бібліотека Ї

5
На волю

Людина сама руйнує усталений порядок: обробляючи землю, вона порушує рівновагу.
Володимир Вернадський

Чорнобиль далеко не єдине місце на нашій планеті, яке люди зробили непридатним для проживання. Війна теж може відкрити дорогу дикій природі, і та опанує культивовані землі. Популяція тигрів у Південно-східній Азії відновилась під час В’єтнамської війни, бо селяни, які полювали на них, щоб захистити свої родини і домашню худобу, втекли від бойових дій. Дика корова купрі, один з найрідкісніших ссавців на планеті, теж скористала з цієї війни. Її вважали вимерлою, поки у 1988 не помітили на В’єтнамському нагір’ї.

Підготовка до війни також змушує людей покидати смуги територій поблизу військових баз чи військових заводів. Завод у районі ріки Саванна, де виробляють плутоній і тритій для ядерної зброї, забрав у штаті Південна Кароліна 350 квадратних миль незайманої природи. У 2001 федеральні землі навколо атомного підприємства у районі Рокі Флатс у Колорадо офіційно оголосили національним заповідником.

Буферні зони між воюючими племенами чи країнами також можуть стати безлюдними. Прикордоння між індіянськими племенами на американському Заході вберегло велику дичину (бізонів і лосів) від зникнення, тоді як инша Північно-Американська мегафауна дуже постраждала після появи на континенті людей 13,000 років тому. У попередньому столітті раєм стала демілітаризована зона між Північною і Південною Кореями. Подібно до палаючого меча, поставленого Господом на схід від Едему після вигнання Адама і Єви, мінні поля і кулемети перекривають дорогу людям до демілітаризованої зони, перетворивши її на смугу незайманої природи.

Для територій, де через війну, забруднення чи инші катастрофи відновилась жива природа, письменник-фантаст Брюс Стерлінг запровадив чеканний термін «вимушені заповідники». За Стерлінгом, вимушені заповідники не є острівцями незайманої природи. Це острови «мстивої природи»: природні процеси відновлюються та утверджуються в районах політичного чи технологічного колапсу.

Мало термінів так влучно підходять для опису Зони відчуження навколо Чорнобиля. Навіть офіційна назва, вигадана бюрократами, підкреслює чужорідність Зони, її відстороненість, байдужість до людей.

Цивілізація руйнує довкілля і спричинює вимирання видів, проте вона може діяти й навспак. Наприклад, палеонтолог з Університету Арізона Пол Мартін пропонує створити природний заповідник, у якому відновити пра-Індію, світ льодовикового періоду з африканськими і азіатськими слонами замість вимерлих Північно-Американських. Брюс Стерлінг іде далі і, у властивій йому насмішкуватій манері, пропонує скористатись ДНК замерзлих сибірських мамонтів і відтворити цей вид – як тільки це стане технічно можливим.

Стерлінг стверджує, що цивілізація настільки загрожує довкіллю, зокрема незворотними кліматичними змінами, що ми не можемо бути певними, що природа відновиться сама, без серйозного втручання. Вимерлі види, як от мамонти, неможливо відновити, скільки б звичайних чи вимушених заповідників ми не створювали. Хоча відтворення вимерлих видів, навіть якщо це виявиться можливим, породить нові проблеми – порослим шерстю мамонтам заповідник, імовірно, видасться занадто теплим, якщо темпи глобального потепління зростуть. Але Чорнобиль демонструє несподівані речі: види, що були на порозі зникнення, повернулись у живу природу.

Фауна

Сніжного, вітряного, морозного грудня 2003 я знову опинилась в УАЗику чорнобильських пожежників. Це було справді останнє місце, де я б воліла перебувати у таку погоду. Одначе, двоє науковців, з котрими я місяцями наполегливо прагнула зустрітись, на тиждень вибирались до Зони. Оскільки скупе фінансування дозволяє їм лише один подібний візит на рік, я не могла змарнувати нагоди.

Саша Беровський, командир чорнобильських пожежників, сидів попереду, поруч з водієм Миколою, а я – позаду, між Тетяною Жарких та Наталею Ясинецькою. Обоє вчених були з Асканії-Нова – природного заповідника на півдні України, одного з небагатьох місць, де можна побачити, як виглядав прадавній степ до того, як його знищила культивація та індустріалізація. Це також найбільша у світі конеферма, де розводять занесених у Червону книгу коней Пржевальського – кремезних диких коней, котрих донедавна можна було зустріти лише у зоопарках.

«Ми також розводимо деякі види українських верхових коней» – сказала 30-річна Тетяна, біолог, яка працює в Асканії-Нова з 1992 року. «Це унікальна порода. Ви чули про неї?»

Справді, я чула. Український верховий кінь був однією з багатьох порід, які розводили у Совєтському Союзі, але на Заході про них майже не було відомо. Я не була певна, що знаю, у чому унікальність цієї породи, тому запитала Тетяну.

«Вона поєднує хороші атлетичні якості та витривалість» – відповіла Тетяна.

«І невибагливість, здатність жити у несприятливих умовах» – додала тендітна Наталя, генетик. Від 1975 у Асканії-Нова вона досліджувала рідкісних тварин, зокрема і коней Пржевальського.

У совєтські часи несприятливі умови породжували постійні дефіцити. А в Україні не вистачало грошей, особливо в перші роки незалежности, коли керована державою економіка рухнула, а ринкові відносини, які мали б її замінити, ще не сформувалися. Тисячі коней знищили, тому що не було чим їх годувати. А найкращих за копійки продали до Европи.

Науковці приїхали до Зони, щоб перевірити стан коней Пржевальського, котрих кількома роками раніше випустили на волю в рамках контраверсійного експерименту. У Києві я розмовляла з опонентами цієї програми і мені було цікаво, як Наталя і Тетяна відреагують на їхню критику.

«Один біолог, який раніше працював у Зоні, розповів мені, що справжньою причиною було те, що тих коней в Асканії стало забагато» – сказала я. «Оскільки ці тварини занесені в Червону книгу, їх не можна убивати, тому якусь частину ви перевезли сюди».

«Це неправда» – рішуче заперечила Наталя. «Не можна сказати, що в Україні забагато чи замало коней і Асканія-Нова чи инші заповідники не можуть їх утримувати. У всьому світі проблема з рідкісними видами і з видами, що занесені в Червону книгу і розводяться в неволі, полягає в тому, що немає місця, куди б їх можна було випустити на волю».

Це було логічно. Брак місця і фуражу був проблемою у Біловезькому заповіднику, і тому деяких зубрів переправили до бєларуської Зони.

Однією з основних причин вимирання видів є зникнення їхнього місця проживання. В часи Римської імперії зубри бродили по континенту великими стадами, але, оскільки площа прадавніх лісів зменшувалась, зменшувалась і кількість зубрів. І це тривало до того часу, поки цей вид не отримав останнього притулку в Біловезькій Пущі. Популяцію зубрів відновлюють у борі, який був їхньою останньою домівкою. На відміну від американських буйволів, що жили на рівнинах, европейський бізон є лісовим мешканцем.

Ареал коней Пржевальського також поступово зменшувався, починаючи від останнього льодовикового періоду, коли північну частину Европи вкривали брили льоду, а на решті території простягся убогий степ. Прадавні художники розмалювали печери у Франції, Італії, Еспанії понад шестистами малюнками коней, дуже схожих на коней Пржевальського. Але коли лід відступив, степи на більшій частині території Европи заросли лісами. Винятком була лише широка смуга території, яка починалась на Угорській рівнині і через південь України бігла на схід, у Евразію, де в часи неоліту диких коней було в достатку. І справді, людина вперше приручила коней у степах між Дніпром і рікою Урал, приблизно у 3500 році до нашої ери. Хоча незрозуміло, чи це були коні Пржевальського, чи тарпани. Останні більш схожі на свійських коней, ніж коні Пржевальського. Тарпани – дикі коні, які жили в Україні і Східній Европі, доки останній з них не здох поблизу Асканії-Нова у 1897.

