрофою регіонах, розказали західним ученим про те, що сталося з реактором. Через результати цих атомних судових експертиз совєтам стало важче брехати про аварію. Хоча вони й тримали її в таємниці скількимога довше, врешті решт поділились даними з працівниками ядерної індустрії Заходу. Утім, й досі нема усталеної думки про те, чи були вони цілком чесними з громадськістю.

Люди, котрі відвідали Київ перед 1 травня, не мали на собі слідів радіаційного опромінення, на противагу тим, хто був там у цей день і пізніше. У науковій літературі з’явились терміни «Київські штани» та «Мінський черевик», що позначали одяг, забруднений радіонуклідами, які могли бути вивільнені лише під дією надзвичайно високих температур. Це було одним із перших свідчень про те, що активна зона реактора розплавилась і викидає радіоактивні речовини назовні, забруднюючи величезні території всередині Совєтського Союзу.

На картах радіоактивний слід виглядає, як рука. Темні кольори забарвлюють долоню не далі, як на шість миль від станції, тоді як пальці, сформовані вітром, напрям якого трохи мінявся кожного дня, тягнуться на двадцять миль, поступово спадаючи до рожевого, оранжевого і жовтого. Проте є й аномалії: рожеві, цегляні і темно рожеві кольори за сотні миль від станції – там, де радіацію прибило дощем. Подібне явище спостерігалось у Сполучених Штатах після випробувань атомної зброї. Радіоактивний пил від бомби, здетонованої в Неваді у 1950-х, впав з дощем на Рочестер і Олбані у Нью-Йорку.

5 травня, наступного дня після православного Великодня, ядро реактора плавилось настільки інтенсивно, що радіації було навіть більше, ніж першого дня. Рівні зросли до 1000 рентгенів на годину поблизу активної зони, 60 рентгенів в околі реактора № 3, 800 мілірентгенів у Прип’яті і 20 мілірентгенів у містечку Чорнобилі. Хоча лише кілька осіб у Києві знали деталі, відомості про аварію просочились до народу. Столичні залізничні та автобусні станції були переповнені родинами, що намагались вивезти дітей з міста.

І тут несподівано ядро перестало плавитись. Ніхто не знає чому, бо ніхто не знає, чому воно взагалі почало плавитись. Якщо це сталося через те, що знов почалась реакція розпаду, то вона мала б припинитись, коли паливо перетворилось на рідку магму з волосин і крапельок, що виринали з глибин реактора, фізично розділяючи паливні матеріали у мірі, достатній для того, щоб зупинити ланцюгову реакцію.

До сьогодні ніхто точно не знає і, можливо, ніколи не дізнається, яка частка радіоактивних матеріалів була викинута за межі реактора. У 1986 році совєти називали цифру 3,5 проценти, в тому числі всі 100 процентів радіоактивних інертних газів, 20 процентів радіоактивного йоду-131, 13 процентів цезію-137.

Хоча сила реакторного вибуху була еквівалентна менш, ніж одному проценту від бомби у 13 кілотон, скиненої на Хіросіму, Чорнобиль вивільнив більшу кількість радіації. Якщо в Хіросімі було 3 мільйони кюрі, Чорнобиль вивергнув від 50 до 200 мільйонів (хоча більшість учених схиляється до нижньої межі). Коло 75 процентів осіло на европейській частині Совєтського Союзу. Решта розпорошилось по планеті. У північній Скандинавії знищили тисячі забруднених північних оленів, бо тварини поїдали лишайники, а лишайники, які не мають коріння, дуже інтенсивно вбирають поживні речовини і хемікалії з повітря – разом із радіоактивними елементами Чорнобильської хмари. Трохи радіації принесли перелітні птахи, що зимували у Африці і повертались до Фінляндії, огорнені радіоактивними викидами.

Коли у травні над Чорнобилем купчились грозові хмари, совєтські військові засівали їх, аби дощі падали подалі від району аварії. Хмари сіяли чутки про те, що власті, змушуючи радіацію випасти в Бєларусі та віддалених частинах Росії, насправді прагнули вберегти Москву.

По-різному оцінюють дані про точну площу територій у найбільш постраждалих регіонах колишнього Совєтського Союзу, забруднених Чорнобилем. Але, беручи до уваги природний дощ та засівання хмар, не помилимось, ствердивши, що Чорнобиль забруднив 50,000 квадратних миль території – щонайменше 40,000 бекерелів цезію на кожен квадратний ярд (квадратний метр). Поблизу реактора рівні зростали до 1 мільйона бекерелів, а у місцях подібних до того, де стоїть пам’ятник з факелом, у багато разів більше.

Бекерель – це один розпад радіоактивного атома за секунду. Він є крихітним кузеном кюрі – одиниці, рівної розпадові 37 трильйонів радіоактивних атомів за секунду. Кюрі є великою одиницею радіоактивности, а бекерель – дуже малою. Хоча цій одиниці у світі віддають перевагу, вона є такою малою кількістю радіоактивности, що вживаючи її мусимо або писати багато нулів, або, ще гірше, використовувати для цих нулів наукові позначення. Щоб цього уникнути, я вживатиму бекерель для малих кількостей радіоактивности і кюрі – для великих.

