бібліотека Ї

8
Природа чудовиська

Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
Ліна Костенко

Слон, нога якого у самісінькому центрі Зони відчуження, є рідкісним й екзотичним звіром. Йдеться не про тварину, а про чудовисько. «Слонячою ногою» назвали одну із сферичних мас, утворену після охолодження ядерного палива, розплавленого при аварії. «Слонячу ногу» разом з майже 200 тоннами ядерного палива та продуктів розпаду, що вибухнули, згоріли, розплавились і розлились по кутках та тріщинах будівлі зруйнованого реактора я зумисне не згадувала упродовж розповіді, хоча і в переносному сенсі, і буквально це чудовисько лежить у самому серці Чорнобильської катастрофи та усього, що з нею пов’язане.

«Слоняча нога» та инші паливовмісні маси, сховані у надрах понищеного та нестійкого Саркофагу, надзвичайно радіоактивні і будуть небезпечними ще дуже і дуже довго. Через смертоносне випромінювання з ними важко працювати дослідникам, отож вони залишаються однією з найбільших наукових таємниць Зони. Брак кардинальних наукових відкриттів і недостатнє фінансування можуть призвести до того, що ці ядерні бестії терзатимуть землю так довго, що, за людськими мірками, це триватиме вічність.

З цим важко змиритись. Одним із найсильніших примітивних страхів, властивих людині, є страх перед забрудненням, що знищує чистоту і святість, оскверняє природу. Забруднення недоречне, воно порушує усталений порядок, викликає страх, ненависть і відразу. Радіація тим більше здатна провокувати первісні жахи, адже ми не бачимо її і не відчуваємо, а саме усвідомлення того, що вона є, викликає почуття безпорадности та непевности.

Розщеплення атома, базової цеглинки світобудови, видається безсумнівним порушенням усталеного порядку – особливо, коли на виході отримуємо казан з високорадіоактивними ізотопами та небезпечними, синтезованими людиною елементами, такими як плутоній чи америцій, котрі забруднюють Землю на віки. Зв’язок між радіацією та забрудненням додає аргументів тим, хто вважає атомну енергію чимось «неприродним». Справді, вона перетворюється на своєрідний тотем: штучне, рукотворне джерело енергії, яке слід «помістити» у стерильні умови і зберігати окремо від органічного світу.

На планеті мало об’єктів, настільки неприродних, як Саркофаг та його радіоактивний вміст. Це величезний та потворний забруднювач посеред живої природи. Проте, чи є радіоактивні місцевості Зони «природними»? Як пише британський соціолог Джон Віллс, «Природність – це важкий для цілковитого зрозуміння термін, його різноманітні виміри надають йому статусу одного з можливо найскладніших слів англійської мови». Він придумав термін «неприродно природний» щоб описати парадокс рукотворного забруднення – такого, як в околицях деяких американських підприємств, на яких виробляють атомну зброю – котре призвело до витіснення людей із територій, що стали оазами незайманої природи. Цей термін доповнює «вимушені заповідники» Брюса Стерлінга.

Якщо під природою розуміти сутнісні, вроджені якості речей, «слоняча нога» та инші паливні маси, Саркофаг та радіонукліди, що проникають у всі ланки ланцюжків живлення, є неприродно природними елементами Зони. Неприродність стає невід’ємною частиною радіоактивного Полинового лісу Чорнобиля.

Техногенність

Буяла весна. Сонячного травневого дня, невдовзі після вісімнадцятої річниці Чорнобильської аварії ми з Риммою Киселицею в’їхали у 10-кілометрову Зону. На дорозі, що вела до атомної станції, не зустріли жодної иншої машини. Посаджені після аварії соснові дерева стали такими високими, що часом затуляли Саркофаг, який бовванів на горизонті. Виднілась лише вентиляційна труба, коли ми минали ліс сталевих опор із підвішеними до них лініями електропередач, якими текло 308 мільярдів кіловат-годин до моменту, коли у грудні 2000 року заглушили усі чотири Чорнобильські реактори. Припинення виробництва енергії не означало закриття станції. Непомітні знадвору тисячі людей продовжували працювати: консервувати реактори, будувати підприємства з переробки радіоактивних відходів, наглядати за понищеним та підупалим Саркофагом.

Ми припаркували автомобіль на вогкій пристанційній автостоянці та вийшли з машини.

«Вони помили її» – відзначила я. Хоча забруднений асфальт та більшу частину узбіч зрізали бульдозерами та захоронили одразу ж після аварії, неможливо очистити територію повністю. Вітер наносить забруднену пилюку і пісок, отож асфальт слід постійно поливати.

«Якось одна французька журналістка подумала, що спіймала мене на брехні, тому що пробула тут кілька днів і не бачила, щоб дороги хоча б раз полили» – пригадала Римма. «Проте я пояснила їй, що зараз зима і коли дороги полити, вони вкриються льодом».

Згадавши це, Римма похитала головою. Ми минули сріблястий, більший за погруддя реальної людини, бюст Лєніна, що стояв на площі перед вестибюлем станції. Повна назва совєтської станції звучала так: «Чорнобильська атомна станція імені В.І.Лєніна». Її назвали на честь людини, яка проголосила знамените (хоча й незрозуміле): «Комунізм – це Совєтська влада плюс електрифікація всієї країни». Українці викинули «В.І.Лєніна» з офіційної назви станції, хоча на табличці ім’я вождя збереглося як епітафія совєтським часам. Майже усі старі совєтські символи залишились на місцях, там, де вони були на момент вибуху, бо стали радіоактивними.

Пам’ятник Лєніну встановлювали обов’язково, навіть коли фабрику чи завод називали на честь шепелявого Лєоніда Брєжнєва, котрий був генеральним секретарем у 1977, коли запустили перший Чорнобильський реактор. У грудні 1983, коли завершили будівництво 4-го енергоблоку, Брєжнєва замінив Юрій Андропов, шеф совєтського КГБ, а у 1986, коли реактор вибухнув, пост генерального вже рік обіймав Міхаїл Горбачов.

Я нікому не ставила запитання, чому погруддя Лєніна досі тут стоїть, тоді як його ідеологію давно скинули з п’єдесталу. У 1991 після розпаду СССР країною прокотилась хвиля руйнування пам’ятників вождю – включно з гігантським монументом у центрі Києва – проте довкруги все ще було повно Лєнінів. Набагато менший, естетично ординарний Лєнін досі стоїть у Києві. Лише деякі старі комуністи переймаються, тут він ще чи ні.

У місті над Прип’яттю ніколи не було пам’ятника Лєнінові, хоча центральний, обсаджений тополями проспект назвали на честь вождя.

На кольорових радіаційних картах уся територія станції площею чотири квадратних кілометри (без охолоджувального ставу) – разом з Прип’яттю та Рудим лісом – заштрихована. Це умовне позначення означає «район, підданий інтенсивним техногенним впливам під час дезактиваційних робіт». Перевіряючи правильність написання слів, процесор мого комп’ютера підкреслює слово «техногенний» червоною лінією, його немає у моєму десятифунтовому словнику «Random House». До того ж, я не можу відшукати його у жодному з українських чи російських словників. Це, здається, один з неологізмів, утворених поєднанням «технології» та «генези»; він, очевидно, означає щось породжене технологією – неприродне, штучне, рукотворне.

Мій дозиметр показував від 30 до 40 мікрорентгенів на годину, коли ми йшли до адміністративної будівлі атомної станції, на південь від реакторного комплексу. Як тільки ми зайшли у вестибюль, покази впали до 20. Всередині будівлі фон став абсолютно нормальним.

Нас зустрів Станіслав Шекстело, заступник начальника інформаційного відділу Чорнобильської АЕС, але він мав лише один нагрудний знак для відвідувача. Отож Римма пішла пити каву, а ми через контрольно-пропускний пункт та по двох сходових маршах – до великої кімнати, де стояв макет станції і висіли плакати, що розповідали про її минуле, теперішній час і майбутню долю. Я дізналась, що у 1996 кількість працівників досягла піку – 12,000, і зменшилась до 9,500 у 2000, коли станцію закрили. До 2008 планується залишити 3,300, отож звільнення триватимуть.

