бібліотека Ї

3
Птаство Бєларусі

Чи правда, що вигірклі води
Повернуться навспак і затоплять увесь небосхил
Оксана Забужко

Дев’яностомильний відрізок бєларусько-українського кордону, що пронизує Чорнобильську зону, є одним з найбільш радіоактивних місць на планеті: на картах забруднення його забарвлюють найтемнішими відтінками червоного. Коричнева пляма плутонію накриває кордон, що віддалений від атомної станції на сім миль на північ. На місцевості кордон ніяк не позначений. Немає ні паспортного контролю, ні митного, і прикордонні війська відмовляються патрулювати його без додаткової оплати, якої їм ніхто ніколи не пропонував.

У межах Зони кордон перетинають дві дороги, і перейти до бєларуської частини Зони та повернутись назад видається легкою справою. Насправді це не так. Хоча бєларусам і українцям не потрібно віз, проте необхідно мати особливий дозвіл на відвідування Зони відчуження у тій чи иншій країні. Відвідувачі повинні мати офіційний супровід. Блукати самому не дозволяється.

Мені, американці, потрібно було мати дві візи у паспорті та штампи про легальний в’їзд і виїзд з цих країн, тому перетин радіоактивного кордону був для мене набагато складнішим. Найбільш логічним способом зробити це – їхати звичним для мене маршрутом з Києва до міста Чорнобиля, але тоді перетин кордону був би нелегальним, бо у Зоні нікому було ставити штамп у моєму паспорті. Якщо б мене упіймали в Бєларусі без відповідного штампу, то могли б затримати на три дні, а потім депортувати. Замість того я повинна була виїхати з України і в’їхати в Бєларусь за межами Зони, а тоді перетнути кордон напівлегально всередині Зони.

Найближчою точкою перетину був міст через Дніпро поблизу бєларуського села Комарин, за шість миль від Паришева, північно-східного пропускного пункту в українській Зоні. Шлях лише на кілька миль відхилявся від мого звичного маршруту, але для того, щоб дістатись до кордону, потрібна була година, оскільки необхідно було застрахувати машину, купивши поліс за 20 доларів у одному з численних трейлерів, припаркованих на мочарах біля річки із силою-силенною комарів. У Бєларусі незастраховані иноземні автомобілі підлягають конфіскації.

Я перетнула кордон і, проїхавши приблизно дві милі, опинилась у межах 30-кілометрової зони, у її бєларуській частині. Майже третина Зони відчуження лежить у Бєларусі, але вона дуже відрізняється від української. По-перше, на межі Зони біля Комарина немає жодних пропускних пунктів. Дорога не перегороджена шлагбаумом, адже на радіаційних картах територія є чистою. Такі чисті плями є і в українській Зоні, тому що у 1986 році, поспішаючи визначити райони, які слід евакуйовувати, на карти не встигли нанести детальні обриси радіаційних плям. Отож намалювали трохи деформоване коло радіусом 30 кілометрів, хоча деякі ділянки всередині периметра були цілком чистими, натомість поза Зоною траплялися забруднені плями. Однак, доступ до чистих частин української 30-кілометрової Зони все ж обмежили, тому що Саркофаг, атомна станція і сотні тонн відходів всередині периметра становили постійну небезпеку.

Паркан з колючого дроту по периметру Зони залишився недобудованим і не доходив до найбільш південної точки бєларуської території, яка на картах «розрізає» північну Україну. Хоча він огороджував 30-кілометрове коло навколо атомної станції, сусідні райони Бєларусі були заселеними і не входили до Зони відчуження. Натомість бєларуська Зона відчуження поширилась на 50 кілометрів на північ, тому що саме на такі відстані простягалися від атомної станції території з сильним радіаційним забрудненням – 40 і більше кюрі цезію-137 на кожен квадратний кілометр.

У 1988, ще за совєтів, 500 квадратних миль цієї території були відведені у Поліський державний радіаційно-екологічний заповідник (ПДРЕЗ)¹. У 1993 додали ще, розширивши площу ПДРЕЗ до 830 квадратних миль.

Україна теж додала приблизно 200 квадратних миль до південно-західної частини 30-кілометрової зони, створивши єдину адміністративну одиницю: Зону відчуження і Зону безумовного (обов’язкового) відселення. Громіздка назва скорочується до не менш незграбного акроніму: ЗВіЗБ(о)В, який використовується у багатьох документах.

Разом з приєднаними землями український ЗВіЗБ(о)В і бєларуський ПДРЕЗ утворили нерівний овал ненаселених земель загальною площею 1838 квадратних миль. Це майже удвічі більше, ніж територія Род-Айленду, і приблизно половина Національного парку в Єлловстоуні.

Радіологічні резервації

Щоб добратись до Чорнобиля, їдучи на захід, через Бєларусь, вистарчало п’ятнадцяти хвилин. Туди вела лише одна дорога, уздовж кордону радіологічного заповідника, який був праворуч. Заповідник був неогороджений. Дороги і стежки, що вели до нього, позначалися великими каменями з намальованими знаками радіаційної небезпеки і трафаретними написами червоними літерами на жовтому тлі:

ПДРЕЗ
Вхід і В’їзд
заборонений!
Штраф
до 10-ти
мінімальних
зарплат

Десять бєларуських мінімальних зарплат становили, приблизно, 80$. Це великі гроші для бідної країни, в якій у 2000 році середня річна заробітна плата становила 700$. В Україні було лише на 300$ більше.

Замість того, щоб повернути до заповідника, я продовжувала їхати на захід, до кордону, бо хотіла залишити машину в Чорнобилі, в Україні, а лише потім їхати далі, до Бєларусі.

Можливо логічніше і простіше було просто від кордону їхати до адміністрації радіологічного заповідника в Хойніках, у місті з 19,000 жителів, приблизно 40 миль на північ від Чорнобильської станції. Але у мене не було детальної карти Бєларусі, потрібної щоб не заблукати у сільському, малонаселеному закуткові країни з недостатньою кількістю дорожніх знаків.

Хоча я подбала про карту та доповнила її недорогими українськими топографічними картами, які охоплювали багато прикордонних районів Бєларусі, надзвичайно важливого куточка площею 15 квадратних кілометрів не було (я припускала, що саме на цій ділянці був поворот на Хойнікі).

Я вважаю себе досить хороброю. Але не настільки легковажною (чи дурною), щоб подорожувати по радіоактивній зоні без карти, не маючи можливости заправити автомобіль бензином А-95. Хоч я не сумнівалась, що там була така банальна річ, як бензин А-95, проте боялась, що його буде важко знайти у цій глушині.

Звичайно, для будь-якого місцевого мешканця це був центр Всесвіту, але для мене – край світу. Я потребувала путівника і транспортного засобу. Вже на місці, у Бєларусі, я сподівалась купити детальну топографічну карту з пропущеною ділянкою. А наразі хотіла залишити свій автомобіль у безпечному і знайомому місці. (Коли призвичаїшся, то і радіоактивний Чорнобиль буде здаватись безпечним).

Римма Киселиця, яка їхала зі мною, домовилась з Петром Палітаєвим, директором заповідника, що він підбере нас на Паришівському контрольно-пропускному пункті. Але йому не було сенсу виїжджати, поки ми не прибули до Чорнобиля. Від Хойніків до Паришева можна було доїхати за годину, а, оскільки пан Палітаєв не мав дозволу в’їжджати в українську Зону, він мусів би чекати у машині поза КПП, де, м’яко кажучи, не було що робити.

Це все, що ми знали про те, що чекало нас у Бєларусі. Ми не знали, де будемо жити, скільки це коштуватиме, і навіть що будемо їсти. Видавалось, що адміністрація бєларуського заповідника, на відміну від ЧорнобильІнтерІнформу, не розробила прейскуранту цін для відвідувачів. Палітаєв нічого певного не повідомив.

«Поговоримо про це після вашого прибуття» – сказав він Риммі, коли та запитала його про ціни. Це могло означати, що все буде безкоштовним, але треба буде віддячитись безпосередньо панові Палітаєву. Це також могло означати, що обдеруть, як липку. З досвіду я знала, що у цій частині світу слова «О, ми ж не будемо зараз говорити про такі нікчемні речі, як гроші» могли означати і те, і инше.

Я бувала в українській Зоні стільки разів, що знала, де є магазини, що у них треба купити, що принести і як вручити. Але про Бєларусь нічого не знала і готувалась до найгіршого.

Я скрутила призначені на крайній випадок кілька 100-доларових куп’юр і сховала їх у потайну кишеньку бюстгальтера, напакувала повну сумку їжі, якої мало б вистачити на три дні, і навіть прихопила п’ятилітрову флягу з водою. Оскільки алкоголь у цих краях є «рідкою валютою», а я не знала, чи зможу його купити на місці, то затоварилась горілкою і бренді.

Упродовж більшої частини подорожі дощ лив, як з відра, і це не додало мені настрою. Бєларусь була заляканою неосовєтською диктатурою. Хоча й Україна не була тоді зразком демократії, все ж у 2001 вона розсекретила більшість таємних документів КДБ про Чорнобиль. У Бєларусі Чорнобильські папки залишались за сімома печатями.