На Заході дуже мало знали про коней Пржевальського до того, як у 1878 році у Монголії їх не «відкрив» полковник Микола Пржевальський – російський дослідник польського походження на службі у царя. Звичайно монголи знали все про коней, яких вони називали такхі. Вони полювали на них заради м’яса. Але відкриття доти незнаного виду дикого коня, названого на честь його дослідника, зацікавило европейські зоопарки та колекціонерів. Серед них першим був уродженець Німеччини барон Фрідріх фон Фальц-Фейн. Йому належав родовий маєток Асканія-Нова в степах, що колись належали до південної Росії, а тепер є південною Україною. Він фінансував першу експедицію для відловлювання цих коней.

Оскільки дорослі коні занадто швидкі, аби їх можна було упіймати, експедиція сконцентрувалась на лошатах. Але перші бранці, яких годували овечим молоком, померли. Подальші експедиції були більш успішними, оскільки мисливці з’ясували, що диких лошат можуть годувати домашні кобили. У 1899 до Асканії-Нова доставили перших лошат Пржевальського. Загалом вижило 53 лошат, спійманих у чотирьох експедиціях. Їх продали у Асканію-Нова та иншим зоопаркам та колекціонерам. Хоча націоналізована і перетворена комуністами у державний заповідник Асканія-Нова досягла певних успіхів у розведенні цих коней (за 40 років тут народилось 37 лошат), в цілому розведення не було аж таким звитяжним.

Багато коней Пржевальського убили під час Другої світової війни. Коли вона скінчилась, у неволі уцілів лише 31 кінь. Ці щасливці стали надзвичайно потрібними у 1960-ті, коли через суворі погодні умови, розширення пасовиськ домашньої худоби і інтенсивне полювання коней Пржевальського у дикій природі не стало. У 1960 в світі залишилось лише 59 представників цього виду.

Завдяки старанному доглядові, розведення коней Пржевальського у неволі зрештою увінчалося успіхом. У середині 80-х у світі було уже понад 600 коней, досить для того, аби почати дискусії про експериментальне звільнення якоїсь частини. Станом на 1999 рік, світовий табун розрісся до 1,500 особин. У 2003 Асканія-Нова мала найбільшу у світі колекцію із 89 голів. Але попри достатню кількість коней, бракувало достатної кількости відповідних територій, де можна було б їх випустити.

«У Асканії ми розробляли програму звільнення і шукали підходящі місця» – сказала Наталя. «Зрештою, Україна, в тому числі й Полісся, колись було рідним домом для тарпанів».

«Ми думали про Кримські гори, де є добрі пасовиська» – додала Тетяна. «Але почали повертатись кримські татари і зайняли пасовиська для своєї худоби».

Кримські татари, яких Сталін у 1944 депортував до Середньої Азії, почали повертатись на землю предків тоді, коли Україна вже добувала останні дні у складі Совєтського Союзу. Оскільки їхні домівки і землі були зайняті етнічними росіянами, яких Сталін переселив до Криму на місце депортованих, татари займали пустуючі землі. Депортація кримських татар була одним з численних злочинів і несправедливостей совєтської епохи, які нелегко виправити.

«Зрештою тут, у Чорнобилі, вони загорілись ідеєю запровадити різних тварин до Зони» – продовжила Наталя.

Програма під назвою «Фауна» – плід мозкового штурму кількох чільників з Чорнобильського лісового господарства, котрі прагнули подолати проблему «надмірної вегетації», що створює на покинутих землях пожежонебезпечну ситуацію. Вони вирішили привезти коней Пржевальського, зубрів, навіть корів аби ті їли траву, втрамбовували землю та інстинктивно і безкоштовно провадили иншу корисну для навколишнього середовища діяльність. Ідея мала внутрішню логіку, але на той момент у Зоні вже було повно диких тварин. Програма зіткнулась із шаленим опором багатьох фахівців, що працювали в українській Зоні. Инакше було в Бєларусі, де у програми розселення зубрів було мало опонентів – може тому, що опозицію у цій країні менше толерують.

Науковці з Асканії-Нова спершу були обережними.

«Але оскільки ми шукали доброго місця, де могли б вільно жити малі табуни, то вирішили, що це добра ідея» – сказала Наталя. «Зрештою, якщо це і є місце, де коні можуть жити на волі, то чому б не відважитись на такий експеримент? У Зоні є ділянки, де радіоактивність не є аж такою високою».

«Дивіться!» – утрутився Саша, вказавши на самотнього благородного оленя, що перетнув дорогу.

«Запиши, Наталю» – сказала Тетяна, а відтак пояснила, що вони також оцінюють кількість і статус инших копитних у Зоні.

З огляду на те, що всі копитні у Зоні радіоактивні, я запитала, чи досліджували рівень радіоактивности коней.

«Ми посилали зразки тканин кобили, яка померла природною смертю, до Києва, до Українського інституту сільськогосподарської радіології, і нам відповіли, що рівні радіоактивности в межах норми» – відповіла Тетяна.

Це було дивно. Коні – як і косулі – їдять траву, що дуже радіоактивна.

Але вчені з Асканії-Нова принаймні мали зразки для тестування. Станом на 2004 рік, бєларуські науковці не можуть безпосередньо поміряти радіонукліди в організмі зубрів, що живуть у Зоні, і змушені обмежитись непрямою оцінкою, вимірюючи рівень радіоактивности їхнього фуражу та екскрементів.

Коли я спитала, чи у вузькому колі фахівців, які займаються кіньми Пржевальського, критикували ідею поселення тварин у радіоактивній зоні, Тетяна зітхнула: «Ви навіть не уявляєте. Але Асканія-Нова не є незайманим куточком природи. У Европі взагалі дуже мало районів, незаторкнутих цивілізацією».

«Отож ми побачили, яка величезна кількість копитних вже жила у Зоні – оленів, лосів, вепрів» – додала Наталя у момент, коли джип об щось вдарився і нас підкинуло. «Тут був навіть табун здичавілих домашніх коней, яких покинули під час евакуації. Але перед початком «Пржевальської програми» їх вивезли, аби уникнути небажаного перехресного парування».

Хоча деколи стверджують, що коні Пржевальського були предками домашніх коней, генетичні дослідження показують, що ці два види розійшлись ще перед одомашненням коней.

Коні Пржевальського мають 66 хромосом, а домашні – 64, але ця генетична відмінність є, без сумніву, меншою, ніж різниця між, скажімо, кіньми і віслюками. Коли спарувати коней і віслюків, їхні нащадки – мули – стерильні (за рідкісними винятками). Але нащадки одомашнених коней та коней Пржевальського дають потомство.

«Якщо з усіма цими тваринами усе було гаразд, то чому б з нашими кониками мало бути инакше? Зрештою, в Асканії-Нова діють суворі обмеження на парування – винятків не роблять навіть для найкращих особин. Просто не вистачає місця. А тут вони вільні і можуть йти за покликом природи – розмножуватись. Отож ми привезли коней і побачили, що народжені у Зоні лошата перезимували без проблем. Переконавшись, що програма розвивається успішно, привезли наступну групу».