За умови нормального харчування тіло людини містить 7000 бекерелів радіоактивного вуглецю, калію та инших елементів. Радіоізотопи, які використовують у діагностиці, містять 70 мільйонів (навіть така цифра не досягає статусу «великої кількости радіоактивности» і становить біля 0.002 кюрі). Стандартний детектор диму містить 30,000 бекерелів радіоактивного америцію, хоча його альфа-частинки не проникають крізь пластиковий корпус пристрою.

Уявімо, що радіоактивні матеріали від трохи більше, ніж одного детектора диму, розсипали на кожному квадратному ярдові штату Нью-Йорк. Це ілюструє сумарний вплив Чорнобиля на постраждалі регіони Бєларусі, України і Росії. Висипте вміст 50 детекторів диму на кожен квадратний ярд Род-Айленду, і ви уявите удар, який припав на землі у межах 20 миль від реатора. Це й далі важко уявити, бо ніхто не ламатиме навмисно димових детекторів для того, щоб побачити, на що схожі 30,000 бекерелів америцію.

Легше уявити, що сталось із ґрунтом Чорнобильської атомної станції, вистеленим викинутими з реактора радіоактивними брилами загальною вагою від 1100 до 2200 фунтів.

Ісход

Атомна станція та міста Прип’ять і Чорнобиль були островами сучасности у морі розкиданих довкола сіл, де механізоване життя совєтського колгоспу так і не змогло до кінця проникнути у дерев’яні хати та подолати народні традиції Полісся – давнього, історично ізольованого регіону. Розміщене на стикові Бєларусі, Росії та України, Полісся є найбільшою заболоченою територією Европи: просяклим водою нагромадженням торфовиськ, боліт, мочар і лісів у басейні ріки Прип’ять. У дев’ятнадцятому та двадцятому століттях більшість боліт осушили, щоб відкрити багаті на торф ґрунти, які певний час були досить родючі, але без підживлення дуже швидко виснажились і тепер надаються лише для вирощування таких невибагливих культур як картопля чи льон. Полісся має найгірші землі у славній родючими ґрунтами Україні і не найліпші землі у менш родючій Бєларусі. Це найменш заселений регіон обох країн, з найнижчим рівнем урбанізації, з найрідшою сіткою залізничних та автомобільних шляхів. Основною галуззю господарства було молочне фермерство, але навіть тварини були не дуже здоровими, бо трава на пасовиськах не мала достатньо поживних речовин.

Нефарбовані дерев’яні будинки освітлювались електрикою, проте мало хто мав удома телефон чи приватний автомобіль. Люди займалися сільською господаркою, виготовляли знаряддя праці, і, хоча були православними християнами, продовжували вшановувати дохристиянських богів прадавніми традиціями. У крамницях продавали мінімум товарів, потрібних місцевим жителям: хліб, сіль (до слова, зовсім не йодовану).

У перші дні після катастрофи, коли радіація невидимо прокралась до їхніх осель, поліські селяни продовжували займатись споконвічними справами: засівали поля, пасли худобу, обробляли городи. Як і будь-де на фермах, діти також мали багато занять поза домом. Коли поширилась вістка про пожежу, у багатьох сім’ях закривали дітей удома, прагнучи вберегти їх, але ніхто не забороняв їм їсти щойно зазеленілу городину. Маленькі діти були у найбільшій небезпеці, бо харчувались в основному свіжими молочними продуктами.

У перший місяць після аварії основна небезпека була надворі, де радіоактивний пил укрив все – дерева, будинки, дороги, тварин, птахів, одяг, поля і луги, де щипала траву домашня птиця, сади і городи, що були основою місцевого раціону. Радіоактивний йод вкрив пасовиська і луги, на яких паслись корови, і через 48 годин після вибуху він потрапив у молоко. Через кілька тижнів радіоактивний йод виявили у молоці, яке працівники американського посольства в Москві послали на аналіз до Сполучених Штатів.

Повітря аж гуло від субатомних частинок та гама-променів. Найбільша небезпека чигала на сільських жителів, бо їхні дерев’яні хатини не захищали так, як бетонні багатоповерхівки Прип’яті. Навіть, якби мешканців Прип’яті не евакуювали, вони б отримали менші дози радіації, ніж люди, що жили в селах.

За своєю природою радіоактивність є тимчасовою. Нестабільні ядра, викинуті Чорнобилем у навколишнє середовище, рано чи пізно розпадуться, знижуючи рівень радіоактивности довкілля, хоча кожен тип радіонуклідів розпадається по-своєму і за певний, характерний лише для нього, час. Плутоній-239 має 94 протони – занадто багато для 145 нейтронів, які неспроможні втримати їх укупі. Щоб зменшити кількість позитивних зарядів, ядро випромінює альфа-частинку. Йод-131 має забагато нейтронів, тому випромінює бета-частинки, які є точними копіями електронів, але народженими всередині ядра, а не зовні. Бета-розпад перетворює нейтрон у протон і часто супроводжується гама-випромінюванням. Оскільки і бета- і альфа-розпади змінюють кількість протонів, обидва перетворюють ядра у инші елементи. Розпавшись, плутоній-239 перетворюється на уран-235. Йод-131 перетворюється на інертний газ ксенон.

Розпад є абсолютно випадковою квантовою подією, тому неможливо передбачити, який саме радіоактивний атом розпадеться. Квантовий світ дотримується законів статистики, що дозволяють передбачити час, за який розпадеться половина радіоактивних атомів. Він називається періодом піврозпаду. Коли мине десять таких періодів, кількість радіоактивної речовини зменшиться до 0.1 процента від початкової. Після 30 періодів піврозпаду її стане занадто мало для вимірювання.

