бібліотека Ї

6
Полинові води

І стала третина води, як полин,
і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона.
Об’явлення Св. Івана Богослова 8:10-11

У перші місяці після Чорнобильської катастрофи усі водойми Зони згіркли від радіації (звичайно, у переносному значенні). Радіація стала частиною кругообігу води: опадала з дощами; фільтрувалась крізь радіоактивну хмару, що місяцями блукала над західними регіонами Совєтського Союзу; стікала з забруднених поверхонь, вкритих радіоактивними викидами; змивалась разом з тоннами і тоннами води та хемікатів, що використовувались при дезактивації міст, сіл і ґрунтів навколо атомної станції.

Вітри, водні течії та хвилі виносили радіоактивну плівку, що утворювалась на поверхні річок і озер, на берег, створюючи так звані берегові аномалії. Це – сильно заражені смуги ґрунту над самою водою, вкритою в момент катастрофи радіонуклідами. Ці аномалії виявляли у всіх водоймах Зони і уздовж всього басейну Дніпра – від Бєларусі до Чорного моря.

Відразу після аварії один літр води в охолоджувальному ставку атомної станції налічував десятки тисяч бекерелів радіоактивности, переважно короткоживучих ізотопів: йоду-131, барію-140 і телуру-132. Вони вкривали поверхню води і повільно осідали на дно. Як тільки ці короткоживучі ізотопи розпались, а довгоживучі ізотопи та паливні частинки осіли на дно, у намул, радіаційні рівні суттєво знизились, хоча вони иноді зростали, коли радіонукліди змивались у процесі дезактиваційних робіт.

З часом 95 відсотків радіоактивности осіло на дно. У замкнутих аквасистемах, скажімо, як охолоджувальний став, нукліди і паливні частинки проникли на 10 сантиметрів у донний намул. Хоча паливні частинки розпадаються у ньому повільніше, ніж у ґрунті, вони спричинюють безперервне вторинне забруднення води.

У ріці Прип’ять у 1988 донний намул, найближче до реактора, був настільки забруднений, що його класифікували як тверді радіоактивні відходи. Але незамкнуті водні системи, наприклад, ріки, поступово розбавляють шкідливі викиди, переносячи їх течією. Чим швидше тече ріка, тим більше розбавлення і нижчий рівень забруднености. Тому рівні радіоактивности у ріках Зони суттєво знизились. Через десять років після аварії більша частина річкового дна у 30-кілометровій зоні відносно чиста: усього від десяти до ста бекерелів на кілограм, деколи (дуже рідко) – тисячу.

Водночас, очищення водоймищ Зони течією води має й инший бік: радіонукліди, що разом з водою покидають Зону, забруднюють усе нові і нові території.

Польдер

Через зморшки у кутиках блакитних очей Мар’ян Сікора виглядав на п’ятдесят, хоча його каштанове волосся і вуса лише де-не-де посріблила сивина. За фахом він був техніком-гідрологом і обіймав посаду заступника директора агентства з неймовірно складною назвою: Чорнобильводексплуатація. Назва цієї організації відображає успадковану від Совєтського Союзу звичку з’єднувати слова докупи у громіздкі і неповороткі неологізми. Для необізнаних ці словотвори лише трохи інформативніші, ніж абревіатури, а сміхотворно довгі слова часто навіть не заощаджують місця на шапках документів. Назва Чорнобильводексплуатація надто громіздка для повсякденного вжитку, і його працівники казали просто: ЧеВЕ, як і я.

Я їхала з Сікорою у старому фургоні ЧеВЕ лівим берегом Прип’яті. Хоча ця 440-мильна (710 кілометрів) ріка є основною водною артерією Бєларусі, для України вона не дуже важлива. Дніпро і Дністер набагато довші та мають більше господарське значення. Понад десять разів я приїздила до української Зони, завжди на правий берег Прип’яті. Ріку перетинала ненадовго, лише коли відвідувала Бєларусь. Місто Чорнобиль було на правому березі, як і атомна станція та місто Прип’ять, як і могильники радіоактивного обладнання. Для більшости відвідувачів на лівому березі не було нічого цікавого. Але цього разу я хотіла побачити щось особливе, і єдине місце було на тому березі ріки.

На радіаційних картах це місце забарвлене темними кольорами, а коричнева пляма поблизу села Красно – це один з двох рогів, утворених внаслідок падіння масивних уламків, викинутих з реактора 26 квітня початковим вибухом. Один ріг знищив Рудий ліс, але той, принаймні, стоїть на місці. Ріг правого берега породив мобільного диявола що є і буде постійною загрозою Дніпра. Річ у тім, що радіоактивний викид надзвичайно високої концентрації випав просто на заплаву ріки Прип’ять. Ця ділянка загальною площею у вісім квадратних миль містить 10,000 кюрі цезію-137 і 6,500 кюрі стронцію-90. Коли вона затоплюється, радіонукліди розчиняються у ріці, яка несе свої води у Київське море, звідки вони поступово мігрують до каскаду Дніпровських водосховищ, що постачають питною водою 20,000,000 людей і зрошують 2,000,000 гектарів землі у сухих південних степах.

У 1991 льодові затори поблизу атомної станції спричинили велику повінь. Вода затопила береги річок 10-кілометрової Зони і рівень стронцію у ній досяг 12,000 бекерелів на кубічний метр! Максимально допустима в Україні доза становить 200 бекерелів, хоча реальна концентрація у Київській питній воді позначається, зазвичай, двоцифровими числами.

Майже сорок днів забруднена вода перетікала з північної частини Київського моря, з-під Чорнобиля, до південної його частини, до околиць столиці України. За цей час концентрація радіонуклідів розбавилась до допустимого, офіційно безпечного рівня. Але він все ж був учетверо вищий за звичайні, і це страшенно непокоїло, зокрема й мене, адже минув лише місяць, як я переїхала до Києва.

Льодові затори на Прип’яті тримались понад місяць, поки їх не розбомбили. Коли повінь зійшла, виявилось, що ріка винесла у Дніпровську систему понад 100 кюрі стронцію, в основному з Краснянської заплави.

Отож, її треба було осушити. Коли повінь закінчилась, український уряд перетворив цю заплаву на польдер. «Польдер» – голандське слово, що означає ділянку землі нижче рівня моря, ріки чи иншого водоймища, оточену дамбами і пронизану системою каналів, котрі регулюють рівень води. Понад третина Голандії лежить нижче рівня моря, тому польдери складають значну частину країни, включно з найбільшими містами та найродючішими землями.

Чорнобильський польдер охоплює набагато меншу територію, проте виконує надзвичайно важливе завдання: не дає радіонуклідам потрапляти у основні водні джерела України. Так, принаймні, стверджувалось у багатьох статтях в українських наукових журналах. Проте, у жодній я не знайшла ні опису споруди, ні пояснення, як вона працює. В інтернеті пошукова система дала 129 посилань на запит «Чорнобильський польдер» англійською, одне – українською і жодного – російською. Користи від них було мало. Нічого, сподівалася дістати інформацію з перших рук.

Дезактиваційні баржі і пороми іржавіли в затоці Прип’яті під мостом на Чорнобиль. Ріка сіріла під сталевим і холодним жовтневим небом. Деякі дерева у Києві ще зеленіли, але 50 миль на північ листя уже змінило колір, хоча під сірими хмарами не було яскравим.

Через кілька хвилин ми були на Паришівському контрольно-пропускному пункті. Офіційно він називається Паришів-2 і відрізняється від КПП Паришів-1 на кордоні української Зони, який я перетинала, коли подорожувала до Бєларусі. Паришів-2 розташований менш ніж за дві милі від Паришева-1 і є справді дивним КПП, бо він не стоїть ні на кордоні Зони, ні поблизу атомної станції. Важко зрозуміти, що він контролює. Насправді Паришів-2 є багатоцільовим КПП на перехресті чотирьох доріг. Дорога, якою ми їхали, вела до Чорнобиля. Друге шосе простягалось на південний схід, до Київського моря. Инше бігло на північний схід до Паришева-1 і далі на Бєларусь.

Ми хотіли повернути на четверте шосе, що веде на північний захід, до 10-кілометрової Зони. Оскільки Паришів-2 контролює роздоріжжя, кожна дорога перегороджена смугастим шлагбаумом. Вартівня стоїть трохи осторонь від перехрестя. Порівняно з гарненькими, обсадженими квітами будиночками КПП у Бєларуському радіологічному заповіднику, український пост виглядав відразливо і скидався на барак у концтаборі.