Сукупно, у 1998 і 1999 до Зони переправили 31 коня – 28 з Асканії-Нова і 3 з малого зоопарку Харківського конезаводу. Десятеро померло, переважно при перевезенні. Хоча й одомашнені коні деколи панікують у транспорті, напівдикі пржевальці можуть буквально померти від стресу, коли їх забирають з табуна, заганяють у тісні і темні ящики і аж 15 годин везуть у вантажних машинах, долаючи відстань від Асканії-Нова до Зони. Молоді коні особливо вразливі.

21 коня, що вижив, спочатку утримували у 100-гектарному напівзаповіднику, оточеному шестифутовою огорожею, аби вони акліматизувались. Полісся холодніше і вологіше за степи, у яких вони виростали, тож коні потребували часу, щоб визначити, що їстівне, а що ні. У той час їх суттєво підгодовували лісники. Коні місяцями бродили самопас, знаходячи прихисток на колишній птахофермі і п’ючи воду з малого природного ставка, що його влітку ділили з дикими качками.

Не все йшло за планом. Одного грудневого дня Вольний, жеребець з Асканії-Нова, розбив паркан і утік разом з кількома кобилами. Оскільки це було ще зарано для остаточного звільнення коней, лісники «Фауни» загнали його назад за загорожу. Але Вольний, у повній відповідності із своєю кличкою, знову розламав її і звільнив своїх кобилиць.

Инша група кобил увійшла до гарему Піонера, семирічного жеребця з Харківської конеферми. Але Випад, инший жеребець з Асканії-Нова, також у повній відповідності до свого імені безжально побив Піонера і перейняв його кобил. Так, ніби цього було недосить, через кілька днів Випад знову розбив загорожу і знову побив Піонера. З незрозумілих причин він не любив жеребців з Харківського конезаводу: Випад ніколи не нападав на жеребців з Асканії-Нова.

Після цього бідний Піонер почав боятися пржевальських жеребців і ховався, як тільки якийсь з’являвся біля загорожі. Зрештою, почав покривати домашніх кобил, але гібридних лошат негайно відправляли на бойню.

«Я думала, що треба уникати гібридизації у таких експериментах?» – запитала я науковців по тому, як вони розповіли цю історію. Насправді усі сучасні пржевальці мають краплину «домашньої» крови від кобили, яка годувала їх при транспортуванні з Монголії. Одним із завдань програми розведення коней Пржевальського є якнайбільше розбавити цю краплину.

Наталя завагалась і відповіла обережно: «У всякій програмі є план і є виконавці. Хоча ми наполягали, що гібридизація – це погана ідея, один з виконавців постановив утілити її».

Врешті-решт, жоден з Харківських жеребців не жив з кобилами і не вийшов на волю. Їх утримували у малих групах у зоопарку конеферми, отож вони практично одомашнились і не володіли навичками, необхідними для дикого жеребця. А в Асканії-Нова молоді жеребці утримувались у великих табунах чисельністю до 30 голів, де вчились боротись – за їжу, за позицію в ієрархії, і – якщо пощастить – за кобил. Коли їх привезли до Чорнобиля, жеребці були досвідченими і дорослими.

Вони радо перейшли до вільного життя. Табуни рідко повертаються до місць свого напіввільного утримування, навіть коли це їм по дорозі. Натомість прагнуть розширити свою територію.

У грудні 2003 популяція диких коней зросла до 65 голів (дві третини народились у Зоні), і розділилась на три групи. Дві з них були сімейними групами, які називаються гаремами, із кобил та їхніх лошат, які, зазвичай, але не обов’язково, провадить жеребець. Вольний очолив менший гарем з п’яти кобил та молодняку. Випад – більший гарем з восьми кобил.

Решта коней сформували так званий парубоцький табун, який, відповідно до назви, складався з жеребців, які ще не водили кобил. Як і молодіжні банди, парубоцькі табуни менш стабільні, ніж гареми, оскільки жеребці час від часу покидають його, шукаючи кобил, і знов повертаються до «хлопців». Уперше потрапивши на волю, деякі «парубки» кинулись зваблювати домашніх кобил, яких утримували різні зонні служби, хоча домашні коні були обгороджені і утримувались далеко від коней Пржевальського. Окремих жеребців, які покинули парубоцький табун, бачили за межами Зони, а їхні сліди – навіть у бєларуській частині Зони. Вони, очевидно, перейшли замерзлу Прип’ять по льоду.

Тепер табуни полишені самі на себе. Програма «Фауна» та її фінансування завершилась у 2000. Єдиними людьми, котрі спостерігають за кіньми, є науковці з Асканії-Нова, чий обмежений бюджет дозволяє лише один візит на рік, і Саша, пожежник, який супроводжує їх щоразу під час цих відвідин.

«Він наш старший жеребець» – пожартувала Тетяна. «Без нього ми б тут нічого не вдіяли. І він працює на чистому ентузіазмі!»

Почервонівши від такої похвали, Саша усміхнувся і м’яко змінив тему. «Коні тут мають все, що хочуть. Не лише їжу, а й простір – ніде в Україні вони б не мали стільки території».

«В Асканії пасовища вистачає лише для 90 голів» додав він. «А тут пасовисько є …»

«Усюди» – закінчила я, протираючи вікно і вдивляючись у неорані поля, покриті великими купами жовтої трави, злегка притрушеної снігом. Через мінусову температуру ззовні і дихання п’ятьох пасажирів вікна джипа вкрились туманом. Я також відчувала виразний запах бензину, що струменів з каністри, кинутої під заднє сидіння.

«А хижаки?» – запитала я. «Вовки?»

«Не вони бояться вовків» – відповів Саша. «Вовки їх бояться».

«Справді, проблема вовків чи її відсутність залежить головно від жеребців табуна» – пояснила Тетяна. «Їх головним завданням є захищати табун, особливо беззахисних лошат, від хижаків. Випад і Вольний дотепер не втратили жодного лошати».

«Але, якщо в них у Зоні немає природних ворогів, чи не призведе це до перенаселення?» – запитала я, пригадавши катастрофічну проблему кроликів в Австралії.

«Ні» – заперечила Тетяна. «Хоча тут досить пасовиськ для тисяч коней, розмір їхньої популяції обмежується тим, що коні Пржевальського не люблять бути близько до сусідів з иншого табуна. За нашими підрахунками, кожен кінь Пржевальського потребує 20 гектарів території на рік. Це набагато більше, ніж він може випасти».

Таке пасовище є персональним простором коня. Коли їх додати, утвориться колективна територія табуна. Кожна територія має певні межі. У Зоні обидва «сімейні» табуни розділені шестимильним кордоном, якого ніколи не перетинають.

Як тільки науковці з Асканії-Нова впевнились, що коням добре ведеться на волі, вони захотіли привезти ще – для генетичної різноманітности.

«У міжнародній практиці прийнято звільняти коней сімейними групами, що складаються з жеребця і п’ятьох кобил» – сказала Тетяна, коли ми об’їжджали невелике озеро зі столами для пікніків, поставленими лісниками. «Але ми вирішили, що ліпше кожному жеребцю дати двох кобил, щоб більше жеребців брали участь у репродукції».

На жаль, програму «Фауна» припинили фінансувати до того, як вчені змогли перевірити свої ідеї.

Домівка на радіоактивному пасовищі

Ми їхали територією Вольного на захід від Чорнобиля. Як сказала Тетяна, ці 170 квадратних кілометрів були найбільшим у світі пасовищем табуна коней Пржевальського. Його розміри справді вражали. Довелось довго їхати на гуркітливому автомобілі, шукаючи коней. Ми подорожували вже багато годин, ніде не натрапивши на їхній слід. Траплялися лише захололі, притрушені снігом купки гною.

