бібліотека Ї

2
Чотири пори року

Хлинуть теплі дощі, запарує земля,
Рій стрімких ластівок в небесах закружля;

І закумкають жаби у тиші нічній,
Дика слива зодягне вельон весняний;

І малинівка-птах у вогнистому пір’ї,
Заспіва-засвистить на порожнім подвір’ї;

І війна – сірий привид далеких руїн
Не зляка, не стривожить невинних створінь.

І ніхто не заплаче: ні пташка, ні квіти,
Якщо людство загине, замовкне навіки;

Навіть панна Весна в світанковім серпанку
Не завважить: ніхто не стрічає на ґанку.

Сара Тісдейл

За іронією долі, одна з тих кількох плям на Землі, які Чорнобильська радіація зробила повністю ненаселеними, була одним із перших місць у Европі, де оселились сучасні люди. Під час останнього льодовикового періоду, коли континентальні льодовикові поля вкривали більшу частину сучасної Бєларусі, Зона була частиною степу, що прилягав до льодовиків. Це була неприваблива, суха тундра, яку періодично спустошували пекельні пилові бурі, що називаються лесовими. Від 25 тис. до 30 тис. років тому невеличкі групи мисливців-збирачів пробивали дорогу з Африки на північ. Оснащені вогнем, теплим одягом і міцними житлами з бивнів мамонта, ці сміливці кидали виклик невблаганній природі, прагнучи знайти ліпші мисливські угіддя з великими стадами мамонтів, бізонів і диких коней.

По тому, як 12 тис. років тому льодовики відступили, а в степовій тундрі почали з’являтися ліси і болота, люди залишились. Оскільки їх кількість зросла, а дикі тварини льодовикового періоду, такі як мамонти, зникли, нові покоління мисливців-збирачів змушені були полювати на спритнішу і кмітливішу дичину, наприклад на оленів, вдаватися до рибальства і збирання плодів, які росли у лісах. Приблизно за п’ять тисяч років до нашої ери неолітична революція принесла з Близького Сходу на північ від Чорного моря гончарство. Жителі території, що тепер є Поліссям, вражають нас керамічним посудом, прикрашеним ямковим і гребінцевим орнаментами, який зробив їх частиною більшої археологічної спільноти, відомої як «культура ямково-гребінцевої кераміки».

Малоймовірно, що упродовж німих тисячоліть жителі лісів інтенсивно кочували, хоча вслід за посудом з гребінцями і ямками з’явилась ціла низка різних гончарних виробів, знарядь та зброї, які свідчать про культурну трансформацію та племінне перемішування, кульмінацією якого є перші писемні згадки про нащадків ямково-гребінцевої культури. У п’ятому столітті до нашої ери батько історії, грек Геродот, написав про людей, яких він назвав Неурі. Вони жили у цьому регіоні, який їм довелось залишити через нашестя змій.

Правдоподібно, Неурі – це балти залізного віку, а зміями, що їх переслідували, могли бути слов’яни. Так чи инакше, наступна писемна згадка ототожнює лісових жителів із слов’янським племенем Древляни або Деревляни. Назва племені походила від слова дерево (древо у стародавньому варіанті), і означає слов’ян з лісової землі. Вони були одним із племен, що заснували Київську Русь – середньовічну державу, яка є корінням сучасних українців, бєларусів та росіян. Згадка про місцину під назвою Чорнобиль вперше з’явилася у літописі 1193 року, котрий описував мисливські угіддя Київського князя.

Після занепаду Київської Руси землі древлян перейшли від великих князів Литви до Польщі, від Польщі до Росії, а від Росії до СССР (з короткою перервою на незалежну Українську республіку, яка проіснувала дуже недовго). У 1991 році, після розпаду Совєтського Союзу, їх поділили між собою Україна та Бєларусь. Але люди, які жили на цих землях (як і більша половина українського населення) – переважно того ж генетичного походження, що й первісні мисливці на мамонтів льодовикового періоду. Евакуація раптово обірвала триваюче приблизно 25 тис. років постійне – якщо не безперервне – проживання в одному з найдревніших у Европі регіонів, споконвіку заселених людьми. Але сумна відсутність людей дозволила природі відновити первісний вигляд і споконвічні цикли, складовою частиною яких стала радіація.

Зимовий викид

Якщо все, що ви маєте, гуляючи Рудим лісом – дешевий ручний дозиметр, можете тримати його у кишені. Я зрозуміла це дуже швидко, адже у цій мілі-землі він просто зашкалював і виключався.

Морозного сірого дня ми із Риммою Киселицею, гідом ЧорнобильІнтерІнформу, та Світланою Бідною, ботаніком, бродили лісом, у якому росли хирляві сосни-пігмеї. Такі покручені, схожі на кущі дерева виростають на радіоактивних звалищах. Деякі рослини не були схожими ні на кущі, ні на дерева.

Світлана зупинилася біля однієї сосни, що почала рости нормально, з більш-менш перпендикулярними до стовбура гілками, а тоді пустила пагони так, що верхівка стала скидатись на велику пряму мітлу. Инша сосна скручена у філігрань (див. фото 3).

Фото 3. Сосна Рудого Лісу

Я шкодувала, що у нас немає потужнішого дозиметра і нема чим поміряти рівень радіації. У Рудому лісі було декілька місць з рівнями, не менше 5 мілірентгенів на годину. Якщо б ми перебували там упродовж шести годин, набрали б дозу, яку отримуємо, зробивши рентгенівський знімок (30 мілірентгенів).

Погляньмо з иншого боку. Максимальна доза, що вважається безпечною для людей, які працюють у ядерній промисловості – 5000 мілірем (те ж що і 5 рем) на рік. Для цивільних – 1/10 рем на рік. Ми пояснимо «рем», «рентген» та инші одиниці радіації потім, а поки що вважатимемо, що рем приблизно дорівнює рентгену. Хоч я не певна, чи не підпала під категорію квазі-ядерного працівника, поки писала книжку про Чорнобиль, все ж Рудий ліс не був тим місцем, у якому я хотіла б проводити занадто багато часу.

Насправді назва «Рудий ліс» є неправильною, бо він не рудий. Сосни – низенькі, хирляві, отож він взагалі мало схожий на ліс. У 1986 році чотири з половиною квадратних милі вічнозеленого лісу всіяли смертоносні уламки, викинуті вибухом. Він став червоним перед тим, як умерти.

Мертві дерева, разом з мільйоном квадратних метрів верхнього шару землі, захоронили у «пункті тимчасової локалізації радіоактивних відходів», на який нагорнули чотири фути піску. Щоб пісок не видувало, його скропили рідким полімером, який згодом затвердів. Через 15 років подекуди ще збереглись плями полімеру. Їх легко розрізнити, адже на брилах піску, які вони вкривають, нічого не росте. Якби полімери не розтріскалися і не роз’єдналися, певні ділянки Зони до сьогодні нагадували б голий місячний ландшафт. Але у піску були насінини сосен, тих карликів, що нас оточували. Хоча сосни зелені, назва «Рудий ліс» прижилася. Тепер це одне з найбільш радіоактивних місць на планеті.

Самі дерева теж дуже радіоактивні: у кожному кілограмі – 500,000 бекерелів цезію та 7,000,000 бекерелів стронцію!

Римма вказала на велике скупчення хирлявих дерев. «У Рудому лісі є місця, де радіаційний фон становить 1 рентген на годину».

Останнє речення було набагато легше написати, ніж відчути. Сидіти в безпечному офісі і описувати, що радіонукліди роблять з живою природою – це одне. Коли стоїш посеред тієї природи, а гіди подають тривожні цифри, чуєшся зовсім инакше. Один рентген – це багато. Хоча я намагаюсь здаватись безтурботною, коли шкали вимірювальних приладів починають показувати мілірентгени, достатньо безтурботною для того, щоб уникнути поблажливих посмішок, якими професіонали реагують на перебільшені страхи перед радіацією, моя тривога була очевидною.

Римма усміхнулася, але не поблажливо. «Не турбуйся», почала вона, але я перебила: «Ти завжди так кажеш».

«Я кажу, коли це правда. Ці високі рівні є в окремих точках, гарячих точках»– пояснила вона. «Ми знаємо, де вони, і не поведемо тебе туди. Крім того, один рентген означає радіацію, яку ти отримаєш за годину опромінення. Це не означає, що ти отримаєш дозу в один рем».

«Я знаю» – відповіла я, секундою швидше, ніж слід би було.

Процес опромінення можна порівняти з полем битви, де повітря безшумно пронизують невидимі частинки і промені. Що лютіший артилерійський вогонь, то більший рівень радіації, який вимірюється рентгенами на годину. Навіть якщо ви перебуваєте в епіцентрі бою, не кожна ракета чи ядро вразить вас. Ті, які попадуть, складатимуть набрану дозу, яка вимірюється у «радах». Але так само, як влучання у руку відрізнятиметься за наслідками від влучання у життєво важливий орган, радіація має різні біологічні наслідки (навіть від однакової за величиною дози). Вони залежать від виду ураженої тканини та від типу радіації, від того, були це альфа чи бета-частинки, чи, може, гама-промені. Біологічний вплив вимірюється у «ремах». Для гама чи рентгенівських променів доза в ремах дорівнює дозі в рентгенах. При опроміненні бета-частинками – теж. Але при опроміненні важкими альфа-частинками з високою енергією доза в ремах у двадцять разів більша, ніж доза в рентгенах.