Шекстело пояснив, що офіційно Чорнобильська АЕС більше не є атомною електростанцією, бо не виробляє електроенергії. Вона стала державним спеціалізованим підприємством «Чорнобильська атомна електростанція», головним завданням якого є припинення експлуатації енергоблоків та перетворення Саркофагу на безпечну для навколишнього середовища систему.

На чиновницькому жаргоні це називалось «екологічно безпечною системою»: словосполучення фігурувало у всіх інформаційних матеріалах. Про те, чи це можливо і як цього досягти, можна писати цілі томи, та й написано вже багато.

У кімнаті з макетом до нас незабаром приєднався Олег Голоскоков, помічник директора державного спеціалізованого підприємства. Стрункий, голубоокий росіянин працював у Чорнобилі з 1989, а з атомом його життя пов’язане від 1957. П’ятирічний хлопчик жив у дідуся та бабусі, коли зловісний Киштимський ядерний викид змусив їх евакуюватись. Тоді із карти було стерто тридцять сіл.

Коли я запитала, що він думає про ядерну енергію, не казав ні доброго, ні поганого, лише енергійно жестикулював, окреслював уявні межі та невидимі кордони, що мусимо їх дотримуватись, маючи до діла із будь-якою справді небезпечною технологією. Весело і енергійно розповідав про проблеми, які пригнічували неймовірною кількістю та надзвичайною складністю.

Напевно найважче було встановити, що ж робиться всередині Саркофагу, чи «об’єкту Укриття», як його офіційно називають.

«Ми не знаємо, скільки палива все ще залишається всередині будівлі реактора» – сказав Голоскоков. «У момент аварії було приблизно 200 тонн, проте результати досліджень суперечливі. За різними оцінками, всередині залишається від 160 до 180 тонн».

Усі погоджуються, що біля 3,5 відсотків ядерного палива, тобто сім тонн, викинуло з реактора внаслідок вибуху і пожежі, отож навіть верхня оцінка – 180 тонн – означає, що багато палива невідомо де.

Частина зниклого палива може бути у центральній реакторній залі, куди вибух викинув шматки ядра реактора. Однак, велика частина свинцю, бору та піску, які у 1986 скидали з гвинтокрилів, щоб погасити графітову пожежу, не влучила і впала на фрагменти активної Зони, засипавши їх шаром вогнегасних матеріалів до 30 футів завтовшки.

«Ми не знаємо, скільки під ними палива і у якому воно виді. Але знаємо, що воно там є!» – Голоскоков засміявся з утіхи. Спочатку його веселощі видавались мені недоречними. Але що більше він розповідав, то більше я усвідомлювала, що чорний гумор – це не так уже й зле, коли маєш справу з похмурими таємницями та гіркою іронією Чорнобиля.

Проміжок від 160 до 180 тонн стосується не лише палива, яке не вилетіло за межі палаючої будівлі реактора. Сюди включені і радіоактивні уламки, котрі викинуло вибухом, але які разом асфальтом, рослинами та товстим шаром ґрунту зрізали та згорнули з подвір’я атомної станції. Радіоактивне сміття зсипали в контейнери, які поскладали всередині об’єкту «Укриття» коло північної стіни, утворивши своєрідні «сходи». Через це північну стіну називають Каскадною (на фото 7 вона ліворуч).

Фото 7. Об’єкт «Укриття»

Ніхто не знає, скільки палива у контейнерах Каскадної стіни, але принаймні відомо, де воно. Набагато менше відомо про те, скільки палива залишилось під товстим шаром піску, гравію, бетону та инших будівельних матеріалів, використаних при реконструкції території станції після завершення дезактивації. На відміну від уламків палива в Каскадній стіні, ці радіоактивні фрагменти лежать у ґрунті. Вони не ізольовані від навколишнього середовища і постійно забруднюють ґрунтові води.

Голоскоков рідко використовував слово «паливо». Замість нього він вживав термін «паливовмісні матеріали», або ж ПВМ. Реакторне ядерне паливо – це таблетки слабо збагаченого урану, поміщені у цирконієві трубки. Радіоактивне сміття, що лежить всередині Саркофагу, не таке. Після вибуху від 10 до 36 тонн фрагментів активної Зони реактора впали у центральну залу і на верхні поверхи реакторного корпусу. Якась частина палива і продуктів розпаду розплавилась у полум’ї графітової пожежі і перемішалась з будівельними матеріалами, з яких складаються конструкції реакторної зали, та з вогнегасними матеріалами, які скидали на реактор. Під реакторною залою у басейні-барботері, що був елементом системи безпеки реактора, ПВМ набули форми коричневої кераміки, а в одній з кімнат на третьому поверсі вони стали чорною керамікою. У одному з коридорів є ПВМ, сплавлені з металом, а слоняча нога, що у кімнаті 217, утворилась з ЛПВМ – лавоподібних паливовмісних мас (див. фото 8).

Фото 8. «Слоняча нога»

Більшість ПВМ занадто радіоактивні, аби учені могли їх детально дослідити. Отож, усі цифри і оцінки щодо того, скільки у них палива, дуже приблизні. Свого часу, щоб отримати шматок слонячої ноги для лабораторних досліджень, її обстріляли з кулемета.

Голоскоков знову сміється. «Кулі відкололи від величезного блоку крихітний шматочок. Неможливо встановити, наскільки цей зразок є репрезентативним».

Лише 25 відсотків приміщень є доступними для людей. Решта або заблоковані уламками, або занадто радіоактивні – доходить до 3,300 рентгенів на годину! Досить дві хвилини побути в такому приміщенні і розвинеться гостра променева хвороба, а 10 хвилин можуть виявитись фатальними. Обстежувати та спостерігати за такими приміщеннями можна лише за допомогою роботів та дистанційних датчиків.

Одного з роботів, що називався Піонер, сконструювали на тій же фірмі в Пітсбурзі, що побудувала відважного Емігранта¹, який у 1997 досліджував Марс. Гусеничного, з дистанційним управлінням, подібного до маленького бульдозера, Піонера доставили у 1999, проте він так і не запрацював, тому що нутрощі Саркофага виявились несхожими на Марсіянський ландшафт: робот не міг подолати найменших перешкод.

Усі роботи, що тут використовувались, були спроєктовані українськими інженерами. У 2004 чотири з них досліджували руїни реактора, фотографуючи та беручи зразки. Мені найбільше сподобався один із роботів, схожий на павука, з радіаційними датчиками та магнітними лапами. Він міг пересуватись вертикальними металевими стінами.

На основі даних, зібраних роботами, датчиками та отриманих при дослідженні зразків учені вважають (але не впевнені), що у жодній з ПВМ не утворилось критичної маси, достатньої для ланцюгової реакції. Часом деякі сенсори сигналізують про активність нейтронів, що свідчить про розпади ядер, проте инші датчики не підтверджують цих даних.

«Тому ми думаємо, що вони несправні» – сказав Голоскоков.

Є також біля 10 тонн радіоактивного пилу, що вкриває усі частини будівлі реактора. Гірше, що кількість пилу постійно зростає.

«Укриття» не герметичне, та ніхто й не планував, що воно буде герметичним» – пояснив Голоскоков. «Є понад 100 квадратних метрів щілин і отворів».

Через тріщини пил проникає назовні. Птахи вбирають його та летять геть, розносячи забруднення на великі відстані. Це ще нічого. Адже коли впаде хоча б один з великих нестійких об’єктів усередині (наприклад 200-тонний корпус активної зони, що лежить на боці та нависає над куполом порожнього реактора), здійметься величезна хмара радіоактивного пилу, що вирветься назовні.

Щілини та отвори також пропускають всередину атмосферні опади. У перші роки після аварії ПВМ були гарячими та склоподібними, отож потрапивши на них вода одразу ж випаровувалась. Але тепер ПВМ охололи і вода більше не випаровується. Експерти Укриття (існує цілий міжгалузевий науково-технічний центр Національної Академії Наук України, що досліджує «Укриття») вважають, що зараз під його куполом є від 2,000 до 3,000 кубометрів води. Для порівняння, у Олімпійському басейні вміщається 4,000 кубічних метрів води.