«У перші роки після того, як ми випустили коней, натрапити на кінський гній означало, що незабаром зустрінемо самих коней» – сказала Наталя. «Тепер їхні пасовиська такі великі, що це нічого не означає».

Пасовище табуна Вольного було приблизно наполовину меншим, ніж у Випада. Воно охоплювало найбільш радіоактивні ділянки 10-кілометрової зони. У грудні 1999, викравши кобил, Вольний повів гарем до захороненого села Копачі. Це одне з найрадіоактивніших місць у 10-кілометровій зоні. Копачі також одне з найжвавіших місць, бо тут проходить дорога між двома Чорнобилями – станцією і містом. Отож наступної весни табун перейшов в район Рудого лісу і західної стріли, сильно забрудненої паливними частками з вкрапленнями плутонію, викинутими реактором 26 квітня 1986 року.

На кольорових радіаційних картах плутонієва пляма скидається на метелика парусника – представника рідкісного виду, якого у Зоні зустрінеш тепер на кожному кроці. Крила простягаються по обидва боки атомної станції, поступово затухаючи. Інтенсивніші відтінки у західного крила, що позначають рівні забруднення від 400,000 до 1,000,000 бекерелів на квадратний кілометр, якраз на пасовищі Вольного.

Як і плутоній, уран-235 та 238 теж може випромінювати альфа-частинки. Оскільки період піврозпаду плутонію менший, ніж у ізотопів урану, а його альфа-частинка має більшу енергію, плутоній-239 у сотні тисяч разів небезпечніший, ніж уран-238 і у десятки тисяч разів шкідливіший, ніж уран-235. Ці числа не відображають біологічної загрози. Плутоній шкідливий, лише коли його ковтнути або вдихнути. Але коні, які пасуться на радіоактивному лузі, майже напевно і проковтнуть, і вдихнуть.

Сумно, що жеребець шукає захисту від людей і гуркітливих машин у найбільш радіоактивному місці планети. Оскільки вижили лише утримувані у неволі пржевальці, мені здавалось, що люди несуть за них більшу відповідальність ніж, скажімо, за диких тварин. Я не була впевнена, чи правильно було випускати коней у радіоактивну зону, адже тварини не можуть знати, де безпечно, а де ні.

З иншого боку, завдяки перевезенню коней до Зони і розведенню у Асканії-Нова нових, їм на заміну, на планеті стало на 65 пржевальці більше, ніж було. Отож я вагалася, добра це була ідея чи ні.

Як би там не було, але Випадові пощастило більше. На його пасовищі немає квадратного кілометра, забрудненого понад 4,000 бекерелів. Це найменш забруднені райони у Зоні. Може тому кобила з його табуна, та, котра загинула, мала радіонукліди в межах норми. Вепр, застрелений на пасовищі Випада, мав у м’язах 100 бекерелів на кілограм – набагато нижче допустимого рівня – хоча звірі з инших районів Зони можуть мати тисячі бекерелів.

Оглядаючи поле експериментального жита, по якому гасали косулі, проте не було жодного коня, Саша бідкався: «Погляньте, яка тут велика трава. Чому ж їх тут немає?»

Пішов сніг і видимість стала настільки низькою, що не допомагав навіть бінокль. У покинутому селі Корогоді, де у лежбищі кабанів загруз наш джип (див. Розділ 4), Саша видерся на вершечок пожежної вежі, щоб ліпше оглянути околиці. Ми вийшли трохи розім’ятись і вдихнути морозного повітря. Назовні було вітряно, сніжинки поколювали обличчя, мов крихітні шпильки.

Особливо небезпечними у Зоні є вітряні дні, що настають після тривалої сухої погоди. Адже вітер здіймає пил – разом з радіонуклідами – і розпорошує їх у повітрі, де ми можемо їх вдихнути. Дивно, але великі частинки легше розповсюджуються ніж малі, тому що у них більша площа поверхні і їх легше підхоплює повітряний потік. Частинки, більші за кілька дюжин мікронів, швидко осідають на землю під дією гравітації, тому навіть дуже сильний вітер не може носити їх упродовж часу, потрібного щоб їх вдихнули. Малі частинки вітер переносить далеко і високо, а більші частинки в’ються над поверхнею землі.

Смерч міг би винести за межі Зони понад кюрі радіонуклідів, але навіть помірніші вітри розпорошують викиди, здіймаючи в повітря опале листя, яке містить значну частину радіонуклідів, накопичених деревами. Тому за час, що минув після аварії, різниця в рівнях радіоактивности між «найбруднішими»та «найчистішими» ділянками Зони поступово згладжується. Чисте листя залітає до брудних районів, розбавляючи забруднення, а радіоактивне листя потрапляє до чистих районів, забруднюючи їх. У зразках трави, взятих з того самого поля, рівень радіонуклідів відрізняється удвічі. Але для дерев не так, бо екстенсивна коренева система нівелює плямистість забруднення.

Дощ теж може розпорошити радіоактивність поверхнею ґрунту, особливо коли перші краплини дощу падають на дуже суху землю і здіймають крихітні фонтанчики пилу. Але великий дощ сприяє утримуванню радіонуклідів у ґрунті і навіть у дуже вітряні дні не дає переносити їх на великі віддалі. Вологі часточки ґрунту важкі і клейкі, тому у дощові дні вітер не переносить радіонуклідів. Сніг теж вкриває їх і утримує на місцях, проте у той день тільки почав падати легкий сніжок. Він ще не вкрив поверхні і ніяк нас не захищав.

Хоча у вітряні дні рівень радіоактивности повітря, як правило, зростає, не всі піки спричинені вивільненням радіонуклідів ґрунту. Науковці не могли зрозуміти, чому наприкінці травня 1998 радіаційні рівні у Европі помітно зросли. Підозрювали, що через сталеплавильний завод в Еспанії, на який потрапив радіоактивний металобрухт. Але радіонукліди могли осісти із стратосфери, де вони залишились з часів атмосферних випробувань атомної зброї та Чорнобиля. Хоча стратосфера далеко від тропосфери, у якій ми живемо і яка є ареною погодних феноменів, раптова зміна напрямку вітру може захопити у стратосфері певну кількість її вмісту і повернути на землю. Це могло статись аномального травня 1998.

Траплялись і инші дивні піки. Один спостерігався в квітні 2002 і міг бути спричинений витоком з Саркофагу чи якогось підприємства, на якому переробляють атомні відходи.

Зійшовши з вежі, Саша не повідомив жодних добрих новин. Ми посідали у джип і він спрямував водія до лабіринту протипожежних смуг, доріг і полів з обізнаністю, яка мене здивувала. Саша точно знав, куди їхати у цій дикій місцевості. Деколи нас трясло і підкидало, як у літаку, що потрапив у зону небезпечної турбулентности, але без ременів безпеки на сидіннях. Кілька разів моя голова злітала майже до стелі.

Я подумала, скільки радіоактивности ми здійняли під час подорожі. На забрудненій території будь-яка механічна робота може оголити приповерхневі шари ґрунту, у яких сконцентровані радіонукліди, і підняти пил, що його тут же підхопить вітер. Механічну роботу могли здійснити шини нашого автомобіля, наше взуття та галопуючі копита коней Пржевальського.

Оскільки табуни пржевальців потребують таких великих просторів, їхнє число обмежуватиметься розмірами Зони. Тетяна підрахувала, що на 200,000 гектарів можуть розміститись від 1,000 до 2,000 коней. Проте, як і в багатьох фахівців Зони, її уява часто обмежується міждержавним кордоном. Бєларусь має таку ж, може, трохи меншу Зону відчуження, а кордон для звірів нічого не означає – як для того ведмедя, що у 2003 блукав територією обох країн, шукаючи нових мисливських угідь.