На основі даних про захворюваність і смертність від атомних бомб, скинутих на Хіросіму і Нагасакі, визначили, що мінімальною дозою, яка спричинить гостру радіаційну хворобу, є 100 рем. Більші дози, від 300 до 500 рем, смертельні для більшости людей, хоча нові досягнення медицини збільшують шанси вижити. Дози, вищі за 1500 рем, фатальні для всіх.

З огляду на це один рентген не виглядає аж так погано, тим паче, що отримана в Чорнобилі радіація є хронічною, а не гострою. Окрім того, цей рентген був далеко. Як і на полі бою, чим далі до джерела радіації, тим менш імовірно, що воно обстріляє тебе вогнем атомної артилерії.

Тут, проте, аналогія з полем бою уже не підходить. Якщо б атомний світ поводив себе, як класичний фізичний світ, у якому ми живемо і де відбуваються справжні битви, радіація була б неможливою. У класичному світі, який ми сприймаємо органами чуття, куля може з’явитись по той бік стіни, тільки пробивши в ній діру. Не має значення, скільки куль вилетіло з кулеметного дула – жодна не проскочить крізь стіну, не залишивши сліду.

Але атомні ядра випромінюють радіацію не так. Нам здається, що альфа-частинка вилітає з атомного ядра як куля, розриваючи його оболонку. Але це неможливо. Жодна альфа-частинка не має досить енергії, щоб вирватись з його обіймів. Їй стає у пригоді квантова магія, адже альфа-частинка – дволика. Це – частинка і хвиля водночас. Не така фізична хвиля, як гама-промінь. Альфа-хвилю неможливо виявити, бо як тільки її виявили, вона негайно перестає бути хвилею і стає частинкою.

Квантова хвиля відображає химерну субатомну дійсність, у якій частинка, скажімо, альфа, стає собою – тобто частинкою з певними динамічними характеристиками, наприклад, швидкістю і положенням – лише в процесі вимірювання. Вимірювання квантової частинки – акт непростий. Його важко усвідомити: окрім свідомости треба, здається, задіяти й підсвідомість. Але перед початком процесу вимірювання альфа існує в абстрактній математичній формі так-званої хвильової функції. Хвильова функція, яку позначають грецькою літерою Y, або «псі», це статистична імовірність перебування альфи у певному місці в певний час. До того, як їх поміряють, імовірності є скрізь. Проведене у певний момент часу вимірювання «псі» сконцентровує ці всюдисущі імовірності у конкретному місці.

Через квантову невизначеність неможливо дізнатись, де насправді «щось є» і чи «є» там «воно» насправді. Тому субатомні складники ядра більше схожі на воду у пральній машині, ніж на кулі в кулеметі. Частинкові імовірності пульсують і переливаються всередині, хлюпаючись і плюскаючись об енергетичні бар’єри, створені сильною взаємодією. Якщо ядро наповнене нормально, як у стабільному ізотопі, імовірності завжди відбиватимуться назад, всередину «пральної машини». Всесвіт – великий і повний незбагненних чудес, проте ніхто ніколи не спостерігав розпаду стабільного атомного ядра.

Проте, якщо ядро переповнене, як у радіонукліді, певна імовірність просочується крізь енергетичний бар’єр. Якщо бар’єр низький, просочування «псі» досить велике, отож імовірність знайти частинку зовні ядра стає ненульовою і, отже, можливою. У квантовому світі все, що не є неможливим, инколи трапляється. Тому, якщо бодай крапля «псі» постійно просочується крізь бар’єр, рано чи пізно вона потягне за собою решту хвильової функції, змусивши її «тунелювати». У такий спосіб альфа-частинка опиняється за межами ядра, не залишаючи за собою жодного фізичного сліду.

Розпад відбувається за тим же принципом, хіба що нейтрон навпаки – «тунелює» всередину ядра. Ось чому повільні нейтрони ліпші за швидкі: вони довше перебувають поблизу ядра, даючи хвильовій імовірності більше часу, щоб проникнути всередину.

Говорячи квантовою мовою, Рудий ліс просочується крізь багато імовірностей. Коли ми йшли утрамбованим піском між покрученими соснами, мене цікавило, чи є якийсь глибший сенс у тому, що «псі» виглядає як стилізований тризуб, герб князів Київської Руси. Перша незалежна Україна затвердила його своїм державним символом у 1918 році, а друга незалежна Україна – у 1991 (див. рис. 2). Та й загальноприйнятий трилистковий символ радіації – тричленний.

Рис. 2. Тризуб крізь віки (988 - 1918 - 2001)

Світлана жваво жестикулювала, збираючи нас довкола клоччастої сосни. Вона вказала на гілку, на якій не було нічого, крім декількох куп хирлявих, сплутаних голочок, що нагадували чортополох.

«Вважають, що нормальні соснові голки мають довжину 1 дюйм і ростуть попарно на кожному боці гілки. Радіація порушує цю просторову орієнтацію і вони ростуть в неправильному напрямку і в неправильному місці» – пояснила вона, показуючи на иншу гілку, на якій було видно кручені міні-мітли. «У перші дні було багато радіоморфізму. Зараз ви можете спостерігати його лише на радіоактивних звалищах та тут, в Рудому лісі».

На світанку ядерного віку — особливо наприкінці 50-их і 60-их, коли усі були стурбовані впливом викидів від ядерних випробувань в атмосфері — багато дізналися про те, як сильне зовнішнє опромінення впливає на рослини в районі річки Саванна, поблизу підприємств, на яких виробляються ядерні озброєння Сполучених Штатів. Але жоден з тих викидів не зрівняється з рівнями і поширенням радіації у Зоні відчуження, де науковці (включно із вченими з Саванни) можуть усебічно вивчити вплив хронічного і постійного впливу радіації на рослини в дикій природі. Деякі висновки несподівані.

Як ми побачимо, Чорнобильські радіонукліди вплинули на дику природу зовсім неочікувано. Але на початку вони діяли, як і кожен викид. Вони прилипали до об’єктів (див. фото 4). Вегетаційний період на Поліссі тільки починається наприкінці квітня. У 1986 колгоспні поля вже засіяли, а листяні дерева щойно почали брунькуватись, тому все впало на хвойні дерева. Вони увібрали аж 80 відсотків радіоактивного цезію, що огорнув 30-кілометрову зону. Найсильніше викид в’ївся у зібгані листочки, де гарячі частинки могли запорпатися у складки, і у клейкі поверхні бруньок, листочків, голочок і, звичайно, квіток. Клейка живиця та шорстка соснова кора особливо притягували радіацію.

Фото 4. Гарячі частинки на сосновій голочці

Оскільки джерела радіації були повсюди, опромінення рослин було частково зовнішнім, переважно гама-променями. Але найбільші дози надходили від радіонуклідів, які прилипли до поверхонь і бомбардували рослини не лише гама-променями, а й альфа- та бета-частинками, біологічна руйнівна сила яких на крихітних відстанях значно зростає.

Через те, що найбільшої шкоди радіація завдає клітинам, які активно діляться, найбільш вразливими є молоді організми. У дорослих ссавців активний поділ клітин і ріст сповільнюється, за винятком клітин волосся, шкіри, кісткового мозку і кишково-шлункового тракту. Ось чому висока доза радіації, поряд з иншими симптомами, викликає блювоту і спричинює втрату волосся. А рослина продовжує рости упродовж усього життя. Найбільш активні клітини – у вічно молодих твірних тканинах, які називаються меристемами. Вони розташовані у бруньках, на кінчиках корінців і в камбії, у зовнішніх шарах стебел, гілок і стовбурів. Меристеми – це ботанічні аналоги стволових клітин. Вони розміщені на тих частинах рослин, до яких прилипла радіація (за винятком схованого в землі коріння), отож все, що росло у 1986 році, росло набагато повільніше і набагато дивніше, ніж звичайно.

Те, як радіація впливала на рослину, залежало від її виду. У дерев дуже різна відпірність до радіації. Вічнозелені дерева вмирають при нижчих дозах опромінення, ніж листяні дерева, а молоді дерева вразливіші за старі. Ріст найбільш чутливих сосни і ялини уповільнюється, коли вони вбирають дози від 150 до 250 рад. Але потрібно від тисячі до півтори тисячі радів – фатальних для більшості инших дерев – щоб сповільнити ріст осики. Береза і вільха – десь посередині.

Усередині 10-кілометрової зони, де рівень радіації був найвищим, а дози – майже смертельними, органи рослин змінювали форму і розмір. Листочки і квіточки зморщувалися і скручувалися, або починали рости асиметрично. Опромінені бутони випускали менші, кущистіші і асиметричні пагони. Норвезькі ялини, дуби, липи і кінські каштани демонстрували гігантизм, випускаючи листочки і голки, що були набагато більшими від середньостатистичних, хоча за формою нічим не відрізнялися від нормальних.

У місцях, де гама-радіація сягала близько 30 мілірентгенів за годину, бутони польової шавлії пускали короткі пагінці, густо вкриті скупченнями деформованих листків, а фіолетове вербозілля спочатку росло ніби нормально, але на кінчиках, замість квіток, виростали тоненькі листочки.