Як би там не було, але добре що я запаслась харчами і випивкою.

Після 15 хвилинної подорожі Бєларуською територією ми проминули маленьке сільце Гдень. Крізь вікно автомашини мало що можна було розгледіти, окрім невеликих старих дерев’яних хатин, що в них жили люди. Гдень був на тій самій відстані від атомної станції, що й місто Чорнобиль. Але село успішно дезактивували, і, отже, не евакуювали. У совєтські часи Гдень ставили у приклад Україні, у якій жодного села у 30-кілометровій зоні не дезактивували, а просто евакуювали всіх мешканців.

Київ дезактивував міста Прип’ять і Чорнобиль, а у Бєларусі це зробили з великим містом Брагін, якраз на північно-східному кордоні радіаційно-екологічного заповідника. Жителів не евакуйовували, хоча всіх дітей вивезли у літні табори.

За кілька хвилин ми прибули на міждержавний кордон, позначений тільки знаками по обидва боки прикордонного стовпа. Бєларусь позначалась маленьким червоним написом російською: «Граница – Украина». Український напис повідомляв, що ви потрапили у Зону відчуження і застерігав від збирання грибів і ягід. Цей плакат був малим, порівняно з тим, що стояв на КПП в Комарині, де на вітрі маяли величезні національні прапори, а написи – волали.

За хвилину ми були на контрольно-пропускному пункті в Паришеві, на північно-східному периметрі, за чотири милі від Чорнобиля.

Єдине, що хотіли знати прикордонники в Паришеві, це чи маю я програму ЧорнобильІнтерІнформу, що була пропуском до української Зону відчуження. Вони навіть не глянули у мій паспорт.

Як тільки ми прибули до Чорнобиля, Римма повідомила про це Палітаєва. Ми поснідали канапками і фруктами з моєї торби, я залишила свій автомобіль у гаражі, і водій Чорнобильського екологічного центру повіз нас до Паришева, де нас чекали Палітаєв та його водій.

За хвилю ми знову були в Бєларусі де я стала напів нелегалом, бо перетнула кордон без штампа. Але жодного працівника бєларуських імміграційних служб не було і ніхто з них про це не дізнався (хіба що з цієї книги), а в’їзний штамп, отриманий кількома годинами раніше у Комарині, був достатньою підставою для моєї легалізації.

Вусатий, огрядний Палітаєв був колишнім компартійним функціонером, якого рік тому призначили директором Поліського державного радіаційно-екологічного заповідника; до того він працював у місцевих органах влади. Він повідомив, що у заповіднику працює 700 людей (пожежники, вартові на контрольно-пропускних пунктах, лісівники, охоронці), майже усі – мешканці Хойніків. Кожного дня їх привозять до заповідника автобусами.

Хоча офіційно це радіаційно-екологічний заповідник, усі працівники продовжують називати його Зоною. Я також уживаю термін «Зона», розглядаючи безлюдні землі навколо атомної станції як єдину радіоактивну територію, хоча, коли треба розрізнити їх адміністративно чи політично, використовую окрему назву, прийняту в тій чи иншій країні.

Сімсот працівників бєларуського заповідника – це набагато менше, ніж 2500 людей, які працюють у, можливо, трохи більшій, українській Зоні відчуження. (Тут не враховано 4000 працівників атомної станції.) Це тому, що бєларуський заповідник – це просто шмат дикої природи, щоправда, радіоактивної. Вона потребує небагато: протипожежних патрулів і охорони.

У 1986 і 1987, під час найбільш інтенсивних дезактиваційних робіт, через Зону пройшло приблизно 300,000 людей, які працювали у нетривалих відрядженнях. На 1989 загальна кількість таких працівників, так званих «ліквідаторів», досягла 900,000. По тому, як основні роботи були завершені, їх число різко зменшилось. У 1991, коли Україна перейняла контроль над своєю частиною Зони, в її адміністрації та на атомній станції працювало понад 11,000 осіб. На межі тисячоліття їхня кількість зменшилась до 8,000 і продовжувала падати після того, як у 2000 році станцію закрили.

Чим вони займаються? Окрім праці на атомній станції та «Об’єкті «Укриття», люди наглядають за радіоактивними відходами, водними ресурсами і лісом. Це міліціонери і пожежники, науковці, будівельники і медики, а також працівники сфери обслуговування, що постачають з-поза зони чисті продукти, торгують у трьох чорнобильських барах та продуктових магазинах. Щоб існувати, Земля Без Людей все ще потребує людської праці.

В епоху тероризму виняткової ваги набули питання безпеки. У ґрунті Рудого лісу, не кажучи вже про радіоактивні відходи під куполом Саркофага, досить радіоактивного цезію, стронцію, плутонію і америцію, щоб виготовити «брудну» у прямому значенні цього слова бомбу.

Після півгодинної їзди калюжами під проливним дощем, повз скупчення темних дерев’яних хатин з яскравими голубими чи зеленими віконницями, ми перетнули колію, прокладену між атомною станцією і Славутичем – зразковим новим містом для працівників станції, побудованим на 30 миль на схід замість забрудненої радіацією Прип’яті.

«Українці платять за підтримання цієї колії у належному стані» – сказав Палітаєв. «Зрештою, тільки вони й використовують її».

Спочатку працівники жили у гарячково спорудженому селищі, що називалось Зелений Мис, відразу за південно-східним кордоном Зони. Зловісне місце було нашпиговане мінами часів Другої світової війни, які підривали перед початком будівництва. Коли його завершили, мало що, зокрема і центральне опалення, дійсно працювало.

Будівництво Славутича, що замінив це селище, завершили у 1988. Як і всі подібні міста, кровно пов’язані з певним підприємством, після закриття станції місто енергетиків з населенням у 26,000 мусить знайти новий сенс життя. Розміщений у низині, засадженій молодими деревами, Славутич забудований незграбними багатоквартирними будинками. У центрі – непропорційно велика площа, що виглядає порожньою, скільки б людей на ній не було.

Те, що колія із Славутича Української ССР до атомної станції в Українській ССР частково лежала на території Бєларуської ССР, у совєтські часи не мало особливого значення, бо кордони між республіками були фіктивними – усім заправляла Москва. Але як тільки кордони стали міждержавними, а бюджети – національними (і повними дір), колія Славутич-Чорнобиль стала великою проблемою, що вимагала різноманітних міжурядових угод, які мали б забезпечити працівникам станції безперешкодний перетин цих кордонів двічі на день.

Ми проїхали через відсутній кут моєї мапи, проминувши знак, який показував поворот на північ, до Хойніків. Але повернули на південь, огинаючи здичавілі лани та порожні села.

Як і в Україні, у Бєларусі та Росії регіони з рівнем забруднення радіоцезієм понад 15 кюрі на квадратний кілометр чи такі, на яких мешканці набирали за рік більше одного рема (10 мілізівертів) додаткової радіації, підпадали під обов’язкове і безумовне відселення. Більшість людей за рік отримують від 0.1 до 0.6 рем від природних джерел радіації – залежно від місця проживання та способу життя. Отож додатковий рем – доза у два-десять разів більша за фонову.

Згідно з рекомендаціями Міжнародного комітету з питань радіологічного захисту (ICRP), річна доза природної фонової радіації не повинна перевищувати одної десятої рема (замість рема комітет використовує метричну одиницю: зіверт). До того максимальна доза за все життя не повинна була перевищувати 350 рем, що обмежувало річне опромінення до 5 ремів. Як бачимо, новий поріг набагато вищий.

Проте, майже усі рішення про обов’язкове відселення і компенсації ґрунтувались, радше, на рівні забруднености того чи иншого району, ніж на дозі, яку отримав би місцевий житель. Адже точно передбачити дози, особливо малі, надзвичайно складно.

Упродовж 90-их пріоритетним завданням було відселити людей з районів, де цезію було понад 40 кюрі, а річні дози перевищували 5 рем. Майже усі такі райони евакуювали. У Бєларусі більшість таких районів (хоча й не всі) потрапили у межі радіаційно-екологічного заповідника, у якому було 96 населених пунктів і 22,000 жителів.

Наступним пріоритетом було відселити людей з територій, де є від 15 до 40 кюрі, але багато людей продовжують жити у таких районах.

Мартиролог

Палітаєв дав мені брошуру, видрукувану у 2003 році, до 15 річниці заснування заповідника. На палітурці емблема: радіаційний трилисник на тлі конусоподібних вічнозелених дерев та дубових листків. Книжечка була інформаційним довідником для осіб, що вперше потрапили у заповідник, і працівникам української Зони, яку відвідують набагато більше людей, варто було б повчитися у бєларуських колег. Адже за 18 років адміністрація української Зони не спромоглася видати навіть інформаційного листка.

«Заповідник містить 70 відсотків від загальної кількости стронцію-90, що випав у Бєларусі, та 97 відсотків усіх ізотопів плутонію» – прочитала я вголос. «В окремих місцях рівень випромінювання досягає двох мілірентгенів на годину».