«Справжня кількість може бути трохи меншою, тому що деякі молоді жеребці, шукаючи кобил, можуть покидати Зону і паруватись зі свійськими кобилами» – пояснила вона.

Я знаю жінку, яка на ранковій прогулянці у місті Чорнобиль якось натрапила на одинокого жеребця Пржевальського, що пасся біля старого пам’ятника Лєніну.

«Але це є проблемою для всіх програм з розведення коней Пржевальського. У Монголії утримують жеребців і не дають їм виходити за межі заповідника. В Угорщині вирішили обмежувати зростання популяції, використовуючи контрацептиви. А що робити тут …» – Тетяна зітхнула. «Ми не знаємо».

Усередині 10-кілометрової зони, у молоденькому березово-сосновому ліску ми натрапили на пару лосів – десь із дюжину ярдів від нас. Рогів у них не було. Оскільки було занадто рано для того, щоб самці скидали свої роги, це, очевидно, були самиці. Одна корова нерухомо лежала на землі, відпочиваючи, і просто повернулась, коли ми проїжджали повз, а инша кількома великими стрибками заглибилась трохи у ліс, зупинилась і повернула голову, роздивляючись нас. Я ніколи не бачила лосів так близько – бик, якого я зустрічала в Бєларусі, був на дещо більшій відстані – і була приголомшена їхніми розмірами.

Хоча Україна намагалась підтримувати 100-мильну огорожу з колючого дроту, що оточує її частину 30-кілометрової зони, у багатьох місцях вона повалена. Тимчасом Бєларусь не огородила свого радіаційно-екологічного заповідника. Тому мало що перешкоджає диким звірам вільно ходити туди й назад.

Як і всі дикі тварини, що покидають Зону, холості жеребці Пржевальського ризикують напоротись на браконьєрів. «Але це дуже, дуже розумні тварини» – сказала Тетяна. «Коли вони відчувають різницю між спокійним життям тут і небезпеками, які чигають на них за Зоною, негайно повертаються назад».

Дивно, але радіоактивна зона є спокійним заповідником для всіх звірів, менш загрожених і не таких екзотичних, як коні Пржевальського. Проте, життя коней Пржевальського у Зоні перестане бути таким вже безхмарним, як тільки вовки навчаться полювати на них. «Деякі фахівці казали нам, що вовкам потрібно три роки, щоб навчитись полювати на новий вид» – сказала Тетяна. «Але минуло вже п’ять, а вовки так і не навчились полювати на коней». Однією з причин може бути те, що їм це не потрібно. Зона кишить иншою дичиною.

«Якось у цьому місці ми спостерігали, як зграя з 12 вовків спробувала загнати самотнього жеребця» – сказала Тетяна, коли ми проїжджали через поле, поросле маленькими сосонками. «Але він врізав одного по зубах і легко відірвався».

Спостерігаючи за табунцем косуль, що легким галопом бігли уздовж віддаленого ліска, боковим зором я зауважила щось велике і чорне поблизу кущів за сотню футів від нас.

«Чи це не лось?» – запитала я, показуючи за вікно. Всі подивились у той бік але нічого не побачили. «Просто кущі» – почав говорити Саша, і я відчула певну незручність через занадто розбурхану уяву, але тут він вигукнув: «Кабани!»

Порослі шерстю свині вискочили з низькорослих кущів і помчали уздовж дороги. Їхні темні, кремезні тіла чітко виділялись на тлі снігу. Вони скидались на мініатюрних бізонів.

«Ніколи не бачив їх так близько» – сказав Саша, швидко порахувавши. «Тут їх аж 25!» Відчувши сатисфакцію, я спробувала порахувати їх і одразу збагнула, чому число диких звірів можна оцінити лише приблизно. Вони рухались занадто швидко, щоб їх можна було перерахувати одного за одним. Я прикинула, який простір займали п’ятеро вепрів, і спробувала оцінити, скільки місця займає все стадо. «Тридцять» – сказала я.

«Сорок» – сказала Наталя, коли ми сполохали ще більше диких свиней. Підсміюючись із все зростаючих цифр, Тетяна додала: «Поки доїдемо до Чорнобиля, стане 100». Але коли кабани зникли, усі погодились, що це було надзвичайно велике стадо. «Було також багато молодняку» – помітила Тетяна.

«Не так уже й багато, коли врахувати, що кожна свиноматка народжує шість і більше поросят» – зауважив Саша. «Більшість з них гине».

«Якщо б виживали усі поросята, ми б потонули у свинях» – сказала Наталя і додала: «Отож ми бачили усіх копитних Зони – але не коней».

«Вовки люблять полювати на вепрів, бо кожен кабан захищає лише себе» – пояснила Тетяна. «Коні захищаються самі і боронять цілий табун. Жеребці є винятково вправними і сильними тваринами».

Був випадок коли науковці приїхали до табуна Випада на возі, і жеребець спробував атакувати запряженого коня, він не здійснив напад лише тому, що там були люди. «Ми намагаємося їх не приручати, що б люди не були для них надто звичними» – розповідала Тетяна. «Наші коні майже ніколи не виявляють агресії до людей. Якщо б нас не було на бричці, Випад напевно б розбив її і побив коня».

Одного разу новий жеребець, привезений до Асканії-Нова із Словаччини, атакував коня із вершником. Він був із зоопарку і взагалі не боявся людей.

Агресивних пржевальців прийнято усувати з процесу розведення. Ця тенденція викликає спротив деяких фахівців, що займаються розведенням тварин у зоопарках. «Вони вважають, що це зменшує шанси на виживання у дикій природі» – сказала Тетяна. «Але ми в Асканії-Нова пересвідчились, що дуже агресивні тварини не виживають у природних умовах. Якщо жеребець поженеться за вовками і атакує їх, за певних обставин вони можуть подолати його. Жеребець повинен бути кмітливим і контролювати табун, утримуючи його в безпечному місці, а не атакувати хижаків – байдуже, вовків чи людей. Йому слід атакувати хижака лише тоді, коли той нападає на табун».

Невдовзі ми приїхали в Черевач, село на тій же темно-оранжевій плямі цезієвого забруднення, що й Чорнобиль. Саша натрапив на свіжі відбитки копит і паруючий кінський гній. Він попросив Миколу повернути праворуч і перетнути піщане поле з валунами, залишеними льодовиком ще тоді, коли дикі коні Пржевальського вперше примандрували у ці місця.

Минуло п’ять годин. Не було жодних ознак пржевальців, для науковців це була сповнена розчарувань гонитва за дикими кіньми – хоча я була задоволена спостерігаючи за иншими тваринами, які траплялися неймовірно часто. До обіду ми побачили 4 оленів, 5 лосів, 15 косуль і понад 40 кабанів у відносно малій частині того, що більша частина людства вважає мертвою зоною.

Я збиралась покинути Зону о другій пополудні, щоб повернутись до Києва ще перед смерком. Поза містами і містечками дороги України неосвітлені і їхати глушиною, безлюдними землями було небезпечно, особливо по замерзлому, слизькому шосе. Але коли ми так і не знайшли коней за відведений мною час, я постановила залишитись на ніч. Не для того я п’ять годин тряслась у розбитому джипі, щоб повернутись ні з чим.

«Влітку, спекотного дня, коні весь час паслись би в якомусь одному місці» – сказала Наталя, оглядаючи виднокрай з вікна автомобіля. «Але тепер зима, погода погана, тому вони блукають по великій території».