Як і більшість радіоактивних ізотопів, продукти розпаду, викинуті Чорнобилем, були короткоживучими. Молібден-99 з 66-годинним періодом піврозпаду розпався упродовж місяця, нептуній-239 та телур-132 також. Проте короткий період піврозпаду йде в парі з високою радіоактивністю, оскільки багато ядер розпадаються одночасно. Тому, упродовж цього місяця повітря було справді зарядженим, піддаючи кожного, хто перебував на забрудненій плямі, нещадному обстрілові субатомної іонізуючої артилерії.

Альфа- і бета-частинки, так само як і гама-промені, називають іонізуючою радіацією, оскільки їх енергії досить, аби вибивати електрони з атомів. Внаслідок цього утворюються іони – заряджені атоми, хемічно активніші, ніж мали би бути, щоб не створювати біохемічних проблем. Тоді, як ніщо, крім свинцю, не може зупинити гама-промінь, альфа- і бета-частинки мусять дуже наблизитись до атомів, щоб бути спроможними їх іонізувати. Звичайний одяг є достатнім бар’єром для важких альфа-частинок, які зупинить навіть листок паперу. Набагато менші бета-частинки пролітають крізь нього, але їх зупиняє твердий матеріал, такий як жерсть чи металевий кузов автомобіля. Коли альфа- і бета-частинки наближені до поверхні, вони набагато шкідливіші, ніж гама-частинки. Опромінення шкіри спричинює бета-опік з симптомами, найлегшим з яких є щось схоже на ядерну «засмагу», а найтяжчими – пухирі, виразки та нариви. Багато хто з тих, кого після Чорнобильської аварії вразила гостра радіаційна хвороба, терпіли на велике бета-ураження, відоме як «радіаційний синдром шкіри». Він може призвести до радіаційного омертвіння, розростання ороговілих шарів шкіри, чи до безформного почервоніння, спричиненого розширеними капілярами та артеріями.

З усіх недовговічних продуктів розпаду йод-131 був найнебезпечнішим. Маючи восьмиденний період піврозпаду він, по-суті, проіснував три місяці. Проте, на додаток до зовнішнього ураження бета-частинками, йод-131 вбирається організмом, накопичуючись у щитовидній залозі як складова частина гормонів. Приймаючи йодові таблетки перед чи одразу після ядерного інциденту, ми постачаємо щитовидній залозі досить йоду і вона не вбирає радіоактивного ізотопу. Але совєтські власті роздали таблетки з йодом лише в Прип’яті. У навколишніх селах йодова профілактика проводилась аж через тиждень, а у деяких постраждалих районах не проводилась взагалі. Бідні поживними речовинами ґрунти Полісся, придатні для полину і чорнобилю, мають так мало природного йоду, що у цьому регіоні завжди фіксувався високий рівень захворювання на зоб. Не маючи природніх джерел, щитовидні залози місцевих жителів спрагло поповнювали запаси радіоактивним йодом-131, який потім мстив біологічним спустошенням, іонізуючи атоми в клітинах щитовидної залози.

Сільських жителів почали евакуйовувати через тиждень після початку аварії, одразу після того, як ядро реактора знову почало нагріватись. Аналізуючи дані про рівень гама-випромінювання, навколо епіцентру катастрофи намалювали три кола. Внутрішнє коло – на віддалі 3 кілометрів навколо четвертого енергоблоку. Друге коло мало радіус 10 кілометрів, третє – 30.

Усю 30-кілометрову зону евакуювали у перший тиждень травня, хоча є багато суперечливих свідчень про деталі цієї акції. Совєтські газети писали, що разом з людьми евакуювали 35000 голів великої рогатої худоби та 9000 свиней, хоча незрозуміло, що врешті-решт сталося з домашніми тваринами. Дехто каже, що їх знищили, а радіоактивне м’ясо перемололи і перемішали з чистим фаршем, досягнувши безпечної концентрації. Розповідали про 10000 домашніх собак, котрих начебто постріляли, щоб запобігти сказові.

Наприкінці місяця стомильний периметр колючого дроту, військових патрулів та сторожових веж оточив 30-кілометрову зону, яка стала відомою як просто «зона», на відміну від 10-кілометрової зони, яку скорочено називають «десятка». У наступні місяці, провівши детальніші вимірювання рівня радіаційного забруднення, евакуювали людей з великих територій у Бєларусі, Росії та Україні з-поза меж 30-кілометрової зони. До кінця вересня 116 тисяч людей зірвали з насиджених місць у 188 містах і селах, включно з Прип’яттю та Чорнобилем.

Пагорби Буряківки

Їхні епітафії виглядають як знаки, де назва кожного села перекреслена діагональною червоною лінією. Подібні дорожні покажчики можна побачити на дорогах і транспортних магістралях всієї Східної Европи; вони позначають край населеного пункту. Копії дорожніх знаків із Зони можна побачити у Чорнобильському музеї в Києві, проте оригінали і далі стоять на своїх місцях, на кордонах міст-привидів та сіл-примар. За 15 років вони вицвіли та заіржавіли і тепер позначають не населені пункти, а поля нерівних горбиків, схожих на великі перевернуті колоди, засипані землею та порослі травою. Це захоронені села 10-кілометрової зони, такі як Янів, що лежав просто на західній стрілі смертельної радіації, менш ніж за дві милі від станції.