Вищий, ніж два мілірентгени, рівень радіації є звичайною справою у Рудому лісі, де гама-радіація у 10 мілірентгенів на годину у повітрі не є чимось незвичайним. Рівні можуть досягати одного рентгена на годину.

Порівнюючи рівні радіації у двох Зонах, я пригадала заяви, зроблені трьома найбільш постраждалими країнами – Бєларуссю, Росією і Україною – щодо того, яка з них зазнала найбільших збитків.

Часто кажуть, що у Чорнобильському мартиролозі Бєларусь попереду всіх. Офіційні особи цієї держави стверджують, що 70 відсотків усього Чорнобильського викиду впало на її територію. Цю тезу обстоюють і доброчинні організації, що опікуються бєларуськими жертвами Чорнобиля. Наприклад, веб-сайт Міжнародного проєкту «Діти Чорнобиля» з осідком у Нью-Йорку, відомий з короткометражного документального фільму «Серце Чорнобиля», який у 2004 році здобув Оскара, погоджується з цим твердженням і пояснює, що під час аварії переважали північні і північно-західні вітри.

Однак, російські і українські учені рішуче заперечують заяви бєларуської сторони. Вони доводять, що більшість радіоактивного викиду припала на територію самої станції та на 10-кілометрову зону в Україні. Згадані 70 відсотків фігурують у всіх бєларуських документах і офіційних промовах, проте її ніколи і ніде не було належним чином обґрунтовано. Навіть бєларуські учені визнають, що не знають, звідки вона взялася. Один радіоеколог з Бєларусі якось сказав мені, що цілеспрямовано досліджував її походження, але так нічого достеменно і не дізнався.

Натомість згідно з результатами міжнародного дослідження, у якому брали участь також і бєларуські учені, виявилось, що на Бєларусь впало 33 відсотки Чорнобильського цезію, які, імовірно, складають значну частину загальної кількости радіонуклідів, що впали на територію цієї держави.

Як би там не було, третина – це багато, і пояснити ці 33 відсотки домінуючими вітрами так само неможливо, як і дійти до витоків твердження про 70 відсотків.

По-перше, найбруднішими були території у східній частині Бєларусі, навколо Гомеля (третього за величиною міста республіки) та Могильова, що на 180 миль на північний схід. Але 26 квітня 1986 року, у момент вибуху, вітри у нижніх шарах атмосфери дули на південь, на Київ, а висотні вітри пройшли через західну Бєларусь і 27 квітня досягли північно-східної Польщі. (Мова йде про висоти понад 1000 метрів, куди конвекційний потік підняв значну частину радіонуклідів). Звідти радіоактивний вітер повернув на Фінляндію і Швецію, де здійняв тривогу на атомній станції Форсмарк, розташованій на північ від Стокгольма.

Щодо нижніх шарів, то 27 квітня легенький бриз подув у бік Гомеля, але до того часу викид радіонуклідів з активної зони реактора значно зменшився. Неправдоподібно, щоб цей вітерець доніс забруднення аж до Гомеля. Атмосферні вітри почали дути у напрямку цього міста 28 числа, але до 1 травня, коли викид радіонуклідів несподівано зріс, він поміняв напрям: вітри у нижніх і верхніх шарах атмосфери повернули на південь. Коротше кажучи, причини і обсяги радіоактивного забруднення Бєларусі напрямом вітру пояснити не можна.

Найімовірнішим винуватцем був дощ. Совєтські газети пояснювали радіаційне забруднення Бєларусі сильними дощами 28 квітня, котрі прибили радіоактивний пил до землі якраз тоді, коли атмосферні вітри дули у напрямі Гомеля. Стверджують також, що совєтський уряд наказав засівати хмари, аби дощ не випав у районі Чорнобиля. Дехто вважає, що хмари засівали для того, щоб радіоактивність не дійшла до Москви. Як би там не було, величезні потоки радіоактивного дощу хлинули саме на Бєларусь.

Правдивою мукою є судити, яка країна найбільше постраждала, тим паче, що немає чітких критеріїв. Наприклад, катастрофа вивела з користування 1 млн гектарів орних земель в Україні, тоді як у Бєларусі – 464,000 га. За цим критерієм українські втрати можуть видатись більшими. У Бєларусі, фактично, найменше забрудненої землі. Росія, якій рідко приділяють так багато уваги, як Бєларусі та Україні, постраждала найбільше: переважно Брянська область, котра межує з Бєларуссю, і район Калуґа-Тула-Орел, 300 миль на північний схід від реактора.

Усі три країни вважають землю забрудненою, якщо рівні цезію-137 перевищують 1 кюрі на квадратний кілометр. Але 1 кюрі, розпорошений на такій великій території – відносно мала кількість радіації. У багатьох населених частинах земної кулі природній радіоактивний радоновий фон становить від одного до п’яти кюрі. Тому деякі з «забруднених земель» не є аж такими радіоактивними.

Так чи инакше, у Бєларусі є 43,500 квадратних кілометри забруднених земель, у Росії – 59,300, в Україні – 53,500. Отже, згідно однокюрієвого критерію, Бєларусь постраждала найменше, а Росія – найбільше. Але що означають ці цифри при таких великих відмінностях у розмірах цих країн та рівнях забруднености? Забруднені землі Бєларусі складають 23 відсотки її загальної території, України – 5 відсотків, Росії – 1.5. Якщо 24% всього викинутого Чорнобилем цезію випало у Росії, 20% – в Україні, ще 20% – в Европі, то аж третина – 33% – вкрила Бєларусь. Оскільки радіаційне забруднення у Бєларусі було сконцентроване на меншій території, рівні радіації і дози були вищими.

Але коли порівнювати страждання людей, вимальовується зовсім инша картина. За всі ці роки Україна евакуювала і відселила 163,000 людей – більше за Бєларусь (135,000) і набагато більше, ніж Росія (52,000). Це трапилось тому, що райони з рівнем забруднення від 15 до 40 а то й більше кюрі, які підлягали евакуації, були густіше заселені, ніж подібні райони у Бєларусі і Росії.

Ще одна категорія – це люди, які продовжують жити на забруднених територіях На першому місці тут Росія з її 1,8 мільйонами, далі Бєларусь (1,5 мільйона) і на останньому місці Україна – 1,1 мільйона. У Бєларусії діагностовано більше випадків раку щитовидної залози, спричинених Чорнобилем, ніж в Україні; найменша кількість таких хворих – у Росії. Слід врахувати що більшість ліквідаторів – з України.

Тому не існує однозначної відповіді на запитання, яка країна постраждала найбільше. Усе залежить від критерію, що береться до уваги (див. далі). Хоча Бєларусь дуже потерпіла, який критерій не візьми.

Росія              Найбільша площа забрудненої землі

Україна         Найбільша кількість людей, уражених радіацією

                        Найвищі рівні забруднення

                        Успадкування Саркофагу і радіоактивних звалищ

Бєларусь       Найбільша відносна частка уражених земель і людей порівняно з повною площею території країни і загальною кількістю населення

                        Найбільша відносна частка від загальної кількости радіонуклідів

                        Найбільше випадків захворювання на рак щитовидної залози

Хоча ПДРЕЗ став відстійником стронцію і плутонію (за межами заповідника мало), це не стосується леткого і газоподібного цезію, що випарувався внаслідок вибуху і пожежі. Подекуди територія заповідника забруднена понад 1350 кюрі цезію, але в цілому на ньому лише третина всього цезію, що впав на Бєларусь. Більша частина решти цього радіонукліду впала навколо Гомеля і Могильова, що оточені плямами з понад 40 кюрі активности на квадратний кілометр.

У районах, де концентрація цезію складала від 5 до 15 кюрі, переселення було добровільно-гарантованим. Це означало, що всім переселенцям держава гарантувала безкоштовне житло. Хойнікі і більшість сіл навколо заповідника були населеними пунктами з «добровільно-гарантованим переселенням». Порожні будинки, що поступово руйнувались, безмовно свідчили, що люди в них більше не живуть. Такі неповні евакуації були менш успішними, бо коли кожен очікує на переселення, розвиток інфраструктури сповільнюється, а той, хто залишається, відчуває себе покинутим. У таких селах рідко натрапиш на школу, там майже немає бібліотек, каварень чи «закладів культури» совєтських часів.

Більші міста, такі як Хойнікі, є винятками. Тут можна знайти клініку (хоча й стару, темну і вогку), школу, кілька каварень і магазинів із скромним асортиментом. Густина цезію тут від 5 до 15 кюрі на квадратний кілометр, тому мешканці Хойніків мають право на добровільне переселення. Понад 40 відсотків скористались урядовими гарантіями і виїхали з міста. Виїхала переважно молодь, залишились люди старшого віку, тому захворюваність і смертність обвалили демографічну криву.

Подібне коїться і в українському Іванкові, місті-побратимові Хойніків. Як і Хойнікі, Іванків лежить за тридцять миль від реактора, але на південь, а не на північ. Його мешканці теж переважно похилого віку.