Хоча рівень радіації 30 мілірентген за годину – далеко не смертельний, голка сосни, яка росте при такому фоновому рівні, за два роки може увібрати загальну дозу в 500 рад.

Пролонгована доза не вбиває рослину, але виснажує її, уповільнюючи фотосинтез. Адже радіація руйнує хлоропласти – клітини у листочках, які перетворюють сонячне проміння у цукор. Дуже високі дози радіації вбивають усі хлоропласти – саме це й трапилось з Рудим лісом.

«Дерева, що були найближче до реактора, загинули першими. У перші дні їхнє опромінення складало 8000 рентгенів за годину» – сказала Світлана, коли ми гуляли поміж карликовими соснами, минаючи високе чахле деревце, на якому аж до самого вершечка не було гілок, а там – усього три пагони.

«Рівень радіації зменшився по тому, як короткоживучі радіонукліди розпалися, а ті, що залишилися, вимилися» – продовжувала Світлана. «Але коли сосна набере дозу від 7 до 11 греїв, вона вмирає. За час, що минув після аварії, деякі дерева акумулювали її, тому межі Рудого лісу поступово розширились».

Радіаційна термілогія є досить складною для неспеціаліста, не ознайомленого з двома різними системами вимірювання. Греї – метричні одиниці. Хоча у Сполучених Штатах метричні одиниці не вельми поширені, хіба що поміж науковців, вони є єдиними одиницями, якими користуються при дослідженні Чорнобиля.

Зіверт (на честь Рольфа Зіверта, шведського вченого, який багато зробив для стандартизації радіаційних доз), є метричним еквівалентом рема. Один зіверт дорівнює 100 рем. «Грей» – метрична одиниця для вимірювання набраної дози. Один грей – те ж, що сто радів. Отже Рудий ліс набрав від 7 до 11 греїв – від 700 до 1100 радів. Це смертельна доза. Але, можливо, не вся доза надійшла від радіоактивних уламків та пилу. Пара, яка спричинила вибух, на повітрі, напевно, конденсувалась і радіонукліди осіли на деревах разом з росою.

Бруньки дерев загинули першими, за ними – камбій і голки. Радіація знищила хлорофіл і зелений ліс порудів. Улітку 1987 року Рудий ліс захоронили, проте деякі рослини, такі як бізонова трава (нею забарвлюють «зубрівку»), вижили і виросли наступної весни, але їхнє насіння було неплідним.

Упродовж наступних кількох років сосни продовжували вмирати: дерева, які росли далі від реактора, поступово набирали смертельних доз.

До осені 1986 року, ще до захоронення Рудого лісу, рівень радіації на поверхні 10-кілометрової зони дуже сильно знизився. Саркофаг накрив смертельно радіоактивне ядро реактора бетонною шапкою. Короткоживучі радіонукліди розпалися, знизивши годинну дозу радіації у більшості місць за межами АЕС до мілірентгенів. Вітер і дощ не дуже добре очищають рослини від гарячих частинок і инших викидів, але в належний час осінні листочки впали на землю. За винятком радіонуклідів, що потрапили на вічнозелені рослини, на стовбури і гілки дерев та кущів, більша частина Чорнобильського викиду зазимувала на поверхні ґрунту.

Весняний цезій

Найкоротшою дорогою від Києва до Чорнобиля є однорядне шосе, що біжить уздовж штучного водосховища, яке називають Київським морем. Воно проходить крізь села з маленькими будинками, які сховані за високими парканами і оточені фруктовими деревами. Пастельне цвітіння садів забарвило весняний пейзаж у делікатні рожеві, блідо-жовті і лавандові тони. Величезні поля колективного сільського господарства на околицях сіл переходили у маленькі прямокутні ділянки оброблюваної землі, одна коло одної. Це були приватні городи. Кожен з них був засаджений инакше, а разом вони покривали землю барвистою ковдрою.

Над полями ширяли білі лелеки, які щойно повернулись із теплих африканських країн. Довгі червоні ноги тягнулись за ними, як стрічки. За кілька миль від південного контрольно-пропускного пункту у селі Дитятки я побачила зграю з 20 лелек, найбільшу, яку я коли-небудь бачила в одному місці. Вони обідали на зораному полі. В Україні лелеки вважаються священними птахами. Їхні великі гнізда з хмизу приносять щастя, долю і багатство до обійстя, якому пощастило мати його високо на даху, телефонному стовпі чи димарі. Лихо очікує родину, якщо лелеки покинули гніздо.

Можливо тому білі лелеки стали символом Чорнобиля, яким прикрашали брошурки і плакати на тему катастрофи. На відміну від їхніх потайних чорних кузенів, білі лелеки люблять жити серед людей, на відкритих місцях поблизу болотистих берегів річок, боліт і заплавних лугів, наповнених поживою – жабами і зміями. Саме такими були землі навколо Чорнобиля напередодні катастрофи. Але людей на цих землях зараз немає.

Я думала про лелек у покинутому селі Лелів, з якого видно охолоджувальний став Чорнобильської станції. Воно в межах 10-кілометрової зони. Дістатися сюди нелегко, хоча частину шляху ми їхали потрощеним асфальтом, продираючись крізь сплутані гілки, що билися об віконні шиби автомобіля. Коли під’їхали до молодої осики, що розпустила віти аж на середину дороги, довелось вийти і далі йти пішки.

На радіаційних картах Лелів – на рожевій плямі. Це означає середнє за інтенсивністю забруднення. Мій дозиметр показував цифри, набагато менші від його 2-мілірентгенівської межі: 45, 67, 23 мікроентгени на годину. Але постійно спостерігати за екраном не вдавалось, бо треба було дивитися під ноги. Густий килим трав із веселими кульбабками, поораний дикими кабанами на нерівні брили, утруднював ходу. Ми не могли зупинитися, бо рої гидких комароподібних комах негайно обліплювали обличчя. Вони не кусалися, але пекельно дратували.

Через 10 хвилин ми підійшли до гниючих руїн дерев’яних хатин. Деякі дахи були з бляхи, инші – солом’яні. Від них залишилися лише жмути соломи, прилиплі до крокв. На одній хаті залишилась частина лелечого гнізда, великий шмат якого впав на купу заіржавілої машинерії, перевернутих тачок і иншого дрантя, що залишилось після евакуації. Коли люди виїхали, оброблювані лани поступово перетворились на дикі поля і полинові ліси. Лелеки теж покинули обжиті місця, їхні гнізда частково згнили, а рештки здув вітер.

Цих птахів можна инколи зустріти у селах, де все ще живуть люди, хоча небагато. У повністю покинутих селах, таких як Лелів, немає жодного. Більше десяти разів я їздила до Зони (коли дні додати, вийде місяць), проте єдиним лелекою, якого я там бачила, був птах, намальований на знакові, яке Чорнобильське лісництво встановило на узбіччі дороги.

На віконниці сидів маленький темний сірий птах з хвостиком іржавого кольору і білою латкою на крилі. То був чорний горихвіст. Після евакуації птахи колонізували залишені будинки.

«Це все оброблялося» – сказала Світлана, вказавши рукою на здичавілі лани, густо зарослі кущами, молодими деревцями і чагарниками, що поступово поглинали село. «Як тільки люди залишили ці землі, природа стала перемагати. Довкілля стало таким, яким було у шістнадцятому столітті»

У дванадцятому столітті ліси вкривали 80 відсотків території Полісся. Вони дарували древлянам все необхідне для життя, дали навіть назву. У шістнадцятому столітті ліси вкривали лише половину Поліських земель. У дев’ятнадцятому столітті більшу частину лісів на цій території вирубали, а деякі болота осушили. Після Другої світової війни совєти осушили ще більше боліт, а майже третину території засадили деревами. Проте це були соснові плантації, позбавлені різноманітности. Більшість землі, що лишилася, оброблялася, хоча не вірилось, що дика природа, яка буяла навколо нас, знала плуг. Поля 1986 року, засіяні якраз перед евакуацією, росли як хотіли: їх ніхто не обробляв і не збирав врожаю. У Лельові не було й сліду жодної з культивованих культур.

Коли ми йшли гайком із молодих сріблястих беріз, всіяних щойно розпущеними жовтуватими сережками, звідкись долинув звук, схожий на тихе нявкання кошеняти. Співала сойка, що сиділа на одній із беріз. Це великий рудувато-коричневий птах з переливчастою голубою плямою на крилі. Крик европейської сойки схожий на каркання ворони, а пісня – химерне, немелодійне поєднання нявкання і квоктання. Чула її вперше. Спробувала роздивитись у бінокль, але пташка полетіла.

«Як тільки обробіток землі у 30-кілометровій зоні припинився, вона одразу почала заростати дикими травами, травоподібними рослинами і кущами. Через 15 років лугова стадія завершується, деревні сіянці зустрічаються все частіше» – продовжувала Світлана.

В екології це називається сукцессією. Це – розтягнений у часі процес створення і заповнення порожніх місць, утворених внаслідок природніх (повеней, ураганів, вивержень вулканів) і неприродніх (культивація землі, урбанізація, меліорація) пошкоджень. Вирубана ділянка лісу швидко заростає деревами, що залишилися поблизу. Пасовище може перетворитися на ліс. Осушені місця знов заболочуються, коли непильновані дренажні канави замулюються. Якщо 30-кілометрова зона 300 років буде незаселеною (час десяти періодів піврозпаду цезію та стронцію, за який їхня кількість знизиться до безпечного рівня) – вона встигне повернутись до первісного стану болотистої, зарослої лісами землі.