Збільшені зернисті фотографії у Київському музеї Чорнобиля розповідають про те, як бульдозери захоронювали традиційні, криті соломою, хати Янева: валили їх у ями, загортали землею, потім розрівнювали це місце і утрамбовували, а поливальні машини поливали усе водою, щоб прибити радіоактивну пилюку.

Багато радіоактивних звалищ виникало стихійно, як описувалось у ефектному репортажі у совєтській газеті: «…машини вбивали машини. Металевий «носоріг» наїжджав на автобус – мить, і автобус перетворювався на пляцок. Отари автотранспортних засобів гинули на наших очах. «Носоріг», копаючи неглибоку яму, зіштовхував туди всі пляцки і немилосердно втрамбовував їх, швидко прибираючи радіоактивне сміття».

Дезактивацію провели 600,000 «ліквідаторів», військових і цивільних, яких висилали до Зони у 15-денні відрядження для того, щоб зрізати і захоронити верхній шар землі на забруднених ділянках. Не на всіх ділянках. Зона мала понад тисячу квадратних миль і продовжувала зростати. Усього бюджету Совєтського Союзу не вистарчило б, щоб очистити її всю, тому в Україні дезактивували лише дороги та узбіччя, атомну станцію, Прип’ять і місто Чорнобиль, яке лежало одразу за краєм 10-кілометрової зони. Воно стало штаб-квартирою відновлювальних робіт. Дезактивація міста включала руйнування дюжин «гарячих» будинків, вивезення 150,000 кубометрів радіоактивного ґрунту і прокладання 10 миль свіжого асфальту та бетону на дорогах та тротуарах.

За винятком кількох сіл та міста Брагіна, вражені радіацією території Бєларусі були просто покинуті. Це ж стосується і Російської Федерації.

За розмахом відновлювальні роботи в Україні були майже такими ж масштабними, як сама аварія. Будинки шліфували з піском, а тоді збризкували рідким склом, щоб зафіксувати рештки радіоактивности. Спорудили 11 миль насипів і дамб, щоб радіонукліди не потрапили у річку Прип’ять – головну притоку Дніпра, що постачає водою більшість України. Узбіччя доріг повністю зрізали і захоронили, самі дороги заасфальтували наново. Пять тисяч гектарів поверхні обробили хемікатами, щоб радіоактивна курява не знялась у повітря гарячого і сухого літа 1986. Дороги у великих містах, таких як Київ, мили так часто, що рослини буяли, хоча дощів не було.

Щоб запобігти перенесенню радіоактивного пилу за межі Зони, тисячі машин і механізмів, використаних при проведенні дезактиваційних робіт, залишили у Зоні назавжди. Ліквідатори, що працювали у двотижневих відрядженнях, пересідали у «брудні автобуси» на пропускному пункті на межі 30-кілометрової зони, а якщо вони працювали в «десятці» – пересідали у ще більш «брудний» автобус на внутрішньому пропускному пункті. Покидаючи Зону, вони знову пересідали з автобуса в автобус.

Дезактивація землі навколо атомної станції була дуже складною справою. Москва не мала бажання відмовлятись від Чорнобильської АЕС, котра виробляла 15 відсотків атомної електроенергії всього СССР і понад 80 відсотків цієї енергії експортувала, переважно до Угорщини. Так, совєтський уряд мав намір і далі експлуатувати станцію, що стало одним з чинників, які розпалювали рух України до незалежности. Проте, як тільки у 1991 Україна здобула незалежність, перспектива подальшого функціонування вцілілих енергоблоків Чорнобильської АЕС вже не видавалась Києву такою жахливою. Український уряд закрив станцію лише у 2000 під тиском Заходу.

У 1986 були инші пріоритети. Високорадіоактивні брили, що впали на дах третього енергоблоку, не можна було згребти вручну, лопатами. Фрагменти палива і графіту, що встеляли ґрунт навколо станції, згорнули бульдозерами разом із бетоном, асфальтом і шаром землі у 20 футів завтовшки. Їх сховали за стіну двадцятиповерхової споруди з бетону і сталі, яку звели навколо зруйнованого реактора, в надрах якого клубочились невидимі радіоактивні хмари у сотні рентген. Упродовж дев’яти місяців 90,000 ліквідаторів звели захисну оболонку, що дістала офіційну назву «Об’єкт «Укриття», більше знаний як Саркофаг.

Завершення будівництва Саркофагу у листопаді 1986 увінчало перший етап відновлення Чорнобильської АЕС, після чого знову запустили 1-ий та 2-ий реактори. Настала зима і 10-кілометрова зона стала безплідним пустищем, схожим на покинуті, занедбані, холодні пустелі, описані в апокаліптичних науково-фантастичних оповіданнях. Вона виглядала як частина убитої планети (див. фото 2).

Фото 2. Лютий 1987 р. Десятикілометрова зона

Валерій Антропов працював на «Комплексі» – державному спеціалізованому підприємстві, що займалося радіоактивними відходами та дезактивацією. Я зустрілась із ним у Буряківці, місці масових поховань совєтських солдатів часів Другої світової війни, на вершині Західної стріли, за шість миль від реактора. Після Чорнобиля це огороджене колючим дротом місце стало могильником для короткоживучих радіоактивних відходів. У той час, як Римма, гід, і Світлана, ботанік, пили чай у змурованому із шлакоблоків службовому приміщенні, Антонов і я неквапно бродили поміж погризених корозією металевих каркасів бульдозерів і екскаваторів, кранів і катків, самоскидів, автонавантажувачів і броньованих автомобілів, обшитих свинцевими листами, які захищали пасажирів від смертоносних гама-променів у перші місяці після аварії. Обладнання для дезактиваційних робіт звозилось із усього Совєтського Союзу і було покинуте в Зоні через те, що стало занадто радіоактивним.