Ми витратили понад годину, щоб проїхати 12 миль заасфальтованою, понищеною дорогою, що бігла повз покинуті села у заплаві Прип’яті. Голі осінні дерева не могли приховати руїн, деякі з тьмяних, почорнілих хаток прикрашали червоні віконниці, що яскраво виблискували навіть під цим сірим небом. Зграйки горобців пурхали в покинутих садах, як коричневі осінні листки.

Яскраві яблука, що червоніли на деревах, очевидно нагадали Сікорі анекдот і він не втримався:

Стоїть бабуся на базарі: «Чорнобильські яблука! Купуйте чорнобильські яблука!»

«Не кажіть, що ці яблука чорнобильські» – радить їй перехожий. «Ніхто не купить».

«Куплять, синочку, куплять» – відповідає бабуся: «чоловікові куплять, жінці куплять, тещі…»

На самому кордоні 10-кілометрової Зони не було жодного знаку, який би вказував, що вона тут починається. На моєму, зробленому власноруч картографічному витворі з трьох бєларуських і українських топографічних карт, скріплених прозорою стрічкою, було намальоване 10-кілометрове коло, яке я визначила за компасом. Проте на землі Зона має дуже нерівні межі. Огорожа з колючого дроту навколо «десятки» тягнеться уздовж покинутого села Кошівка, хоча на моїй карті воно поза 10-кілометровою Зоною. Навіть мої поводирі не знали, де точно починається «десятка».

Ми їхали до лівого берега три години. Розминувшись з єдиним иншим автомобілем, побаченим того дня (вантажівкою ЧеВЕ у селі Зимовище), наш водій повернув ліворуч на ґрунтову дорогу, що бігла уздовж колії від Славутича (місто, збудоване на заміну Прип’яті) до атомної станції. Дорога нахилилась до болота, над яким ми їхали, і кілька разів мені здавалось, що ми перекинемось. Десь півмилі ми проїхали по грузькій вибоїстій дорозі, поки не опинились на вузькій піщаній дамбі.

«Цю стару дамбу насипали ще до аварії, щоб захистити села від весняних повеней» – сказав Сікора, показавши її на моїй карті товстим пальцем. «Вона утворює північний кордон польдера».

Праворуч від нас, паралельно до північного схилу дамби, тягнувся канал, котрий накопичував води, що просочились крізь цей піщаний бар’єр. Відомий як МК-7, цей канал тягнувся уздовж чотиримильної дамби від кордону з Бєларуссю і впадав у Прип’ять. У цей канал також скидають сильно забруднену воду деякі бєларуські канали, і українська сторона виношувала план відвести їх, спрямувавши у иншому напрямку, щоб вони могли з’єднати свої води у ширший потік по тому, як радіонукліди осядуть у донний намул.

Дамба, на якій ми стояли, була частиною меліораційної системи, що пронизувала лівий берег каналами і ровами та служила для осушування торфових боліт і багнищ, які колись домінували у цій місцевості. Її ввели в експлуатацію у 1978, а після евакуації Зони оголосили непотрібною.

З часом канали почали забиватись радіоактивними наносами, мулом і рослинами, згодом загатились і залили коло 5,000 гектарів лісу – набагато більше, ніж передбачали. Ці наново затоплені і дуже забруднені болотисті землі містили понад 100 кюрі стронцію і 200 кюрі цезію на квадратний кілометр. Вони скидали радіонукліди у Прип’ять і до того ж заважали пожежникам: пожежні машини не могли проїхати через мочари і багнища. У 2001 адміністрація Зони вирішила відновити систему, очистивши від радіоактивного сміття милі дренажних ровів, так щоб рівень води під час весняних повеней можна було контролювати. Це мало б принести подвійну користь. Ліси були б осушені, а торфові землі залишались би відносно вологими, зменшуючи ризик тривалих пожеж, що вивільняють багато радіонуклідів.

Поки мій диктофон записував слова Сікори, я визирнула з вікна фургона і за 20 ярдів побачила лося, який біг крутим берегом, що з дренажного каналу переходив у гайок молоденьких берізок. Їхні золоті листочки тремтіли на легенькому вітерці.

«Лось!» – вигукнула я..

«Який красень!» – сказав Леонід, водій. Як і про більшість водіїв, яких я зустрічала в Зоні, я не знала про нього майже нічого і бачила лише його потилицю з білявим волоссям. Він виявився завзятим мисливцем, досвідченим шукачем звірів і птахів.

Незабаром він вказав на тетерюка, що сидів на землі у лісі край дороги. Коли зграйка сірих куріпок здійнялась з підліску і помчала дорогою поперед нас, зовсім не лякаючись нашого гуркітливого фургона, Леонід ввічливо сповільнив автомобіль, даючи їм змогу бігти не поспішаючи, аж доки вони не звернули на луг.

«Гей, маленькі друзі, маєте час» – сказав він.

«Ми не поспішаємо» – додав Сікора.

Поспішали ми чи ні – не мені було вирішувати. Хоча я планувала здійснити свою «водяну мандрівку» через ЧорнобильІнтерІнформ, як завжди, агенція передала мене під опіку ЧеВЕ, що мав забезпечити транспорт і супровід. Вони їхали спеціально заради мене – Сікора не казав, що планував того дня відвідати польдер – і я почувалась трохи незручно. Знаючи, як недофінансовується кожна служба Зони, я потім пробувала відшкодувати Сікорі хоча б вартість пального, але він галантно відмовився і не хотів навіть чути про це.

Він попросив Леоніда зупинитись над озером ліворуч від нас. Озеро Глибоке було одним з найбільш радіоактивних водоймищ Зони. Воно було якраз навпроти атомної станції, і димар Саркофагу виднів на горизонті. Звивиста берегова лінія поросла очеретом і осокою. Його стоячі води відбивали сірі небеса і скидались на ртуть.

Вийшовши з фургону, я увімкнула дозиметр, який пищав дуже часто, показавши в центрі дамби 200 мікрорентгенів на годину. Коли я поклала прилад на сам низ крутого берега, покази стрибнули до 800.

«Тут так багато, бо цей бік дивився на реактор, коли він вибухнув» – пояснив Сікора. «На деяких ділянках польдера доходить навіть до мілірентгенів».

На иншому схилі дамби, протилежному до реактора, дисплей показував біля 300.

«До того, як побудували польдер, це озеро затоплювалось паводками і акумулювало багато викидів» – сказав Сікора. «Хоча майже всі радіонукліди захоронені у донному намулі, тала вода може підняти їх».

Вітер, водокрути і сезонне перемішування теплих і холодних шарів теж можуть скаламутити воду, піднявши радіоактивність з дна.

Як і Рудий ліс, озеро Глибоке не було місцем, де я б хотіла перебувати тривалий час, отож ми посідали в автомобіль і поїхали уздовж дамби. Невдовзі Леонід повернув ліворуч, з’їхавши на низький і широкий піщаний берег Прип’яті. Порожні багатоповерхівки однойменного міста-привида дивились на нас з протилежного берега.

«Це нова, завершена у 1992 році дамба» – сказав Сікора. «Вона йде вздовж берега і не дає талим водам потрапляти до польдера».

Нова дамба мала сім миль і здавалась трохи нижчою за стару, але це тому, що стара вузька і крутобока, а нова дамба така широка, що я ледь могла бачити її схил. Обидві однакові за висотою: 23 фути над рівнем ріки. Нову дамбу зробили широкою, щоб знизити інфільтрацію. Піщана дамба може стримати повінь, але якась частина талої води обов’язково просочиться крізь пори і порожнечі між піщинками. Чим ширша дамба, тим довший шлях має пройти вода і тим менше її потрапить до польдера. Канал проклали паралельно до дамби, щоб збирати інфільтровану воду та осушувати дощову воду з польдера. Щоб вона не потрапляла у польдер і не вимивала радіонукліди, її скидають у накопичувальний став. Як тільки води буде понад певний рівень, автоматично вмикається помпувальна станція і надлишкова вода по трубах спрямовується в старе річище ріки Прип’ять поблизу села Красно.