Відомо, що ця вода псує електричні та діагностичні системи, спричиняє корозію металу та руйнує бетон. Взимку вона замерзає, ПВМ розтріскуються і з’являється пилюка. Найнебезпечніше, що вода вимиває розчинні сполуки збагаченого урану та трансуранових елементів, таких як плутоній, а потім стікає у підвали та півпідвали реактора. Подекуди її там по кісточки. Кількість трансуранових елементів у ній з часом зростає. Це означає що вода є радіаційно небезпечною.

На відміну від продуктів розпаду, таких як цезій-137 та стронцій-90, що просто є радіоактивними, трансуранові елементи, в тому числі уран та плутоній, можуть розпадатись самі. Вода є сповільнювачем. Вона сповільнює нейтрони, які врізаються в инші атоми, розбиваючи їх та вибиваючи нові нейтрони, отож у трансурановому коктейлі, що накопичується у надрах реактора, може виникнути неконтрольована ланцюгова реакція.

Відкачування радіоактивної води та її утилізація мають першочергове значення. Це надзвичайно складна справа. Хоча станція має устаткування для переробки рідких відходів, які утворюються у процесі нормальної роботи реактора, воно не надається для небезпечної роботи з видалення трансуранових елементів із «Саркофагової» води. З одного боку, коли радіоактивні елементи відділити від води, їх концентрація зросте і вони потребуватимуть менше місця для зберігання. Але концентруючи трансуранові елементи, ми можемо створити критичну масу, достатню для підтримання ланцюгової реакції розпаду. Отож дезактиваційне устаткування слід спроєктувати так, щоб концентрація не досягала небезпечного рівня.

Я вказала рукою у напрямі Укриття і запитала: «То воно коли-небудь буде чистим?»

«Зеленою галявиною?» – Голоскоков усміхнувся і заперечливо похитав головою. «Я не певен. Розумієте, весь об’єкт «Укриття» є гігантським звалищем радіоактивних відходів, що їх необхідно переробити і безпечно зберігати».

Голоскоков засміявся від думки про таке неймовірне завдання. «Ми говоримо про сотні тисяч тонн. Радіоактивного сміття тут більше, ніж у цілому світі! Позбутись його просто нереально».

Конфайнмент

З міркувань безпеки єдиним місцем, звідки відвідувачі можуть зблизька фотографувати «Укриття», є автостоянка за 250 метрів від його північно-західного кутка, звідки добре видно Каскадну і Опорну стіни.

Сіра, брудна, вкрай неприваблива будівля оточена бетонними парканом та колючим дротом. Фотографії не в змозі передати, наскільки ветхою вона насправді є.

Римма супроводжувала мене до «Укриття». Я пам’ятала, як його описував Голоскоков. «Укриття дуже…» Голос урвався, він знизав плечима, ніби хотів підкреслити недостатність опису: «Це дуже специфічний об’єкт, споруджений при надзвичайно високих рівнях радіації, часто дистанційно. Укриття служить для захисту персоналу та навколишнього середовища від високих рівнів радіоактивности, що є всередині». З огляду на це, видавалось несправедливим ганити цю споруду, що дуже добре справлялась із цією роботою, зважаючи на виняткову складність покладених на неї завдань та унікальні обставини її спорудження.

На автостоянці мій дозиметр запищав частіше, показуючи біля 650 мікрорентгенів на годину, залежно від місця, де я стояла. Ближче до самого Укриття годинні дози становили від 200 до 300 мілірем. А на даху – 15 рем! Єдиними порівнянними дозами є ті, які спостерігаємо на звалищі радіоактивного устаткування на подвір’ї станції, де середні рівні радіації сягають 25 мілірем на годину.

Автостоянка належала відділу прийому відвідувачів. З його вікон на другому поверсі відкривався прекрасний вид на Саркофаг. Настільки прекрасний, що гостям, із міркувань безпеки, не дозволяли фотографувати. Поблизу віконного скла мій дозиметр тривожно запищав і числа поповзли догори, не зупиняючись. Вони не зупинялись так довго, що я вирішила відійти, залишивши прилад на кілька хвилин на підвіконні. Табло, що висіло на стіні, показувало рівень радіації на даху будинку – 1.58 мілірентгенів на годину (найбільший у центрі для відвідувачів). Коли я через деякий час взяла свій дозиметр, він показував 600 мікрорентгенів. Однак покази різко впали – до 70 мікрорентгенів – за 25 футів від вікна, біля телевізора та відеомагнітофона, у який гід Центру Юлія Марусич вклала касету із розповіддю про те, як зводилось «Укриття».

Це був захоплюючий короткометражний документальний фільм, що допоміг мені сумістити зображення зруйнованого реактора (фото 1) та Саркофагу (фото 7). Вибух був спрямований на північ, пояснював диктор, у Каскадній стіні утворився кратер. Отож, ця частина Саркофагу була змонтована насамперед, нашвидкуруч і в страшних умовах – рівень радіації сягав 2,000 рентген на годину – тому сьогодні це одна з найбільш нестійких частин будівлі і її слід зміцнити. Нестійкими є більшість частин споруди, тому що вибух пошкодив структурні елементи реакторного корпусу зсередини, а смертельні рівні радіації не дозволили оцінити наслідки катастрофи за свіжими слідами.

Більшу частину «Укриття» змонтували із готових блоків, покладених на залишки реактора або над ними, і багато з них утримуються лише силами тертя. Багато блоків не закріпили як слід, а оскільки кілька з них з часом змістилися, змістилися цілі частини «Укриття».

Тим, хто нарікав на недоліки споруди, Голоскоков відповідав: «Ми зробили більше, ніж можливо і менше, ніж хотіли».

На детальному макеті «Укриття» Марусич відкрила навстіж підпорну стіну щоб можна було побачити безладно переплутані нутрощі, схожі на металеві сталактити та покручені спагеті. Крихітні фігурки людей допомагали оцінити розміри речей, а рожеві прапорці вказували, де розміщені датчики. Вона показала на нахилену західну стіну реактора.

«Її підпирає підпорна стіна Укриття яка, проте, є нестійкою і може впасти при землетрусі, розкидавши радіоактивні уламки та паливовмісні матеріали» – сказала вона.

Хоча відлуння Кримських і Карпатських землетрусів може докотитись і сюди, Полісся традиційно вважається сейсмічно спокійним регіоном. Тим не менше, Чорнобильська станція стоїть на перехресті кількох дислокацій земної кори. Деякі дані свідчать, що вночі 26 квітня 1986 року, о 1:23, менш ніж за 10 миль від атомної станції був невеликий землетрус, який міг вплинути на перебіг катастрофи. На жаль, ніхто не може стверджувати цього напевно, бо на Поліссі взагалі не було сейсмічних станцій. І тепер немає.

Західну стіну зміцнять двома вежами за межами підпорних стін. Несучу колону на південній стіні теж необхідно зміцнити, як і південні частини даху.

Подібні стабілізаційні роботи абсолютно необхідні: вони допомагатимуть утримувати «Укриття» від руйнування. Великі плакати у центрі для відвідувачів пояснюють, що треба зробити, щоб воно стало безпечним для довкілля, а прапорці на стінах символізують консорціум 26 країн-донорів, які хочуть допомогти зібрати для цього 768 мільйонів доларів. Такою офіційно є вартість реалізації так званого «Плану здійснення заходів на об’єкті «Укриття»². На бюрократичному жаргоні інформаційного відділу SIP «повинен розглянути концептуальні проекти та знайти основні програмні рішення без, на цій стадії, визначення остаточного технічного розв’язку».

Доступною мовою це означає спорудження нового покриття над старим дірявим «Укриттям» і тоді, можливо, будемо сподіватися, з часом – але не обов’язково та неодмінно, і не в рамках бюджету SIP – визначитись, що ж робити з тим, що всередині. Не дивно, що цей підхід призвів до розколу на критиків, які нарікають, що реалізувати SIP означає замести Чорнобиль під дорогий килимок, не позбувшись, фактично, радіоактивного сміття всередині Саркофага, і прихильників, які стверджують, що проблему просто неможливо розв’язати на сучасному рівні технологій і при такому фінансуванні, тому найліпше, що можна зробити, це ізолювати радіоактивні відходи від навколишнього середовища. Критики також зазначають, що будівлю неможливо ізолювати від вогкости і не можна запобігти, аби волога, яка вже є всередині Саркофага, не конденсувалася. Прихильники відповідають що це ліпше, ніж мати 100 квадратних метрів щілин та отворів, як у теперішньому покритті.