Чорнобиль вивільнив кілька ізотопів цезію і стронцію з різними інтенсивностями розпаду. Цезій-134 має період піврозпаду 2 роки, а цезій-137 – 30 років. Піврозпад стронцію-89 триває 50 днів – значно менше за 29-річний період піврозпаду стронцію-90. На початку тисячоліття лише цезій-137 і стронцій-90, які скорочено позначають Cs-137 і Sr-90, створювали проблеми. Тому коли я кажу «цезій» чи «стронцій», без номерів, маю на увазі цезій-137 і стронцій-90.

Через плутоній-239, який випав поблизу реактора, 10-кілометрова зона не буде заселена ніколи. Період піврозпаду плутонію-239 триває 24110 років – приблизно стільки минуло відтоді, як сучасні люди вперше з’явились на Поліссі під час останнього льодовикового періоду. Тридцять піврозпадів плутонію складають приголомшливий термін: 723300 років.

«А що з радіацією?» – запитала я Світлану.

«Природа не відчуває таких рівнів радіації. Тобто відчуває, але це непомітно для ока» – відповіла вона, обводячи рукою навколо. «Усі ці рослини радіоактивні».

Чорнобильський викид не мав аналогів у анналах радіоекології не лише через обсяги, а й з огляду на розмаїття фізичних умов та хемічних форм, у яких ця радіоактивність вивільнялась. Ні у військовій, ні у цивільній атомній індустрії ніколи не було нічого подібного. Наприклад, під час ядерних випробувань в атмосфері виявилось, що до 90 відсотків наявного у повітрі радіоактивного цезію і стронцію сформувалось після конденсації радіонуклідів, що випаровувались у пекельному вогні ядерного вибуху. Такі конденсати розчиняються у воді і тому можуть поглинатися живими організмами.

Чорнобиль також викинув конденсати – настільки легкі, що вітер заніс їх аж до Ірландії. Більшість забруднень, що випали у 30-кілометровій зоні, були не конденсатами, а радіонуклідами, вкрапленими у «гарячі частинки» – нерозчинні шматки палива, продуктів розпаду і радіоактивного графіту різних розмірів (від пилинки до великої брили), що вилетіли з реактора під час вибуху. У Ірландії майже весь цезій був конденсатом. У зоні майже весь цезій був у гарячих частинках. Ось чому уроки, засвоєні при вивченні впливу випробувань ядерної зброї на здоров’я людей та на навколишнє середовище не завжди можна застосувати до Чорнобиля.

Більше того, инші вивергнуті Чорнобилем радіонукліди теж майже усі були «вмонтовані» у гарячі частинки – цирконій-95 і молібден-99, численні ізотопи европію, нептунію, кюрію, америцію і плутонію. Оскільки у біології ці елементи не відіграють жодної ролі, небагато урядових фондів (вітчизняних чи закордонних) готові були профінансувати дослідження їхньої поведінки у природі. Тим не менше, у 2000 році українці встановили, що у Зоні є 378 кюрі европію-154, 194 кюрі плутонію-238, 405 кюрі плутонію-239 і 240 та 486 кюрі америцію-241. Це великі кількості. Але коли порівняти їх з 20,790 кюрі радіостронцію чи 70,000 – радіоцезію…

Спершу, відразу після катастрофи, усі ці радіоактивні речовини вкривали поверхні предметів. Тепер, через 15 років, 95 відсотків радіонуклідів запали в ґрунт, звідки деякі з них потрапляють всередину рослин. Тому, на відміну від перших днів після аварії, коли майже усю дозу рослини отримували іззовні, тепер більша половина дози надходить від радіонуклідів, що проникли всередину.

На відміну від зовнішнього опромінення, вплив внутрішньої радіації залежить від великого числа чинників, зокрема від типу увібраного рослиною радіонукліда, який і визначає, якою буде радіація – альфа, бета чи гама.

«Чи можемо ми її поміряти?» – запитала Римма, беручи мій дозиметр.

Світлана усміхнулась, сяйнувши разочком білих зубів, і заперечливо похитала головою. Замість звичного камуфляжу вона була одягнена у голубий жакет, який так пасував до її блакитних очей. Мої очі зелені, з легким горіховим відтінком, і камуфляж, який я купила у Києві у магазині військового одягу (почасти, щоб зекономити 15 доларів, які треба би було заплатити ЧорнобильІнтерІнформу) теж до них пасував. Звичайно, перш за все я прагнула придбати одяг, який би мені личив.

Я могла би носити у Зоні будь-який одяг як завгодно довго, бо забруднити його радіоактивною пилюкою було малоймовірно. Але мені подобався мій Чорнобильський камуфляж, як у бійця-диверсанта. Уявляла себе Ліндою Гамільтон з фільму «Термінатор 2: судний день» – на ядерну, до речі, тему.

Важливо згадати про «свинцеві костюми», що їх багато хто вважає найліпшим захистом від гама-випромінювання (альфа- і бета-радіація блокуються набагато легше). Одного разу я запитала Римму, чому у Зоні немає свинцевих костюмів. Вона нагадала, що свинець має велику густину і є дуже важким. Одяг можна покрити лише дуже тонким шаром цього металу, инакше рухатися стане неможливо. При цьому половину гама-випромінювання він все-таки пропускатиме, але сповільнить рухи настільки, що ви отримаєте ще більшу дозу – просто тому, що не зможете швидко пересуватись.

Римма підійшла з дозиметром до дикої сливи. Дерево одяглось у весняний плащ із білих квітів, а колючки вказували на те, що це все-таки дичка, а не її занедбана окультурена родичка. Окультурені сливові дерева, як правило, без колючок.

«Покази не змінились» – сказала здивовано.

«Дозиметр міряє радіаційний фон у повітрі» – пояснила Світлана. «Він нічого не скаже про внутрішню радіацію. Ми можемо визначити внутрішній вміст цезію-137 гама-спектрометром. Щоб дізнатись, скільки є стронцію, америцію чи плутонію, мусимо спалити зразок і провести хемічний аналіз».

Оскільки не можна спалити і проаналізувати все, що живе у Зоні, ніхто не знає точної кількости радіонуклідів, що потрапили у ланцюг живлення. Тому оцінки дуже різняться. Але й вони не є остаточними. Життя не стоїть на місці. Радіонукліди безперервно мігрують ланцюгом живлення, перетікаючи з одного організму до иншого, з однієї екосистеми в иншу.

Світлана витягла голку з соснової гілки, що росла на дереві, на вигляд цілком нормальному, і почала механічно крутити її між пальцями.

«Ми вивчили вплив радіації на сосни, бо цих дерев тут найбільше» – сказала вона. «Їхня внутрішня радіоактивність змінюється із зміною пір року. Зараз, навесні, вона найвища, бо в деревах утворюється сік».

Оскільки аварія сталась навесні, у період швидкого росту, рослини увібрали більше радіації, ніж коли б станція вибухнула восени чи взимку.

Різні дерева віддають перевагу різним радіонуклідам. Найбільш поширені в українській Зоні сосни містять більше цезію, ніж стронцію. Берези мають більше стронцію ніж цезію, як і ялини, дуби та осики.

Те, що радіонукліди у ґрунті, ще не означає, що вони біодоступні, тобто можуть асимілюватись живими істотами. Нуклід повинен нагадувати мікроелемент, потрібний живому організмові. Плутоній, наприклад, не є біодоступним, бо він не схожий на жоден з атомів, які є у живій природі. Через коріння до рослин він практично не потрапляє. Инакше з цезієм, хемічно подібним до калію, і стронцієм, який схожий на кальцій. Обидва мікроелементи дуже важливі для рослин.

Калій бере участь у синтезі протеїнів, що переносять молекули цукру крізь клітинні мембрани і регулюють, скільки води втрачається листками. Кальцій, серед усього иншого, впливає на рух хромосом. Тому цезій-137 та стронцій-90 хемічно «обдурюють» рослини, які використовують їх замість потрібних калію і кальцію. Радіонукліди транспортуються до тих клітин, де у цей момент потрібен калій чи кальцій, опромінюючи біологічні молекули точно локалізованими гама і бета променями.

Легкі і швидкі бета-частинки, випромінені цезієм-137 і стронцієм-90, пронизують більшу товщу біологічних тканин, ніж альфа-частинки, які долітають до сусідніх клітин і іонізують атоми уздовж всієї своєї траєкторії, вибиваючи електрони і розриваючи хемічні зв’язки. Залежно від того, де ці атоми і яка їхня функція у клітині, результати варіюються від «невинного жарту» до смертельно небезпечної ракової мутації.

Гама-промені, які випромінюються барієм-137, продуктом розпаду цезію-137, проникають набагато далі за альфа- і бета-частинки. Однак, оскільки на рівні атомів біологічна тканина – як і вся матерія – переважно порожня, а гама-промені менші від атома, вони, можуть вилетіти назовні, так ні з чим і не провзаємодіявши. Якщо ж все-таки стикаються, то передають свою енергію субатомним частинкам, таким як електрон, який сильно пришвидшується і вилітає з атома, трощачи все навколо, як і бета-частинки.