Наша невдача з кіньми нагадала мені одну шкільну пригоду. Якось наш третій клас пішов на екскурсію в Науковий Музей Нью-Йорка. Пригадую тераріум з невеликою табличкою: «Вплив радіації на щурів». У клітці не було нічого, лише кілька рослин, і я вирішила, що радіація робить щурів невидимими! Я не знаю, чому ні з ким не поділилась цим приголомшливим відкриттям. Може тому, що подумала, що це було щось само собою зрозуміле і я могла видурнитись, дивуючись з загальновідомих речей. Тим більше, що жоден з моїх шкільних товаришів не виглядав заскоченим, натрапивши на невидимих радіоактивних щурів.

Коли ми під’їхали до лісу, що стояв стіною між нами і тим, що Саша вважав потрібною дорогою, Микола газонув і поїхав уперед, ламаючи паростки, молоді деревця і перевалюючись через повалені колоди. Ми налякали двох косуль, які рвонули просто в ліс. Потім ми вибрались на відносно рівну, піщану польову дорогу і Микола поїхав з повною впевненістю водія, який знає, що зустрічних автомобілів не буде.

Ми зупинились, коли на узбіччі дороги Саша запримітив свіжий звіриний кістяк на великій купі притрушеної снігом трави, але це був тільки хребет і ребра. Не було ні голови, ані ніг, отож не було й копит, які могли б допомогти розпізнати його. З огляду на розміри науковці вирішили, що це або косуля, або вепр.

Народжений вільним

Через вісім годин, проїхавши 60 миль лабіринтом доріг чорнобильської глушини, Саша врешті-решт відшукав коней, які паслись на узліссі коло Корогоду – села, де він вилазив на пожежну вежу. Ми добирались до них півгодини, з них хвилин 20 долали 100 ярдів, густо поораних рилами диких свиней, так що джип повинен був їхати з швидкістю один фут за хвилину, провалюючись у кожну яму. Провалювався і знову виринав. У порівняні з цими, дороги, які я раніше вважала нерівними, здавалися автотрасами. Це було, як об’їжджати коня, котрий безперервно брикав і ставав дибки.

«Тепер уявіть, що усі поросята виживають» – сухо прокоментувала Тетяна після стрибка який можна було оцінити за шкалою землетрусів Ріхтера. «Уся Зона була б як це місце».

У роки відразу після аварії, коли радіоактивність була зверху, кабаняче риття було природнім способом закопати відходи глибше в ґрунт. Тепер, коли 95 відсотків радіонуклідів запали на два дюйми в ґрунт, рила диких свиней випорпують їх на поверхню, а вітер розносить.

Через п’ять днів мав бути найкоротший день у році, отож коли ми нарешті знайшли коней, почало швидко смеркати. Сніг перестав, проте небеса були темні.

«А ревіння двигуна не налякає їх?» – запитала я, коли ми наблизились настільки, що побачили коней, і вийшли з джипа. Назовні дув морозний вітер, і Микола залишився всередині автомобіля, не заглушивши двигуна.

«Ні» – заперечив Саша, відкриваючи багажник і дістаючи великий мішок з вівсом. «Для них шум двигуна асоціюється з їжею».

Справді, коні почали наближатись як тільки ми зупинились. Хоча до того вони розійшлись по пасовиську, як тільки побачили нас – скупчились біля дороги на відстані 15 ярдів. Саша повільно наблизився до них з мішком і висипав зерно на п’ять невеликих куп, трохи віддалених одна від одної.

«Найшвидше визначити ієрархію в табуні можна за допомогою додаткового годування» – пояснила Тетяна. «Ви насипаєте два кілограми на кожну купу, віддалену одна від одної на метр чи два. Вони не повинні бути занадто близько, щоб один кінь не міг з’їсти все. Але вони повинні бути достатньо близько, щоб коні мусили поборотись за їжу. Як правило той, хто прожене будь-якого конкурента, найвищий за статусом».

Я попросила порівняти умови, в яких живуть чорнобильські коні, із умовами утримання у Асканії-Нова. Несподівано виявилось, що чорнобильські живляться ліпше.

«Асканія-Нова у степу. Лише навесні пасовища зелені, отож коні в основному їдять суху траву і сіно» – пояснила Наталя. «Але зелені пасовища більш поживні, а на Поліссі клімат вологіший і трави зеленіють від весни до осені».

І справді, у новому середовищі коні урізноманітнили раціон. Окрім трави, вони об’їдають пагони беріз і шипшини, навіть соснові голочки.

«Ми були шоковані» – сказала Наталя. «Вважається, що соснова хвоя отруйна для свійських коней».

Але, очевидно, пржевальцям хвоя не шкодила, зокрема й радіоактивна.

Коні поділились на мінливі групи різного розміру, даючи науковцям можливість (що швидко танула разом з денним світлом) порахувати і прокласифікувати коней, відмітивши жеребих кобил, записавши стать, колір і особливі ознаки молодняку.

Коні Пржевальського заввишки як великі поні, але кремезніші, масть більшости змінюється від кольору сіна до гнідої. Як на мене, вони дуже подібні, не були надто різномасті і не мали тавра, що бачимо на свійських конях. Усі вони мали чорні панчохи, що ззаду на ногах сходили на стрічки, кремово-білі морди з чорними ніздрями і стоячі гриви, як у зебр, без гривок над очима.

Їх також вирізняли хвости. У свійських коней волосини хвостів ростуть довгими і однотонними. А у коней Пржевальського хвости двотонні і двошарові. Верхній шар короткий і має те ж забарвлення, що й тулуб коня, а нижній – довгий і чорний. Деякі коні виглядали так, ніби хтось розчесав їм хвости, зробивши начіси, схожі на бджолиний рій.

Випад виділявся темно-шоколадною мастю і могутньою статурою. Шиї жеребців Пржевальського ростуть вшир усе життя, отож 15-річний Випад виглядав як клейдесдальский ваговоз.

«В Асканії Випад був у парубоцькому табуні. Хоча він гарний самець, брак місця для нових коней накладав обмеження на розведення» – пояснила Тетяна. «Проте коли йому виповнилось 10, він почав втікати з-за огорожі, перестрибуючи металевий паркан у шість футів заввишки, і бігати в степ до кобил. Його ловили і повертали назад, але за кілька днів він знову тікав. Отож, коли настав час вибирати коней для Чорнобиля, ми вирішили, що цей жеребець підходить на ватажка табуна. Ми не помилились».

Випад їв овес із купи на краю табуна разом з гарненькою, кольору сіна кобилою з кремовим животом, світлою гривою і очима, обведеними золотом. Вона була найсвітлішою у табуні і виділялась, як і він. Офіційно вчені ідентифікували її за № 2366 у міжнародному реєстрі коней Пржевальського, і дали кличку «Візитка». Для себе я назвала її Блонді (див. фото 5).

Фото 5. Блонді і Випад

Реєстр було запроваджено в 1959 у Празькому зоопарку, коли коней Пржевальського у неволі було мало, на волі їх щоразу меншало, і імовірність внутрішньородинного спарювання була високою. Сьогодні це унікальний реєстр найбільш інтенсивно розведених у неволі екзотичних видів.

«Ця кобила найнижча у ієрархії» – сказала Тетяна. «Вона стоїть поряд з Випадом, бо ні одна з кобил не насмілюється напасти на неї в його присутності. Якщо якась спробує, він вдарить її. Випад не толерує агресивної поведінки у своїй присутності».

Але бійки спалахували там, де він не бачив. Тоді, як кілька лошат ссало молоко, а инші коні збавляли час спокійно чухаючи один одного, решта гасали довкола, борючись за місце в ієрархії: вони крутились і обмінювались несподіваними ударами, прядучи вухами і іржучи.