Взявши до уваги велику кількість різних ідей щодо нового покриття, експерти зупинилися на гігантській арці висотою 328 футів, яка перекриватиме простір у 853 фути і важитиме 20,000 метричних тонн. Новий безпечний конфайнмент (НБК), як його офіційно називають, розрахований принаймні на сто років, хоча може простояти й триста, якщо його правильно утримувати.

Арку змонтують на відносно безпечній відстані від «Укриття» і плавно пересунуть на місце. Вважається, що Конфайнмент буде найбільшою рухомою спорудою у світі (див. рис. 4).

Рис. 4. Новий безпечний конфайнмент («Арка»)

Щоб зменшити радіаційні ризики, робітники зріжуть верхній забруднений шар землі обабіч «Укриття» та спорудять бетонно-тефлонову основу товщиною приблизно 10 футів і шириною 50 футів паралельно до південної та північної стін. В окремому цеху компоненти арки змонтують у секції, великі настільки, наскільки це взагалі можливо (деякі досягатимуть 200 футів і важитимуть 200 тонн) для того, щоб зменшити тривалість остаточного монтажу поблизу опорної стіни.

Кожну секцію арки змонтують у монтажному цеху і по тефлоновій поверхні основи перенесуть до Укриття, звільнюючи монтажний цех для наступної секції. Оскільки нові секції додаватимуть до попередніх, ті посуватимуться ближче до Укриття. По тому, як змонтують усі секції, гідравлічні блоки пересунуть арку на місце, накривши «Укриття». Очікують, що це станеться у 2008 упродовж одного дня.

Таким, принаймні, є план. Але Конфайнмент – це складна, радіоактивно небезпечна споруда і потрібно багато зробити, щоб будівельники не набрали небезпечних доз. У 2004 році все ще сперечались, чи арка є найліпшою формою для Чорнобильського Укриття-2. Деякі українські науковці вважають, що арка заважка для Полісся, поцяткованого блюдце-подібними порожнечами під землю. Геологічних аспектів проєктувальники Конфайнменту ще взагалі не досліджували.

Чекаючи на новий Конфайнмент, фахівці Укриття пробували захистити ПВМ від води та зафіксувати пил експериментальним полімером, що називається ЕКОР. Це біла піна, що твердне і герметизує ПВМ. Вважається, що це радіаційно- і корозійностійкий матеріал, який зберігатиме цілісність століттями. Оскільки ЕКОР ще взагалі не випробовували за межами лабораторії, зараз його тестують на купі ПВМ шлаку у одному з басейнів-барботерів, щоб з’ясувати, наскільки він стійкий до радіації.

Арка, коли її завершать, буде як ядерна «матрьошка»: назовні Конфайнмент, всередині – Укриття, всередині Укриття – руїни реактора, а в самісінькому центрі – купи радіоактивних ПВМ. Згідно проєкту арка має витримати землетрус у 6 балів за шкалою Ріхтера та смерч 3-го класу – але не падіння літака, оскільки у районі Чорнобиля не пролягають повітряні траси. Вважається, що арка ізолюватиме радіоактивні матеріали та не допускатиме витоку вологи, усуваючи потребу в ЕКОРі. У цьому випадку експерименти з купою шлаку будуть корисними для инших радіоактивних відходів.

Усередині Конфайменту встановлять дистанційно керовані крани та инше обладнання, щоб демонтувати верхні частини Укриття та зруйнованої будівлі реактора. А майбутні ядерні археологи можливо зможуть розкопати купу вогнегасних матеріалів у центральній залі та встановити, скільки під нею необлікованого палива.

В ідеалі, усі високорадіоактивні матеріали всередині «матрьошки» слід згребти, зішкрябати та змести у контейнери і безпечно захоронити. Проте, це грандіозне завдання таїть у собі ризик опромінення персоналу та розпорошення радіоактивних відходів – включно з пилом – по всій будівлі реактора. Більше того, оскільки паливо сплавилось з різними матеріалами будівельних конструкцій, більше не йдеться про те, що залишилось від 200 тонн, а про переробку та дезактивацію 3,000 тонн паливовмісних матеріалів сумарною радіоактивністю 20 мільйонів кюрі. У кошторисі Конфайнменту передбачені певні кошти на дослідження можливих способів безпечного захоронення ПВМ. Проте зараз немає коштів – і, отже, реальної можливости – щось із ними зробити. Ніхто навіть і не сподівається щось розпочати упродовж наступних 40 чи 50 років.

Можливо, до тих пір учені придумають, як і де складувати та зберігати небезпечне сміття. ПВМ – це високоактивні, довгоживучі радіоактивні відходи, які не можна складувати так само, як низько- і середньоактивні, коротко- і середньоживучі відходи, що зберігаються на подвір’ї станції і в могильниках Буряківки, у якій я побувала на початку подорожі. Одним із варіянтів є захоронити відходи глибоко в землі десь у межах Зони, проте науковці тільки почали геолого-розвідувальні роботи, щоб підшукати придатне місце. Окрім того, геологічне складування для України в її теперішньому стані занадто дороге.

Навіть, якщо (чи коли) ПВМ заберуть, сам радіоактивний Саркофаг напевно залишиться всередині Конфайнмента стільки часу, скільки стоятимуть будівлі .

Що станеться, коли спливуть три століття, відведені Конфайнменту, можна лише припускати. Ні науковці, ні інженери Чорнобильської станції не надто прагнули роздумувати над запитаннями, на які немає вірогідної відповіді.

Я вирішила поговорити про це з Володимиром Холошею, головою адміністрації Зони. Виявилось, що це моложавий 49-річний чоловік, інженер-енергетик за освітою, який у момент аварії працював на атомній станції. Холоша займав скромно вмебльований кабінет із радіаційними картами на стінах на другому поверсі колишньої Чорнобильської міськради за кілька кварталів від ЧорнобильІнтерІнформу.

Коли я приїхала, він запросив мене і багатозначно подивився на годинник, даючи зрозуміти, що час летить, отож я, виголосивши кілька вступних зауваг, одразу запитала його про майбутнє Зони.

Із впевненістю добре обізнаної людини Холоша роз’яснив, що деякі території – а саме подвір’я атомної станції та прилеглі ділянки – використовуватимуть для демонтажу трьох незруйнованих реакторів, переробки та складування радіоактивних відходів та нагляду за Укриттям, а з часом і за Конфайнментом. Щоб все це робити потрібне місце. У Рудому лісі дезактивують 60 гектарів для того, щоб побудувати «Вектор», завод з переробки радіоактивних відходів.

Біля шести квадратних миль з унікальною флорою і фауною чи рідкісними видами не зачіпатимуть. Вони стануть радіоекологічними заповідниками, де природа намагатиметься залікувати рани самотужки, без втручання людини.

У Зоні було й те, що Холоша назвав «землями пріоритетної реабілітації» – території, переважно на південному сході Зони, де люди можуть працювати з мінімальними радіологічними обмеженнями. Він сказав мені, що саджанці для майбутніх лісових розплідників вже там висаджені, що планується влаштувати у Зоні риборозплідники і вирощувати мальків, які набиратимуть товарної ваги у ставках за її межами.

«Що буде з Зоною приміром через сто років?» – запитала я.

«Зона стане зеленою оазою» – зітхнув Холоша.

Він зупинився, щоб подумки відкоригувати деталі майбутнього ландшафту. «Чорнобильської АЕС не буде. Її законсервують і демонтують. Буде або новий Конфайнмент, який замінить той, що ми збираємось будувати, або взагалі не буде Конфайнмента, тому що його вміст дезактивують».

Мої брови скептично піднялись від таких оптимістичних передбачень, він посміхнувся і додав: «Ми ж не знаємо, які з’являться технології».