У районах з забрудненням, меншим за 5 кюрі, переселення теж було добровільним, але не гарантованим: люди повинні були переїжджати за власний кошт. Може видатись, що уряд тут ні до чого, але в совєтські часи громадяни, які хотіли змінити місце проживання, потребували дозволу властей. «Добровільні переселенці» цей дозвіл отримували. Людям, які залишились у районах з рівнями радіації від 1 до 5 кюрі, гарантували регулярний моніторинг рівнів забруднення ґрунту, води та їжі, тому їх назвали «зонами періодичного радіаційного контролю».

Незважаючи на величезні переселення (загалом 350,000 громадян Бєларусі, Росії та Україні на початок 2000 року) – від 100,000 до 200,000 людей продовжують проживати на територіях з забрудненнями від 15 до 40 кюрі, котрі офіційно визнані непридатними до проживання. У звіті Організації Об’єднаних Націй за 2002 стверджувалось, що більшість цих людей не піддаються загрозі радіоактивного ураження, хоча ці люди, можливо, й не погодилися б з тим.

В одному дослідженні йшлося про те, що жителі забрудненого Гомеля вважали себе менш здоровими, ніж мешканці подібного міста в Росії, не забрудненого радіацією. Але ця різниця більшою мірою пояснюється психосоціальними факторами, а не спричиненими радіацією хворобами, оскільки ні те, ні друге населення не є аж надто здоровим.

Найбільша небезпека у забруднених зонах походить від споживання домашнього молока і м’яса. Але місцеві жителі переважно не вважають, що вони можуть самі піклуватися про своє здоров’я. Найвищі дози набирають фаталісти, бо вони навіть не намагаються їх зменшити. Одна жінка з надлишковою вагою, віком біля 60 років, яка страждала від високого тиску, відмовилась сісти на дієту чи хоча б вживати менше солі, тому що вважала, «що так і так помре».

Отже залишатись чи виїжджати? Тут можна міркувати так: хто хотів їхати – виїхав, а ті, що не виїхали – не дуже хочуть це робити. У 1996 році українські соціологи встановили, що 80 відсотків людей, що жили на забруднених територіях України, хотіли виїхати. Шість років по тому їх кількість зменшилась до 20 відсотків. Як правило, бідні селяни, які є найбільш загроженими, не хочуть переїжджати.

Хоча евакуація та відселення, що проводились відразу ж після аварії, значно зменшили дози радіації, через десять років не до кінця зрозуміло, наскільки позитивно вони позначились на здоров’ї людей. Деякі експерти тоді казали, що 90 відсотків загальної дози, отриманої від Чорнобиля, за період від 1986 до 1995 року виведеться з організму. Відселення не вплине на цей процес. Більше того, здоров’я переселенців погіршиться: стреси, автомобільні аварії, інфаркти. Витрачені на переселення кошти могли б значною мірою поліпшити життя на забруднених територіях. Економіка пожвавилась би і селяни, які, як правило, не мають жодного иншого вибору, ніж провадити натуральну господарку, могли б заробляти і купувати чисті продукти.

Організація Об’єднаних Націй пропонувала знову використовувати землю, яка була менше забруднена. І Бєларусь, очевидно, брала до уваги цю пораду, заохочуючи людей повертатись у рідні місця.

Одним з цих місць було село Стрєлічево, через яке ми проїхали (якраз на північному кордоні заповідника). Його частково евакуювали, бо переселення було добровільним (держава забезпечувала бажаючих житлом). Етнічні росіяни з колишніх совєтських республік, таких як Таджикистан, Молдова і Вірменія, поселялися у будинках людей, які виїхали. Більшість з нових мешканців є «атомно чистими»: вони не опромінювались радіацією, яка до 1995 року була найбільш небезпечною.

Римма запитала, чи я не хочу, щоб ми тут зупинилися. Сонце, яке заходило, нарешті виглянуло з-за хмар і освітило мокрі вулиці. Пропозиція вийти з машини була досить привабливою. Але я не хотіла спілкуватися з людьми у присутності такого бюрократа, як Палітаєв, і відкинула її. До того ж почувалася втомленою, бо ми їхали вже цілий день і я хотіла чимшвидше добратися до кінцевого пункту. Очікуючи (точніше, сподіваючись), що нас відвезуть до штабу заповідника у Хойніках і забезпечать житлом, подібним до готелю ЧорнобильІнтерІнформу, я запитала нашого господаря, куди він нас везе.

Лукаво посміхнувшись, ніби це таємниця, Палітаєв обернувся до нас. «Завезу вас у темний ліс і зоставлю» – сказав він. Проте в голосі не відчувалося погрози.

«Чудово! Я завзятий турист» – відказала я, гадаючи, що ж він мав на увазі.

Він мав на увазі евакуйоване село Бабчин. Штаб Поліського державного радіаційно-екологічного заповідника розташований у Хойніках, але база була на території заповідника, у Бабчині, що відігравав таку ж роль, як місто Чорнобиль в українській Зоні.

Перед тим, як проїхати контрольно-пропускний пункт і в’їхати у село, Палітаєв вручив мені тимчасову перепустку. Це був картонний прямокутник темно-червоного кольору, тому важко було прочитати, що на ній було написано. Там було моє ім’я і дати перебування. Вона дуже відрізнялась від програми ЧорнобильІнтерІнформу, із зазначеними усіма місцями, які планувалося відвідати, списком людей, з якими планувалося зустрітися, і КПП, через які треба було проїхати.

Після того, як ми в’їхали в Бабчин, Палітаєв пояснив, що дюжину чи трохи менше будинків з білої цегли, що стояли при дорозі, побудували на початку 80-их, за кілька років до катастрофи. Зараз там наукова група заповідника, лабораторії і будинки адміністрації. Коли ми приїхали, вже звечоріло, і майже усі поїхали додому, в Хойнікі, окрім вартових на контрольно-пропускному пункті залишилися тільки пожежники і кілька учених.

Це було маленьке село. Ми проїхали його за п’ять хвилин. Минувши будинок пожежної частини з оглядовою вежею, що стояла посеред дикого лугу, порослого густою травою і групами кущів, ми під’їхали до одноповерхового будинку, навколо якого росло багато старанно доглянутих квітів. Вивіска на фронтоні споруди, пофарбованої комбінацією рожевого, бузкового та цегляного кольорів (приблизно такими барвами на радіаційних картах позначають найвищі рівні забруднення) свідчила, що тут розміщена служба санітарної обробки та дозиметричного контролю.

І справді, Палітаєв не жартував. Казав що оселить нас в лісовій глушині – це покинуте село практично нічим від неї не відрізнялося. Але все навколо було таке мирне і чарівне. Дощ перестав, вологе повітря відсвіжіло. Спів птахів та дзижчання якогось випадкового комара – єдині звуки, які лунали під вмитим, злегка захмареним небом. У одному місці в полі край дороги мій дозиметр показав 60 мікрорентгенів на годину – чотири норми. Але забруднення було вкрай нерівномірним: кілька кроків убік – і я реєструю зовсім инший рівень.

Наш господар галантно допоміг винести з автомобіля наші речі; услід за ним я ступила у неглибоку цементну ванночку у вестибюлі, облаштовану одразу після катастрофи щоб змивати радіоактивну пилюку. Він запропонував певні зручності для проживання, досить непогані, особливо для втомлених мандрівників. Були душові кабінки, без перегородок, у якому мились працівники заповідника, які повертались із забрудненої території. Гаряча вода – до 7:30 увечері, а тоді кочегар виключав бойлер і помпи і ловив останній рейсовий автобус до Хойніків. Також був холодильник, але через часті перебої зі струмом він працював рідко.

Добре, що взяла харчі. У холодильнику лежав лише буханець чорного хліба і бутель маринованих огірків, а в Бабчині не було магазинів. Можна було пообідати в їдальні, але вона працювала до 4:30 пополудні.

Я розпакувала речі у своїй спальні – просторій кімнаті з м’якими меблями, оббитими коричневим велюром, із сосновим письмовим столом і шафою. Мій дозиметр показував 32 мікрорентгени на годину – утричі більше, ніж в готелі ЧорнобильІнтерІнформу. Мене здивував такий високий радіаційний фон.

Потім я відшукала Палітаєва та Римму, які сиділи за довгим столом у конференц-залі. Порадившись зі мною, вона запросила його до скромної вечері з хлібом, сиром, персиками і пляшчиною закарпатського бренді, яке ми споживали під осовілим поглядом скляних очей впольованого у заповіднику кабана.

Хоча я постановила відкласти нотатник і розслабитись, один з висловів Палітаєва про Чорнобильську аварію я записала, не дуже тверезим, але цілком розбірливим почерком: «Вони думали, що це був мирний атом. Ні, це був дикий атом».

Заповідник

Наступного ранку Палітаєв заїхав за нами у схожому на ящик джипі, який називався УАЗ. Це абревіатура совєтського автомобільного заводу, який виробляв ці машини. У цього автомобіля міцна підвіска, що робить його незамінним на вузьких ґрунтових дорогах радіаційного заповідника.