Табуни пржевальців поводяться так само, як і табуни одомашнених коней, таких як американські мустанги, коли людське втручання зведене до мінімуму. Проте, оскільки популяція пржевальців утримується в неволі уже 12 поколінь, важко сказати, чи подібність існує через те, що коні Пржевальського і приручені коні еволюційно споріднені, чи тому, що і ті, і другі жили у неволі.

Тетяна пояснила, що за такий короткий час неможливо намалювати діаграму соціальної структури. Для цього потрібно багато годин спостереження, тим більше, що діаграма не лінійна, а розгалужена.

«Коли один з коней відступає на попередження иншого, це не має великого значення. Але якщо тих відступів п’ять, ви можете зробити висновок про їхній статус» – сказала вона. «Деколи відступи непомітні, як от крок убік, коли поруч проходить кінь, вищий за рангом».

Після народження малят у табуні, Блонді врешті-решт отримала нижчих за рангом особин, яких била і робила це з великим і очевидним задоволенням, хоча стосовно инших дорослих кобил її низький статус не змінився.

Як і всі асканійські пржевальці, чорнобильські табуни є нащадками Орлиці III, останньої з виловлених на волі. У 1957 її привезли до Асканії. У програмах селекції коней Пржевальського роль Орлиці III надзвичайно велика. Після Другої світової війни, коли багато коней загинуло, вцілілі 31 були нащадками 12 піонерів, серед яких була одна свійська кобила-годувальниця. Чим вищою є міра міжродинного схрещення, тим нижчі фізичні кондиції, плідність і тривалість життя. Необхідно було упорскнути нову кров у родовід, і Орлиця III змогла дуже покращити популяцію, в тому числі і плідність. Нащадки Орлиці ожеребились більшим числом лошат, ніж инші лінії пржевальців. Напевно, Випад успадкував неймовірну хіть до розмноження від своєї знаменитої прапрабабусі.

Одинока кобила, що стояла за Випадом і Блонді, спробувала захопити всю купу вівса собі. Якщо якийсь инший кінь пробував наблизитись до неї, вона пряла вухами, крутилась і грозила хвицнути. Її можливі співтрапезники зрозуміли послання і переважно прогулювались поблизу того кінця, де був Випад.

«Вона, напевно, має високий статус» – зауважила я.

«Насправді коні нижчого рангу теж можуть бути агресивними» – сказала Тетяна. «Не зважайте на перші вияви агресії, дивіться на результат. Якщо один з коней погрожує вкусити иншого, намагаючись відігнати його від купи вівса, а той не боїться, то перший, імовірно, нижчий за рангом».

Тетяна зосередилась на ідентифікації коней, користаючи з останніх хвилин перед настанням темряви. «Якби тільки ми знайшли їх хоча б півгодини раніше» – бідкалась вона.

Як тільки стало занадто темно, щоб можна було ідентифікувати коней, Тетяна і Наталя повели мене збирати зразки гною для аналізу, який дозволить встановити, чи нема в коней внутрішніх паразитів.

«Стійте коло нас, щоб коні не подумали, що ми їх оточуємо» – сказала Наталя. «Вони можуть потрактувати це як загрозу».

Як тільки ми почали наближатись, коні збились докупи і рушили геть, але вони явно не хотіли втратити решту вівса і не відійшли занадто далеко.

Покрита сухою травою і легеньким сніжком земля була зрита рилами диких свиней, швидко сутеніло, тому відрізнити купу гною від купки землі ставало дедалі важче. Я більше не могла нічим допомогти, тому втомлено повернулась до джипу і на кілька хвилин сіла на відносно тепле місце. Було дуже холодно. Але загартованих пржевальців низька температура, здавалось, не лякала. Холодну погоду коні переносять ліпше коли сухо, але вони не люблять ні дощу, ні вітру.

Коли я знову почала відчувати кінчики пальців, коні повернулись до куп вівса, а вчені – до автомобіля. Під ногами лунко хрустіла суха трава. Саша спробував на мить зупинити їх, щоб ліпше чути далеке гавкання.

«Рись» – сказав він. «Можливо, благородний олень».

«Занадто голосно для оленя» – заперечив Микола.

Як тільки гавкання стихло, Тетяна насварила мене: «Маріє, чому ви пішли? Чи ви знаєте що сталося? Вони прийшли до нас і стояли у кількох метрах».

Її хвилювання свідчило про те, що я пропустила щось надзвичайне. Було також ясно, що ці дві жінки переживали за коней, так що очевидно не хотіли робити нічого, що могло б їм зашкодити. Було важко не заразитись їхнім оптимізмом щодо подальшої долі пржевальців у Зоні.

Тетяна пояснила: «Коли ми присіли до землі збирати зразки, ми здались їм меншими, менш небезпечними, а може вони подумали, що ми дамо ще вівса».

Уперше вчені були так близько від коней.

«Вони дуже допитливі», – сказала Тетяна коли ми повсідались до джипа і рушили назад до Чорнобиля. «Якщо ви хочете сфотографувати їх, швидко наблизьтесь а потім несподівано зігніться чи присядьте. Коли ви зменшитесь, вони підійдуть роздивитись, що це таке до них прийшло. Але це лише з табуном Випада. Оскільки ми працювали з ними, вони нас не бояться».

«Якщо ви спробуєте зробити це з табуном Вольного, вони втікатимуть щодуху» – додала Наталя. Вольний лякливіший за Випада.

У сім’ї Випада вчені нарахували 25 коней: 8 дорослих кобил, що прибули з Асканії, 7 малят і 9 лошат-підлітків, народжених на волі. Жеребець був плодовитим. Але вони не змогли ідентифікувати усіх лошат, бо дорослі коні часто заступали їх. Точно ідентифікувати новонароджених було дуже складно, бо вони дуже схожі і дивитись на них довелось під різними кутами.

«Було б легше, якби вони стояли на місці» – сказала Наталя. «Але вони не хотіли».

«Наприклад, ми думаємо, що ця дуже войовнича кобила була першим чорнобильським лошам, народженим у 1999» – додала Тетяна. «Але ми не цілком певні».

Це могла бути Прип’ять, молода чотирирічна кобила, що давно перейшла до віку, коли жеребці виганяють своїх дочок з табуна. Щоб не було внутрішньородинного спарювання, підлітки від двох до трьох років витісняються з табуна. Цього року Випад вже вигнав декого із своїх старших нащадків, і вчені дуже надіялись, що хтось із жеребців-холостяків викраде юних кобил і утворить новий гарем, так що генетична різноманітність чорнобильських пржевальців зросте.

Якщо кобила була Прип’яттю, можливо, Випад дозволив їй залишитись, бо не був її батьком. Її мати прибула з Асканії вже вагітною, коли Випаду ще не дозволяли покривати кобил. Деякі жеребці вбивають лошат, коли ті не з їхнього гарему. Проте, попри грізну зовнішність і зловісну репутацію, Випад був ніжним батечком. Він рідко бував суворим з лошатами, а взимку, коли коні мусять викопувати яму в снігу, аби віднайти траву, Випад пускав у свою яму лошат. Жодна з кобил не ділила свою яму з лошатами, якщо це не були її власні діти. Звичайно, кобила може ожеребитись лише одним малям на раз. А Випад турбувався про всіх своїх нащадків.