«Будуть сховища ядерних відходів» – продовжував він. «Може працюватиме трохи більше людей, ніж зараз, особливо на околицях, але не набагато. В адміністрації та у сховищах працюватиме менше людей, ніж зараз. А ще буде більше звірів, набагато більше».

«Я знаю, що наступне запитання із царини наукової фантастики. А що буде через 300 років, як ви собі уявляєте?» – запитала я.

Холоша знизав плечима. «Це важко передбачити. Можливо, кількість людей зросте, хоча я не думаю що тут колись буде стільки людей, як до аварії. Імовірно, це будуть оригінали, як ті американці, пригадуєте? що воліють жити самотньо серед незайманої природи». Я згадала Теда Качинські, Уна-Бомбіста³, який жив у Монтані в халупі і складав маніфести проти науково-технічного прогресу та розсилав заміновані листи. Жахливі перспективи для Зони.

Ідея поновного заселення Зони одразу після того, як розпадуться радіонукліди, бурхливо дискутується. У 2004 рівні забруднення знизились настільки, що можна було б зняти обмеження із 150 квадратних миль. Чиста площа з часом зростатиме мірою того, як розпадатиметься все більше цезію і стронцію. Коли мине 30 років, еквівалентних періодові піврозпаду цезію-137 (30.7 років) та стронцію (28.79 років), обмеження можна буде зняти з половини тих частин Зони, які забруднені лише цими радіонуклідами. Не всі з них надаватимуться для постійного проживання, проте навіть райони, які не можна буде заселити, можна буде використовувати для певного роду господарської діяльности.

Прихильники скасування обмежень на частини Зони мають багато ідей щодо того, якого роду господарську діяльність можна було б провадити вже від сьогодні. У Бєларусі на чистих околицях радіаційно-екологічного заповідника взялись розводити коней; цю можливість обговорюють і в Україні. Инші пропозиції стосуються розведення хутрового звіра та бджолярства: не задля радіоактивного меду, а задля бджолиних роїв на продаж.

Марка «Зроблено в Чорнобилі» може й відлякуватиме покупців, проте агресивний маркетинг часом творить дива. Якщо серйозно, то Зонові забруднення змінюються як картинка в калейдоскопі. Сильні вітри, урагани та лісові пожежі можуть розпорошити радіонукліди, очищаючи Зону. Хоча ці катаклізми можуть винести радіонукліди за межі Зони. Ближче до найбільш забруднених районів ризики зростають.

Коли я запитала про поновне заселення Зони, Холоша відповів: «Це проблема не так радіологічна, скільки соціологічна, психологічна та економічна. Ми не говоримо про професіоналів які тут працюють, а про цивільних, які повернуться на постійне місце проживання».

«Подумайте, скільки всього треба, щоб це сталось. Перш за все – відновити інфраструктуру. Минуло 18 років, все зруйноване – магазини, школи, поштові відділення, системи водопостачання та водовідведення. Нехай кошти на це знайшлись. Уявімо дитину, яка тут росте. Вона не може піти порибалити, бо риба у ставках і озерах все ще занадто радіоактивна. Куди б вона не пішла гуляти, всюди натикається на колючий дріт. Постійно нависає Саркофаг. Як це впливатиме на психіку такої дитини?»

«Нема сенсу поновно заселяти Зону, коли в Україні є незабруднені місця, що потребують більше людей» – продовжував Холоша. «Згоден, можна спробувати, в рамках експерименту. Нехай родини з дітьми приїдуть сюди жити, купуватимуть чисті продукти. Проте я не думаю, що це добра ідея».

Зона небезпечна сама по собі , але це й бар’єр між радіацією та людиною, бо контрольно-пропускні пункти утримують людей на відстані. Повернути їх на постійне поселення, означає цей захисний бар’єр знищити.

З огляду на ці аргументи, хто ж виступає за поновне заселення Зони? У Бєларусі уряд заохочує поселення у селах на кордоні заповідника, але не всередині нього. В Україні цього хочуть рядові громадяни, вихідці з цих місць.

«Цього хочуть самосели бо прагнуть жити нормальним життям. І евакуйовані, які виросли в цьому кліматі і не можуть звикнути до чорноземних степів, теж хочуть повернутися» – сказав Холоша. «Подібні ініціативи походять не з урядових кабінетів».

«Це не є доброю ідеєю» – продовжував Холоша. «Ми проаналізували, що їдять самосели. Корови пасуться на забруднених пасовиськах, тому стронцію у молоці понад норму. В овочах і рибі також».

Це створює проблеми і за межами Зони. Родичі самоселів та їхні друзі, отримавши дозвіл відвідати Зону, поповнюють ряди потенційних браконьєрів. Мені відомо, що кілька тижнів перед моєю розмовою з Холошою один з таких відвідувачів, бізнесмен, хвалився, що рибалив у Зоні, а впійману рибу повіз до Києва, родині.

«Хтось перевіряв її дозиметром і сказав, що все нормально» – пояснив він, коли я запитала, чи знав цей чоловік про радіоактивність. Браконьєр-бізнесмен стривожився, коли я сказав, що дозиметр міряє рівень гама-випромінювання у повітрі, а не вміст радіонуклідів у рибі. Але він, принаймні, знав, звідки риба. Деякі браконьєри продають спійману у Зоні рибу чи впольовану тут дичину на базарі, і навіть найбільш проникливий покупець не здогадається, звідки вона.

Окремою проблемою є громада самоселів у самому місті Чорнобиль. Насамперед, тут їх найбільше – понад третина постійних мешканців Зони. Оскільки це осідок адміністрації та 3,200 працівників Зони, комунікації та інфраструктура підтримуються на належному рівні, створюючи ілюзію нормальности та спонукуючи корінних мешканців вимагати легалізації їхнього статусу.

Як би там не було, якщо не з’являться нові поселенці, вимоги самоселів помруть разом із ними, природною смертю.

Холоша зиркнув на годинник і я випалила останнє запитання.

«А Прип’ять? Що буде з Прип’яттю?»

Холоша сумно всміхнувся. «Прип’ять поглине ліс, як одне з міст ацтеків чи інків».

Полин назавше

Легенький весняний вітерець здіймав торішнє коричневе листя і гнав його уздовж центральної площі Прип’яті. Прип’ять померла такою юною, що площі не встигли присвоїти офіційної назви. Але вона була єдиною, ще не поглинутою лісом частиною міста, бо її очистили, коли у 1998 Прип’ять відвідав віце-президент Сполучених Штатів Ал Ґор. Тут паркуються автобуси, які привозять науковців та відвідувачів, і чавлять колесами все, що встигає вирости.

Коли я поклала у кишеню камізельки дозиметр, Римма Киселиця нахилилась щоб оглянути молоденький пагін полину, що виріс із тріщини в асфальті. Після нашої ботанічної мандрівки, описаної у 1-му розділі, Римма стала досвідченим експертом з полину. Вона висмикнула крихітний листочок, розтерла його і дала мені вдихнути знайомий аромат, схожий на запах лаку.

На рівні талії радіаційні рівні складали 36 мікро на годину, проте зростали із наближенням до поверхні ґрунту, адже там сконцентровані майже всі радіонукліди. Прилад не може поміряти вміст радіонуклідів всередині полину, який накопичує цезій разом з весняними соками, а у повітрі навколо рослини дозиметр зареєстрував 120 мікро.

Покази на площі перемішались, як клаптикова ковдра. Над клаптем сухого моху було 160; над потрісканим асфальтом – 200. Над иншим клаптем моху дозиметр запищав швидше і цифри поповзли догори і застигли, досягнувши 700 мікрорентгенів на годину.

«Тут навіть більше, ніж коло Саркофага» – зауважила Римма. «Тутешнє кладовище особливо радіоактивне. Подекуди там навіть мілірентгени».

Розташоване між огорожею з колючого дроту та Чорнобильською станцією, кладовище лежало якраз на шляху уламків, викинутих початковим вибухом. Упродовж своєї епопеї я побувала у багатьох «особливо радіоактивних місцях» і переконалась, що моя історія могла б обійтись без ще однієї. Тим більше з дозиметром, від якого при рівнях понад два мілірентгени не було ніякої користи.