Вода у каналі польдера далеко не чиста. Дощові потоки течуть по забрудненій території, вимиваючи радіонукліди – але не всі однаково. Хоча плутоній залишиться багато тисяч літ, у воді він не дуже мобільний. Якщо він вже осів у ґрунт і намул, то там і залишиться. Цезій-137, який приклеївся до часточки мулу, також не дуже мобільний у воді, хоча у кислому середовищі, наприклад на торфових ґрунтах, він може розчинятися. Але в некислій воді замкнутих озер, таких як Глибоке і охолоджувальний став, рівні цезію з роками знижуються. Винятком є вода польдера, де у 2001 підвищилась концентрація цього радіоактивного ізотопа через земляні роботи в дренажних каналах, де він був у мобільній формі.

Із стронцієм більше клопоту: оскільки він набагато мобільніший, його концентрація у воді постійно зростає. За період від 1986 до 1994 рівні стронцію зросли удвічі, а у 1991, під час льодоставу, були навіть вищими. У 2002 концентрація стронцію в кубічному метрі води у польдері становила, в середньому, 15,000 бекерелів і доходила до 21,000 бекерелів. Стронцій продовжуватиме вивільнятись мірою того, як розчинятимуться «гарячі» паливні частинки.

Паводки також можуть захопити радіонукліди, особливо коли збовтати донні осади. Але нукліди відносно швидко осідають, і перекачуються лише верхні, відносно чисті, шари води.

Польдер не може цілковито зупинити вимивання радіонуклідів талою водою. Він просто зменшує їхню кількість. Льодостав 1991 вивільнив 100 кюрі стронцію, а порівнянні за масштабами льодові затори 1994 – коли рівень води у Прип’яті був рекордним і паводки могли винести аж 400 кюрі – вивільнив лише 50. Екологи Зони порахували, що польдер за всі роки свого існування запобіг вимиванню понад 540 кюрі стронцію під час весняних повеней.

Багато це чи мало – залежить від вашої точки зору (як і багато чого в Зоні). З 1986 ріка винесла за межі Зони понад 4,000 кюрі стронцію і 3,000 кюрі цезію. З них значну частину – у перший рік після катастрофи, коли вона перенесла понад 1,800 кюрі цезію і 750 кюрі стронцію. Після 1988 кількість стронцію була, як правило, удвічі більша за кількість цезію, тому що цезій почав приєднуватись до часточок ґрунту, а паливні частинки, що розпадались, почали вивільняти стронцій.

Хоча Прип’ять найбільша, проте не єдина річка у Зоні. Її важливою притокою є Уж, що тече на півдні Зони, і Брагінка, що тече через Бєларусь. Обидві впадають у гирло Прип’яті. З 1986 усі ці ріки винесли за межі Зони понад 12,000 кюрі радіонуклідів, але в останні роки їх внесок поступово зменшувався. У 2001 усі три ріки разом вимили 96 кюрі. У 2002 – 47, у 2003 – трохи менше ніж 40: найменше за весь час від моменту аварії.

Видається логічним, що від споживання цієї води найбільші дози отримали жителі Києва, оскільки Київський водозабір просто на шляху води, що тече з Чорнобиля. Насправді ж лише кілька відсотків радіаційного опромінення середньостатистичний киянин отримує з водою. Для порівняння, мешканці населених пунктів на території нижнього Дніпра отримають з води від 10 до 20 відсотків своєї дози, адже вода Дніпровського басейну використовується для зрошування і радіонукліди потрапляють до харчового ланцюжка. Тим не менше, у деяких сільських районах Київської области доза від води може бути набагато більшою, оскільки малі озера, які часто використовувались місцевими жителями, були дуже забрудненими.

«Отож, цей польдер служитиме століттями» – прокоментувала я, коли ми котились уздовж дамби, що тягнулась від Саркофагу і перетинала річку.

«Якщо вони і далі обтинатимуть фінансування і звільнятимуть людей, він зруйнується набагато раніше» – відповів Сікора. «Шість років тому, коли я тільки прийшов у ЧеВЕ, тут працювало 240 людей. Залишилось 172».

Нова дамба вимагає постійного догляду, адже ріка безупинно розмиває пісок. Сікора повідомив, що ЧеВЕ укріпило її гравієм і камінням, проте не вистачило грошей, щоб завершити роботу. Брак фінансування є проблемою усіх чорнобильських служб.

Коли ми з’їхали з дамби, зграя великих бакланів злетіла з польдера. Птахи шугнули над головами трьох косуль, котрі вже одягнули свої сіро-коричневі зимові шубки.

Невдовзі Леонід побачив вовка, що підтюпцем біг попереду по дорозі, і натис на газ. Було незрозуміло, чи він хотів його наздогнати, чи просто їхати слідом, але відповідь не цікавила вовка, що чимчикував попереду, помахуючи рудуватим хвостом. І коли здавалось, що ми от-от наїдемо на нього, Леонід різко загальмував. Гальма завищали, виштовхнувши нас уперед, а всі мої сумки полетіли долі. Вовк залишився неушкодженим і, поки ми оговтувались, шмигнув у лісок.

«Після аварії з’явились гібриди вовків із псами, тому що популяція вовків була невеликою, а після евакуації залишилось багато собак, котрі стали бродячими» – сказав Леонід. «Але коли популяція вовків стабілізувалась, вони загризли всіх напівкровок. Вовки і собаки – суперники. Вони не зносять один одного».

Уперше я побачила вовка у дикій природі – з автомобіля що було найліпшим для мене варіантом.

Риби

Наступного дня була чудова осіння погода: дзвеніло свіже повітря, яскраво світило сонце, листя виблискувало різнобарвними діамантами. Леонід віз нас із Сікорою у 10-кілометрову Зону дорогою, що вела до атомної станції. Дорога від Чорнобиля до Чорнобиля біжить уздовж охолоджувального ставу, хоча його з неї не видно. Коли дорога почала петляти уздовж каналу, що колись зливав гарячу воду з реактора зі швидкістю один Олімпійський басейн за 17 секунд, на видноколі з’явився Саркофаг. Перемішуючись з холодною, гаряча вода охолоджувалась, але вода у штучному басейні залишалась відносно теплою і ніколи не замерзала взимку. Багато річкових птахів, які зазвичай відлітають у теплі краї, залишались там зимувати. Але відтоді, як у 2000 році закрили останній працюючий реактор, більша частина ставу замерзає, як і инші водоймища Зони.

Ми зупинились біля автостоянки, поруч з Чорнобильською станцією, де через зливний канал перекинуто маленький місток службової колії. Оскільки вода охолола, риба почала запливати в канал, і міст став улюбленим місцем працівників атомної станції, які підгодовували її рештками бутербродів. Найбільш знаменитими були гігантські чорнобильські соми.

Я обережно ступала по містку слідом за Сікорою, сподіваючись побачити цю рибу. Між проїжджою частиною і вузьким тротуаром було багато отворів, крізь які можна було бачити темну воду. Місток був не дуже надійною спорудою. Я ступала обережно, пильно дивлячись під ноги, поки не дійшла до його середини. Промінь сонця освітив воду під нами. Плавало з десяток рибин звичайного розміру; жодних гігантів не було.

«У обідній час риби аж кишить» – сказав розчарований Сікора, пильно вдивляючись у воду.

Я не люблю висоти, і містків теж. Навіть мостів, які виглядають надійніше ніж той, на якому я стояла. Мені здавалось що мої окуляри от-от впадуть у водну глибінь, у яку я вдивлялась. Але коли Сікора вигукнув що бачить, я міцно вхопилась за перила і глянула вниз. Хижий сом виплив на освітлену сонцем ділянку і менша риба кинулась врозтіч. Великі вуса відкидали тінь на бетонне дно каналу. У риби була велика плоска голова і тулуб у шість футів завдовжки.

Хоча необізнані відвідувачі можуть помилково думати, що чорнобильські соми – мутанти гігантських розмірів, це неправда. Це – сом европейський (Silurus glanis) – найбільша прісноводна риба Европи. М’ясоїдні та агресивні, соми можуть виростати до 18 футів завдовжки.

Як і серед ссавців, серед риб не було виявлено жодного мутанта. Учені не розуміють чому, проте, вірогідно, причина та ж: мутанти просто не виживають у дикій природі. Можливо також, що тварини, які отримали найбільші генетичні ушкодження, загинули перед тим, як змогли передати ушкоджені гени своїм нащадкам. А ті, що були народжені нормальними і вижили, можливо були стійкішими до дії радіації, і цю стійкість успадкували нащадки.