Починаючи з 2003 р., майже уся зовнішня радіація, що бомбардує нас під час прогулянки Зоною, складається з гама-променів, випромінених барієм-137, який є на ґрунті. Але кожного року її інтенсивність повільно знижується, мірою того, як розпадається цезій (і барій).

Рослини не можуть вбирати усі форми цезію-137 і стронцію-90. Вони можуть абсорбувати хемічні поживні речовини лише як іони (позитивно чи негативно заряджені «вільні» атоми), чи як прості комплекси, такі як хлорид натрію (столова сіль). Оскільки живі істоти складаються переважно з води, хемічні речовини, потрібні для живлення, мусять розчинятися у воді – як сіль, що розпадається на іони натрію і хлору. Нерозчинні сполуки не розпадаються у воді і не поглинаються.

Саме тому дерева, що росли на забруднених територіях у Ватерфорді, в Ірландії, до 1994 увібрали у 13 разів більше цезію, ніж його накопичили дерева, що ростуть у Копачах, у 10-кілометровій зоні. В Ірландії випав конденсат – розчинений у воді цезій, віднесений вітром на велику відстань від реактора. А цезій у Копачах переважно вкраплений у частинки палива. Тому, хоча у Копачах у ґрунті набагато більше радіоцезію, ніж у Ватерфорді, у рослини він перейшов у меншій пропорції.

Хоча вважають, що 95 відсотків радіонуклідів є у верхньому шарі ґрунту Зони, біодоступні ізотопи цезію і стронцію швидше виявиш у живих істотах. Але стронцій біологічно активніший, ніж цезій. Вважають, що приблизно п’ята частина стронцію є у рослинності Зони, тоді як цезію лише три відсотки.

Одним із найбільш несподіваних уроків Чорнобилю є те, що, знаючи, скільки радіоактивного цезію є на забрудненій ділянці, ми не можемо сказати, скільки його в рослинах, що там ростуть. Це залежить від того, чи цезій у формі конденсату, чи він «вмурований» у гарячі частинки, чи він розчинний, чи ні. Вирішальну роль відіграє також тип ґрунту.

Радіонукліди не сидять на місці. Вони мігрують, рухаються з місця на місце. Діаграми цезієвих потоків крізь екосистему – це надзвичайно складне плетиво петель і зв’язків. Нукліди часто мігрують з водою – так вони потрапляють до рослин – і тип ґрунту є тим, від чого це найбільше залежить. Цезію більше у рослинах, які ростуть на торфі.

Торф складається з відмерлого сфагнового моху, який не може далі розкладатись, тому що середовище, у якому росте мох, бідне поживними речовинами, киснем і бактеріями, спроможними його зруйнувати. Просяклі водою землі, названі болотами, формують або багнища, або мочари. Багнище підживлюється, переважно, дощами та иншими видами атмосферних опадів. Воно надзвичайно бідне поживними речовинами і виживлює лише кілька видів рослин, таких як сфагнові мохи чи комахоїдні рослини, що отримують поживні речовини, перетравлюючи комах. Предмети і об’єкти у багнищах практично не розкладаються, тому в археології є спеціальний підрозділ, присвячений багнищам. Джерелом вологи для мочар є ґрунтові води і повінь. Оскільки така вода багатша на поживні речовини, на цьому мілководді росте осока, очерет та багато инших рослин.

У болотах цезій стає дуже мобільним, тому що частково розщеплює мертвий мох – основний інгредієнт торфу, що утримує воду і цезій постійно плаває навколо. Плаваючий цезій є, переважно, розчинним – саме його вбирають корені рослин. Це пояснює, чому рослини, які ростуть на заболочених, кислих землях Полісся абсорбували більше радіонуклідів, ніж рослини більш забрудненої Київської области, у центральній Україні.

Справді, в середині 60-их, після випробувань ядерної зброї у атмосфері стало відомо, що Полісся абсолютно аномальне у сенсі мобільности радіонуклідів у ланцюгах живлення, аж до людей. При тому самому забрудненні ґрунту особа, що жила на Поліссі, абсорбувала удесятеро більше радіоактивности, ніж мешканець Москви чи Мінська – і все через тип тутешніх ґрунтів.

Найменше цезій мігрує у ґрунтах з великим вмістом глини. Маленькі часточки глини дуже липкі, і цезій до них приклеюється, стаючи з часом все більш біологічно недоступним.

Чи так, принаймні, думають. Можливо, цезій ліпше утримується бактеріями, ніж глиною. Деякі види бактерій мають такий гігантський апетит на цезій – і радіоактивний, і ні – що їхня здатність інкорпорувати його порівнянна з лабораторними матеріалами, спеціально створеними для того, щоб відділяти цей радіонуклід від инших елементів. Їх можна знайти усюди де є їх улюблена їжа. Зразки таких мікробів, поміщені у руїни четвертого енергоблоку, ставали майже такими ж радіоактивними, як і ядерне паливо. У радіологічному очищенні бактерії дуже перспективні, проте до практичного застосування ще далеко. Адже бактерії практично нічим не відрізняються від малесеньких часточок пилу, отож поширювати радіоактивність можуть так само успішно, як і утримувати.

Утім, до сьогодні ніхто не ідентифікував бактерій, що поїдають стронцій. Фактично, стронцій не фіксується більшістю складників ґрунту. На відміну від цезію-137, кількість розчинного у воді стронцію-90 у ґрунті на глибині коренів дозволяє надзвичайно точно передбачити, скільки стронцію буде в рослинах, що тут ростуть. На відміну від цезію, абсорбція якого після 15 років стабілізувалась, кількість стронцію, поглиненого рослинами, продовжувала зростати.

Літній стронцій

6 липня – магічна дата в українському фольклорі. У народі його називають вечір на Івана Купала. Він збігається з днем святого Івана у календарі православної церкви, а Купало – ім’я поганського божества плодючости у слов’ян. Казали, що у цю ніч сонце купається, занурюючись у воду на обрії, наповняючи струмки і озера особливими чарами. Вінки, пущені за течією, пророкують дівчатам, яким буде їхнє заміжжя. Трави, зірвані перед заходом сонця, особливо цілющі і мають магічну силу, а рослини тієї ночі можуть ходити і розмовляти. Тієї ночі небезпечно, бо на людей чигає різна нечиста сила: водяники, лісовики, щезники, домовики. Особливо небезпечними були русалки – водяні німфи; вважалося, що вони бояться полину. Щоб захиститись від них, на будинках та господарських будівлях вішали пучки цієї трави. Навіть совєти не зуміли цілковито викоренити народні звичаї, серед них чарівливий поліський ритуал «проводи русалок», під час якого зображення дівчини чи жінки хоронили у полі біля річки. Це гарантувало цілий рік спокою від нечистої сили. Але русалки поновлювали свою силу в магічних водах у ніч на Івана Купала.

Я ніколи не розуміла, чому в регіоні, де полин ріс ще з льодовикового періоду і де найбільше місто – Чорнобиль – назвали у честь магічної рослини, так боялись русалок (згідно з народними віруваннями, і Artemisia vulgaris і Artemisia absinthium однаково ефективно їх відлякують). Але на дикому лузі з висохлими жовтими травами, польовими квітами і Artemisia у південному квадранті 10-кілометрової зони я подумала, що, можливо, русалки помстились за поступове нищення їхньої лісової домівки. Поле, на якому я стояла, тисячоліттями вкривали ліси, але у дев’ятнадцятому столітті їх вирубали, а на пустищі почали садити картоплю. До 1986 поле очистили від будь-яких трав, в тому числі і від полину, і на ньому нічого не росло, окрім картоплі, яка не могла захистити від русалок. На цій землі не було полину і тому її заполонили небезпечні німфи. Тепер, коли ядерний полин Чорнобилю поклав край обробіткові землі, природа повертається до свого первісного стану і рослини, що відлякують нечисту силу, повернулись і знову виганяють русалок із Зони.

Такі дивовижні думки опосіли мене, коли ми разом з Риммою та Світланою вирішили ненадовго прогулятись до Черевача, покинутого села у заплаві ріки Уж. Заросла стежка убік від шляху зовсім не була схожа на дорогу. Фактично вона вже не була дорогою. Через 20 футів вона раптово обірвалась, і перед нами постало море густих високих трав і кущів.

День Івана Купала видався теплим і сухим, повівав легенький вітерець. Але повітря було свіже, бо уночі падав дощ. Суха погода дуже сприяє розповсюдженню радіоактивного пилу. У сухі вітряні дні рівень радіації завжди трохи зростає.

На цезієвих картах Черевач на плямі темно-бежевого кольору, який означав середній рівень забруднення цими радіонуклідами, хоча концентрація стронцію-90 – одна з найвищих у Зоні.

90 відсотків стронцію, що випав в українській зоні, було в нерозчинних гарячих частинках, котрі за 15 років запали у верхні шари ґрунту. Хоча у Бєларусі проводять менше польових досліджень, ніж в Україні, відомо, що тут лише половина стронцію перебуває у виді вкраплень у паливні частинки. Оскільки гарячі частинки нерозчинні, вони проникають у ґрунт шляхом механічного змішування і мігрують набагато повільніше, ніж конденсований цезій і стронцій. Ті просочуються разом з водою і проникають набагато глибше.