Я, фактично, навіть не знала загальної дози яку набрала, збираючи матеріали для цієї книги. Я без проблем могла б придбати один з тих дозиметрів, якими всі працівники Зони вимірюють набрані ними за рік дози. Проте, я почала їздити до Чорнобиля та збирати матеріали для газетних статей задовго до того, як надумала писати книгу. Я виправдовувала цей свій прорахунок тим, що Римма набагато частіше бувала у всіх тих місцях, де бувала і я. Отож, коли вона не набрала понад дозволену норму, то і я її не перевищила.

Я підрахувала приблизно свою дозу, додавши кількість проведених у Зоні годин та помноживши їх на середній радіаційний рівень (43 мікрорентгени на годину), та доплюсувавши дозу, отриману у особливо радіаційних місцях, таких, як лівий берег польдера, Рудий ліс чи тінь Саркофага. Вийшло біля 25 мілірентгенів. Згідно з майже усіма національними та міжнародними стандартами радіаційної безпеки, це було набагато менше від максимально можливої річної дози. Моя подорож добігала кінця, і я вирішила, що якою б не була моя сумарна доза, час сказати собі «досить».

Коло полинового стебла, що росло на горбку сухої трави, рівень становив 600 мікрорентгенів на годину, проте обвалився до двоцифрових чисел, коли я рушила на прогулянку повз примари-багатоповерхівки. Навіть через 18 років, коли народжені у 1986 діти досягли повноліття, Прип’ять залишалась занадто радіоактивною для людей. Її будинки такі понищені, що, здається, найбільш обдертий волоцюга не погодився б жити у них, навіть коли б вони не були радіоактивними.

Справді, місто виглядало ще більш занепалим і жалюгідним, ніж тоді, коли я вперше відвідала його, розпочавши свої мандри. Упродовж кількох попередніх днів приміщення середньої школи заливали рясні дощі. Вода все ще просочувалась крізь стелю старої роздягальні, де на одному з гачків висіло покинуте пташине гніздо. Фарба шматками злазила зі стін і скручувалась, а пористий лінолеум хлюпав під ногами, коли ми обережно просувались коридором. Місцями дерево згнило і я час від часу шпорталась, потрапляючи у ямки і заглибини у підлозі. Дерев’яний паркет був дуже ненадійним і ми втекли на заросле буйною рослинністю подвір’я, де снували червоні жучки, сплітаючись у великі клубки та розкошуючи у весняних оргіях обжирання і парування.

Колишні міські трояндові квітники, парки та посаджені тополині алеї поступились природній для цієї неродючої землі рослинності: відважній та невибагливій Artemisia. Чорнобильський регіон все більше відповідав своїй середньовічній назві, і передбачена Холошею зелена оаза потроху ставала реальністю. Мені здавалося, що противники поновного заселення Зони воліють, аби вона залишалась заповідником, хоча нечасто кажуть про це відверто.

Нещодавно Джеймс Лавлок, прихильник ядерної енергії як «зеленої» альтернативи шкідливого для клімату викопного палива та творець теорії Ґайя, згідно якої Земля є різновидом живого суперорганізму, у статті у британській газеті навів приклад перетворення Чорнобиля у заповідник як один з аргументів на користь ядерної енергетики. Він навіть запропонував цілеспрямовано створювати Зони відчуження: «Цікаво знати, чи не можна невелику кількість ядерних відходів, утворених у процесі виробництва енергії, складувати у тропічних лісах та инших оазах незайманої природи, які потрібно вберегти від жадібних промисловців».

Дурнувата ідея, у якій є певна логіка: ми можемо врятувати планету від нас самих лише навмисно створюючи вимушені заповідники, неприродно-природні райони, які годяться для дикої природи і надто небезпечні для людей.

Успіх схеми Лавлока залежав би від того, що продукуватимуть промисловці. Якщо будуватимуть кооперативне житло для багатих людей, то цей радіоактивний меч може й відлякає потенційних покупців, які оселяться подалі від цього невеликого шматка тропічного Едему. Але я не певна, чи ядерні відходи могли б зупинити вирубування тропічних лісів, якщо деревина чиста, а працюють та опромінюються убогі робітники третього світу.

Збереження природи як таке також не є переконливим аргументом для бідних країн. Руками збіднілих селян, злочинні банди та мафія незаконно вирубували прадавній вічнозелений мексиканський ліс, що є зимовим прихистком для королівського метелика, а мексиканське правосуддя не могло захистити ні ліс, ні селян.

Звичайно, пропозиція Лавлока надто ризикована, дивна та абсолютно неетична, аби обговорювати її всерйоз. Ще однією проблемою є те, що радіація невидима, отож її важко використовувати як попереджувальний знак. Саме ця невидимість створює потребу у виразності попереджувальних знаків на забруднених радіацією територіях. Адже деякі радіонукліди є настільки довгоживучими, що ці знаки згниють або стануть нечитабельними набагато раніше, ніж непотрібними.

У 90 роках, після того, як федеральний уряд США дозволив будувати на південному заході Нью-Мексики перше у країні сховище для тривалого зберігання ядерних відходів – Пілотний завод з ізоляції відходів (ПЗІВ) – ця проблема спровокувала доволі ексцентричну дискусію. Контейнери із слаборадіоактивними відходами (одягом, інструментами, ганчір’ям і твердим хемічним осадом) міністерство енергетики планувало захоронити на глибині 2100 футів під землею, у соляних печерах довжиною понад десять миль, які утворились, коли випарувалось прадавнє море. Оскільки геологічна активність у цьому місці вважається нульовою, єдиною небезпекою є імовірне проникнення у сховище людей, які не розуміють небезпечности радіоактивного сміття, або терористів, які дуже добре знають що всередині і хочуть взяти трохи відходів для брудної бомби чи иншого паскудного пристрою.

Вважається, що у передбачуваному майбутньому незваних гостей відлякуватиме загорожа з колючого дроту, попереджувальні знаки та контрольно-пропускні пункти, які є неодмінним атрибутом будь-якого засекреченого місця. А у віддаленому майбутньому? Оскільки деякі продукти розпаду будуть існувати стільки ж, скільки й саме довкілля, засоби попередження і захисту громадян від радіаційно небезпечного ПЗІВ повинні діяти 10,000 років! А оскільки навіть уряд США як інституція не вічний, після перших ста років система попередження повинна працювати у пасивному режимі, без втручання людини.

З точки зору ядерної фізики 10,000 років – термін, вибраний навмання. Навіть тоді значна частина радіоактивних відходів залишатиметься небезпечною. Проте, цей часовий проміжок близький до межі наших можливостей передбачити колективну долю людства. Щоб пояснити, про що йдеться, пригадаємо, що 10,000 років тому на Близькому Сході, де вперше розпочали обробляти землю, щойно зійшли зерна цивілізації. Через 5,000 років у Месопотамії виникли перші міста. Порівнюючи з теперішніми темпами технологічного розвитку – зокрема із сумними наслідками деструктивного застосування сучасних технологій – неможливо уявити, що станеться зі світом через 10,000 років. Точніше, уявити можна, а передбачити – ні.

Отож, як сконструювати попереджувальні знаки, які залишаться цілими наступні 10 тисячоліть, і будуть зрозумілими через чотириста поколінь? Через 20-40 поколінь будь-яка мова стає незрозумілою для нащадків промовця. Читаючи сьогодні «Беовульф» бачимо, як змінилась англійська за час, що минув від восьмого століття. Навіть Шекспір, що жив у шістнадцятому столітті, місцями незрозумілий. А той, хто вірить, що теперішня Інформаційна Ера зробить словники та граматики вічними, хай спробує зчитати інформацію з м’якої магнітної «флоппі»-дискети. Доведеться шукати антикварний комп’ютер із відповідним зчитувальним пристроєм.

Але навіть, якщо носій послання залишиться непошкодженим та розбірливим, яким знаком передати «обережно» людям, для яких це слово буде як досі не розшифровані лінійчаті написи древнього Криту? Навіть смисл винайденого у 1946 традиційного тричленного знаку, що позначає радіацію, може з часом змінитися – як смисл свастики, що символізувала сонце і добру долю до того, як її осквернили нацисти.