«Що ми збираємось з усім цим робити?» – риторично запитав Антропов, обвівши руками купи обладнання і машин. У той час у Зоні було три подібних могильники. «Ми можемо дезактивувати метал, вкинувши його у великі ванни з кислотою, що розчинить верхні радіоактивні шари. Це годиться для гладеньких предметів, таких як труби. З технікою складніше, бо поверхня не є гладкою».

Механізми слід розібрати на складові частини і захоронити, адже у них занадто багато затишних схованок і тріщин для радіонуклідів. Але із 30 захоронювальних траншей, викопаних у Буряківці, 26 вже заповнені 10 мільйонами тонн відходів. Решти чотирьох далеко не досить для додаткових 10 мільйонів тонн, для яких потрібні довготермінові могильники.

Підприємство Антропова також відає захисним спорядженням, яке я взяла напрокат, заплативши 15$ ЧорнобильІнтерІнформу. Надлишки армійського майна залишились з тих часів, коли совєтські військові складали передові частини армії ліквідаторів: це зручний верхній одяг поширеного у Зоні фасону. Хоча він не забезпечує більшого захисту, ніж звичайний одяг, проте коли б я забруднила його небезпечним пилом, то віддала б його Антропову для дезактивації і отримала б инший комплект. Він був пошитий з крикливо-голубого вінілу і робив мене утричі товстішою.

Щоб перейти від радіоактивного звалища до могильників потрібно було лише кілька хвилин. Небеса були сіро-сталеві, але вітру не було і тишу порушував лише хруст гравію під ногами, коли Антропов показував мені довколишнє 250-акрове господарство. Буряківка є одним з найбільш радіоактивних місць у 30-кілометровій зоні – хоча всередині «десятки», особливо поблизу Саркофага, є ще більш радіоактивні.

Могильники нагадують великі доісторичні могильні пагорби – кургани, розкидані у степах України. Найбільш стародавні з них налічують понад 5000 років, а Буряківським могильникам відведено лише 300 років. За цей період радіоактивні ядра розпадуться.

«Це найбільше сховище ядерних відходів у світі» – каже Антропов з гордістю. Для неофіта подібний ентузіазм видається зайвим, навіть ексцентричним. Але він характерний для Зони. Посвяченість і приязність людей, що працюють у Зоні, робить її на диво приємним для відвідин місцем.

Ми зійшли на піщану дамбу, котра височіє над незаповненою траншеєю, що на карті Буряківки, котру дав мені Антропов, позначена сірим прямокутником під №28. Завбільшки вона приблизно як Олімпійський басейн, завглибшки 12 футів, дно поросло очеретом і осокою. Висохлі суцвіття рослин готові засівати землю, як тільки прийде весна. Дно та боки обкладені чотирифутовим шаром глини, тому канава не пропускає води і радіонукліди не можуть проникнути за її межі. Мілководдя на дні утворилось з дощової води, яка не встигла випаруватись, але спекотного літа калюжі щезають.

«У Совєтському Союзі використовували глину, бо вона дешевша ніж бетон, і виявляється, через бетон вода просочується, а крізь глину – ні. За 15 років не було жодного витоку» – пояснює Антропов, ведучи мене до траншеї №27, заповненої великою купою радіоактивних уламків.

Трактори старанно втрамбували ці відходи і нагорнули на них товстий шар глини. З часом відходи мали осісти під захисним коконом, і тоді могильники засипали б землею і засіяли травою, щоб вберегти від вивітрювання. Газони слід старанно доглядати і прополювати, вириваючи випадкові деревця, бо їхнє коріння могло б пробити глиняну оболонку, так само як воно трощить Прип’ятський асфальт.

На карті такі ділянки забарвлені у екологічний зелений колір, дивний з огляду на те, що під ними стільки радіоактивного сміття. Завданням працівників, що наглядають за цими звалищами, є не знищити радіоактивні відходи, а ізолювати їх. Зараз немає практичного способу позбутись радіоактивних відходів: витвережуючий факт, що породжує антиядерні настрої. Їх можна лише складувати в такий спосіб, щоб радіонукліди не потрапили у навколишнє середовище. Пагорби Буряківки є зеленими тому, що це одне з небагатьох місць у Зоні, у яких мільйони тонн радіоактивних відходів Чорнобиля надійно ізольовані від навколишнього середовища.

«Пункти тимчасової локалізації радіоактивних відходів» – цим неоковирним офіційним терміном називають найбільшу професійну проблему Антропова. Легше сказати «негерметичні радіоактивні звалища».

«Копання ям, скидання на купу і загортання землею було правильним у 1986, коли треба було прибрати радіоактивність з поверхні. Завдяки цьому радіаційний фон знизився в десятки разів» – Антропов говорив це в автомобілі, коли я, Римма та Світлана повертались до міста Чорнобиль. «Це були методи, характерні для надзвичайної ситуації. Вони вважались тимчасовими. Проте і через 15 років звалища залишаються на тих самих місцях».