Стронцій, «вмурований» у гарячу частинку, стає біодоступним лише тоді, коли частинка розчиниться. Тому частинки схожі на демаркаційну лінію, яка запобігає проникненню у ланцюг живлення. Ґрунт найбільше визначає, наскільки швидко розчиняться гарячі частинки – чим кисліший, тим швидше. Оскільки ґрунти у Зоні різноманітні – піщані, торфові, підзолисті – процес розпаду нерівномірний, хоча й відносно швидкий у кислому підзоллі, по якому ми саме ступали. Підзолисті ґрунти формуються лісами, що ростуть на осадових породах, що залишились від розталих льодовиків. Вони кислі і мають мало органічної речовини, тому не є родючими.

Спочатку думали, що усі частинки були шматками окисленого уранового палива, які за 15 років повинні були, в основному, розчинитись, і на початок 2006 року вивільнити максимальну кількість стронцію. Сподівались, що значна частка нуклідів до того часу розпадеться, тому загальна кількість вивільненого стронцію складатиме лише одну п’яту від всієї кількости «вільного» стронцію у 2001.

Але може виявитись, що ситуація є складнішою. Вчені, що сканували паливні частинки з Рудого лісу на електронному мікроскопі, побачили, що фактично є три типи таких частинок. Перша група складається з пилинок окису урану, що вилетів з реактора в момент вибуху, друга – з окису урану, що згорів у графітовому полум’ї перед тим, як вилетіти з реактора, а третя – з графіту, який не згорів у графітовому вогні, а сплавився з певною кількістю цирконію з паливних стержнів.

Хоча спалені частинки палива були найменш стійкими (легко розчинялись), а незгорілий оксид урану був досить стійким, найбільше здивувало те, що сплав з цирконієм виявився надзвичайно стійким. Майже весь зоновий стронцій є у паливних частинках різного типу. Те, що не всі частинки розчиняються однаково, означає, що кількість біодоступного стронцію може виявитись меншою, ніж гадали.

Понад десять років після катастрофи вчені слабо уявляли, скільки було стронцію. Цей ізотоп не виділяє гама-променів, а випромінює бета-частинку, яка має досить малу енергію. Це не дає змоги його виявити. Бета-випромінювання найліпше блокують тверді матеріали, і якщо джерело цього випромінювання у ґрунті, воно не досягає поверхні. Проте навіть якщо й бета-частинка вилетіла з ґрунту, ви не розпізнаєте, чи вона від стронцію-90, чи від природних вуглецю-14 або калію-40. На відміну від альфа-частинок, які для даного ізотопа мають одну і ту ж енергію, бета-частинки демонструють розкид енергій з певним максимумом. Єдиним способом довідатись, скільки є стронцію-90, є відділити весь стронцій від инших елементів за допомогою дорогих, трудомістких, довготривалих реакцій, а тоді поміряти його бета-активність.

Якось бєларуський учений сказав мені, що хемічні маніпуляції з стронцієм є, порівняно з цезієм, «жіночою роботою». Щоб дослідити хемію цезію, досить покласти зразок до приладу, який поміряє інтенсивність гама-випромінювання від барію-137, його дочірнього ядра, і видасть результат. А одне лише відокремлення стронцію від матриці вимагає багатократного змішування, нагрівання, центрифугування і додавання інгредієнтів – усе це робиться в мензурці, як на плиті, на якій господиня готує обід.

Для того, щоб нанести на карту зоновий стронцій, потрібно було зробити це багато разів із великою кількістю зразків, взятих з багатьох місць. Коли у 1997 Україна завершила ці дослідження, вчені дійшли висновку, що більша частина Чорнобильського стронцію сконденсувалась і вилетіла за межі Зони. Щодо гарячих частинок, то вони розподілені дуже нерівномірно. Майже 80 відсотків сконцентровано на одній десятій території.

Рясні трави були неймовірно густими. На нас налетіла сила-силенна комах, що обліпили мій ніс і прилипли до окулярів. Рої комах докучали немилосердно, хоча я намастила репелентом усе тіло і обприскала одяг перед тим, як одягнутись. Літні пейзажі Полісся дуже мальовничі, але комарі були важким випробуванням. Я чавила їх, запитуючи себе, чи не є вони часом радіоактивними: кожен роздушений комар залишав на шкірі брудну пляму. А Світлана зізналась, що нічого не знає про них, бо є ботаніком.

Римма з моїм дозиметром йшла попереду, як розвідник, і повідомляла рівні радіації. Ми шукали ягоди… Натрапили на пляму чорниць, але вони ще не достигли.

«Нам треба знайти старий сад чи щось подібне» – сказала Світлана. Хоча у лісах було багато ягід, поліщуки вирощували їх і у садах. «Малина і чорниця мали б уже достигнути».

Проте, ми не могли відшукати жодного. Ми шукали ягоди не для того, щоб їсти. Перше, що я побачила, перетнувши кордон 30-кілометрової зони, був великий щит із попередженням, що розводити вогонь, полювати і рибалити, збирати гриби і ягоди суворо заборонено. Я хотіла знайти трохи ягід і віддати їх у лабораторію для тестування на вміст стронцію, але виглядало, що ця частина моєї розповіді багато не обіцяла.

Я запитала Світлану, чому ягоди є таким магнітом для радіонуклідів.

«Як правило, ягоди ростуть на кущах чи на трав’янистих рослинах» – пояснила вона. «Вони мають приповерхневу кореневу система, яка пронизує шари ґрунту з високою концентрацією радіонуклідів. Кореневі волосинки абсорбують неорганічні іони, наприклад, кальцій чи калій, особливо поблизу поверхні. До того ж ягоди є репродуктивними тканинами, а всі репродуктивні тканини концентрують мікроелементи – разом з радіонуклідами, що їх імітують».

Це ж стосується трав, які також мають приповерхневу кореневу систему. Але люди не їдять трави. Вони їдять ягоди. (А також полюють на диких звірів, які їдять і траву, і ягоди).

Я сподівалась знайти смородину, яка особливо радіоактивна. Але, замість смородини, ми знайшли трохи темно-зеленого щавлю, що ріс серед висохлої трави. Як і всі листкові овочі, щавель є цінним джерелом кальцію, а зоновий щавель – стронцію. Але хоча стронцій імітує кальцій хемічно і рослини уживають його у звичний для себе спосіб, клітинні мембрани їх розрізняють. Маючи вибір між кальцієм і стронцієм, рослини віддадуть перевагу справді поживному для них мікроелементу. Подібно вони виберуть калій, а не цезій. Ось чому внесення добрива де є і калій, і кальцій, зменшують абсорбації радіонуклідів. Але упродовж останніх п’ятнадцяти років землі у Зоні ніхто не угноював.

На відміну від калію – і його імітатора радіоцезію – кількість яких досягає піку навесні, а потім спадає, рослини починають запасати кальцій і радіостронцій улітку і роблять це упродовж усього сезону росту.

«Ось чому ми виявляємо стронцій у старіших біологічних тканинах, наприкінці сезону росту, коли опадає листя», – сказала Світлана. – Наприклад, у молодих соснових гілках цезію більше, ніж стронцію, а у старих – навпаки».

Иншою причиною є те, що кальцій (і стронцій) у рослинах не дуже мобільні. На відміну від калію (і цезію), які можуть переноситись з місця на місце, відгукуючись на потреби рослини, кальцій (чи стронцій) залишаються на місці.

Крізь орди комарів, що роїлись у повітрі, Римма пильно придивилась до чогось віддаленого і оголосила, що побачила щось схоже на покинуте обійстя. Вона йщла попереду нас, розвідуючи місцевість і повідомляючи радіаційний фон, який удвічі-утричі перевищував нормальний.

«Навіть якщо тут є якісь ягоди, навряд чи ми відшукаємо їх у цій густій траві» – сказала Світлана, скидаючи чорного жука зі своєї щоки.

Я покликала Римму, яка, здавалось, зникла десь у чагарнику. Але вона одразу з’явилась, пояснивши, що хотіла зблизька роздивитися те, що видалось їй схожим на малину. Виявилось, що це кропива. Марною справою було шукати ягоди у густій траві, якою ми пробирались, як глибоким снігом. Світлана вказала на сухостій – спресований, переплутаний клубок живих і мертвих стебел, корінців і листочків, який назбирався між шаром зеленої трави і ґрунтом. Шар сухої трави був товщиною з півфута.

«Радіонукліди менше фіксуються на природних лугах і пасовищах, ніж на культивованих полях, бо накопичуються у сухій траві і залишаються біодоступними» – пояснила вона.

Різноманітні безхребетні, грибки і мікроорганізми розкладають висохлі стебла, і радіонукліди, накопичені рослинами, повертаються в землю. А на оброблюваних полях солома ніколи не залишається.

Щоб відповісти на численні «як» і «чому» радіоекології потрібно багато десятиліть. Одна із проблем – гроші. В умовах бюджетного дефіциту ні Україна, ні Бєларусь не мають достатньо коштів для досліджень. Навіть для проведення основних робіт з безпеки не вистарчає грошей. А на початку 90-их міжнародний фонд суттєво зменшив допомогу. Чорнобиль повинен генерувати більше, ніж спорадичні наукові зусилля. Після катастрофи, яку деякі вчені вважають найбільшим у світі експериментом у сфері радіології, на це дуже сподівались.