Навіть, якщо нью-мексиканці, що житимуть у далекому майбутньому, зрозуміють послання, нема підстав вважати, що вони усвідомлять його смисл. Просторі зали найкращих музеїв були б порожніми, якби «Індіани Джонс» у цілому світі вірили у прокляття мумії. Адже прокляття мумії схоже на «Х» – хрестик що позначає місце, де захований скарб.

Мартін Паскуалетті, географ Арізонського державного університету, думав як «застерегти розумних і не привабити дурнів». Він вважав, що «оманливий ландшафт», де на поверхні місцезнаходження ПЗІВ непозначене та невідоме, а під землею є попереджувальні знаки, що застерігають кожного, хто наблизиться до складованих там радіоактивних відходів, захищатиме ліпше, ніж так званий «відлякувальний ландшафт», який може привабити допитливих.

Цю дилему ілюструють конкурси з приводу так званих універсальних попереджувальних знаків. Для ПЗІВ та для иншого сховища ядерних відходів під горою Юка у Неваді запропонували знаки, смисл яких не в словах, а в символах. Переможець одного з конкурсів запропонував засадити небезпечне місце синіми кактусами, вирощеними методами генної інженерії, хоча такий незвичайний краєвид швидше привабить, ніж відштовхне. Те ж може стосуватись більш зловісних земляних укріплень: «Колючого Ландшафту», скомпонованого з 50-футових бетонних шпилів з гострими верхівками, що виступають під різними кутами, та «Загрозливих Блоків» – гігантських чорних каменів неправильної форми, покладених дуже близько один коло другого і занадто гарячих, щоб служити прихистком.

Якби у 10,000 році ви опинились поблизу загадкового древнього пам’ятника, чи не захотіли б поглянути на нього? Я б захотіла. Навіть анти-мистецтво і анти-архітектура, що просто-таки волають про небезпеку, не можуть не приваблювати юрми людей, яких вони повинні відштовхувати.

Міністерство енергетики Сполучених Штатів вибрало для ПЗІВу більш приземлений проєкт: 33-футовий земляний пагорб площею 120 акрів, обкладений гігантськими попереджувальними монументами з граніту. На вершині пагорба буде гранітний інформаційний центр з гравірованими письмовими та символьними повідомленнями, а у різних місцях по цілому світу розмістять архіви з даними про вміст ПЗІВу. Але будівництва не розпочнуть, поки не спливе двадцять перше століття, отож у прийдешніх поколінь ще є час подумати, як попередити нащадків про радіоактивну спадщину, яку заповіло їм наше покоління.

Проте, ніхто не планує встановлювати символьного попередження на арку Конфайнменту, яка накриє Чорнобильський реактор, адже за час, на який вона розрахована, теперішні мови не встигнуть змінитись до невпізнання і збережеться існуюча система безпеки. Навіть якщо арку оздоблять трилистковими радіаційними ієрогліфами та попередженнями, неможливо позначити її радіоактивне довкілля та забруднені кургани, що стали могилами захоронених сіл – Копачів, Янева та Чистогалівки.

Жоден з моїх співрозмовників в Україні та в Бєларусі не думав, як втримати людей подалі від Зони упродовж тих 300 років, які необхідні для розпаду радіоактивних цезію та стронцію. Жоден не уявляв нічого, крім колючого дроту, КПП та вічного уряду. Я вже не згадую про те, що 10,000 років, відведених ПЗІВ, набагато менше за 24,110-річний період піврозпаду плутонію-239.

Це безвідповідальність? Чи є зухвальством вірити, що взагалі щось можна зробити?

Перший поверх вестибюлю Прип’ятської багатоповерхівки, захаращений величезною купою подертих матраців, шматками штукатурки, старого взуття і розчленованих ляльок, був темним похмурим склепом, в якому смерділо пліснявою. У шахті захряс мертвий ліфт.

Я піднімалась сходами услід за Риммою, дослухаючись до хрускоту каміння, що повідпадало зі стін та зі стелі.

Споруди, зведені впродовж літніх вакацій недосвідченими комсомольцями були будівельним жахом. Прямих кутів не було взагалі, бетонні плити, що творили каркас будинку, прилягали нещільно. Сходовий колодязь прибудували до будинку ззовні, але зовнішня стіна чомусь закінчувалась за шість дюймів від підлоги – крізь шпарину задувало повітря. Витворені в совєтську епоху глупоти вражають, але ще більше дивує, що незважаючи на них, система протривала так довго. Нещасна споруда ніколи не простоїть стільки часу, як єгипетські піраміди чи міста ацтеків.

Усе цінне винесли мародери. Чорнобильські альбоми з фотографіями, зробленими одразу після аварії, показують непограбовані умебльовані кімнати і охайно застелені ліжка. У кімнаті на чотирнадцятому поверсі Римма показала мені піаніно. Корпусу майже не було, тому було видно весь механізм усередині. Гама, яку я спробувала зіграти, вийшла фальшивою. Піаніно і перекинутий стіл з розкиданими книжками і паперами були єдиними речами, що залишились у однокімнатній квартирі.

«Це єдине місце на планеті, де ви можете побачити, яким був Совєтський Союз до перебудови» – сказала Римма.

Це було і справді химерне місце.

Серед книжок на підлозі лежав «Короткий курс історії КПРС». КПРС – це Комуністична Партія Совєтського Союзу, а «Короткий курс» був її сакральним текстом. Мародерам, очевидно, вона не потрібна.

Підлогу вкривало багато листків паперу, що скрутились, як порожні сигарети. Я розкрутила кілька, виявивши вицвілі чорно-білі знімки дітей, родин, чоловіка на тлі високого очерету, що мружився на сонці, тримаючи велику рибину.

Пожовклий екземпляр Известий, датований 29 січня 1985 року, великими буквами проголошував: «Не дадим взорвать мир!» У статті совєтська молодь «гаряче підтримувала» певне висловлювання «про мир у всьому світі» ветхого і хворого генерального секретаря Костянтина Черненка, який замінив Андропова. Останній із старої гвардії політбюро, укомплектованого Леонідом Брєжнєвим. У перший місяць перебування Черненка на посаді, четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС почав виробляти електроенергію. Міхаіл Горбачов заступив його у квітні 1985 року.

Кухня була порожня – не було нічого, окрім кухонних шаф. На календарі 1986 року, приклеєному до дверцят, був Київський музей Великої Вітчизняної війни. Червоні дати вигоріли на сонці, перетворивши святкові дні на привиди – примарні дні полишеної людьми Прип’яті.

Ми вийшли з квартири і піднялися вгору. Проминувши останні два поверхи, дістались чорної поверхні даху, звідки відкривалась панорама порожніх Прип’ятських багатоповерхівок та Саркофагу. Можливо, саме звідси анонімний оператор КГБ знімав тліючий реактор у німому фільмі, який я бачила у Чорнобильському музеї Києва на початку своєї подорожі.

Я пригадала шоковий стан, коли вперше з’явились повідомлення про ядерну катастрофу у Совєтському Союзі, зареєстровану шведськими детекторами радіації. Місяцями західні засоби масової інформації переповнювали здогади та жахливі сценарії, якими намагалися заповнити вакуум совєтського мовчання, а супутники відслідковували радіоактивну хмару, що дрейфувала навколо земної кулі. Випустивши на волю невидиме чудовисько радіації, катастрофа зачепила усю північну півкулю і зворохобила усі страхи ядерного віку.

Я спробувала уявити, як виглядатиме нова сяюча арка (чи щось инше, якщо новий Конфайнмент набуде иншої форми). На картах Зони арку Конфайнменту слід колись замалювати зеленим кольором, як і радіоактивні могильники Буряківки, бо те, що в ньому знаходиться, буде зберігатись відносно безпечно (принаймні у найближчому майбутньому). Але ґрунт, рослини, тварини всієї Зони відчуження є, в певному сенсі, паливовмісними матеріалами. І жодна арка Конфайнменту не є достатньо великою, щоб відокремити їх від навколишнього середовища. Саме довкілля Зони є ПВМ.