«Чорнобильська станція за 60 кілометрів на південь» – сказав він по тому, як ми сіли до джипа і рушили у цьому напрямку асфальтованою дорогою, такою вузькою, що нею міг проїхати лище один автомобіль. Але це не було проблемою, адже того дня ми не зустріли жодного иншого автомобіля.

Поки ми минали поля, які колись оброблялись, а тепер заростали бур’янами, що квітли під холодним захмареним небом, Палітаєв сказав, що 60 відсотків лісів заповідника листяні, решта – хвойні. В українській Зоні навпаки: більшість дерев – сосни, що добре ростуть на тамтешніх піщаних ґрунтах. Але бєларуські лісівники воліли садити листяні породи, тому що вважали соснові ліси пожежонебезпечними через килим з сухої хвої, який встеляє ґрунт. Кидалося у вічі, що тут набагато менше сосен, ніж в українській Зоні.

Через чотири милі ми наблизились до контрольно-пропускного пункту. На відміну від України, яка контролює периметр 30-кілометрової зони, Бєларусь не створила повноцінних КПП на кордонах заповідника – лише попереджувальні написи і трилисники, намальовані на валунах, занадто важких, аби їх можна було украсти. Палітаєв пояснив, що вони таки мають 11 контрольно-пропускних пунктів всередині заповідника: на перехрестях доріг і всюди, куди може заїхати порушник.

Цілодобовий контрольно-пропускний пункт розташували в охайному будиночку, навколо якого росли квіти. Його охороняли вартові у камуфляжі. Я ніколи не бачила чогось схожого на квітник біля українських КПП, неохайних і досить паскудних на вигляд. А у бєларуській Зоні кожен з побачених нами пунктів був гарненьким будиночком із садком. Очевидно, власті цілеспрямовано дбали про красу.

Перед пропускними пунктами лежали валуни з попереджувальними написами про заборону полювати і стилізованими фігурками лося, рисі і дикої сарни. Малюнки були прості і наївні, але мені сподобались. Палітаєв сказав, що їх малювали працівники заповідника.

Палітаєв гаркнув по рації якийсь наказ, охоронці повибігали з будиночка і миттю відчинили ворота, так що ми проїхали КПП, не зупиняючись. Подорож з босом мала свої переваги. Одразу після цього Палітаєв повернув праворуч, на занедбану дорогу, і поїхав на захід. Зліва тягнулась загорожа з колючого дроту, якою совєти у 1986 році позначили кордони 30-кілометрової зони. Але закінчити паркан не встигли, і він не охопив всієї північносхідної дуги.

Ми були на північ від реактора. На радіаційних картах територія по той бік колючого дроту забарвлена темно-червоним, що означало рівні забруднення від 100 до 1000 кюрі. Три коричневі плями менш ніж за десять миль від реактора позначали надзвичайно забруднені гарячі точки, у яких рівень цезію перевищував 1000 кюрі на квадратний кілометр. Ці сліди зоставив початковий вибух. Вони містили більшість плутонію, що випав у Бєларусі. Один з них був якраз на бєларусько-українському кордоні.

Праворуч був канал, що колись використовувався для осушення торфових боліт, які домінували у Поліському ландшафті на північ від ріки Прип’ять, доки їх не осушили і не почали використовувати як сільськогосподарські угіддя. На зробленій мною власноруч топографічній карті бєларуської зони було багато каналів.

Я показала її Палітаєву і запитала, де можна купити карту з тими 15 квадратними кілометрами, яких мені бракувало.

Він наговорив компліментів, проте знизав плечима: «Не маю поняття».

Потім Римма порадила ніколи не довіряти екс-комуністичним чиновникам. Насправді карти можна було дістати у більших містах, таких як Гомель, але я дізналась про це із запізненням на кілька тижнів і обійшлось це мені у 70$. Мені так бракувало тих 15 квадратних кілометрів, що, повернувшись з Бєларусі, я купила цей шматочок у Міннеаполіській картографічній компанії² за 63$ (з 20% знижкою за те, що я згадаю їх у цій книзі).

«Тетерев!» – вигукнув Палітаєв, і показав через моє плече на товстого птаха, що вигулькнув з березового гаю. Я крутнулась, щоб роздивитись, але встигла лише побачити чорний спалах, що одразу щез. Це означало, що то був самець, бо самиця – з коричневими цятками. Хоча з допомогою підручника я можу розпізнати диких птахів-самців з більш яскравим оперенням (таких як чорний тетерюк з його червоними бровами), більшість самок з коричневими цятками відношу до категорії «польових курей», і я навіть не намагаюсь зідентифікувати їх без допомоги професійного орнітолога.

Полісся лежить на південному кордоні европейського ареалу, де традиційно гніздиться чорний тетерев. Раніше цей птах був поширений по всій Европі, проте зараз живе лише у північних регіонах Росії і Скандинавії. Депопуляція Чорнобильських земель створила сприятливі умови для багатьох птахів, яких тут раніше не було. На жаль, люди, що пов’язані з Зоною, не спілкувались з фахівцями, які пишуть підручники про птахів. Сьогодні є ще дуже мало літератури про живу природу Зони.

Наприклад, в обох моїх европейських орнітологічних посібниках написано, що великі білі чаплі гніздяться лише в деяких районах Криму і південної України. В українському підручнику говориться, що їхні гнізда можна знайти по всій Україні – за винятком району Чорнобиля та Полісся. У Бєларусі можна було зустріти хіба що випадкових чапель-блукачів. Проте у 1997 році у Зоні вперше знайшли яйце великої білої чаплі. Відтоді Зона стала одним з основних місць, де гніздяться ці птахи – особливо болота на північ від річки Прип’ять.

Водоплавні птахи, зокрема баклани, почали з’являтись тут у 1988. Дванадцять років по тому тисячі птахів гігантськими колоніями гніздились на деревах, які через певний час гинули від їхнього посліду. У 1999 вперше зафіксували розмноження приземкуватих, каркаючих квак. Білі синиці, яких тепер рідко зустрінеш десь инакше в Европі, теж почали гніздитись у Зоні, як і очеретянки прудкі (Acrocephalus paludicola), одні з найбільш рідкісних птахів на планеті. З’явились також занесені у Червону книгу білохвості орли, а деякі навіть зимують у Зоні, крадучи рибу у норок. Сова болотяна гніздиться у трясовині на торфових болотах, які повсюдно у Европі були осушені і зникли назавжди. Боривітри в’ють гнізда у ящиках для квітів на балконах Прип’ятських багатоповерхівок, а молодих пугачів, занесених у Червону Книгу, можна спіткати поблизу Саркофага. Після евакуації у Зоні виявили від 250 до 280 видів птахів, з яких 40 – рідкісні чи занесені у Червону Книгу. (Розкид у цифрах пояснюється тим, що фахівці-орнітологи по-різному розуміють термін «виявили»).

До того ж, Зона лежить на основному шляху сезонних міграцій. Двічі на рік над нею пролітає майже півмільйона птахів, споживаючи радіоактивний корм і переносячи радіонукліди до країн, куди вони прямують. Через 8 років після катастрофи у м’язах і кістках співочих дроздів, що зимували в Еспанії, виявили цезій-137 і стронцій-90. Це не були небезпечні рівні, бо дрозди гніздились у центральній і північній Европі у районах, набагато менш забруднених, ніж Зона.

Оскільки радіоактивний стронцій подібний до кальцію, він концентрується у шкаралупі яєць, звідки обстрілює бета-частинками вразливі ембріони. Шкаралупа яєць великих синиць, що звили гнізда у страшенно забрудненому Рудому лісі, містить аж 40,000 бекерелів на грам – надзвичайно велика густина радіоактивностi, співмірна з тією, яку мають тверді ядерні відходи. Нормальні яйця конкретного виду птахів абсолютно однакові, а яйця великої синиці з Рудого лісу істотно відрізняються один від одного, навіть коли лежать у одному гнізді. За даними дослідження, проведеного у 2003 році, багато яєць були порожніми або ж містили мертві ембріони, а з числа тих, що вилупились, гніздо покинула менша кількість пташенят, порівняно з контрольними птахами з-поза Зони. У кожному четвертому гнізді не вижило жодне пташеня, хоча причини загибелі не до кінця зрозумілі. Може тому, що ослаблені радіацією птахи не мали сили їх вигодувати. У крові великих синиць із Рудого лісу виявили патологічні зміни. Дослідження викиду ядерного палива, проведені ученими військово-промислового комплексу ще у совєтські часи, у яйцях з домішками стронцію зафіксували деформовані ембріони.

Єдиними птахами-мутантами, виявленими на Чорнобильських землях, були ластівки (Hirundo rustica) з частковим альбінізмом на місці характерного для цього виду іржаво-червоного підгорля. Можливою причиною можуть бути високі дози, отримані птахами у період одразу після аварії, коли вони літали над огорненими радіоактивними викидами полями. Радіація, можливо, вплинула на метаболізм каротиноїдів (органічних молекул, відповідальних за червоний колір їхнього оперення), які до неї особливо чутливі. Якою б не була причина, самець з частковим альбінізмом є, очевидно, не дуже привабливим: мало яка самка погоджується з ним паруватись.