І справді, в одному з досліджень 400-т карасів з чорнобильських озер з’ясували, що на генетичному рівні у риби було багато змін, але на зовнішньому вигляді це не позначалось. Инше дослідження, у якому вивчались соми, набагато менші за своїх европейських родичів, виявилось, що вони виглядали як звичайно, але їх генетичний код, ДНК, був пошкоджений. Можливо, канальні соми були нащадками ставкової риби. На початку 80-их на охолоджувальному ставі була одна з найбільших промислових рибних ферм Совєтського Союзу. Рибу годували штучними чистими кормами, тому її радіоактивність була нижчою за радіоактивність дикої риби, адже та має на собі сліди ядерних випробувань у атмосфері (як і всі ми). Розведення риби у цьому ставку продовжується від 1987 року до цього часу. Вона експериментальна, рибу не можна їсти, але молодняк може доростати до зрілости у чистих водоймах, де немає радіації.

«Це малий» – сказав Сікора, глянувши на сома, що плив під нами. «Там є набагато більші».

У певному сенсі радіація вплинула на розмір сомів, але не через мутації. Оскільки риболовля у Зоні заборонена, соми можуть виростати до природних розмірів і їх ніхто не зачепить. Хоча заможні бізнесмени і політики платять величезні хабарі за те, щоб у браконьєрський спосіб ловити рибу чи полювати на дичину у Зоні задля спортивного інтересу, мало хто з них настільки дурний (чи нерозсудливий), що ловить рибу в охолоджувальному ставі.

Охолоджувальний став є лентичною водною системою (lentic aquatic system). У лентичних системах, озерах чи ставках, вода стояча, а у лотичних системах (lotic systems) – проточна. Рослини і тварини у лентичних системах набагато радіоактивніші, ніж флора і фауна лотичних систем, бо вода стояча і радіонукліди не розбавляються.

Хоча минуло понад 15 років після катастрофи і рівні забруднення в охолоджувальному рибному ставку значно впали (порівняно першими роками після аварії, коли було понад 600,000 бекерелів на кілограм), майже уся риба все ще занадто радіоактивна. Натомість, тільки п’ята частина Прип’ятської риби забруднена настільки, що її небезпечно споживати. Однак, рівень коливань радіоактивности у деяких видів риб, які ловлять на ріці Прип’ять у тому ж місці, може відрізнятися у 10-140 разів. Чим ближче до атомної станції, тим вищим є рівень радіоактивности риби.

Рівні радіоактивности риби залежать від того, що вона їсть, та від її місця у ланцюжку живлення, оскільки вона нагромаджує радіонукліди разом з їжею. Дуже мало викидів проникає через шкіру і зябра. Як правило, на верхніх щаблях ланцюга живлення концентрації цезію зростають: у хижаків (наприклад, у сома чи судака) рівні найвищі. Рівень стронцію натомість зменшується на верхніх сходинках ланцюга живлення. Травоїдна риба може мати багато стронцію, бо радіонукліди є у рослинах, але майже 90 відсотків стронцію залишається у костях, що не беруть участи у метаболізмі. Тому, коли травоїдна риба стає поживою хижаків, її стронцій не є біодоступним і більша його частина виводиться, а не поглинається.

Утім, основною проблемою охолоджувального ставка є не його риба. Инші водоймища Зони, як от озеро Глибоке, більш радіоактивні і мають більше радіоактивної риби. Проблема в тому, що цей охолоджувальний став рукотворний. Щоб працювали помпувальні станції, котрі підтримують рівень води, потрібні кошти, а, оскільки атомна станція закрита, це не є економічно доцільно.

Ми повернулись до фургона і Леонід повіз нас навколо, до тильної частини атомної станції. Ми виїхали на вузьку дорогу, на піщаних узбіччях котрої росли дерева. Це була дамба навколо охолоджувального ставу. Вона здіймається над рівнем води на 21 фут і не дає їй потрапляти у ріку Прип’ять. Раптом Леонід, який постійно був насторожі, помітив на дорозі змію.

«Вони б уже повинні впасти у зимову сплячку» – здивувався Леонід і зупинив машину, щоб вискочити і швиденько глянути. Але очевидно забув натиснути на ручне гальмо, отож я побачила як краєвид за вікном помалу поплив.

«Ми їдемо» – занепокоєно звернулась я до Сікори.

«Не хвилюйтесь» – заспокоїв він мене без жодної тіні стривожености. «Ми зупинимось».

Ми продовжували дуже повільно сунутись уперед, але поки Леонід повернувся, таки зупинились. Він підтвердив, що це була змія, але дуже сонна. Ставлення цих хлопців з ЧеВЕ до безпеки автомобіля наводило мене на питання про їхнє ставлення до радіаційної безпеки. Хоча я вже десять років прожила у Києві, мене иноді дуже дивувало легковажне ставлення до безпеки взагалі, успадковане, напевно, від совєтських часів. Припускаю, що воно відіграло свою роль і у Чорнобильській катастрофі.

Незабаром ми під’їхали до контрольного пункту біля помпувальної станції на північному кінці охолоджувального ставу. Звідси видно п’ятий і шостий реактори, що бовваніли на протилежному березі. У 1986 році, коли сталась катастрофа, вони будувались, але так і не були завершені. Дотепер там залишились радіоактивні крани.

Невелика, кубічна за формою вартівня була порожньою. Ніхто не з’явився коли ми вибрались з фургона і пішли повз похилені телефонні кабіни і заіржавілі металоконструкції, розкидані по землі. Висока трава проросла крізь тріщини у бетоні. Радіаційний рівень у центрі дамби становив 50 мікрорентгенів на годину.

Легенький вітерець повівав від збуреної води, яку помпи гнали з ріки Прип’ять від моменту, коли атомна станція зупинилась і припинила спускати гарячу воду в охолоджувальний став.

Відповідно до різних оцінок, рукотворний став площею дев’ять квадратних миль містить від 450 до 7,000 кюрі радіоактивного цезію, стронцію та трансуранових елементів. Більша частина сконцентрована на третині площі, у придонному намулі поблизу північної частини, якраз там, де ми стояли. Кілька сотень футів поблизу помпувальної станції чисті, тому що їх розбавляють незабруднені річкові води. Виловлені тут рибини демонструють більший розкид у рівнях радіоактивности, ніж риба з инших частин охолоджувального ставу, тому що одні живуть біля помпувальної станції постійно, а инші припливають з забруднених частин.

Необхідність підтримувати рівень води, закачуючи її з Прип’яті, призвела до появи у ставі деяких річкових видів риб, як от української міноги. Якщо помпи припинять поповнювати став річковою водою, більша її частина поступово випарується або інфільтрується крізь піщану дамбу у Прип’ять, і став перетвориться на багато малих радіоактивних ставків і оголить понад шість квадратних миль радіоактивних осадів. Ризики подібного сценарію були продемонстровані совєтським військово-ядерним комплексом у 1967, коли засушливого літа забруднене озеро на Уралі висохло і вітри розпорошили радіоактивний цезій, стронцій та церій на 75 кілометрів довкола.

Подібна ситуація, тільки набагато менших масштабів, виникла у середині 60-х у Сполучених Штатах у районі ріки Саванна, де в охолоджувальні ставки реакторів оборонної промисловости потрапила радіація. Рівні радіоактивности ставкової флори і фауни поступово падали, і наприкінці 1980-х стали нормальними. Проте у 1991 рівень води в одному із ставків знизили, щоб відремонтувати дамбу, і тимчасово оголили дно. Внаслідок цього зріс рівень радіоактивности в організмі деяких водоплавних птахів, наприклад, лисух. Цього не спостерігалось десятиліттями.

Чорнобильський охолоджувальний став є також потужнім джерелом забруднення ґрунтових вод, що потім потрапляють у Прип’ять. Проте очистити став практично неможливо. Фінансові затрати та отримані дози були б занадто високими, і до того ж ніде складувати таку велику кількість радіоактивних відходів.

Отож, що робити з охолоджувальним ставом, якщо його підтримання вимагає коштів? Одним з варіянтів є продовжувати поповнювати його водою, аби він не висох. Иншим варіянтом є поступово знижувати рівень води, щоб оголене дно вкривалось рослинами, які б запобігли ерозії.