Як і майбутній пам’ятник ПЗІВ, споруджений тільки для того, щоб послати попередження нащадкам, арка Конфайнменту повинна передавати цінності певної культури і промовляти до всього людства – як і Стоунхендж, єгипетські піраміди чи кургани, їхні розкидані по степах евразійські двійники. Хоч ця арка не стоятиме так довго, як Стоунхендж, у випадку відсутности проривів у практиці радіаційної дезактивації якийсь різновид захисного укриття повинен тривати на цьому клаптику Землі довше, ніж мегаліти, піраміди і кургани разом узяті.

Чи через століття ці укриття промовлятимуть до всього людства? І ще важливіше, що вони скажуть? Могила над зруйнованим четвертим енергоблоком була як монументальний тест Роршаха: про людину, яка шукала у ній якийсь смисл, вона говорила більше, ніж про саму себе. Чи не було Чорнобильське послання попередженням про ризикованість безоглядних технологічних перегонів, натяком на те, що всі ми, кожен з 5 мільярдів землян, живемо з навітряної сторони одного з 300 ядерних реакторів, керованих звичайними людьми і зі статистичною ймовірністю розплавлення одного реактора кожні 30 років?

Чи це послання надії: що б не сотворило людство, природа переживе і продовжуватиме існувати – навіть якщо зміниться назавжди і стане неприродно-природною, як краєвиди Чорнобиля? Чи може одного дня арка стане чимось на кшталт поганської святині, зловісно освячуючи пустельні радіоактивні околиці? Чи навпаки – осквернятиме живу природу? Я уявила майбутніх філософів, що йдуть на прощу: помедитувати поблизу сяючого Укриття і збагнути істину.

Я не мала жодної відповіді.

Замість цього згадала сон, який наснився невдовзі після катастрофи. Темної сірої ночі я була за містом у гурті безликих чужинців. Раптом з’явились сходи у вигляді риштувань і по них я зійшла до яскраво освітленої кухні моїх батьків. На лінолеумі посеред кімнаті лежало ядро Чорнобильського реактора. Невелике, нічого особливого, але я знала, що воно випускає невидимі смертельні промені. Ми ходили довкола нього на кухні, займаючись своїми справами і вдавали, що нічого не трапилось. Але я знала, що воно небезпечне і сказала матері: «Нам треба його позбутися». Проте у відповідь прозвучало резонне: «А куди його подінеш?»

У моєму змішаному українсько-американському бутті «Америка» – це вулиці, школи, книжкові полиці і телебачення. А «Україна» – сім’я, а родина збиралася в основному на кухні. Сон логічний, адже Чорнобиль в Україні, Україна – це батьківська кухня, і тому Чорнобиль був на кухні.

Найгірші сценарії змальовували мертву землю, чорну діру яка поглинула мене відразу, так, ніби я втратила частину самої себе. Потім катастрофа стала для мене чимсь схожим на хобі. Я досить детально досліджувала все, що стосувалося Чорнобиля, і була переконана, що совєти брехали навіть після того, як Горбачов проголосив гласність. Так і було, вони підло брехали. Брехали до того часу, поки на початку 90-х шило не вилізло з мішка. Тоді я вже жила у Києві і моє захоплення Чорнобилем раптом вивітрилось.

Я ніколи не розуміла – чому. Допоки не опинилась на даху Прип’ятської багатоповерхівки, оточеної полиновими лісами, болотами і полями, що квітли пастельною палітрою ранньої весни. Якщо ядерна катастрофа справді є на вашій кухні – чи на вашому метафоричному подвір’ї – і її нема куди подіти, ліпше взагалі про неї не думати занадто часто. Принаймні, допоки не спливе багато років і чудотворна стійкість природи, її магічна відновлювальна сила не зроблять сприйняття більш терпимим.

Подяки

При написанні цієї книги я посилала електронні листи, телефонувала, брала інтерв’ю і втручалась у життя десятків людей, фахівців з різних галузей на кількох континентах. Я не знаю імен багатьох працівників Зони, вартових на КПП, водіїв, кухарів у їдальнях, чиї послуги і доброта сприяли, аби кожна подорож стала незабутньою. Я також хотіла б подякувати тим людям, які допомогли у написанні цієї книги, погодившись дати інтерв’ю, супроводжуючи мене у Зоні, відповідаючи на запитання, забезпечуючи науковими статтями, документами та архівними матеріалами або читаючи та коментуючи окремі частини рукопису: Валерій Антропов, Олександр Беровський, Світлана Бідна, Юрій Боднар, М.Д. Боднарков, Кейт Браун, Іван М. Булавік, Ігор Чижевський, Том Хінтон, Віталій Гайщенко, Сергій Гащак, Марвін Ґолдман, Олег Голоскоков, Дмитро Гродзінський, Володимир Холоша, Сергій Кошелєв, Ліна Костенко, Олександр Ковтуненко, Аскольд Крушельницький, Роня Лозинська, Лідія Матіяшек, Сергій Мосякін, Петро Палітаєв, Пітер Равен, Віктор Ряшенко, Микола Рупащенко, Валерій Рибалка, Сергій Саверський, Вейн Скотт, Оля Сенюк, Вячеслав Шестопалов, Марія Шевченко, Мар’ян Сікора, Брюс Стерлінг, Андрій Сверстюк, Ґенн Сайї, Джон Томас, Микола Ткаченко, Вард Вікер, Джон Віллс, Річард Вільсон, Денис Вишневський, Наталя Ясинецька, Оксана Забужко та Тетяна Жаркіх.

Дякую вам, працівники ЧорнобильІнтерІнформу, особливо Риммі Киселиці, Марині Поляковій за вашу терплячість і увагу до моїх инколи дивних прохань, і газеті «Лос-Анджелес таймс», яка опублікувала багато статей, що зрештою й навело мене на думку написати цю книгу.

Я також хотіла б подякувати таким джерелам за науковий матеріал, використаний у книзі. Будь-які можливі помилки та неясності у викладі матеріалу стались виключно з моєї вини. «Чорнобиль: Зона Відчуження», під редакцією В.Г. Бар’яхтара, Київ, Наук. Думка (2001). «Бюлетень екологічного стану Зони відчуження», Українське міністерство з надзвичайних ситуацій та адміністрація Зони відчуження та Зони обов’язкового (безумовного) відселення (укр.). «Гуманітарні наслідки Чорнобильської ядерної катастрофи: стратегія відновлення». Доповідь Програми розвитку ООН та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки Управління ООН з координації гуманітарних питань та Всесвітньої організації охорони здоров’я (Нью-Йорк, 2002)⁴. Караоґлу та ін. «Радіологічні наслідки Чорнобильської катастрофи: матеріали першої Міжнародної Конференції, Мінськ, Бєларусь, з 18 по 22 березня 1996».Європейська Комісія, Генеральний Директорат XII з питань науки, досліджень та розвитку (Люксембург, 1996)⁵. Жорес Мєдвєдєв. «Спадщина Чорнобиля» (W.W.Norton &Co., Нью-Йорк, Лондон, 1990)⁶. Національна Академія Наук України. «Атлас Чорнобильської Зони відчуження», Картографія, Київ, 1996.

Я вдячна усім у Joseph Henrу Press які сприяли, аби ця книга побачила світ, особливо Джефрі Робінсу, що прийняв рукопис.

Особлива подяка моєму агентові Андреа Педольські – за віру у мене.

 

---

[1] В оригіналі «Sojourner» (прим. перекл.)

[2] В оригіналі «Shelter Implementation Plan». Надалі у тексті поряд з повною назвою вживатимемо англійську абревіатуру (SIP), яка стала загальноприйнятою серед фахівців. (Прим.перекл.)

[3] Unabomber в оригіналі (прим. перекл.)

[4] «The Human Consequences of the Chernobyl Nuclear Accident: A Strategy for Recovery” A report commissioned by the UNDP and UNICEF with the support of UN-OCHA and WHO (New-York, 2002).

[5] Karaoglu et al. The Radiological Consequences of the Chernobyl Accident: Proceedings of the First International Conference, Minsk, Belarus, 18 t0 22 March 1996. The European Commission, Directorate-General XII: Science, Research and Development (Luxemburg, 1996).

[6] Zhores Medvedev. The Legacy of Chernobyl. (W.W.Norton &Co., New-York, London, 1990).