Незабаром ми в’їхали у село Тульговичі. Виявилося, що на моїй карті це село на березі ріки Прип’ять, одразу за межами заповідника, приблизно 30 миль на північний захід від атомної станції. На карті воно позначене як заселене, хоча у це важко було повірити: ми минали напівзогнилі хатки з проваленими дахами. Подвір’я заросли бур’янами, вікна були порожніми. А з давно покинутих гнізд білих лелек виростав бур’ян і кущики.

«Ми намагалися привабити білих лелек, встановлюючи на стовпах вагонні колеса і инші підставки, на яких вони могли б вити гнізда» – пояснив Палітаєв, коли ми повільно їхали селом. «Але вони так і не прилетіли. Їм подобаються місця, де живуть люди, які обробляють поля».

У Тульговичах жило дванадцять сімей, але жодна з них не займалася інтенсивним обробітком землі, і нікого не було видно на вулиці. Хоча можна було побачити багато свиней, що розгулювали вулицями самопас. Свиноматка та півдюжини пацяток рохкали обабіч дороги, инші просто гуляли на роздоріжжі. Рівень радіації, зміряний навмання на порослому травою узбіччі, становив 65 мікрорентгенів на годину. Він був високий – вищий, ніж майже у кожному заселеному місці української частини Зони.

Ми зайшли до Миколи Шаменка, який жив у першому заселеному будинку, що нам трапився. Це було брудне, неохайне місце. 80-річний господар курив разом із своїм 45-річним сином, якого теж звали Миколою. Син жив через дорогу.

«Ми живемо добре» – непереконливо протяг старший Шаменко, коли ми з’юрмились у вітальні традиційної для тих місць двокімнатної хатини. Найбільше в професії журналіста мені не подобається бути туристом у житті чужих людей, беручи інтерв’ю. Особливо, коли співрозмовнику живеться набагато гірше, ніж мені. Я почуваю себе незручно. Мені здається, що я надокучаю своїми запитаннями.

На щастя, старий Микола любив побалакати. «Насправді ми живемо погано» – визнав він і пояснив, що його ніколи не евакуйовували, а от сина – так.

Це спровокувало до розмови молодшого Миколу, який лежав на купі шмаття і курив. Його обличчя лисніло, брудні штани були підперезані перекрученим рожевим паском.

«Вони дали мені квартиру в Мозирі» – сказав він, маючи на увазі місто за 10 миль від ріки Прип’ять. «Але я віддав її дітям, покинув жінку і повернувся назад, з новою жінкою. Ми живемо через дорогу».

Палітаєв сів на крісло поруч із старим Миколою, той щось буркнув і запитав: «Ти хто?»

«Директор заповідника» – відповів Палітаєв.

Старий Микола недовірливо глипнув на нього: «Якого заповідника?»

«Радіологічного, у якому ви живете».

Старий Микола скептично примружив око і показав на живіт: «Наш директор худий, а ти товстий».

Я ледве стримувала сміх. Ясно що Палітаєв, який лише рік обіймав цю посаду, нечасто відвідував заповідник. Він не хотів довго розмовляти з Шаменками. Це й мені підходило.

Попрощавшись, ми всілись у джип і поїхали повз будинок з білої цегли, який виглядав більш обжитим. У ньому мешкав молодший Микола Шаменко. Будинок охайний, навколо росли квіти. Я б не хотіла робити дискримінаційних припущень, стверджуючи безапеляційно, що це заслуга жінки. Але Микола, схоже, не дуже переймався власною зовнішністю, і я почала дивуватися, як ця жінка погодилась жити у такому радіоактивному місці.

Палітаєв з’їхав з заасфальтованого шляху у лабіринт ґрунтових доріг, які бігли через майже порожнє село, а потім ми знову виїхали на коротку смугу асфальту, що привела нас до урвища на березі річки Прип’ять.

«Судна на повітряній подушці із Києва до Мозира зупинялись тут щогодини» – сказав Палітаєв, коли ми вийшли з джипу. «Ось чому тут асфальт. Тут була пристань».

Від неї залишились лише кілька бетонних блоків, які лежали внизу.

«Це місце полюбляли туристи» – сказав він, пильно вдивляючись у береги ріки, де колись стояло повно палаток. Пара сірих чапель нерухомо стояла в воді.

«Все пропало за одну мить».

Після обіду у їдальні в Бабчині, Палітаєв повіз нас у сусіднє село Воротець, яке колись могло похвалитися свинофермою на 20,000 голів. Тепер тут розташувалась експериментальна ферма заповідника. На противагу поступовому руйнуванню людських жител, яке ми спостерігали дорогою (крізь зогнилі дахи потемнілих від часу дерев’яних хатин проростали дерева), будинки на фермі були свіжо пофарбованими. Але стійла і обори стояли порожніми.

Палітаєв припаркував машину біля хліва і ми вийшли. Визирнуло сонце, стало дуже гаряче і волого.

«Де мустанги?» – запитав він вбраних у спецодяг чоловіків, котрі ремонтували паркан. Про мустангів він пожартував. Ферма розводила дві породи російських коней – важку тяглову і рисаків. Уже упродовж восьми років це приносило прибуток. Щороку тридцять коней продавали, приблизно за п’ятсот доларів кожного, переважно приватним фермерам. Коли ми приїхали, табун налічував приблизно 150 коней – проте їх ніде не було видно.

«Люди не їдять конини, тому те, що коні радіоактивні, не має значення» – сказав Палітаєв, пояснюючи, що влітку тварини пасуться надворі, на радіоактивній траві, а взимку їх годують сіном і вівсом, які теж із Зони і є радіоактивними. Але Воротець, як і Бабчин, не надто забруднені, і коні теж.

На фермі, де також розводили на продаж поросят, було 250 свиноматок. Поросят продавали по собівартості (набагато дешевше, ніж коней) місцевим селянам, які годували їх чистими кормами. Вважалося, що м’ясо відгодованих тварин незабруднене.

Окрім відгодівельної ферми, адміністрація мала пилораму, що виготовляла соснові меблі. Усі контрольно-пропускні котеджі були обставлені сосновими письмовими столами, скринями і лавками. Для кабінету Палітаєва там зробили стіну, схожу на стіну у дерев’яній хаті.

Бізнес бєларуського заповідника різко контрастував з порядками української Зони, у якій заборонялась будь-яка економічна діяльність, не пов’язана з дезактивацією та постачанням служб Зони та її працівників. Одного разу я запитала людей з ЧорнобильІнтерІнформу, чому вони не продають скромні футболки і горнятка для кави, аби заробити якусь копійку і трохи залатати діру в бюджеті. Мені сказали, що це заборонено.

Можливо, просто не було кому зайнятися організацією виробництва.

Експериментальна ферма у Воротці налічувала також 33 дійні корови, які саме повертались з пасовиська. Особисто я вважаю, що корови є найстрашнішими домашніми тваринами. Стояла, завмерши від страху, поки вони оминали мене, стукаючи копитами.

Невдовзі після того молодий русявий вершник наблизився до нас на мерині, сильно покусаному ґедзями. Від сідла залишився лише каркас і кілька клаптів шкіри, вуздечка була саморобна, з конопляного шнурка. Але збруї було досить для того, щоб вершник пустив коня галопом, коли Палітаєв наказав відшукати табун.

Коли хлопець повернувся і розказав, де пасуться коні, Палітаєв посадив нас у джип і повіз назад, до Бабчина, але иншою дорогою, повз викорчувані ділянки лісу, де тепер були пасовища та місце під будівництво нової їдальні та адміністративного будинку.

Україна не дозволяє орати і будувати у Зоні, тому що при цьому здіймається радіоактивний пил. Оскільки більшість радіонуклідів тепер у ґрунті на глибині 10 сантиметрів, оранка і будівництво оголює найбільш забруднені шари.

Здавалось, Палітаєв цим не переймався і більше прагнув, щоб вчені і адміністрація заповідника були під одним дахом – у новій споруді з власним бойлером і генератором.

Коні паслись на великому полі за будівельним майданчиком. Майже усі вони були гнідими, проте це не були тяглові коні російської породи, а їх гібрид з рисаками, але це не мало значення. Бєларусь занадто бідна щоб утримувати багато спортивних коней чи індустрію кінних перегонів, тому нема великого попиту на чистокровних рисаків. Метиси чудово підходили для оранки, запрягання до воза і инших робіт у приватному господарстві з невеликою кількістю землі. Їх використовували пожежні патрулі та охоронці заповідника. Адже він величезний, а коштів на бензин з бєларуського державного бюджету виділяється замало – особливо після вторгнення США в Ірак, яке спровокувало зростання ціни на нафту.