Донні відкладення не є єдиною проблемою. В охолоджувальному ставі живе понад 100,000 тонн радіоактивних організмів які, якщо він помалу висихатиме, поступово загинуть і почнуть розкладатися. Подібна перспектива виявить не лише санітарні, а й радіологічні проблеми, адже радіонукліди покинуть водну екосистему, де вода якоюсь мірою ізолює їх від людей.

Наприклад, більшу частину дна вкривають смугасті мідії. Названі так завдяки забарвленню черепашок, смугасті мідії походять зі Східної Европи. У вісімнадцятому та дев’ятнадцятому сторіччях вони поширились на захід. У 1988 їх виявили в Канаді, і вони стали серйозною екологічною проблемою у Північній Америці, де розбалансовують екосистеми і, через надзвичайно велику щільність (від двох до трьох кілограмів на один квадратний метр), забивають труби систем водопостачання гідроелектростанцій та атомних станцій.

Хоча кожна окрема мушля має менше дюйма у довжину – разом вони відіграють важливу роль у кругообігу радіонуклідів. Вони живуть поблизу донних відкладень і фільтрують їх, якщо ті збовтані. Разом мідії відфільтровують до шести відсотків води охолоджувального ставу. Оскільки ці маленькі молюски майже на дні ланцюжка живлення, вони переносять радіонукліди у рибу, котра поїдає їх. Навіть у 2002 р. кілограм смугастих мідій у найбільш забруднених водоймах Зони містив понад 27,000 бекерелів цезію і 62,000 бекерелів стронцію. Рівні стронцію особливо високі, оскільки більше половини мушлі нормального молюска складається з кальцію, який у чорнобильських молюсків заміщається радіаційним стронцієм. Більше того, мушлі мертвих молюсків продовжують адсорбувати з води цезій і стронцій. Уміст радіонуклідів у мертвих мушлях може перевищувати відповідний рівень у живих. Деякі види риб, як от плотва, що живиться майже виключно смугастими мідіями, надзвичайно радіоактивні.

Смугасті мідії охолоджувального ставу не є лідерами у рівнях радіоактивности. Їх просто дуже багато, отож їхня популяція на загал містить понад 400 мільярдів бекерелів стронцію, або 11 кюрі.

Проблема оголення донних відкладень характерна не лише для охолоджувального ставу. Потік радіонуклідів з Прип’яті у Дніпро спричинює ширші наслідки. Коли б Дніпро залишався природною рікою, ці радіонукліди (якась їх частина) переважно вимивались би у Чорне море. Якась кількість туди і потрапила. Дослідницька експедиція, що свердлила дно Чорного моря, шукаючи радіонукліди, несподівано виявила, що приблизно 5,000 років до нашої ери у Чорне море, яке було прісноводним озером, несподівано і навально хлинули солоні води Середземного моря. Деякі вчені припускають, що це перетворення відносно невеликого озера у глибоке і широке море могло бути реальною історією біблійного потопу. Але у совєтські часи ріку Дніпро перетворили на те, що часто називають Дніпровським каскадом – на ряд гігантських водосховищ, з’єднаних малими ділянками природної ріки. Щоб заповнити 350 квадратних миль, потрібних для створення Київського водосховища, з 50-мильного відрізка Дніпровського берега на південний захід від міста Чорнобиль евакуювали десятки сіл. Одним з них були Теремці, тепер евакуйоване село Зони відчуження.

Воно опинилось у Зоні, а не під водою, тому що стояло якраз на краю території, яку мали затопити. Отож, коли селяни попросили совєтські власті залишити їх на місці, ті погодились. Після того, як водосховище заповнили і рибалки могли бачити дзвіниці і бані затоплених церков, деякі жителі Теремців повернулись – допоки Чорнобиль не примусив їх евакуюватись.

Як і більшість совєтських проєктів перетворення природи, Дніпровський каскад є величезною екологічною катастрофою. Водосховища плиткі, занадто теплі, у них цвітуть водорості, і періодично лунають заклики, щоб осушити їх. Проте, якщо навіть такі пропозиції розглядають всерйоз (зазвичай їх ігнорують), виникає проблема забруднених донних відкладень. Адже деякі види хижих риб з Київського водосховища усе ще перевищують допустимий рівень радіоактивности. Якщо водосховища осушити, не вживши контрзаходів проти ерозії, радіоактивні донні відкладення поступово рознесуться вітром.

Радіоактивні озера

Ми їхали на захід по дамбі охолоджувального ставу і зустріли з десяток робітників ЧеВЕ у камуфляжі. Сікора попросив Леоніда зупинити машину, щоб їх проінструктувати. Він пояснив, що робітники встановили помпи, аби осушити ставок, який утворився, коли на правому березі річки Прип’ять збудували захисну дамбу.

«Ставок утворився на дуже забрудненій ділянці, і коли вода піднімається дуже високо, то заливає підвали атомної станції. Тому ми встановили цю аварійну помпу, що відкачуватиме надлишок у охолоджувальний став. З часом ми встановимо постійні помпи» – пояснив Сікора.

Оскільки у цього ставка було непевне майбутнє, не до кінця було зрозуміло, де встановлювати ті помпи і куди будуть зливати воду. Тимчасову помпувальну станцію змонтували на бетонній платформі, поставленій на старому каналі, що тягнувся уздовж дамби охолоджувального ставу. У нього потрапляє вода, яка просочується крізь пісок. Гідротехнічні споруди лише частково справлялись з покладеними на них завданнями. У роки, коли вода піднімається досить високо, вона заливає забруднені заплави та польдер – так у Прип’ять потрапляє більша частина її «річної дози». А у роки, коли рівень води низький, радіонукліди потрапляють у річку разом з ґрунтовими водами та з водою польдера, що просочується крізь дамбу. У роки, коли рівень воду низький, з охолоджувального ставу інфільтрується чверть радіонуклідів.

Один бік каналу був обрамлений жовтими півниками. Їхні капсули з зернами скидались на маленькі зелені банани, готові розколотися і викинути коричневі насінини. Молода плакуча верба розкидала навколо них жовті листочки. Але мене більше цікавила вода, яка здалеку виглядала так, ніби її вкрило шумовиння. У зеленій плівці із синьо-зелених, кремнієвих і волокнистих водоростей концентруються радіонукліди. Навесні 1987 деякі зразки шумовиння з охолоджувального ставу містили десятки мільйонів бекерелів цезію-137 на кілограм! До 1999 рівень цезію значно знизився, але все ж сягав 200,000 бекерелів, тоді як у більшості рослин було лише кілька десятків тисяч.

Коли я обережно зійшла по нерівному гравію, що оточував канал, замість шумовиння побачила щось схоже на матово-зелені лімські квасолини, що плавали по воді. Це була ряска, одна з найменших і найпростіших квітучих рослин, що часто зустрічається у ставках, болотах і стоячій воді. Окремі ряски збираються докупи і щільно вкривають поверхню ставків.

Щоб добре роздивитись, я присіла на гравії на краю дамби. Мій дозиметр запищав і покази стрибнули до позначки 200 мікрорентгенів на годину. Це було доволі багато, оскільки дамбу зміцнили свіжим цементом і гравієм. Мені дуже хотілося вирвати трохи ряски, але камені були дуже слизькі. Навіть задля цікавого оповідання не варто було ризикувати опинитися у настільки забрудненій водоймі. Півсонна муха ліниво дзижчала над поверхнею води. Комах уже майже не було, адже була осінь.

Хоча кожна ряска складається з окремого овального листоподібного паростка, меншого за 3/8 дюйма, рослини часто об’єднуються у групи від двох до п’яти. Ці кластери і є власне ряскою, що розмножується нестатевим способом. Кожна ряска є самодостатнім індивідуумом: кожна нова рослина випускає бутони. Певний час нащадок залишається прикріпленим до материнського листочка; разом вони утворюють тимчасові сім’ї-кластери з кількох листочків.

Стверджують, що радіація шкодить просторовій орієнтації рослини при формуванні листочків. Як і покручені соснові кущі, за якими можна шукати радіоактивні могильники, перекручена ряска вказує на високий рівень радіоактивности води. Ряска є або правобічна, або лівобічна – залежно від напрямку, у котрому ростуть її дочірні листочки. Деякі дослідження показують, що радіація змінює цю «бокість». Листочки у правобічних рослинах стають лівобічними і навпаки. Чим вищий рівень радіації, тим більший відсоток цих перетворених форм. Проте, на відміну від покручених сосен, це можуть побачити лише науковці. Якщо якась ряска у каналі й перекрутилася, я не могла відрізнити її від нормальної.