Однією з проблем є те, що всі ці звалища відкриті до навколишнього середовища. Коли уламки не огорнуті глиняним коконом, як у Буряківці, вода просочується крізь них і вимиває радіонукліди у ґрунт.

Антропов вимовляв «пункти тимчасової локалізації радіоактивних відходів» як одне слово, в основі якого російський акронім ПВЛРВ: певерелев. Хоча він чудово розумів мою українську, зазвичай, як і більшість працівників Зони, спілкувався російською. Фахівці, котрих присилали у перші роки після аварії, коли вся зона напряму управлялась з Москви, прибували з усього Совєтського Союзу і їхньою lingua franca стала російська. І залишилась навіть після того, як на початку 1991 Україна та Бєларусь перебрали контроль над Зоною у межах своїх національних юрисдикцій. Україна отримала більшу частину 30-кілометрової зони, разом з атомною станцією та звалищами відходів, і назвала її Зоною відчуження. Назва прижилась і пережила Совєтський Союз, який того літа розпався. Більшість українців перекладають її на англійську як «Exlusion Zone», хоча «alienation» є ліпшим відповідником слова Відчуження. Я використовуватиму обидві, хоча «Zone of Alienation» більш точна і правильна.

Иншою проблемою радіоактивних звалищ є те, що не всі вони обліковані.

«Ми вважали, що маємо 800 певерелев» – сказав він. «Але тепер усвідомили, що точна їх кількість нам невідома» – продовжував він, коли ми минали Копачі, ще одне захоронене село між двома Чорнобилями – станцією і містом. На радіаційній карті ця місцина забарвлена у темно-червоний колір.

Він показав на безформні горбики по обидва боки порожньої дороги. Об’їхавши за три години усю 10-кілометрову зону, ми не зустріли жодного иншого автомобіля.

«Погляньте, ми можемо сказати, що тут щось захоронене» – каже Антропов. «Але багато подібних траншей з часом зрівнялись з землею, а не всі вони були позначені і нанесені на карту, тож ми не знаємо, де їх тепер шукати».

Світлана, котра разом з Антроповим і мною сиділа на задньому сидінні, теж виглянула в вікно і вказала у бік чогось, схожого на кущ, що ріс на одному з горбиків.

«Ви можете виявити їх за радіоморфізмом дерев» – сказала вона, пояснивши, що рослини змінюють вигляд під впливом високої радіоактивности. Замість рости як дерево, що має один великий стовбур, чи як шотландська сосна, у якої гілки ростуть досить високо над землею перпендикулярно до стовбура, гілки радіоморфних сосен виростають з хирлявого стовбура близько до ґрунту та вигинаються у найрізноманітніших напрямах. Дерева виглядають як соснові кущі.

«У 1986 і 1987 багато дерев демонструвало радіоморфізм. Але сьогодні єдиними місцями з достатньо високим рівнем радіоактивности є звалища» – каже Світлана. «За цією ознакою ви можете їх виявити».

Явно заінтригований, Антропов запитав: «Чи зможемо ми за деревами ідентифікувати певерелев з вертольота?»

Світлана кивнула: «Дерева ростуть як кущі, тож вони набагато нижчі за довколишній ліс».

Зона є міжгалузевою проблемою. Двоє фахівців продовжували говорити про проблему ідентифікації радіоактивних звалищ за формою соснових дерев, коли ми під’їхали до пропускного пункту на межі 10-кілометрової зони. У 1996, коли я вперше відвідала Чорнобиль, то в цьому місці мусила пересісти в инший автомобіль, хоча у той час вже не треба було міняти машину при виїзді з 30-кілометрової зони.

П’ять років по тому пропускні пункти продовжували існувати, проте я могла їхати своїм автомобілем з Києва до «десятки» і назад, а я зазвичай подорожувала власним авто, збираючи матеріали для цієї книги. Виходило дешевше, ніж винаймати водіїв чи таксі – єдина альтернатива, бо громадського транспорту у зоні евакуації немає.

Мені дозволили це робити, бо велика частка радіоактивних ізотопів на той час розпалась. Після того, як надзвичайно короткоживучі радіонукліди розпались у перший рік після аварії, основними джерелами зовнішньої радіації залишились церій-144 і рутеній-106 із періодом піврозпаду приблизно 1 рік. Тепер, через 15 років, вони залишились у мізерних кількостях. На початку третього тисячоліття основну радіаційну небезпеку становлять цезій-137 і стронцій-90. Як і плутоній, який буде проблемою завжди, поки триватиме світ. Проте, 95 відсотків з тих радіонуклідів, які залишились, більше не є на Зоні, у вигляді пилу чи куряви, що може осісти на мені чи проникнути всередину. Тепер вони в Зоні, запали в ґрунт приблизно на два дюйми, і звідти потрапляють у ланцюжок живлення.

Чорнобиль і все, що з цим словом пов’язане, перейшло від шокового стану до стану буття – радіоактивного стану буття, якого ніколи ще не було в природі у такому масштабі.