І справді, після того, як ми подивились на коней, Палітаєв зупинився біля пожежної частини у Бабчині, де один з пожежників залив у джип каністру бензину. За день двигун автомобіля спожив цілий бак бензину, а йому треба було повертатись у Хойнікі. Оскільки ми не планували бачитися з паном Палітаєвим наступного дня, а до Чорнобиля нас мав відвезти хтось із його заступників, прийшов час дізнатись, у скільки мені обійдеться візит.

Приблизно 100$ – в основному за бензин; це було набагато дешевше, ніж я очікувала. Я віддала Палітаєву гроші, він відвіз нас до лабораторії, яка займала один із цегляних будинків, і передав під опіку Юрія Бондара, радіохіміка, що був його заступником з наукової роботи.

О 4:30 пополудні, як тільки останній рейсовий автобус вирушав до Хойніків, Бабчин ставав абсолютно порожнім.

«Тут так самотньо» – сказала Римма, подивившись вздовж вулиці. «У Чорнобилі багато людей працюють позмінно, навіть уночі. Тут – ніхто».

Нічне життя у Бабчині було суворо BYOB³.

Довготелесий, лисіючий і дуже загорілий, Юрій Бондар прибув цього дня вранці, щоб розпочати своє двотижневе відрядження до заповідника. На відміну від України, де у відрядженнях працюють більшість працівників Зони, у Бєларусі це роблять лише висококваліфіковані учені.

«Це тому, що в таких малих містах, як Хойнікі, немає науковців – усі прибувають з Мінська» – каже Бондар. У 1986 він працював в Бєларуському інституті ядерних досліджень і пам’ятає, як божеволіли дозиметри, коли радіоактивна хмара пливла над Мінськом, понад 200 миль на північ від станції.

Віддаленість Мінська від заповідника є однією з причин того, що більшість иноземців вважають Чорнобиль переважно українською проблемою. Чорнобиль – це всього лиш дві години автомобілем від Києва. Щоб добратись туди з бєларуської столиці, потрібно п’ять годин, і то за хорошої погоди. Та ще й складна процедура перетину кордону. Иноземні журналісти, котрі хочуть побачити Саркофаг і місто-привид Прип’ять, як правило, віддають перевагу українській Зоні. Ось чому описи Чорнобиля, особливо щодо відстаней до великих міст, мають український контекст.

«У той час ми нічого не знали про Чорнобиль» – продовжував Бондар. «Але, побачивши рівні радіації, я сказав, що це щось гірше за атомну бомбу. На жаль, я мав рацію».

Здійнявся вітер і на обрії виросла темна грозова хмара, почало гриміти і блискати. У безпечному приміщенні гроза мені подобається, але у Бабчинській глушині відчула себе геть незахищеною.

Ми запросили Бондара пообідати у будинку санітарної обробки та дозиметричного контролю. Але ніхто з нас не мав парасолі, отож ми вирішили перечекати грозу у темній лабораторії, переповненій комп’ютерами та радіаційними приладами.

У кімнаті було темно через те, що під час грози вимкнули електропостачання. Бондар пояснив, що у селах це роблять щоразу, щоб запобігти стрибкам напруги, і це є великою проблемою працівників радіаційно-екологічного заповідника у Бабчині. Хоча лабораторні комп’ютери та спектрометри мали невеликі генератори, які вмикаються автоматично щоразу, коли падає напруга (для того щоб не пропали дані), инші служби Зони менш захищені. Наприклад, бойлер, який підігрівав воду у нашому приміщенні, не був захищений від вимикання напруги, тому що помпи, які подавали гарячу воду до душу, були електричними. Отож, коли працівники заповідника повертались з радіаційно небезпечної території, то під час грози не могли помитись.

З телефонами теж проблема. Ще совєтські сільські лінії майже унеможливлювали доступ до Інтернету. Деколи Бондар пробував годинами.

«У Чорнобилі телефонні лінії також жахливі» – зітхнула Римма.

Не дивно, що Палітаєв так радів новій адміністративній будівлі, хоча при будівництві «потривожили» радіоактивний пил.

На щастя, гроза швидко минула, перейшовши у дрібний дощ. Упродовж десятихвилинної прогулянки від лабораторії до нашого тимчасового осідку тротуар був, переважно, сухим. Римма і я нашвикоруч накрили на стіл. Картопляний салат, висохлі на сонці помідори, курятина , бекон.

Бондара удостоїли чести розливати залишки закарпатського бренді. Традиційно лише чоловікові доручають торкатися відкритої пляшки з алкоголем.

Я поцікавилась, що він думає про чутки, що Бєларусь так сильно забруднена через те, що спеціально засіяні хмари пролились на республіку радіоактивним дощем. Метою було вберегти від такого дощу Москву. Судячи з виразу його обличчя, він чув про це раніше.

«Це цілком можливо» – сказав він. «Але якщо так і було, то рішення засекретили і ніхто ніколи нічого не скаже».

Бондар здавався відкритішим за инших бєларуських науковців, які мовчали, коли я запитувала про це на семінарах чи конференціях. Можливо, через бренді.

Справді, усі головні міста регіону майже не потерпіли. Це певним чином підтверджувало, що хмари таки засівали, аби дощ не випав на густо населені урбаністичні центри.

«Подивіться на Гомель» – додав Бондар. «Він теж відносно чистий».

Гомель, адміністративний центр найбільш забруднених (за межами зони) територій, віддалений від атомної станції на 80 миль. Хоча на радіаційних картах його оточують темні плями, які свідчать що цезію тут від 15 до 40 кюрі і вище, сам Гомель мав лише від одного до п’яти кюрі на квадратний кілометр. Як і Могильов, инше місто в Бєларусі, що за 180 миль на північний схід, чи український Чернігів, що за 40 миль на схід від АЕС, чи Київ – 50 миль на південь. Поблизу всіх цих міст були плями з середнім, проте відчутним, рівнем забруднености, а самі міста залишались відносно чистими. Навіть Прип’ять лежить між смертельними плямами, утвореними при початковому вибуху.

Бондар думав, що це можна пояснити впливом так званих урбаністичних теплових островів, адже міста тепліші, ніж довколишні малонаселені території. Будинки, дороги та инші рукотворні поверхні виділяють тепло і це може підвищити рівень літніх атмосферних опадів у підвітряній смузі коло міста. Можливо, ці теплові острови завадили радіоактивним хмарам пролитись дощем на великі міста.

Але не кажіть цього чернігівським бабусям. Вони певні, що їхнє місто захистив монастир, побудований в одинадцятому столітті на березі Десни, на місці, де знайшли чудотворну ікону. Вони переконані, що ця ікона завжди рятувала місто.

Цвітіння на болотах

Наступного ранку біля будинку санітарної обробки і дозиметричного контролю з’явився Михайло Рупащенко на старому совєтському фургоні. Цьому заступнику Палітаєва, професійному лісівникові було 30 з лишком років і він відповідав за східний квадрант радіологічного заповідника. Через цю частину заповідника проходила дорога до Паришева, де був КПП української Зони.

«Це цікава робота» – сказав він. «Але я, схоже, не маю особливого вибору».

Хоча сектор називається Брагінським, за назвою дезактивованого районного центру, що за 30 миль на північний схід від Чорнобиля, підрозділ Рупащенка розміщено в Комарині, у кількох милях від переходу через бєларусько-український кордон. У таких містах ви радітимете будь-якій роботі, навіть якщо працюватимете у радіоактивному заповіднику.

«Від Комарина до станції 29 кілометрів, отже він в межах 30-кілометрової зони» – пояснив Рупащенко. Перевіривши це на моїй саморобній карті, із здивуванням переконалась, що це істинна правда. В Україні, периметр з колючого дроту і контрольно-пропускні пункти є настільки важливою частиною образу Зони, що важко повірити, що бєларуська частина 30-кілометрової зони заселена і доступ туди відкритий. Згідно з картами цезієвого забруднення Комарин має від одного до п’яти кюрі.

«З Комарина ліпше добиратись до Брагінського сектора, ніж з самого Брагіна» – сказав Рупащенко. У нього були голубі очі, золотий різець і схильність розповідати анекдоти, що далі, то непристойніші. Переважно про сексуальність бєларуських жінок, про яку я нічого не знала, і тому не могла оцінити, наскільки дотепними є ці історії. Римма сміялась, але я лише ввічливо усміхалась у місцях, що видавались мені кульмінаційними.

Ми їхали на схід від Бабчина, тією ж дорогою до Чорнобиля, якою їхали вчора з Палітаєвим. Але, замість їхати на захід, Рупащенко повернув на схід, на втрамбовану польову дорогу, що бігла уздовж меліораційного каналу, пообіч примарних сіл, що поступово заростали лісом. Єдине у заповіднику болото було за колючим дротом, натягнутим по периметру 30-кілометрової зони. Ми їхали уздовж паркану, поки він не закінчився.

«Тут вони перестали ставити його у 1986» – сказав Рупащенко, котрий не знав, чому так сталось.

Покинуті обори і силосні башти гнили, розпливаючись ажурними плямами дерева, фарби і металу. Рештки хатин ледь проглядались крізь хащі буйної рослинности.