Ми знову сіли у фургон і поїхали грузькою піщаною дорогою, що бігла до Прип’яті повз барвисті осінні гайки. У певний момент їхати автомобілем стало важко, і ми вийшли з машини, щоб перетнути щось схоже на широкий пляж. Це була наносна дамба, яка захищала сильно забруднену ділянку на правому березі Прип’яті від весняної повені. На відміну від лівобережної заплави, яка наробила біди ще у 1991 році, ніхто особливо не переймався правим берегом упродовж усього поставарійного періоду: він вищий і майже не заливався талою водою. Але у 1999 прийшла рекордна, третя за останні сто років, весняна повінь. На стінах офісів ЧеВЕ у Чорнобилі висять зроблені з повітря фотографії повністю затопленого правого берега.

Недалеко було озеро, у якому відбивалося небо. Я йшла услід за Сікорою по глибокому пухкому піску із виразними, свіжими слідами лося. На цьому алювіальному піску, намитому з незабруднених шарів дна ріки Прип’яті, то тут, то там виднілися фрагменти мушель смугастих мідій та слимаків. У в перші два роки після катастрофи м’язи слимаків були винятково радіоактивними. Адже вони живляться детритами (шматками речовини мертвих організмів, що розкладаються), а радіонукліди прилипали до будь-яких поверхонь у воді, зокрема і до детритів. Маленькі об’єкти, такі як детрит, мають відносно більшу площу поверхні, ніж великі об’єкти, отож організми, що живилися детритами, нагромаджували велику кількість радіоактивних речовин. Рівень радіації у м’язах слимаків знизився у наступні роки, коли майже всі радіонукліди вимилися і осіли у донні відкладення. Як і смугасті мідії, слимаки продовжували накопичувати стронцій-90 у своїх мушлях.

Ми були на південно-східному боці сильно забрудненої ділянки, що не мала офіційної назви. Єдиною назвою, яку я коли-небудь чула, була «правобережна заплава». Як і Рудий ліс та польдер, займище постраждало від найбільшого початкового викиду і на радіаційних картах забарвлювалося коричневим кольором. Рівень радіації на кожному з його п’яти квадратних кілометрів становив 1600 кюрі цезію та 450 стронцію.

На краю озера, звідки було видно Саркофаг, що бовванів на горизонті, Сікора показав мені дві плиткі демонстраційні ділянки. Чорнобильські екологи засадили їх вербою, щоб побачити, як вона запобігатиме ерозії, якщо високопоставлені урядовці коли-небудь вирішать осушити охолоджувальний став. Під деревами з’явилась трава і товстий шар сухостою.

«Це не дає вітрові здіймати в повітря радіонукліди» – зауважив Сікора. «Але гляньте на висохлу траву. Не дай Боже пожежа».

Навколо озера Азбучин росла рясна рогоза, осока і висушений вітром очерет. Це одне з найбільш забруднених водоймищ у Зоні. Його можна порівняти з озером Глибоке у польдері, хоча все залежить від того, який радіонуклід береться до уваги. Рослини у озері Глибоке мають найвищий у Зоні вміст цезію-137: у 2003 він сягав 36,000 бекерелів на кілограм. А рослини в Азбучині мають найбільше стронцію, в середньому 4,300 бекерелів на кілограм, найбільше – 24,000.

Насправді середній рівень радіоактивности не дуже інформативний. Якщо б я на краю озера Азбучин з одного і того ж місця зібрала оберемок очерету, розкид у вмісті радіонуклідів був би великий. Через плямистий характер забруднености донних відкладень різниця могла би досягати 140 разів. Проте, вищі рослини зручніші для моніторингу водної радіоактивности, ніж, скажімо, риба. Риба плаває, де хоче, і тому вміст радіонуклідів у окремій рибині до певної міри випадковий, а рослини залишаються на місці.

Зазвичай, рослини, такі як осока, комиш і очерет, мають найвищий рівень цезію. Вони глибоко вкорінюються у донні відкладення, де концентрація радіонуклідів найвища, але верхня частина перебуває над водою. Рослини, які плавають на поверхні води, мають найнижчий рівень цезію. Зі стронцієм инакше. Найвищий рівень мають ставкові рослини. Деякі види мають листочки, що плавають на поверхні води та всією поверхнею вбирають кальцій (або стронцій, його чорнобильський замінник), потрібний їм для фотосинтезу. Це робить їх перспективними для радіаційного моніторингу.

Водяні тварини акумулюють радіостронцій упродовж усього життя: у 2002 середній вміст стронцію у кілограмі смугастих мідій з озера Азбучин перевищував 50,000 бекерелів. А водяні рослини починають втрачати його, коли закінчується вегетаційний період. Це може бути через те, що частини рослин відмирали, і найстаріші частини, з найбільшою кількістю накопиченого стронцію, падали на дно озера. Холодні води уповільнювали біологічні процеси, роблячи стронцій менш розчинним, і в такий спосіб впливають на здатність рослин абсорбувати його. Оскільки дні ставали коротшими, падала інтенсивність фотосинтезу і уповільнювалось накопичення поживних речовин, як і радіонуклідів, що їх імітують. Правдивою причиною могла бути одна з вищевказаних, або жодна з них. Через дефіцит бюджету навряд чи знайдеться достатньо коштів, щоб провести моніторинг радіологічної ситуації, і є мало можливости дослідити її механізм.

Мій дозиметр показував 1,000 мікрорентгенів (1 мілірентген) на годину, коли я, услід за Сікорою, ступала вкритими мохом бетонними сходами, піднімаючись на крутий, порослий травою, пагорб. Ця точка була справді «гаряча». Я не уявляла, що він хотів мені показати, аж поки ми не піднялись на вершину і я побачила залізницю Славутич-Чорнобиль. З пагорба відкривалась панорама Прип’ятської заплави. Залізницю, напевно, дезактивували, тому що дозиметр перестав пищати і впав до 13 мікрорентгенів. Сікора вказав на північ від дороги, на широку смугу піску, відтінену рослинністю Прип’ятських берегів. Він пояснив, що пісок новий, бо побудували дамбу завдовжки дві з половиною милі, щоб захистити від повені правий берег заплави. За лісом вона з’єднується з дамбою охолоджувального ставу і оточує забруднену ділянку. Хоча захистити її вирішили ще у 1999, коштів бракувало і дамбу завершили лише у 2004.

Прип’ять є активною молодою річкою. Після останнього льодовикового періоду талі води льодовика перетворили Полісся у величезне озеро прісної води, так зване Поліське море, яке з часом перетворилось на заболочені землі і басейн ріки Прип’ять з її численними притоками, величезним займищем, складним і різноманітним ландшафтом, великою кількістю озер, заток і потічків.

Ріка продовжує змінювати русло, підмиваючи береги і дно. Частина цих берегів забруднена – до 100 кюрі стронцію на квадратний кілометр і більше. Через зміну русла і супутню ерозію викиди вимиваються у річку. Щоб цьому запобігти, зміцнили 4,7 кілометрову ділянку берега між залізничним мостом і селом Кошарівка.

«А це озеро Далеке» – сказав Сікора, показуючи на південь. Від станції воно навіть ближче, ніж озеро Азбучин, проте набагато менш забруднене. Майже у всіх радіологічних моніторингах рівнів цезію і стронцію у водоймищах Зони, озера Азбучин і Глибоке змагаються за першість, а Далеке – на третьому місці. На цих озерах також відбувається дещо дивне в сексуальному сенсі. Намагаючись протистояти впливові радіації, водяні черви, які можуть розмножуватись і вегетативно, і статево, вдаються до статевого розмноження частіше, ніж контрольні черви з-поза Зони. При вегетативному способі нащадок черва успадковує лише материнські гени, а при статевому – гени перемішуються. Механізм природного відбору сприяє тим генам і генним комбінаціям, які збільшують радіаційну відпірність хробаків.

У озерах відбивалось осіннє листя та яскраво-синє жовтневе небо. Важко повірити, що така краса може бути смертельно небезпечною. Коли ми повертались до фургону ЧеВЕ, я замислилась, чи правильно називати радіацію смертоносною. Слова «летальний» і «смертельний» та инші подібні прикметники часто стосують до радіоактивности, якою б вона не була і звідки б не походила. Але моє тіло радіоактивне, і ваше, і так можна сказати про всіх людей на планеті. І коли, скажімо, я дуже розсерджуся, то це не означає що я смертельно небезпечна.