Нічне життя у Чорнобилі

Законний дозвіл на відвідування української Зони відчуження видається у блідо-жовтому збірному будинку у місті Чорнобиль (Бєларусь має свої правила). У 1986 його привезли з Фінляндії, щоб поселити совєтську надзвичайну комісію, що керувала дезактивацією. Сьогодні він є штаб-квартирою ЧорнобильІнтерІнформу, державного агентства, що супроводжує майже усіх відвідувачів упродовж всього періоду їхнього перебування у Зоні (за винятком евакуйованих та їх родин, котрі деколи навідуються у рідні місця). Як і за старого Совєтського Союзу, Зона не є місцем, відкритим для кожного бажаючого. Це земля внутрішніх блок-постів та вартових веж. ЧорнобильІнтерІнформ є щось на зразок нео-Інтуристу, офіційної совєтської туристичної агенції, що контролювала иноземних туристів. Він навіть має свій готель – инший жовтий збірний будиночок через дорогу, де я жила упродовж усіх візитів.

Подібно до сторожових веж, зведених для того, щоб попереджати про пожежу, контроль ЧорнобильІнтерІнформу є ненав’язливим прагненням забезпечити безпеку відвідувача, а не параноїдальним режимом секретности, характерним для перших років після катастрофи. Вам потрібен дозвіл відвідати зону – через 15 років отримати його просто. Досить послати факс у ЧорнобильІнтерІнформ, сказати, що ви хочете робити, назвати приблизну дату. Після того отримаєте зворотній факс із запропонованою програмою. Згідно з правилами, програма еквівалентна дозволові перебувати в зоні.

Після багатьох візитів до зони я переконалась, що персонал агентства надзвичайно привітний. Ним керує Марина Полякова. Поважна пані із світлим волоссям та сумовитою посмішкою, в елегантному взутті, вона працює з понеділка по четвер у затишному офісі, що завжди є першою зупинкою для сотень делегацій, які відвідують зону щороку – швейцарських науковців, японських туристів, українських журналістів.

Після того, як хитра штуковина, що виглядала як футуристичний тренажер, спалахнула зеленим світлом, що гарантувало відсутність радіоактивного пилу на руках і на підошвах взуття (навіть після цілоденних блукань полиновими полями і лісами) я зайшла до Марини проглянути нотатки і почекати на обід. Стіни її офісу прикрашали радіаційні карти та кольорові календарі.

Увійшла Римма з помутнілою скляною пляшкою та трьома скляночками. «Давайте зігріємось» – сказала вона, розливаючи та роздаючи всім густу рідину. Виразний дух домашньої горілки заполонив кімнату.

Марина понюхала склянку. «Від самоселів?»

Самосели – це поселенці, вірніше самовільні колоністи. Так називають кілька сотень людей, переважно старших жінок, колишніх евакуйованих, які напівлегально повернулись у Зону.

«Вона радіоактивна?» – запитала я, почуваючись трохи незручно. Римма знала безліч історій про зарубіжних журналістів, які ходили по Зоні в захисних масках і сахались кожної калюжі як потенційного фонтана радіації.

«Ні, гнали з цукру, а радіонукліди в цукрові буряки не проникають», сказала Римма. «До того ж цукор з-поза Зони».

Науковці потім пояснили мені, що радіонукліди таки потрапляють всередину цукрових буряків, але не в готовий цукор. Хоча на прийняття рішення – пити чи не пити, це знання не вплинуло б.

Римма кивнула до мене, заохочуючи спробувати. «Класна річ! Я дістала її у старої бабушки» – пояснила вона, вживши иншомовне найменування бабусі.

Насправді питво було огидне. Хильнувши, я скривилась і здивовано зиркнула на Римму.

«Шістдесят процентів алкоголю» – сказала вона. «Звикнеш».

Мала рацію. Міцний, майже як абсент, імовірно, такий же гіркий трунок чи то притлумив мої смакові рецептори, чи мав инший загадковий вплив, але після миттєвого удару я відчула піднесення і приємне тепло.

Після обіду з чотирьох страв, який минув у дружній атмосфері, я вирішила погуляти. На відміну від Прип’яті, Чорнобиль – це не місто-привид. Звідси адміністрація Зони відчуження управляє цією Землею Без Людей. Тут під час відряджень живуть працівники Зони, як от Римма чи Марина. На відміну від Марини, яка працює чотири дні на тиждень, Римма працює два тижні без перерви – наступні два її замінює напарник. Правила Зони забороняють будь-кому жити і працювати в ній увесь час, тому самосели – це ті, хто порушує правила.

Уздовж вулиць снувався лабіринт сріблястих труб. Як і більшість провінційних міст Совєтського Союзу, Чорнобиль мав систему трубопроводів, проте вона не могла забезпечити гарячою водою усіх ліквідаторів, які двічі на день мали приймати душ. Але нові труби не можна було закопувати в землю, щоб не здіймати радіоактивної пилюки. Тому їх проклали над землею, де вони й зостались, нависаючи над дорогами квадратними, схожими на мости, арками.

Не беручи до уваги віддаленої на сім миль однойменної станції, на якій працюють 4000 осіб, місто Чорнобиль є найбільш населеним місцем цієї Землі Без Людей. Слово «населений» означає біля 2500 відряджених денно у місті, в якому колись жило у десять разів більше постійних мешканців. Лише кілька зашторених вікон у багатоквартирному будинку з низьким фундаментом зраджувало людську присутність.

Через десять хвилин заасфальтоване шосе перейшло у ґрунтову дорогу, оточену порожніми котеджами; їхні сади і городи заросли бур’янами, кущами і березами. Ліси повільно наступали, поглинаючи ці дерев’яні обштукатурені хатини швидше, ніж бетонні та шлако-блочні багатоповерхівки Прип’яті. Масивна плутанина дикого винограду трощила солом’яні дахи своєю вагою. Дерева пробивали стіни силою гілок,  проростали крізь будинки, коли ті падали. Мікроби і грибки бенкетували на органічних компонентах дерева, гуми, фарби і паперу, використаних у інтер’єрах будівель.