У тіні Чорнобиля-2

Було ще темно, коли наступного ранку о 7-ій джип підібрав мене під Чорнобильським готелем. Щоб продовжити дослідження Випадового табуна, вчені прагнули повністю використати короткий зимовий день і сподівались знайти коней на тому самому місці, що й минулого вечора, до того, як вони переберуться в иншу частину свого величезного пасовиська. Вони були настільки втомлені, що раз у раз засинали. Тетяна потім призналась, що вони півночі не спали – переживали, що будильник не задзвонить і не збудить вчасно.

Фари освітлювали покриті снігом дороги і сліди. Ми 40 хвилин їхали в темряві до поля в Корогоді, шукаючи коней, яких тільки вчора покинули. Джип смердів від викидних газів ще гірше, ніж учора, тому з великим полегшенням я виходила назовні, коли ми зупинялись. Пробуючи дізнатись, куди пішов табун, Саша і вчені шукали на снігу сліди від кінських копит. Сонце рожевою плямою з’явилось над верхівками дерев, коли ми повернули до 10-кілометрової зони, туди ж, де були вчора. Я впізнала дорогу за порожньою бляшанкою з-під сардин, котру хтось викинув у пісок.

Ще 40 хвилин ми товклись понищеною дорогою, потім перетнули порите дикими свинями поле, і нарешті відшукали коней на кордоні 10-кілометрової зони, поблизу покинутої совєтської радіолокаційної станції Чорнобиль-2. Зайве казати, що в совєтські часи вона була секретною. Майже все, що не було в зоні прямої видимости, у совєтські часи засекречували, а щоб забагато людей не побачило те, що було в зоні прямої видимости, запровадили спеціальний дозвіл на відвідини певних міст та регіонів. До багатьох місць доступ иноземцям взагалі заборонили.

Коли ми зупинились, сонце виглянуло з-за хмар, але лютував мороз і дув вітер. Знову Саша розсипав овес по окремих купах і коні наблизились, зупинившись менш, ніж за 30 футів від нас, і повторили свій ієрархічний ритуал. Вчорашня войовнича кобила поводила себе сумирно, тому її було важче впізнати.

Науковці негайно стали до роботи, перевіряючи тварин, записуючи та обмінюючись незрозумілими фразами:

«Лоша, що ссе матку, номер 161. Самець. Темна плямка на носі».
«Це не 161. Вона має зірку. Це 159».
«Прокляття! 163 щойно загородив краєвид».

Хоча всім привезеним з заповідника коням свого часу присвоїли номери міжнародного реєстру, для своїх власних тварин науковці використовували внутрішні, асканійські, номери. Вони записували характерні ознаки лошат, аби в майбутньому можна було їх розпізнати, пробували визначати їхніх матерів. Одним із способів, який здавався самоочевидним, було встановити, яка кобила годує те чи инше лоша. Проте, навіть це не гарантувало від помилки. У зоопарках кобили-пржевальці можуть годувати лошат своїх дочок, а дочки можуть погодувати дітей своєї матері. Оскільки сексуально зрілий нащадок витісняється з табуна силою природних обставин, цього не трапляється на волі.

Поки коні, поглинуті своїм ієрархічним ритуалом клацання, кружляння і хвицання, змагались за смачну їжу, один однорічний малюк, очевидно вирішив, що не варто так затято боротись за ці швидко зникаючі купки вівса, коли вловив запах від великого мішка з рештою вівса, який Саша кинув позаду джипа.

«Він найбільше приручений» – сказала Наталя. Лошатко розглядало джип з віддалі приблизно 20 футів і витягувало шию, нюшачи овес. «Він найменше боїться людей».

Кілька инших коней скупчилось позаду, а лошачок поступово наближався до мішка. Крок – зупинка. Крок – зупинка. Коли инший кінь підходив занадто близько, він обертався і хвицався. Оскільки лише він мав досить мужности долати сповнену небезпек дорогу до мішка, инші поводились чемно і утримували безпечну відстань. Коли він наблизився до джипа, приблизно чверть табуна купчилось позаду нього, включно з Випадом, котрий, здавалось, його не стримував. Але коли лошачок нарешті торкнувся носом мішка, власне нахабство – чи наша присутність у кількох ярдах – видались йому надмірними: він крутнувся і повернув назад, спонукавши всіх инших коней відбігти на безпечну відстань.

Після цього коні припинили їсти овес і Саша хотів досипати. Але Тетяна зупинила його.

«Вони збиваються докупи коло куп вівса і ми не можемо добре їх розгледіти» – пояснила вона. «Коли не буде більше їжі вони підуть пастись і розбредуться».

Замість цього коні стояли і очікувально дивились на нас (і на мішок). Микола, водій, сів на нього, аби коні не надумали наближатись, але це не зменшило їхніх сподівань – навіть коли Микола сховав мішок у джип, ввімкнув двигун і поверх табуна попливли хмарки викидних газів.

«Поки джип стоятиме, вони не втрачатимуть надії» – сказала Наталя.

Блонді стояла сама, на невеликій відстані від решти табуна, можливо тому, що Випада оточили кобили вищого рангу. Він ніжно обнюхував золотисту холку кобили і терся мордою об її морду. Це скидалось на романтичну пропозицію, проте насправді було проявом домінування. Домінуючі тварини труться, але не дозволяють, щоб терли їх.

Це видовище роздратувало альфа-кобилу, яка розбила пару. Форкнула, проганяючи суперницю геть, і роззявила морду, торкнувшись до голови жеребця. Повернувшись вона легкою ступою побігла геть.

Хоча Випад мав найвищий у табуні статус, жеребець не обов’язково є альфа-твариною у гаремі, особливо в неволі. Якщо молодого жеребця приєднують до раніше сформованої групи самиць, вищі рангом (і назагал старші) кобили просто не будуть з ним паруватись. Щоб покрити кобилу, жеребець має мати вищий статус.

На волі, коли утворюється новий табун, жеребці з холостяцького табуна б’ються за молодих кобилиць, яких вигнали з сімейного гарему. Перемагає, як правило, найстарший і найдосвідченіший, тому домінує над молодими кобилами і має найвищий ранг у новому табуні. Утім, коли сильний і досвідчений холостяк врешті-решт перейме табун Випада – а це рано чи пізно станеться – малоймовірно, що він зможе взяти гору над старшими кобилами і покривати їх.

Минула година, поки коні вирішили, що вівса їм більше не дадуть, і повільно пішли геть. Випад ступав останнім, час від часу озираючись на джип.

Коли коні розбрелись, Саша і науковці наблизились до них, сподіваючись добре роздивитись лошат, а я сіла в машину, щоб зігрітись і дещо записати. Проте задушливий сморід викидних газів вигнав мене назад, на холод. Я помаленьку пішла до коней, уявляючи себе мисливцем Льодовикового Періоду, що підкрадається до табуна у прадавньому степу, який був на місці Полісся коли сучасні люди прибули сюди від 25,000 до 40,000 років тому.

Через деякий час коні, пасучись, віддалились на певну відстань від джипа. Микола завів двигун, щоб під’їхати ближче. Але для коней ревіння двигуна означало «зерно!» і вони швидко збились докупи, супроводжувані роздратованим бурчанням вчених, які повернулись до джипа. Табун йшов слідом трохи позаду.

Деякий час коні і люди непорушно стояли і дивились один на одного, сповнені бажання. Бажання коней було простим: вівса. А чого хотіли люди? Я нікого про це не питала. Для мене ці кілька миттєвостей спілкування з тваринами символізували наш неймовірно складний взаємозв’язок з планетою. Люди майже цілковито винищили коней Пржевальського і знов надали цьому видові шанс розпочати нове життя на волі. Яка іронія долі, що одним з небагатьох місць на Землі, де ці коні можуть жити вільно, де люди їм не загрожують, є радіоактивна земля, небезпечна для людей більше, ніж для них.