Так, озера були радіоактивними, і я б не плавала у них і не пила б їхньої води, і навіть не хотіла б довго бути поблизу. Але вони не настільки радіоактивні, щоб убивати за якийсь певний час чи у певному місці. Рослини і тварини у їхніх водах були досить жваві і без людей їм жилося ліпше, ніж до катастрофи. Мені пригадались наново затоплені і дуже радіоактивні торфові болота Бєларусі, що стали такими привабливими для водоплавних птахів.

Коли ми їхали повз атомну станцію, що принесла людям стільки горя, у мене були суперечливі почуття від думки, що катастрофа могла принести щось добре. Я не знала, чи є радіоактивний природний заповідник добром чи злом. Я не була навіть певна, чи правомірно називати його «природнім». Слабка радіоактивність від початку властива нашій планеті і є частиною усіх нас, але велику і справді смертоносну кількість радіації витворили людські зусилля і людська помилка. Я була переконана, що природа не сприймає абсолютних істин, які ми пробували їй нав’язати. У зонах військових конфліктів загрожені види відновились, а на захищених територіях, таких як Єлловстоунський заповідник, ведмеді грізлі борються за підтримання своєї кількости. У Чорнобилі дика природа буяє.

Фургон перехилявся і скреготав, рухаючись по занедбаній заасфальтованій дорозі від Чорнобиля до півострова, утвореного на Прип’яті Янівською затокою. Вона успадкувала назву від засипаного землею села Янів, що стояло поряд із станцією. Майже у всій літературі, яку я читала про вплив Чорнобиля на аквасистеми, затоку називали особливо небезпечною. Але, як і в літературі про польдер на лівобережжі, мало в яких статтях про Янівську затоку можна було знайти зрозумілий для неспеціаліста опис проблеми. Я знала лише, що на радіаційних картах цей схожий на кому рукав ріки, якраз навпроти польдера, забарвлювали такі ж темні відтінки коричневого кольору.

По обидва боки дороги було повно куп піску з трикутними червоними трилистковими знаками на верхівках і літерами ПТЛРВ (пункт тимчасової локалізації радіоактивних відходів), які були найбільшою проблемою Валерія Антропова з 1-го розділу. Антропов казав мені, що вони гадали, що таких пунктів 800, проте насправді загубили їм лік, бо горбики з часом розрівнялись і їх стало неможливо побачити. Так чи инакше, коли вони були, то виглядали як ті, що на узбіччях дороги до Янівської затоки. Я була у Чорнобилі більше десятка разів, але ніколи не бачила стільки радіоактивних звалищ в одному місці.

За темно-червоними кленами бовваніли три високі крани, які колись розвантажували судна у порту міста Прип’ять. Величезна зграя перелітних бакланів музичними нотами поцяткувала їхні заіржавілі та радіоактивні троси. Я попросила Леоніда зупинитись, щоб докладніше роздивитись їх у бінокль, поміряла рівень радіації. Мій дозиметр показав 200 мікрорентгенів на годину.

По грузькому піску ми виїхали на крутий схил піщаного горба, і Леонід припаркував автомобіль поблизу невеликого голубого будинку з гостроверхим дахом і білим орнаментом. Яскраві кольори різко контрастували з безлюдними пісками, що нас оточували. Сікора підвів мене до входу і відімкнув металеві двері, на яких висіла табличка, що водомірний пост побудували у 2002 на кошти Комітету розвитку Організації Об’єднаних Націй. Усередині, у маленькій кімнаті площею приблизно 10 квадратних футів, не було нічого, крім дерев’яного стола, крісла і віника. На стіні висів вимірювальний прилад.

Сікора пояснив, що до складу водомірної системи також входить металева пластина, що лежить на дні ріки, та сенсор, який регулярно посилає до пластини акустичний сигнал. Сенсор вимірює глибину за допомогою часового інтервалу, потрібного сигналові, щоб повернутись назад.

«Раз на тиждень ми посилаємо когось скопіювати дані у переносний комп’ютер» – сказав Сікора, випроваджуючи мене надвір та замикаючи двері.

Ми перетнули широку смугу піску, що впиралась у дамбу, густо посмуговану гусеницями тракторів. Її та ще понад 130 гідрологічних систем збудували одразу після аварії, щоб не допускати затоплення і витоку радіонуклідів. Але їх будували тоді, коли ніхто у світі не мав досвіду дезактивації настільки масштабної катастрофи, і майже усі системи швидко позагачувались, спричинивши ще більше затоплення. Майже всіх їх засипали і замінили новими.

Однією з тих, що витримали випробування часом, була дамба №3, на якій ми саме стояли. Пройшовши за п’ять хвилин лісок молодих (і нормальних на вигляд) сосен, ми вийшли на місце, де дамба відділяла Янівську затоку від Прип’яті. Сікора пояснив, що її насипали, прагнучи захистити радіоактивні звалища – ПТЛРВ – від весняних повеней. Дорогою ми бачили багато таких звалищ, і коли вода прибуває, вона затоплює їх і вимиває радіонукліди. Ця дамба стримувала воду і не давала затоплювати цю ділянку.

«Чому вони закопали радіоактивні відходи тут, біля води?» – запитала я Сікору, наперед знаючи відповідь.

Він знизав плечима: «Тоді ніхто не думав про наслідки».

Хоча дамба №3 служила досить добре, частина води просочувалась крізь пісок. Тому тут метушились працівники ЧеВЕ: у повітрі висіли дизельні викиди, їздили вантажівки, повзали бульдозери, лежали купи алювіального піску. Услід за Сікорою я йшла до свіжовикопаної траншеї з великою чорною трубою, яку поклали перпендикулярно до дамби.

«Ця труба з’єднає затоку з річкою» – сказав він, коли ми йшли тимчасовою доріжкою з плоских блоків, вкритих мозаїчною плиткою – так, наче їх перенесли з плавального басейну. Він показав мені велику коробку з таємничим вмістом і сказав, що вона автоматично висушуватиме цю затоку, коли рівень води перевищить певний рівень.

Навколо росли червоні клени, жовті берези, ясно-брунатні буки. Ця осіння пишнота відображалась у водах затоки, яка виглядала просто чарівно. Проте у бінокль я могла бачити деякі з маленьких знаків з червоним трилисником, які цяткували прибережний ліс. Вони були трохи підняті над поверхнею води.

Здається, що принаймні якийсь час їх не затопить. Але радіоактивні звалища приготували для води инші небезпеки.

Атомні водоносні горизонти

Семиходи стали селом-привидом задовго до вибуху Чорнобильського реактора. Хоча на всіх топографічних картах це село є (на самісінькій верхівці атомної станції), немає цілковитої певности, де воно було розташоване. Експедиції Центру захисту культурної спадщини, що фінансуються українським Міністерством з надзвичайних ситуацій, і які збирають у покинутих селах мистецькі експонати, роками марно шукали його сліди.

Але назви місць витриваліші за пам’ять тих, хто давав їх, і навіть за пам’ять про тих, хто їх давав, тому инша затока Прип’яті називається Семиходи. Вона менша від затоки Янів, віддаленої на милю вниз за течією, але так само забруднена. Як і затока Янів, затока Семиходи відділена від ріки піщаною дамбою.

Щоб потрапити сюди, ми об’їхали навколо міста Прип’ять, проминувши атомну станцію і будівельний майданчик на дорозі. Край глибокого котловану демонстрував нові шари, якими після аварії покрили забруднену поверхню шосе. У Зоні дуже рідко побачиш такого типу роботи – хіба що латання вибоїн, та й то лише на головних дорогах у Чорнобилі та навколо атомної станції. Навіть вибоїни латали нерегулярно.

Сікора пояснив, що канави не для того, щоб укріплювати шосе. Вони для труб до нового санітарного приміщення для робітників, які працюватимуть на консервації заглушених реакторів та з радіоактивними відходами, захованими всередині Саркофагу.

Ми стояли на верхівці плато під промовистою назвою Піщане, яке не нанесене на топографічні карти. Воно виглядало достоту так, як підказувала його назва. Щоб створити нове місце для планованого розширення міста Прип’яті, з дна ріки Прип’ять між затоками Янів та Семиходи підняли багато акрів наносного піску. Я забула свій дозиметр у фургоні і тепер брела крізь піски позаду Сікори, не знаючи, яка тут радіація. На картах цю ділянку забарвлювали найтемніші відтінки червоного. Це означало, що у 1986 вибух викинув тут коло 500 кюрі цезію. Майже нічого цікавого не було на піщаному плато, а те, що привело мене сюди, було невидимим – принаймні для неозброєного ока.