Справді, коли у 1986 році вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС, американські учені знали стільки ж, скільки у 1976, тому що на початку 70-их уряд США зрізав фонди на дослідження.

Дослідження, що почалися у 50-их і 60-их і мали тривати багато років, призупинили. Але навіть вони були, як правило, звичайними лабораторними експериментами, де джерело гама-радіації поміщали у певну територію і вчені вивчали, як вона впливає на навколишнє середовище. Було дуже мало досліджень наслідків радіоактивного викиду, було мало відомо про наслідки бета-радіації.

Точніше кажучи, те що було відомо – було відомо небагатьом. Совєти провели радіоекологічні дослідження після ядерних викидів, спричинених випробовуванням ядерної зброї. Але дані утаємничили і ніколи не публікували, велика кількість досі залишається недоступною. Коли ті вчені приїхали до Чорнобиля одразу після катастрофи, вони знали багато з того, про що цивільні учені навіть не здогадувались.

Чорнобиль надав унікальну можливість відкритого вивчення усього цього. Але так не триватиме вічно. Біологічно активні радіонукліди, такі як стронцій і цезій, безперервно розпадаються, і природна лабораторія з вивчення високих рівнів забруднення середовища врешті-решт зникне. А довгоживучі радіонукліди, такі як плутоній і америцій, ще дуже-дуже довго впливатимуть на життя живих істот.

Те, що рослинність у Зоні благоденствує, означає, що вона може пристосуватись до життя у радіоактивному середовищі. Але ці рослини живуть в умовах постійного еволюційного стресу і значно інтенсифікували природній відбір. Результатом може бути відбір генів, високоадаптованих до стресу. Це можна використати при виведенні трансгенних рослин. Але для нових досліджень треба більше часу і більше грошей.

Унікальність Зони теж є проблемою. Якщо її рослинне життя вважати частиною гігантського польового експерименту, поставленого, щоб спостерігати вплив радіації в природних умовах, то рослини у Зоні слід би було порівнювати з контрольними. Треба знайти такі самі рослини, що ростуть у тих же умовах, але без радіації. Легше сказати, ніж зробити – просто тому, що кожна частина поверхні Землі унікальна. Не існує жодного иншого такого місця на планеті, тому що жодне инше місце не має тих же географічних координат – не кажучи вже про властивості ґрунту (такі як аномальна здатність поліської землі передавати радіонукліди у ланцюг живлення), повітря, воду, сонячне проміння і міріади инших факторів, які створюють це особливе місце: Полісся.

Осінній ліс

Жовтневий день видався ясним і свіжим, як яблуко, освітлюючи яскраво-червоне, коричневе і золоте листя, що вперто чіплялося за гілки дерев і не зважало на сильні дощі, що випали тиждень тому. Гуляючи лісом, що був за три милі від реакторного комплексу, я ступала по лісовому килиму, зверху сухим, але ще вогким унизу. Він водночас шарудів і хлюпав під ногами.

Я йшла слідом за двома дюжинами дослідників Чорнобиля. Це були різного віку ентузіасти: етнографи, радіологи, хеміки і біологи, яких спонсорувало українське Міністерство з надзвичайних ситуацій. Їхнім завданням було збирати, описувати і зберігати культурні цінності, що залишились у Зоні після евакуації.

Нас супроводжував озброєний міліціонер у бронежилеті.

«Він для охорони» сказав Ярослав Тарас, архітектор з сивиною у чорному волоссі, який став моїм добровільним провідником і тлумачем. «У покинутих селах живуть люди, які не шанують законів – браконьєри, грабіжники. Є сотні тисяч тонн залишеної радіоактивної техніки, яку дехто краде на металобрухт».

По всьому периметру української зони, на атомній станції і в місті Чорнобилі є всього лиш 340 міліціонерів і пожежників, обширні райони живуть поза дією закону.

Я згадала про пагорби Буряківки, про всі радіоактивні відходи, що там лежать, чекаючи на захоронення, і про инше, яке просто погано лежало. Єдиною проблемою було провезти металобрухт через пропускні пункти. У бідній і скорумпованій Україні пропускні пункти часто є просто торговими, хоча на Чорнобильських КПП це зробити важче, ніж деінде.

Ми були на околиці залишеного села, яке називалось Новошепеличі, у глибині старого лісу, кордони якого позначалися молодими соснами. На радіаційних картах ця місцина забарвлена інтенсивним рожево-бузковим кольором. Виявилося, що дерева – найліпший і найдешевший спосіб фіксування радіонуклідів, тому що вони нагромаджуються і розпадаються у них упродовж усього життя – десятками років і навіть століттями.

Взагалі кажучи, радіоактивні атоми атакують насамперед фізіологічно активні клітини, які відповідають за фотосинтез у листочках і голочках. Значна частина радіонуклідів перебуває у корі. Оскільки кора не є метаболічно активною, її радіоактивне забруднення, напевно, зовнішнє – від радіоактивної куряви, яку здіймає вітер. Кожного року стовбур грубшає на одне кільце, старіші кільця стають стовбурним деревом. Дивно, але нукліди мобільні і не залишаються в стовбурі надовго. Деревні кільця, що наросли в 1986 році, були тоді корою і вкрилися викидами, але вони не є найбільш забрудненими. Найбільше радіонуклідів у камбії – органі, який відповідає за кругообіг деревини.

Оскільки радіонукліди у деревах фіксуються, найбільшою загрозою Полинового лісу є пожежа – як та, котра у 1992 спустошила 30,000 акрів (12,000 гектарів) лісу і спричинила велику паніку у Києві. Горіння руйнує хемічні зв’язки, які замикають радіонукліди всередині біологічних молекул, і вивільняє їх у повітря, як і при початковому Чорнобильському викиді (хоча при пожежі радіоактивні речовини не переміщаються так далеко). Головна радіологічна небезпека загрожує пожежникам, які ризикують надихатися плутонію.

Роками члени експедиції шукали кладовище у Новошепеличах, але воно сховане у дрімучому лісі і його не могли знайти. Цього разу дослідників вів провідник – кремезний водій автобуса, який виріс у цьому селі.

Він йшов попереду із міліціонером, а ми позаду, стежкою, яка привела нас до могильних каменів і металевих хрестів які, здавалося, виросли в лісі. Хрусткий шепіт опалого листя супроводжував мене, коли я йшла густим лісом, а дозиметр крутився навколо досить великої цифри у 100 мікрорентгенів на годину.

Помітивши, що я пильно вдивляюся у рідкокристалічний екран, Тарас зауважив: «Кладовища мають вищий рівень радіації, бо поліщуки закладали їх на узвишшях, які хапали більше радіації. Місцеві жителі знали: якщо покійників ховати у низинах, мертві тіла забруднюватимуть ґрунтові води, які на болотах близько до поверхні ґрунту».

Цвинтарі у Зоні мають вищий рівень радіації через те, що вони в лісах, а високі дерева накопичують багато радіації. Зі всіх працівників Зони (окрім тих, що мають справу з радіоактивними відходами, і тих, хто працює недалеко від зруйнованого реактора), лісові рейнджери отримують найвищі дози. У перші роки це було через радіоактивний пил, який огортав дерева, особливо верхів’я. У ті дні доза радіації збільшувалась із висотою.

Через 10 років лісівники набирають великі дози єдино через те, що займаються браконьєрством і збирають гриби та ягоди, які мають багато радіації. Иншою причиною є поверхня лісового ґрунту – один з найбільш радіоактивних елементів Зони.

Дерева не єдині у лісі рослини, які «замикають» радіонукліди. Мохи – теж, адже, на відміну від судинних рослин, вони не мають справжнього коріння і одержують більшість поживних речовин (і радіонуклідів, що їх імітують) з повітря. Тому коли радіоактивну куряву здіймає вітер, або її змиває дощ, мохи легко вбирають радіонукліди. У 2001 деякі зразки моху містили 90,000 бекерелів на кілограм.

Радіоактивні листочки, що навесні і влітку були високо в повітрі, опали на землю. Поки експедиція блукала по кущах, щоб знімати на відео, фотографувати, списувати написи, я підійшла до старого дуба, біля якого було дуже багато опалого листя. Більша частина листків була вкрита пухирцями. Більшість пухирців формуються маленькими темними осами – циніпідами, або галовими осами. Вони відкладають яйця на різних рослинах (кожний вид циніпіду віддає перевагу певному виду рослини). Черви виділяють речовини, які діють так, що на рослині наростає додаткова тканина, куляста за формою, завбільшки як м’ячик для гольфу: поки черви розвиваються, вона служить їм як дитяча кімната і комора.

Але деякі пухирці є симптомами захворювання: корончастого галу. Воно викликається бактерією Agrobacterium tumefacients яка передає частину свого ДНК рослині, інтегруючись у її геном. Це призводить до утворення пухлини, предтечі раку, хоча нарости, як правило, не шкодять зрілій рослині. A. tumefacients широко використовуються у селекції рослин і генній інженерії для того, щоб вмонтовувати у геном корисні гени, наприклад, для підвищення опірности до комах-шкідників. Навіть при низьких рівнях радіації ця хвороба в Зоні набагато поширеніша, ніж поза нею, а пухирці більші, ніж звичайно. Це може бути через те, що радіація знищує спроможність рослини розпізнавати бактерію і боротись з нею.