«Погляньте на цю траву» – сказав Рупащенко, обвівши рукою краєвид за вікном фургону.

Важко було не бачити трави. Практично тут не було нічого, крім трави.

«Вона заввишки щонайменше два метри» – продовжував він. «Якщо ви підете туди, щезнете, зникнете з поля зору. Якщо там буде лось, то побачите лише кінчики його рогів. Тут може сховатись стадо кабанів, а ви їх взагалі не побачите».

Осушені болота, які 18 років лежали облогом, покрились високою травою і двома футами сіна, сухого, як рушничний порох. Один-єдиний сірник міг запалити величезну радіоактивну пожежу.

Минуло півгодини і ми повернулись на заасфальтовану дорогу, що бігла повз Савичі, заселене село, таке як Тульговичі, якраз на кордоні заповідника. На кілька хвилин ми виїхали за його межі, але дорога знову привела нас назад, до контрольно-пропускного пункту – ще одного оточеного квітами будиночка з білої цегли, котрий охороняли вартові у камуфляжній формі. Я сподівалась скористатись їхнім виходком, але він був затоплений недавніми дощами, і довелось іти до лісу, де ґедзь боляче вжалив мене у стегно. Слід від укусу не сходив місяцями.

Повернувши назад на дорогу, Рупащенко пояснив, що ми їдемо на Верхні болота, де Бєларусь почала відновлювати осушені торфові болота навколо сіл Крюки і Кулажин. На радіаційних картах між цими селами є дві коричневі плями, які означають рівні забруднення понад 1000 кюрі цезію-137 на квадратний кілометр.

Спекотного і дуже сухого літа 2002 року виникли дві величезні торфові пожежі навколо Москви і в Бєларусі. Смог огорнув російську столицю і дрейфував, досягнувши Швеції. Київ теж був оповитий дивною димовою пеленою від торфових пожеж, що палали на північ від столиці. Вони підвищували рівень цезію у повітрі. Оскільки торфи можуть загорітися самі по собі, через спеку, такі пожежі можуть палати на великих глибинах і тривати тижнями. На щастя, торфовиська навколо Крюків і Кулажина не загорілись, але їх вирішили затопити через велику імовірність виникнення пожежі і подальшого вивільнення накопиченої в них величезної кількости радіоцезію.

Щоб затопити болота, заповідник просто загатив дренажні траншеї та ями, які свого часу викопали для осушування. Це був дешевий і ефективний спосіб. За два роки вдалось затопити 4,000 гектарів, або 15 квадратних миль. Хоча за дамбами треба наглядати, адже якщо б вони зруйнувались, болота знову висохнуть.

«Найліпше було б засипати дренажні траншеї по вінця» – сказав Рупащенко, у секторі якого було більшість боліт. «Але це дорого. Ми й так досягли мети. Після 2002 торфи більше не горіли».

Експерти сперечаються, чи поновне затоплення торфових земель можна вважати реставрацією, чи просто реабілітацією, оскільки «реставрація» передбачає відтворення торфових боліт у первісному виді. За такий короткий проміжок часу добитись цього неможливо, хоча за багато років це може статися. Так чи инакше, Рупащенко не використовував жодного з цих слів, а казав «поновне затоплення».

Ще не було зрозумілим, чи ці поновно затоплені торфовиська стануть багнищем чи мочарами, хоча переважав очерет, що робив їх схожим на мочари. Минуло лише два роки. Рупащенко прогнозував, що через п’ять-шість років це місце виглядатиме цілком инакше.

Як би там його не називали, воно стало раєм для птахів. Коли ми наблизились до Верхніх боліт, чорні лелеки почали ширяти над автомобілем. Їхні яскраво-червоні дзьоби розтинали повітря, немов кинжали.

«Чорні лелеки стають настільки звичним явищем, що у заповіднику вони більше не занесені у Червону книгу» – сказав Рупащенко. «А білі лелеки зустрічаються набагато рідше».

Можливо через відсутність людей та багатих на жаб та змій культивованих земель. А можливо тому, що кількість хижаків суттєво зросла і пташата білих лелек, у характерних для цих птахів високих та відкритих гніздах, були безборонними. Чорні лелеки більш потайні і ховають гнізда на деревах, серед густого віття.

Побачивши принаймні півдюжини чорних лелек, я благала зупинити машину, аби ліпше їх роздивитись.

Але Рупащенко засміявся і сказав: «Не переживайте. Ми побачимо набагато більше».

Так і сталося. Сірі чаплі, лебеді-шипуни, що злетіли, як у рекламі авіакомпанії KLM, тисячі качок, що знялися в повітря, як грозова хмара. На цих затоплених торфових землях вони сусідили з десятками і десятками білих чапель. Було так багато білих чапель, що я могла лише почати лічити їх доти, доки вони не зникли в глибині боліт. Птахів налякала наша поява. На відстані їх політ видавався безгучним, тому вони скидались на літаючих духів.

«Всі поновно затоплені землі стали пташиними заповідниками, як і цей» – сказав Рупащенко. «Якщо ви прийдете сюди вранці чи ввечері, птахи зчинять такий галас, що ви мене не почуєте».

«Як тут чудово» – сказала я, дивлячись у бінокль.

«Якби тільки не було радіації» – відгукнулась Римма.

«Якби тут не було радіації, була б ферма – і жодних чапель» – заперечила я. Це був один з найбільших парадоксів Чорнобиля, який ніколи не переставав мене дивувати, притягуючи знову і знову, неначе магніт.

Коли я опустила свій дозиметр у густу траву, що росла на узбіччі дороги, він показав 250 мікрорентгенів на годину. На рівні пояса – 200. Це було за 10 миль від ядерної електростанції. На українському боці кордону не було місць з таким рівнем радіації так далеко від реактора. Хоча Верхні болота, переважно, забруднені цезієм, а у шкаралупах пташиних яєць не так багато стронцію, як у шкаралупах яєць птахів з Рудого лісу, це була досить радіоактивна місцевість. Утім, усе вказувало на те, що радіація допомогла птахам, прогнавши звідти людей. Яким би не був вплив цезію, стронцію чи плутонію на ту чи иншу чаплю, він не був такий згубний, як діяльність людей.

З иншого боку, у мочарах і багнищах радіонукліди мобільніші і легше проникають у рослини, ніж на осушених торфових землях, хоча й там вони можуть бути доволі мобільними. Як і зі всім, що стосується Чорнобиля, це був вибір меншого зла. Гіркі полинові води та рослини поновно затоплених боліт були менш небезпечними, ніж пожежі. Ми перебували за чотири милі від Крюків і коричневих плям цезію, позначених на карті. Там радіація сягала трьох мілірентгенів на годину. Ми були на рожевій плямі.

Ми знову сіли у фургон, проїхали трохи глибше у ліс, де Рупащенко показав нам три рідкісні чорні берези. Хоча вони трапляються на Поліссі, цих дерев немає у підручниках европейських дерев і ботаніки ще не вирішили, чи це окремий вид чи різновид білих беріз.

Але Римму більше зацікавив багатий урожай лисичок кольору шампанського, що виросли у тіні беріз після дощу, який випав напередодні. На ґрунті мій дозиметр показав 250 мікрорентген на годину. Це була справді гаряча пляма, і гриби, напевно, були напаковані десятками тисяч бекерелів, а може й більше.

З очевидних причин збирати гриби у зоні заборонено, хоча Риммі стало шкода, що такі гарні лисички марнуються. Збирання грибів було традиційним заняттям, одним із способів вижити під час економічного спаду у колишньому СССР. Я навіть не хотіла брати їх до рук.

З иншого боку дороги на нас дивився лось. Він нерухомо стояв у кущах, що росли за п’ятдесят ярдів. Сіро-коричневий окрас камуфлював його цілковито, і якби не Рупащенко, я його б не зауважила. Гіллясті роги вкривав оксамит, який він відчухає перед осіннім гоном, коли закличне ревіння самців відлунюватиме по всіх кутках радіоактивного заповідника. Упродовж десяти хвилин звір поблажливо дозволяв оглядати себе, а потім перевальцем рушив і неквапно зник у хащах.

Я ніколи не бачила лося у дикій природі, хоча вони завжди полонили мою уяву відтоді, як у 80-их почали повертатися до північних кордонів мого рідного штату Нью-Йорк. Проживши десять років в Україні, побувавши у багатьох природних ландшафтах, від Криму до Карпат, я ніколи не бачила дикої тварини, більшої за зайця. Хоча лось стояв на бєларуській території, знелюднена зона по обох боках кордону стала гостинним домом для диких тварин – але не лише через те, що здичавілі поля є доброю кормовою базою: правила, що забороняють збирати гриби, забороняють також полювати на диких звірів.

---

[1] Полесский государственный радиационно-экологический заповедник (ПГРЭЗ) (прим. перекл.)
[2] Minneapolis East View Cartographic Company (прим. перекл.)
[3] Абревіатура від сленгового виразу Bring Your Own Booze – приходь із власною пляшкою (прим. перекл.)