Упродовж майже 15 років після вибуху Чорнобильського реактора Зону вважали своєрідним захисним стічним колодязем: радіонукліди фіксувались у шарах ґрунту і донних відкладеннях, мінімізуючи згубний вплив на населення. Але ситуація змінилась у 2002, коли нукліди, особливо стронцій-90, почали з’являтися у ґрунтових водах. Піщане плато було одними з місць, де зафіксували забруднення ґрунтових вод.

Мені, як і, напевно, багатьом людям, підземні води видавались широкими підземними ріками і озерами, у які ми занурюємо труби і відра. Тому, коли вперше прочитала, що стронцій проник у верхній водоносний шар, в уяві постали підземні радіоактивні потоки, які розтікаються навсібіч і потрапляють у питну воду далеко за межами Зони, навіть у мій власний кран у Києві. Насправді підземні води замкнені у проникних пористих кам’яних шарах, які утримують вологу як губки. Пористі кам’яні шари, які легко віддають воду до колодязів і джерел, називають водоносними горизонтами.

Під Зоною залягають три основні водоносні горизонти, які утворились багато мільйонів років тому і утримують воду, якій може бути сотні, а то й тисячі років. Місто Чорнобиль отримує воду із кам’яних шарів, сформованих в еоцені біля 45 мільйонів років тому. Атомна станція отримувала воду від кам’яних шарів, що утворились у крейдяному періоді, 150 мільйонів років тому, коли жили динозаври. Упродовж 15 років після катастрофи у кубічному метрі цих шарів було менше, ніж 25 бекерелів цезію і стронцію. Це дуже мало, у межах похибки.

Найтоншими є кам’яні шари четвертинного періоду, відкладені в останні два мільйони років. Це зовсім инша субстанція. Подекуди ці шари починають забруднюватись. Де саме, залежить від джерела радіоактивности. У Зоні є два основні джерела і два шляхи, якими радіоактивність може проникати у ґрунтові води. «Дифузійне» джерело складається із Зони як такої, із всіх радіонуклідів, які зараз є практично скрізь: у ґрунті, рослинах і тваринах. Вони мало забруднюють ґрунтові води. Рівень стронцію у кубічному метрі ґрунтової води майже скрізь вимірюється двоцифровим числом у бекерелях і не перевищує кількох сотень. Рівень цезію навіть нижчий.

Проблему створюють так звані точкові джерела: негерметизовані звалища ядерних відходів, сотні ПТЛРВ. Високорадіоактивні донні відкладення у радіоактивних озерах і затоках, таких як Семиходи і Азбучин, теж є точковими джерелами, як і Саркофаг та більша частина території атомної станції. Хоча у процесі дезактиваційних робіт уламки реактора, що впали на ґрунт, згорнули бульдозерами, територію заасфальтували і залили бетоном, значна частина радіоактивних матеріалів залишилась під ґрунтом, отож буріння виявляє забруднення ґрунтових вод.

Із настанням третього тисячоліття у четвертинних ґрунтових водах під всіма цими місцями почали фіксувати значні рівні радіоактивности. Ось чому Янівська затока залишиться небезпечною, навіть якщо нова помпувальна станція запобігатиме заливанню радіоактивних звалищ. Просочуючись крізь радіоактивне сміття, дощова вода вимиває радіонукліди у ґрунт, а звідти вони потрапляють у ґрунтові води. У 2000 тестове буріння у Янівській затоці виявило, що максимальне забруднення складає 400,000 бекерелів стронцію у кубічному метрі ґрунтових вод! У 2002 рівні були меншими – 270,000 – але й це у понад 1,000 разів перевищує допустимі рівні. Подібні рівні забруднення виявлені у ґрунтових водах під Рудим лісом, де захоронені дерева, що отримали смертельну дозу радіації, поступово розклались, вивільнивши радіонукліди у ґрунт. Але Янівська затока набагато небезпечніша, адже поруч Прип’ять.

Жодне инше точкове джерело занечищення ґрунтових вод не призводить до настільки великих рівнів радіоактивности. Під охолоджувальним ставом, скажімо, максимальний рівень стронцію становив 4,800 бекерелів на кубічний метр. Иншим точковим джерелом є впорядковане звалище радіоактивних відходів у Буряківці, про яке я пишу у першому розділі. Видається, що глиняна оболонка досить добре справляється із завданням, оскільки вміст радіонуклідів у ґрунтових водах під звалищем тримається у межах норми. Водночас, деякі учені звертають увагу на те, що сітка свердловин у цьому місці не достатньо густа і не дає змоги прослідкувати за ґрунтовою водою під жодною з траншей, а між деякими рядами траншей буріння взагалі не проводилось.

Більшість забруднених ґрунтових вод локалізована під точковими джерелами. Хоча важко стверджувати це однозначно, адже ґрунтові води не завжди залишаються на місці. Якщо рухаються, то як правило униз, тому що гравій спрямовує їх до центру Землі. Утім, можуть текти і вбік. Як і куди рухатимуться ґрунтові води визначають окремі характеристики водоносного горизонту – його товщина, глибина, вид каміння і багато инших факторів, що роблять водоносні шари дуже складними системами. Горизонтальні потоки ґрунтових вод під поверхнею Зони в основному спрямовані уздовж трьох головних річок – Прип’яті, Ужа або Брагінки – і всі вони впадають у Київське море. Однак, всі Зонні точкові джерела забруднення ґрунтових вод розташовані у басейні ріки Прип’ять.

Скільки стронцію із ґрунтової води попадає у цю ріку і далі, у Дніпровський каскад, невідомо. Українські геологи передбачають, що міграція радіонуклідів під точковими джерелами інтенсифікується у період від 20 до 30 років після аварії, створюючи численні плями забруднених ґрунтових вод, які стануть постійним джерелом забруднення Прип’яті. Дехто вважає, що не існує великого ризику для територій за межами Зони, тому що радіонукліди, які тривалий час перебувають у ґрунтових водах, частково розпадуться. А залишки розбавляться, пливучи вниз по ріці.

Не завжди зрозуміло, чому ґрунтові води стають забрудненими. Скажімо, одна свердловина на піщаному плато, недалеко від ріки Прип’ять, виявила 100,000 бекерелів стронцію у кубічному метрі ґрунтової води на глибині 15 метрів (50 футів). А на глибині 4 метрів (13 футів) – 130,000! Аномально високі рівні радіоактивности зафіксували також на березі, між піщаним плато та залізничним мостом, що понад милю униз за течією. Науковці не до кінця розуміють, чому. Хоча піщане плато сильно забруднене, радіація розпорошена на площі, набагато більшій за розміри будь-якого точкового джерела радіоактивности, отож плато не повинно настільки інтенсивно забруднювати ґрунтові води.

Згідно з одним із можливих пояснень, яке я знайшла у літературі, висока концентрація радіонуклідів – від ґрунтових вод, які течуть до річки. Але коли я запитала про це Сікору, він здивувався і став копирсати пісок підбором. «Тут прокладено стару стічну трубу, яка з’єднує Семиходи та Янівську затоку. Її проклали перед аварією, коли готувались розбудовувати Прип’ять. Вона на дні затоки, куди осідають радіонукліди. Можливо, вона протікає».

Спершу було важко повірити що те, що я прочитала у наукових журналах, зробила виписки, з чим приїхала до Чорнобиля, прагнучи побачити все своїми очима, виявилось цілковито помилковим. Чи могло бути помилковим. Учені, котрі писали статтю, могли не знати про каналізаційну трубу. Чи Сікора міг не знати про науковців та їхні результати. Він не знав про забруднення ґрунтових вод під піщаним плато, поки я йому не сказала.

Я не хочу сказати, що не вірю Сікорі. Жодного разу під час моїх подорожей Чорнобилем я не відчула, що він, чи будь-хто инший вводив мене в оману чи свідомо брехав. Ні, я вважаю, що це свідчить про те, наскільки ще багато незрозумілого і дискусійного у всьому, що стосується Чорнобиля.

Однією з найбільших таємниць є те, як катастрофа впливає на людей.