Видається неймовірним, але в жодному населеному людьми місці не можна знайти повітря свіжішого, ніж у Чорнобилі – покинутому місті, де автомобілі можна перелічити на пальцях однієї руки і тишу порушують лише співочі птахи. Одним з пост-Чорнобильських парадоксів є те, що евакуація поклала край індустріалізації, вирубуванню лісів, меліорації та иншому людському втручанню, перетворивши зону на одне з найчистіших в Україні місць – коли забути про радіоактивність.

Тварини не мають дозиметрів. Оскільки всі люди купчаться у двох Чорнобилях, решта величезної території стала захоплюючим і подекуди чарівним парком дикої природи, що кишить бобрами і вовками, оленями і рисями, а також рідкісними птахами, такими як чорні лелеки і очеретянка прудка.

Повішений на талії дозиметр показував 40 мікрорентгенів на годину на дорозі, але коли я зійшла з неї у підлісок, що ріс неподалік агонізуючої хатини, всипаної червоним листям, покази стрибнули до 70 і продовжували зростати, коли я присіла, щоб наблизити прилад до опалого листя. Тут я зауважила, що подвір’я було розрите, хаотично пооране дикими кабанами. Найбільш поширені у Зоні великі тварини, кабани бродять великими стадами. Майже кожен у Зоні розповість про ікластих, порослих густою шерстю свиней, яких бачив у внутрішніх дворах багатоповерхівок Прип’яті, у сільських садах і у місті Чорнобилі. Звірі люблять відвідувати його восени, прагнучи поживитись збитими вітром фруктами у покинутих садах.

Вибираючись назад я натрапила на жінку з коротким світлим волоссям, у камуфляжі та з золотим корінним зубом, що зблиснув, коли вона засміялась до мене.

«О, ви людина!» – сказала вона задоволено. «Я побачила щось темне в кущах і подумала, що це кабан!»

Я теж засміялась з того, що мене прийняли за кабана, і жінка пішла своєю дорогою.

Чорний дрізд витьохкував пісеньку вдалині і раптом вмовк, помітивши золотого орла, що ширяв над поблизькими деревами, сподіваючись уполювати щось на вечерю. У лісах північної України, Бєларусі і Росії золоті орли є рідкісними птахами. Рідко щастить побачити, як він ширяє над містом, навіть таким занедбаним, як Чорнобиль. Ще дивовижніше бачити його так близько. Навіть такий невіглас, як я, зуміла розпізнати золотого орла, коли потім звірилась із своїм атласом птахів. Зарослі бур’янами поля навколо великого порожнього міста тепер багаті зайцями, кроликами і гризунами, що є його улюбленою поживою. Безліч малих створінь приваблюють численних хижих птахів і, потрапивши до Зони, майже неможливо не побачити, як котрийсь із них ширяє у висхідних потоках.

Вулиця поблизу готелю була безлюдною. Починало сутеніти, коли я наблизилась до жовтих будівель. Невеликий газон за ЧорнобильІнтерІнформом теж був поораний кабанами, хоча при світлі було видно, що сліди вкрило опале листя, отже звірі навідувались давніше.

У Зоні немає фермерів і кабани нікому не надокучають, думала я, піднімаючись коротким сходовим маршем до мало вмебльованого, проте комфортабельного помешкання, у якому жила, перебуваючи в Зоні. Тут було навіть кабельне телебачення. Коли надходить річниця аварії, готель ЧорнобильІнтерІнформу стає доволі галасливим місцем. Але жовтень – тихий, тому в коридорі було так темно, що я сягнула по ліхтарик, щоб розгледіти номер кімнати.

Знявши камуфляж, я кинула його в окрему купу на підлозі, далеко від кушетки, на якій я вирішила завершити свої нотатки. Здоровий глузд і пульсуюче зелене світло на детекторі стверджували, що на одязі не було радіації. Мій дозиметр показував абсолютно нормальний рівень у 12 мікрорентгенів на годину.

Проте страх перед радіацією залишився. Я згадала, як у п’ятому класі роздратований учитель остерігав неслухняних, що всі вони загинуть в ядерній війні, бо порушують правила поведінки. Потім я місяцями боялась радіо, з жахом очікуючи повідомлення Національної системи попередження: «Це не навчальна тривога». Незрозуміло чому, але телевізора я не боялась.

Подвійний жах ядерного апокаліпсису та радіоактивного спустошення став постійним супутником атомного віку. Життя, навіть якщо воно переживе ядерне спустошення, жахливо мутуватиме, породжуючи монстрів, що населяють забруднені території у науково-фантастичних оповіданнях. Але Чорнобиль показав мені инший варіант майбутнього. Це радіоактивне майбутнє, де примарні міста та села служать трагічними свідченнями руйнівних наслідків технологічних перекосів. Але життя у Полиновому лісі не лише вціліло – воно розквітло.

 

---

[1] Приблизно 1,8 метра (прим. перекл.)
[2] В оригіналі Scrabble board – дитяча гра у якій із букв, написаних на кісточках, складають слова (прим. перекл.)
[3] В оригіналі є й німецький варіант: Chernobyl ist Überall (прим. перекл.)