Біля огорожі, за якою була дитяча могила з малесеньким хрестиком з кованого металу, я копнула купку грибів і проорала підбором лісову підстилку. Одразу відчула запах вогкого лишайника. Стояв теплий жовтень, досить теплий для різноманітних асенізаторів лісу, які активно працювали. Сороконіжки швидко втікали від світла і зникали у темних складках пожмаканої підстилки, що не один рік лежала неторкнутою. Звивалися райдужні черв’яки, а багатоніжки скручувалися в маленькі кульки, ховаючись у своїх чорних панцирах.

Перший шар лісового ґрунту позначають літерою «О», яка означає «органічний». Це фабрика переробки вторинної сировини, де розкладання вивільняє поживні речовини із мертвих лісових організмів і робить їх придатними для повторного використання. У чорнобильських лісах цей шар є ключем до «відмикання» радіонуклідів.

Органічний шар утворюється з трьох легко розрізнимих підшарів. Верхній називається «Ol» – «органічна підстилка». Це шар свіжоопалого листя, маленьких і великих гілочок, кори, квітів, фруктів і инших ботанічних уламків, по яких я ходила. Літера «f» у шарі «Of» означає «фрагменти» темних, частково розкладених решток рослин, що лежать під свіжою підстилкою. Останній шар утворився з аморфного, повністю розкладеного органічного місива, яке є найбільш цінним компонентом гнойових куп, речовиною, яка дає українським чорноземам її знамениту родючість. Він називається «Oh», де літера «h» означає «гумус».

Різноманітних перетворювачів підстилки у гумус є так багато, що наука все ще не облікувала їх до кінця. Тих із них, які звивались і скручувались, я могла бачити власними очима, а тисячі инших можна розгледіти лише через мікроскоп. Однак, у перші десять років після катастрофи видове розмаїття зменшилось більш ніж удвічі, можливо через те, що лісова підстилка була дуже радіоактивною. У лісовому ґрунті стало менше кліщів, сороканіжок і инших безхребетних, ніж поза Зоною. У другому десятилітті їхні популяції відновлюються, можливо тому, що рівень радіації впав, або через те, що у комах розвивається опірність. Як правило, дорослі комахи дуже стійкі до радіації.

Дивовижно різноманітний та переважно недосліджений світ крихітних кліщів, ще менших бактерій і певних видів грибків працював у поті чола. Про мікроби відомо так мало, що ніхто ще задокументував вимирання цілого виду бактерій! Тут стільки таємниць, що неможливо достеменно встановити шляхи сезонної міграції радіонуклідів крізь екосистему. Але десятиліття досліджень инших ядерних викидів дозволило нанести на карту основні механізми, а 15-річне вивчення Чорнобиля відкрило ще більше і підказало нові багатообіцяючі шляхи.

Поряд з бактеріями, основними природними розкладниками є грибки. Вони можуть відігравати надзвичайно важливу роль у русі радіонуклідів у навколишньому середовищі. Їхнє царство простягається між тваринним і рослинним світами, хоча вони ближчі до тварин, ніж до зелених рослин. Загальне число видів грибків може сягати 1,500,000 а то й більше. Мікологи, тобто експерти з грибів, не можуть дійти згоди щодо кількости формально описаних видів, число яких коливається від 74,000 до 300,000. А ті, які були описані, важко узагальнити. Деякі грибки, такі як дріжджі, є одноклітинними. Решта складається з волокон, які називаються гіфами: вони формують міцелій, або грибницю. Ниткоподібні гіфи такі тонкі, що вони можуть прорости навіть крізь досить щільні предмети. Грибки не ковтають поживних речовин. Вони повільно виділяють ензими у дерево, або на певний инший субстрат, а тоді вбирають прості цукри і амінокислоти, які з нього виділяються.

Хоча ми бачимо лише частину з них, грибки є настільки невід’ємною частиною лісу, що, якщо б ми раптом позбулися усіх дерев і ґрунту, залишивши лишень грибки, то все ще могли б побачити обриси і дерев, і ґрунту.

Нитки міцелію перебувають у землі, і жодна їхня частина не є товстішою за декілька мікрометрів. Коли дощ просочується крізь них, павутина грибниці діє як фільтр, вбираючи поживні речовини і воду. Звичайно у Зоні при слові «мікроелементи» слід також розуміти радіонукліди, які їх імітують, а роль грибниці, як досконалої губки можна проілюструвати одним експериментом. Він засвідчив, що кількість радіоактивного цезію у шарі «Ol» періодично зростала навіть тоді, коли повна маса підстилки зменшувалась.

На загал, лісовий ґрунт і підстилка дуже радіоактивні. У лісовій підстилці більше цезію, ніж у всіх инших компонентах дикої флори. Адже підстилка утворюється з листочків і голочок, які прийняли на себе основний удар радіаційного викиду 1986 року, та із свіжих листочків, які також вбирають радіонукліди, і кожного року опадають. Оскільки концентрації поживних речовин зростають мірою того, як органічна підстилка перетворюється на гумус, те ж відбувається і з концентраціями радіонуклідів, що їх імітують. Це одна з причин того, що шар фрагментів і шар гумусу містять майже на одну четверту більше цезію, ніж свіжа підстилка. Иншою причиною є те, що майже всі радіонукліди Зони перебувають у верхніх двох дюймах ґрунту, у пронизаних грибницями шарах «Of» і «Oh».

Коли опадає свіже листя, деякі грибниці проростають крізь свіжу підстилку. Якщо вони акумулювали цезій з шарів «Of» і «Oh», то перенесуть радіонуклід до шару «Ol», збільшуючи концентрацію цезію навіть тоді, коли загальна кількість підстилки зменшиться. Оскільки міцелії можуть займати великі території – деякі грибки є найбільшими живими створіннями на планеті – вони можуть передавати цезій на великі відстані. Ця гіпотеза, принаймні, може пояснити дивні експериментальні результати.

Роль грибків у циркуляції радіоактивного цезію не є до кінця зрозумілою. Однією з причин є те, що мікологія є не надто привабливою наукою. Гриби асоціюють з чорною магією, вогкістю і гниттям. Для молодих учених не надто спокусливо, а радіоактивні гриби приваблюють ще менше.

Тісний зв’язок між грибним міцелієм і багатими на цезій органічними шарами лісового ґрунту також пояснює, чому гриби містять більше цезію-137, ніж инша лісова рослинність. Одна з найбільших коли-небудь виявлених концентрацій була знайдена у дуже отруйній тонкій свинушці (Paxillus involutus), що росла на торфових ґрунтах за 28 миль від станції.

Усі гриби дуже забруднені. Але багато залежить від виду і того, наскільки широко головна частина грибниці проникла у ґрунт, у якому сконцентрований цезій. За роки після аварії гриби, такі як польський гриб (Boletus badius), чий приповерхневий міцелій не проникає в останній, гумусний, шар – накопичили удесятеро більше цезію ніж білі гриби, чий міцелій проникає крізь шар гумусу до мінералізованих шарів. У 1997 році польський (инакше, трубчастий) гриб, знайдений на околиці захороненого села Янів, недалеко від атомної станції, містив неймовірні 2 мільйони бекерелів радіоцезію на кілограм.

В Україні максимальний вміст цезію в одному кілограмі грибів не повинен перевищувати 500 бекерелів.

Проте, з 2000 року гриби з пласким міцелієм, такі як польський трубчастий, зменшують поглинання цезію, а гриби з проникаючим міцелієм, як от білі гриби, збільшують його. У 2001 польський гриб, знайдений у Янові, містив 500,000 бекерелів на кілограм, а боровик мав 160,000. Через два роки у кілограмі Янівських білих грибів було вже 500,000 бекерелів цезію, тоді як та ж кількість трубчастих грибів містила наполовину менше.

Більше того, починаючи з 1996 року вміст стронцію у грибах зростав. Частково це наслідок розпаду паливних частинок, адже гриби теж беруть участь у цьому процесі. Стронцій набагато більше небезпечний для людини, ніж цезій, бо накопичується в кістках, де бета-частинки загрожують кістковому мозкові. Біологічна мобільність стронцію дуже незначна. Будучи поглинутим, він залишиться у тілі на роки.

Але навіть, якщо рівень радіоактивности у білих грибах буде й надалі зростати, пальма першости їм не належатиме. Приз здобудуть тонкі свинушки, які накопичують удесятеро більше цезію. Але вони отруйні, а білі гриби високо цінуються поліськими любителями грибів.

Гриби, що росли навколо могил на цвинтарі, були як яблука що виросли на підземному грибному дереві, викохуючи спори, що є грибним еквівалентом насіння. Це дерево було величезним: густа підземна павутина може простягатись на багато квадратних миль. Отож гриби, котрі я футболила у Новошепеличах, могли бути рідними братами грибів, що росли на чотири милі на захід, у Копачах, чи на чотири милі на північ, на цезієвій плямі у бєларуському лісі.

Важко було повірити, що Бєларусь так близько. Справді, перебуваючи в українській частині Зони відчуження, важко повірити, що є й «закордонна» частина, у цілком иншій країні. Я думала, що бєларуська Зона дуже подібна на українську.

І вважала так доти, доки не поїхала туди.